- Коли, чому  і  як, пані-сеньйоро  Та­­ма­­ро,  Ви  стали  заробітчанкою  в  Італії?

- Коли? Та ще в 1998-му. Чому? Якби ж не оті тяжкі часи… Безробіття, безгрошів’я, потрібно було ще й оплачувати навчання доньки. До речі, вона в Італії одинадцять літ. І вже закінчила заочно Київський універ­ситет. А ще тоді я не бачила для себе хоч якоїсь перспективи з технікумівським дип­ло­мом. Як? Спочатку повелася на оголо­шення однієї київської фірми, що гаранту­вала і оформлення візи, і виїзд за кордон, і сприяння в працевлаштуванні, але ті фір­мачі виявилися шахраями. Як говорять, «ки­­нули» мене на чималі, як на той час, гроші – і все. Добре, що знайомий земляк-міліцей­ський начальник допоміг хоч документи на­зад повернути. Спочатку був роз­пач… Пропали позичені долари, а їх же віддавати потрібно. Та на моє щастя, львівські фірмачі виявилися порядними – так я цілком ле­гально опинилася  в Італії. Хоча дорога до Риму деяких моїх знайомих була куди дра­матичнішою. Наприклад, поїхати по турис­тичній візі, а потім постійно остерігатися поліції, чи, приміром, взагалі їхати неле­гально в автомобілі, що перевозить з Італії небіжчиків-українців додому,.. схованою в труні. Ще й такими бувають дороги до Риму.

- Що  Ви  можете  сказати  про   італійців взагалі  у  порівнянні  з  українцями?

- Італійці добріші, душевніші, чуйніші, але разом з тим вірити всьому, що вони то­бі обіцяють, було б великою дурницею. Чомусь вони нагадують наших ромів.

- Як  живуть  пересічні  італійці?

- Набагато краще, аніж пересічні українці, адже таке враження, що ціни в Україні – для багатих і дуже багатих. А в Іта­лії – не так: на кожний гаманець є над­звичайно широкий вибір товарів, зокрема і харчових продуктів. Тому тут простій людині легше. Окрім того, вони захищені дер­жавою, вона дбає про них.

- Чи забирають  українці  в  італійців роботу?

- Головним чином – ні. Бо таку роботу, яку виконують в основному українці, а це прибирання, догляд за хворими, літніми людьми тощо, місцеві жителі якщо й виконують, так украй неохоче…І важка, і клопітна, і не дуже заробітна…

- Ставлення італійців до україн­ців?

- Взагалі, непогане. Але все залежить від того, як себе поведеш. Правда, італійки від нас не в захваті, обзивають нас пута­нами. Але це заздрість. Ми – красивіші, пра­­целюбніші, наполегливіші, витривалі­ші…

- Чи  є  проблеми  з  італійською  мовою?

- Скоріше немає. Це прекрасна мело­дійна мова, трохи схожа на рідну. З грамати­кою, звісно, є проблеми, але розмовною – оволоділа, бо без цього тут досить важко, практично неможливо.

- Роками  без  своїх чоловіків… Чи  ма­­ють  українські  заробітчанки  місцевих коханців?

- Якщо ви гадаєте, що я буду відніку­ва­тися, то глибоко помиляєтеся. Ми ж люди дорослі… А що - місцевих, то це як правило. В цьому є теж свій маленький матеріальний інтерес. Хоча й не тільки… Ми ж то живі. Хо­ча коханців мають жінки і вдома, в Україні. Таке життя!

- Україна  90-х  і  теперішня?  Які  вони  по приїзді  додому?

- Що одразу кидається у вічі, тобто пер­ші враження… Різке розмежування – на багатих і бідних, запущені поля, відсутність на них цукрових буряків, зашолудивлені села, ще гіршими стали дороги, гори плас­тикового сміття, стали непривітними, злими і нещасними люди. Та Україна, колишня, ра­дянська, все-таки була багатою і вели­кою. Привітнішою…

- Сподіваюся,  що  гроші  течуть  до  вас там  нехай  не  річкою, а  хоча  б  струмоч­ком?

- Запитання зрозуміле аж занадто. При­наймні, лопатою не гребемо. За українськи­ми злиденними мірками ніби й багато, але по тамтешніх… Врешті, все відносне. А ось я – про інше… В мене, приміром, дуже суво­рий хазяїн, все повинно бути виконано прямо таки з німецькою пунктуальністю і педантичністю…

- Що  таке  італійська  їжа?

