Я ще пам’ятаю діда Яшу таким: козацька статура, сила богатирська, дух мамаєвий, слово гостре та перчене, зі славою гумориста. А біля нього - його доля. Як подивитися на неї не знаючи -  чепурна та слухняненька, а як – знаючи: панночка не пещена, скоріше сталінка та стахановка.

У 1937-му на зборах бобрицького колгоспу, коли передова ланкова Палажка Проскурня пообіцяла рідному батькові всіх народів, любимому товаришу Сталіну викохати на попільці з печі на колгоспному полі по 900 центнерів цукрового буряка на кожному гектарі, Яків і сказав сусідові, дуже хорошому та надійному, тихесенько:

- Як не виконає тепер Палажка обіцянки, приїде з Лебедина до неї «чорний воронок» і зніме з неї останню спідницю. Голим задом світити буде. Нині обіцяти, що голову в зашморг сунути…

І сказав аж під вечір, та вже тієї ж ночі прилетів «чорний ворон» по нього: надто метким сусіда виявився. Був Яша у Московському Бобрику громадянином СРСР, що зумів вижити в голодовку 33-го на чому прийдеться, а став ворогом народу - і на Колиму! Швидка тільки настя та весело лишень казка про пригоди колобка розказується, а колимські будні ново­явленого ворога радянського народу ішли так повільно і невесело, немов каліки на милицях.

Коли на фронтах у 41-му припекло по саме нікуди, і почали  й на Колимі формувати штраф­ні роти з зеківського контингенту, Яків довго не роздумував. Хоча кримі­нальники різного ґатунку на фронт запи­суватися не поспішали. Пос­пішали ті, кого у вороги народу записали.

Чи то в сорочці він народився, чи за нього так матінка молилася, але за всю війну, навіть коли до жовтня 1943-го ходив зі штрафною ротою у страшні атаки з дрібничкою надії вижити і з нелюдським лютим «Гу-га!», бо кричати «ура!» штраф­батівцям заборо­нялося, отри­­­мав ли­ше одне поранен­ня осколком снаряда, та й то в ліву руку, та й то по дотич­ній… Трапилося це тоді, коли штрафний батальйон, у якому воював рядовий Яша, виса­дився на придніп­ровсь­кий плацдарм. З усього батальйону штрафників він залишився дивом-дивним  одненьким. Особисто в тому бою підбив двох  «Тигрів», перестріляв копу німчури ще й не одного заколов штиком та зарубав саперною лопатою у рукопашній. Велике начальство, в лихоманці війни не розібравшись як слід, представило воїна до звання Героя. Але, коли розібралося, що оцей поранений відчайдух - штрафбатівець, лише зняли з нього провину перед Батьківщиною, як з такого, що змив кров’ю свою ганьбу і має тепер право воювати не в штрафроті і отримує ще більше право на нагородження за героїзм у бою.

Тим правом і скористався Яків Прокопович сповна. По війні мав на грудях таки справжній іконостас: два ордени Слави, орден Червоної Зірки, дві медалі «За відвагу», медаль «За бойові заслуги» та медалі за взяття європейських столиць.

Представляли його до Героя  і вдруге. Та надто в нього чоботи дірявими були, а в убитого німецького полковника – шикарними і підходящими. Ось йому «особісти» ледь мародерство не приписали, а представлення к бісу списали. Тоді й зарікся солдат більше ніколи з тими хлопцями справи не мати і до в’язниці вже не потрапляти.

Та не так сталося, як зарікалося. У 47-му, в чергову голодовку, щоб порятувати свою сім’ю та молоду дружину від голодної смерті, колишній фронтовик украв у рідному колгоспі імені Берії, в якому гнув за палички-трудодні спину, пуд сякого-такого невіяного проса. І знову доблесні органи НКВД за доносом одного з односельців розкривають цей тяжкий перед державою злочин…

Таки ж до душі нашому народу оця справа. У 33-му донести на сусіда, де в того торба зерна чи квасолі захована, щоб здох гад, у 37-му – хто та що на батька Сталіна нехороше сказав, чи частівку про нього склав, у 41-му німцям - на комсомольців та передових колгоспників, у 43-му визволителям – на тих, хто в 41-му німців нахвалював, як культурну націю, хоча ті й сволотами виявилися і не виправдали сподівань. Пізніше – анонімки неправедні строчити, тепер – новим панам-господарям донести, хто і що про них говорить, хто оплатою не задоволений та умовами праці, хто в ставу, що панським став, рибку вудить. Якщо таких донощиків декілька, тоді доносять наввипередки, щоб стати особливо довіреними. А після оцього всього ще й порепетувати любимо: « Геть жидів і москалів! Це вони в усьому винні!» Втім, перепрошую за відступ.

Удруге відбував покарання Яків у сумській тюрмі. Та Суми для бувалого у бувальцях – не Колима. Тож, коли отри­мав з рідного дому звістку від дружини, що солом’яна покрівля на хаті зогнила, хата протікає, а їм, як сім’ї рецидивіста, від колгоспу допомога «не положена», він утік із в’язниці, пробрався вовком лісами-полями додому, за одну ніч перекрив хату, і раненько пішов назад здаватися та пояснювати причину своєї втечі.

Начальник тюрми був фронтовиком, не українцем, бо в такому випадку хтозна чим би все це закінчилося, сам сьорбнув лиха вдосталь, тому подивився на цю втечу крізь пальці і поставився до нього співчутливо. Отже, Якову за втечу нічого сер­йозного і не було, таке-сяке, для  об­ма­ну сексотського ока та від гріха подалі.

Після смерті Сталіна був Яків Проко­пович амністований. Працював у колгоспі, своєму останньому кривд­ни­кові хоч і не мстив, але одного разу з нього добряче покепкував. Той саме сторожував кагати з цукровими буря­ками. Набрав прис­мерком він лантух бу­ряків і впевнився, що сторож побіг допо­відати дільничному. Потім буряки виси­пав, а замість них накидав сухих грудок. Тож, коли його зловили, то здивуванню міліціонера не було меж: «Навіщо?». А він і пояснив:

- Грудки, назбирані біля кагатів цук­рових буряків, мають дуже цілю­щі власти­вості. Від ревма­тизму пособляють…

Ще й досі мені вчувається, як він говорив, що в своєму житті, окрім перебування у сталінських тюрмах, все - таки встиг збудувати хату, посадити сад, виростити двох синів, форсувати шість великих рік, взяти штурмом п’ять європейських столиць… Тепер, мовляв, тримає курс на пекло неземне, де й мене колись чекає, а земного мені не бажає…

А я собі грішним ділом, написавши оцю розповідь, усе думаю, що  ми такий народ і є, наче з двох половинок: безстрашні і боягузи, ниці і великодушні, ті, на кого доносять, і ті, які доносять,  з тюремним стажем і без нього, діти і внуки і тих, і інших, і не тих, і не інших…

Василь Пазинич,

с. М . Бобрик.