- Ви родом із Межиріча. Тому розкажіть спочатку коротенько про дитинство, юність, які проходили в цьому відомому козацькому селі.

- Я закінчив восьмирічку в Межирічі, потім – Ворожбянське училище, згодом – Лебединське СПТУ за професією водій. Після служби у лавах збройних сил Радянської армії, працював на гончарному заводі у рідному селі. Потім приїхав мій армійський друг і запропонував поїхати з ним у Владивосток, я погодився. Там я познайомився із майбутньою дружиною, Лілею. Одружилися. Жили деякий час у Владивостоці, потім у Ташкенті. Повернулися до Межиріча, 14 років пропрацював у ПМК-45. Тоді почалися економічні проблеми, безробіття. Так як моя дружина за походженням німкеня, то ми переїхали до Німеччини на її історичну батьківщину.

- Ваша мама, Віра Родіонівна, має високу державну нагороду – орден «Мати-героїня». Вона дала життя ще чотирьом Вашим братам і сестрам. Як склалася їхня доля?

- Нас у мами п’ятеро. Сестри Олександра, Ніна і брат Сергій живуть у Сумах, інший брат, Микола – в Криму, в Євпаторії. Я уже 19 років живу в Німеччині.

- Життя закинуло Вас досить далеко від Межиріча. Яка Ваша родина?

- Ми живемо у місті Дюрен, неподалік від Кьольна. Це невеличке містечко, десь 17 тис. населення. У нас із дружиною троє дітей: старший син Костя, йому вже 33 роки, має сім’ю, син Оген (українською Євген) та 17-річна донечка Катя. Є два онучки Ніклас Габріель та Лєон Еманнуель. Як вони до мене приходять, я їм говорю: ви ж мої козачата.

- Ваша дружина – німкеня. Цікаво, вона і Ваші діти спілкуються українською, чи російською мовою?

- Дружина говорить російською і діти трішки знають. А так в сім’ї спілкуємось німецькою мовою.

- Ви вже досить довгий час проживаєте в Німеччині. Скажіть, що Вам там подобається і що не дуже, якщо порівнювати із Україною?

- По-перше, в Німеччині дуже висока культура. Тут ви не побачите, щоб кинули на вулиці на землю недопалок чи обгортку від цукерки. Усі ввічливі, ніхто вас не облає. Якщо я приїжджаю в інше місто, по номерах видно, що я не місцевий, то до мене ставляться з повагою, вступлять дорогу. А що стосується України, то в першу чергу потрібно  змалечку виховувати повагу один до одного.

- Ви працювали водієм (можливо, і зараз працюєте) у Німеччині. В якому стані там дороги?

- Я бачив, у Києві роблять класні дороги і всеодно вони не дотягують до того рівня, що в Німеччині. На мою думку, таких доріг, як у Німеччині, немає ніде. Будь-який асфальт слу­жить 15 років, бетон – 30 років, потім його потрібно замі­нити. Якщо цього не робити, то буде таке, як ви самі бачите.

- Коли Ви  приїхали до Німеччини, як Ви шукали собі роботу?

- Спочатку ми тиждень жили в переселенському таборі. Потім нам запропонував роботу граф, він забрав нас у свій маєток. Я 6 місяців проходив стажування і працював робітником по господарству. Дружина працювала хатньою робіт­ницею. Відразу ми почали посилено вивчати німецьку мову, бо без цього ніяк. Дружина швидко вивчила, а мені було трішки складніше. В маєтку ми прожили три роки. Потім ми переїхали в Дюрен. Там я працював експедитором, возив і продавав пиво, каменярем. Зараз я працюю на плодо­консервному заводі. Робочий день становить по 12 годин на добу, в сезон буває працюємо без вихідних.

- А як щодо пен­сійного забезпечення? До речі, у скільки років німці йдуть на пенсію?

- Чоловіки пенсійного віку досягають  у 65 років, жінки, приблизно у 63 роки, але уряд планує продовжити цей термін до 67 і 65років відпо­відно. На пенсію можно йти раніше, наприклад, за станом здоров’я, але тоді платять не пенсію, а допомогу, доки людина не досягне пенсійного віку. В Німеччині високий рівень життя, тому подовження пенсійного віку негативно на нас не відобразиться.

- Чи відрізняються ціни на продукти в Україні та Німеччині?

- Ціни практично однакові. В Німеччині магазини є для середнього класу, а є такі, наприклад, де продаються продукти високої якості. Там ціни будуть вищі.

- Ціни однакові. А зарплати?

