Володимиром Мико­лайо­вичем відбулася.

- Як сталося так, що Ви опинилися далеко від Батьківщини, батьківської хати – в Казані?

- У свій час я служив в Росії, потім поступив у Москві у Вищу партійну школу при ЦК КПРС, пізніше її перейменували на Російський Державний гуманітарний інститут. Після його закінчення я потрапив у Казань.

- А дружина українка?

- Ні, росіянка, з міста Че­ля­бінськ, але вона переймається долею українців за кордоном і підтримує мене в цьому питанні.

- А хто у Вас залишився в Лебе­дині?

- Мама, їй 88 років, вона живе сама, але переїжджати до нас не хоче, адже це інша країна. Хоча татари – дуже дру­желюбний народ. До речі, татари, які живуть в Україні, молодці! У них міцна татарська діаспора. Нам, українцям, у них є чому повчитися. Наприклад, концерн «Укртатнафта» виділяє один відсоток доходу на громадські цілі,  а в Києві вихо­дить журнал «Дуслик». Татарський уряд зацікавлений у підтриманні татарської культури за кордоном.

- Скільки років Ви живите в Казані?

- З 1989 року, а з 1996 року очолюю громадську організацію «Общество «Украина».

- Чи склалися у Вас дружні сто­сунки з корінними представ­ника­ми цього народу?

- Так, ми дружимо з сусідами-та­тарами, ходимо один до одного в гості. Наприклад, у нас є сусідка Дарина, і коли ми від’їжджали в Україну, залишили їй ключі від квартири. Вона поливала  квіти, доглядала за нашою кішечкою Мар­кізою.

- Скільки налі­чує укра­їнське зем­­ляцтво?

- У нас немає фік­­сованого чле­нст­­ва. Активних – 120 чоловік. В Ка­зані про­живає 10 ти­сяч українців, а всього населення – 1,5 мільйона чо­ловік. Це велике місто. Зараз Казань готується до вели­кого спортив­ного свя­та – Міжна­родної Універсіади, куди з’їдуться спо­ртс­мени з усіх країн світу. Коли відзна­чаємо великі свята, ми спіл­куємося з представниками різних націо­нальностей. Якщо раніше Україну сприй­мали як «шароварну» державу, то зараз прийшов час цю думку змінити. Наша суспільна організація нама­гається на­лагод­жувати державно-економічні зв’язки. Ми, як посли миру, допомагаємо людям, які цього потребують. Багато з них втра­тили зв’язки з рідними, що залишилися в Україні, і в скрутну хвилину ми їм допо­магаємо, в тому числі і матеріально.

- Чи можете Ви назвати зем­ляків - лебединців, які жи­вуть в Казані?

- Так, у Казані багато поважних і видат­них земляків-лебединців. Це Міщенко (Луніна) Надія Пав­лівна, яка отримала премію Со­роса. Вона працює в кращій елітній школі. Є генерал – наш земляк, Пінчук Едуард Іванович. До 1943 року він жив у с. Межиріч. Це лю­дина похилого віку, але завжди цікавиться долею земляків і пе­редає через мене їм вітання. Є також наш земляк Олександр Ки­риченко, який пра­цює у відділі по боротьбі з екстремізмом.

- Ми не можемо обійти в розмові трагедію, яка сколихнула весь світ. Це загибель людей на теплоході «Булгарія», що трапилась недалеко від Татарстану.

- Так, це дуже велика трагедія. Хоча там українців не було, але ми всі пере­живали це горе.

- Чому така назва теплохода?

- Недалеко від Казані є острів Булгарія. Раніше теплохід називався «Україна».

- Яка доля цього корабля?

- Його хотіли зразу ж порізати на металобрухт, але зараз поставили в порт, щоб провести слідчі дії. Нині іде активнее народне обговорення проекта пам’ятника  загиблим. Пла­нується встановити стелу, щоб нага­дувала людям, до чого може призвести безпеч­ність, невиконання службових обов’язків.

- Від сумної інформації перейдемо до більш оптимістичної. Ви активний вболівальник футболу? Коли грали «Динамо» Київ – «Рубін» Казань у від­бірковому циклі Єврокубку, за кого Ви вболівали?

- За Україну.

- Не дивлячись, що Ви довгий час живите в Казані, добре розмовляєте українською. А татарську мову знаєте?

- Коли я приїхав у Татарстан, то вивчив найнеобхідніші слова типу «добрий день», «дякую», бо кожному приємно чути рідну мову. А так як Татарстан входить до складу Росії, то великої необхідності знати мову немає. Хоча наші онуки вже вивчають татарську мову в школі.

- У Вашій Республіці є українські школи?

- Немає. Відверто кажучи, вони і не­потрібні. Для цього треба, щоб батьки і діти хотіли цього. А в них особливого бажання немає. Але у нас є недільна школа. Там ми нав­чаємо діток українській мові, культурі нашого народу, щоб вони, приїхавши до бабусь, могли з ними спіл­куватися.

- Скільки національностей у Та­тарстані?

- 36 офіційних громадських об’єднань, які входять до складу Асамблеї народів Татарстану.

- Коли говорять про татар, зга­дують татаро-монгольське іго. Навіть є прислів’я: «Непроханий гість, гірше татарина». А Ви якої думки з цього приводу?

- Можливо, в історичному контексті, так і можна сказати. Але зараз татари змінилися. Вони – дуже гостинні. У них дуже смачна кухня, і вони завжди радо зустрічають нас, українців.

- Як татари ставляться до української кухні?

- Ми на великих святах приго­щаємо усіх, і татар у тому числі, нашими націо­наль­ними стравами. Їм вони дуже подо­баю­ться: і борщ, і сало, і вареники. Там немає такого сала, такої олії, як в Україні. Українське – найкраще.

- Чи займаються в Татарстані го­родництвом?

- Так, українці займаються. Наприк­лад, наша сусідка Лідія Марківна Васюта з Полтавщини. У неї родять дуже великі гарбузи.

- Хто у татар є національним героєм?

- Абдула Тугай, Муса Джаліль.

-Мусу Джаліля, великого татарсь­кого поета, ми знаємо, в край­ньому разі старше поко­ління. А чи знають татари, хто такий Тарас Шевченко?

Ні, не знають. Навіть деякі українці не знають. В нашій недільній школі ми роз­по­відаємо про це діткам, і вони вивчають вірші українських поетів.

- Там, у далекому Татарстані, чи цікавитесь українськими новинами?

- Не тільки українськими, а й лебе­динськими. Ваш сайт «Лебедин press» регулярно проглядаю. Порів­нюю ціни, слідкую за новинами, цікав­люся погодою. У нас теж є своя сто­рінка в Інтернеті – «Кобза».

- Ваші побажання землякам-лебе­динцям?

- Мені хочеться, щоб в Україні нарешті змогли подолати корупцію. А лебедицям бажаю, щоб у вас і у нас – все було гаразд. Хочу, щоб Лебедин про­цвітав.

Разом із сестрами-землячками у Казані.

Спілкувалися Наталя МАТВЄЄВА, Василь ДАЦЬКО.

Фото із сайту http://kobza.com.ua