- Набагато поживніша і корисніша, ніж рідна. В цьому факті те, що італійці мають цілорічно свіжі рибу, овочі, фрукти. Всяких там консервантів та консервування вони не визнають.

- Чи плануєте  залишитися  в  Італії назавжди?

-  Ні. Де на світі як би не гарно, а своя пуповина вдома. І чоловік у мене є. Його я люблю і поважаю.

- Чи   будете   Ви   отримувати   італійську пенсію?

- О, для цього ще потрібно працювати і працювати. Ще важливі в цьому питанні між­державні домовленості… Італійського грома­дянства я не маю. Я – громадянка України.

- Цікаво,  чи  є  в  Італії  села? Чи  й  там село  є селом?

- Тамтешнє село – це таке собі містечко з усіма міськими зручностями і вигодами. Можете це трактувати собі, як завгодно.

- Чи  цікавитеся  Ви  італійською  культу­рою?

- Навіть в ранзі заробітчанки не відвідати, при можливості, музеї та художні галереї Рима, Венеції тощо…це, я вам скажу, потрібно бути зовсім душевно убогою.

- Медобслуговування  заробітчанок.  Яке  воно?

- Можна користуватися і безоплатними кліні­ками, можна і платними. Якість послуг дуже висока. Обладнання найсучасніше. Хоча до нас, заробітчанок, все-таки відношення зверх­нє. Хоча ніхто не тягне за собою до лікарень пос­тіль, не купує ліки для лікування, не дякує лікарям, як у нас, за послуги змістом торбинок, адже медики там – високооплачувані.

- Чи  беруть  італійці  українок  заміж?

- Не часто. Вони віддають перевагу, все-таки, своїм. Якщо й беруть, то це, як правило, чоловіки з дуже скромним достатком, проте через несхожість менталітету такі сім’ї  уживаються дуже рідко. Проте італійці ніколи не віддадуть при розлученні, якщо вже дійде до цього справа, дітей колишній дружині. Це великий плюс італійським чоловікам. Вони в переважній більшості дуже дбайливі батьки.

- Чи  схожа  наша  молодь, в  зв’язку  із впли­вами  на  неї  західної  маскультури,  на їхню?

- Їхня молодь набагато добріша, не агре­сивна, ввічливіша. Як це не гірко говорити, але це так. Можливо, це пояснюється досить силь­ним впливом на молодь католицької церкви. Певно, вплив нашої церкви на молодь є менш значущим.

- Чи  є  в  Італії  українська  періодика?

- Тепер є. Видають такі ж заробітчани-жур­налісти. Спочатку було дуже важко. Через перші три роки почала забувати свою мову, письменників, артистів, вже почала думати про свою морально-культурну деградацію. То­му, щоб не забути своєї рідної мови, при можли­вості читаю українські книги та газети.

- Чи  беруть  в  Італії  чиновники  хабарі?

- Якщо й беруть, так аж десь там на верхівці влади. А взагалі тут жоден бізнесовий проект не вирішується без благословення в першу чергу мафії, а вже потім і держави. Мабуть, таке ж самісіньке і в нас. Не знаю…

- Де,  на  Вашу  думку, Ви  більше  соціально  і  морально  захищені:  вдома – як  своя,  чи  в Італії – як  чужинка?

- А таки в Італії,як це не образливо… Рвеш­ся  звідти додому, як перелітна птаха, лаєш тих іта­лійців, що вони набридли, наче підлива з хро­ну до макаронів, а як тільки стикаєшся з рід­ними реаліями: грубощі, бруд на вулицях, якоюсь приреченістю простих людей, захмар­ними цінами, заздрістю тощо – одразу хочеться до Неаполя…

- Чи  відчували  Ви  коли-небудь,  що  Італія – батьківщина  Муссоліні  та  фашизму?

- Уявіть собі – ніколи. Навіть не згадувала про це, якби ви мені про це не нагадали… Але я їй дуже вдячна за те, що все-таки вона прийняла мене у тяжкі для мене часи, і я все менше почуваюся в ній чужорідним тілом…

- Дякую  за  відверту  бесіду  про  тутті- фрутті, тобто  про  всіляке, про життя… Ба­жаю,  щоб  Ваш  заробітчанський  хліб  був не  важким,  не  глевким  і  не  дуже  черствим…

Бесіду  вів  Василь  Пазинич.

На знімку:

Тамара на вулицях Неаполя.