- Зарплати, звичайно, вищі, ніж на Україні, але більші і розходи. Досить дорога плата за комунальні послуги, за світло, воду, вивіз сміття, високий дорожній збір, потрібно платити різні страхові внески тощо.

- У Вас є своє житло?

- Так, ми купили двоповерховий будинок у кредит.

- Усі в Німеччині пересуваються на автомашинах?

- Так. У кожного є автомобіль. Я ще люблю їздити на мотоциклі. Так як подорожчав бензин, це ще й економічно вигідніше.

- Як у Вас з проходженням техогляду?

- Кожен автовласник повинен проходити техогляд автомобіля 1 раз у 2 роки. Я приїжджаю у визначений час, швидко все проходжу. У нас до технічного стану автомобіля дуже суворо ставляться.

- Давайте знову повернемося до Вашої родини. Хто головний у сім’ї? Як Ви ставитеся до твердження, що жінка повинна виконувати функцію трьох K – Kinder, Kuche, Kircha (діти, кухня, церква)?

- Як говорять на Україні: чоловік голова, а дружина– шия. Вона, звичайно, головна (сміється).  Але щодо цього твердження, то я не згоден. Якщо сім’я дружна, потрібно разом усе робити. Приміром, я бачу, що дружина щось не встигає, то можу допомогти прибрати у будинку, виконати іншу роботу.

- Ми в газеті піднімали проблему бездомних тварин. Чи є така проблема у Німеччині?

- Тут такого немає. Є такі спеціальні притулки для тварин. Якщо я побачу на вулиці собаку без господаря, я повинен зателефонувати у відповідну службу.

- А чи часто можна у Німеччині зустріти на вулиці людину в нетверезому стані?

- Тут теж буває випивають, але на вулиці ніхто не валяється. Якщо хтось перебере в барі, то йому викличуть таксі. Якщо поліція побачить таку людину, то теж відвезе додому.

- Ваші діти навчалися у німецькій школі, чи платна там освіта?

- Ні, навчання безкоштовне, але невелику частину вираховують із зарплати кожного місяця.

- Як часто Ви буваєте у Межирічі? Що для Вас значить мала батьківщина?

- Як випадає можливість, то намагаюся приїжджати майже кожного року.  Бо я тут народився, тут живе моя мама – і цим все сказано.

- Чи хвилює Вас ситуація, що у селі із кожним Вашим приїздом, все більше покинутих домівок?

- Дуже хвилює. Мені боляче на це дивитися. У Німеччині, якщо знесли хату, то через тиждень там посіють пшеницю. Чому ж будуть вчитися діти, якщо у селі самі руїни? Що мене радує, так це те, що трішки змінилося ставлення до релігії. Наприклад, при в’їзді в Межиріч встановили хрест. У Німеччині біля кожного поля є такий хрест. Там до релігії зовсім інше відношення. У мене із заробітної плати кожного місяця вираховують, приблизно 8 євро на церковні потреби.

- Чи відрізняється земля у Німеччині від української?

- Такої родючої землі, як в Україні, немає ніде. Якщо порівняти землю тут і там, то це, як шоколад і сіль. Якщо б відродили сільське господарство, то Україна відразу б піднялася.

- А медичне обслуговування на якому рівні?

- На високому. Мені за 19 років доводилося не один раз звертатися за хірургічною допомогою. Дуже добре все зробили. Оплачувала все страхова компанія. Правда, із заробітної плати вирахо­вується певний відсоток на медичне страхування. І чим вища заробітна плата, тим більші відрахування.

- Чи відчуваєте Ви себе пред­ставником козацького роду?

- Так, мене нещодавно прийняли в козаки, коли я приїжджав до Межиріча. Це для мене дуже важливо.

- Чи прийнято у Німеччині ходити у гості? Чи потрібно з собою щось нести?

- Якщо мене запросили у гості, то я можу взяти з собою тортик чи коробку цукерок. Я повинен прийти на той час, який назначив господар. В Німеччині взагалі цінують пунктуальність. Звертаючись у будь-яку установу, назначають час. І не потрібно чекати в черзі. Цього не вистачає в Україні.

- І на завершення нашої розмови, Олексію Костянтиновичу, Ваші побажання землякам.

- Хочеться бачити Україну сильною, заможною державою. Щоб була перспектива для молоді, щоб у них була робота, нормальні умови для життя. Я також вважаю, що Україні потрібне духовне відродження. А землякам бажаю терпіння і оптимізму.

- Дякуємо, Олексію Костянтиновичу, за цікаву розмову. Бажаємо Вам успіхів!

 

 

 

Інтернет - міст