Під час Другої світової був військовим офіцером. Потім закінчив істо­рич­­ний факультет Київського університету. Зас­туп­ни­ком голови Ради Міністрів УРСР став у березні 1961 року. На цій посаді працював 17 років. Тоді ініціював створення музею народ­ної архітектури та побуту у Пирогові біля столиці та музей козацтва на Хортиці. Є автором 600 наукових праць і 16 книжок. 11 вузів присвоїли йому звання почесного про­фе­со­ра, сім міст — почесного громадянина. 2000-го отримав звання Героя України.

15 вересня на Байковому цвинтарі у столиці поховали колишнього заступника Голови Ради Міністрів Петра Тронька. Він помер на 97-му році життя від інсульту. 25 тис. грн на його поховання виділив уряд.

Прощалися з покійним у клубі Кабміну. О 9.23 на чорному джипі приїздить міністр освіти Дмитро Та­бач­ник. Він очолює комісію з організації похоро­ну:

- Разом з Петром Тимофійовичем 15 років працював в інституті історії Академії наук Україн­сь­­кої радянської республіки. Він також виступав, коли я захищав дисертаційну роботу на здобуття ступеня доктора історичних наук. Часто казав: «У мене міцне коріння. Мама прожила 96 років». Цього літа, коли Петро Тимофійович гостював у мене на дачі, сказав йому: «Пропоную випити чарку, щоб не менше собі наміряли». Він зас­міявся: «Добре. Буду орієнтуватися на маму». Вийшло, ніби втрутилася чиясь вища воля. Про­жив трохи більше.

Петро Тимофійович Тронько під час прис­воєн­­ня йому звання «Почесний громадянин Лебедина», 1996 рік.

Табачник пригадує, що Петро Тимофійович ніколи не відмовлявся від свого радянського ми-нулого.

- Завжди казав: «Я не можу викреслити цю сторінку зі свого життя». Говорив обома мовами. Якщо питання стосувалися україн­сь­ких справ, то українською. Якщо мова йшла про співпрацю з російськими колега­ми, переходив на російську. 36-томник під його редакцією «Історія міст і сіл Україн­ської РСР» спочатку вийшла українською. Та він добився, щоб її переклали і російсь­кою.

Покійний любив розповідати про війну, ніколи не лаявся.

— Коли хтось напідпитку розказував якийсь двозначний анекдот, Петро Тимо­фійо­вич завжди морщив носа, бо не любив цього. Часто згадував про Щербицького. Розповідав: «Коли Щербицького 1963 року зняли з посади, всі вирішили, що він нікому не потрібен. Лише я один поїхав проводжа­ти його на поїзд до Дніпропетровська. На пероні він мене обійняв і сказав:.»Петро Тимофійовичу, я цього ніколи не забуду». За два з половиною роки Щербицький знову став Головою Ради Міністрів. Тронь-ко тоді мав у нього величезний кредит довіри.

На прощання з Петром Тимофійови­чем прийшли також прем’єр-міністр Микола Азаров, Голова Верховної Ради Володи­мир Литвин, перший віце-пре­м’єр-мі­ністр Андрій Клюєв та голова Комуністич­ної партії Петро Симоненко. Всі тримають квіти. Ставлять їх на стіл біля труни. Поряд лежать нагороди Петра Тронька — ордени Леніна, Жовтневої революції, Червоної зірки та орден Героя України. Обабіч домовини стоїть почесна варта. Через кожні півгодини вартові змінюються.

На пластмасових стільцях сидять рідні небіжчика — донька Лариса і племінниця Ангеліна. Дружина Валентина Іванівна на похорон не прийшла, про смерть чоловіка не знає.

— Петра Тимофійовича забрала «шви­д­ка» 27 серпня, — розповідає 57-річна Валентина Івченко, виконавчий дирек­тор фонду відтворення видатних пам’яток ім. Олеся Гончара. Вона — близька подру­га родини покійного. — Він два тижні проле­жав у реанімації. Донька постійно була з ним, а дружина прийти не могла. В тій самій лікарні лежала на кілька поверхів вище. Напередодні поламала шийку стегна, і їй зробили складну операцію. Лікарі порадили поки що не говорити про смерть чоловіка. У липні вони відсвятку­вали 75 років шлюбу. У них були ніжні стосунки. Якось Петра Тимофійовича спитали, що таке справжня любов. Він відповів: «У мене все життя одна дружина. Це любов». Як тільки після нападу йому стало трохи краще, він одразу провідав дружину. Обіймав, цілував руки. Всі мед­сест­ри дивувалися: «Це ж треба, щоб у такому віці були такі стосунки».

У 12 років Петро Тронько втік із дому, сів у поїзд і приїхав до Києва. Відразу пішов до Києво-Печерської лаври і поди­вив­ся на Успенський собор. Повернувся туди, коли після визволення столиці 6 листопада 1943 року разом із Хрущовим і Довженком першим заїхав у місто. Побачив там одні руїни. Тоді й пообіцяв підняти їх.

О 12.00 восьмеро чоловіків заносять труну у катафалк. Людей везуть на цвин­тар п’ятьма автобусами. Квіти та вінки перевозять у вантажівці.

Поховали Петра Тронька біля могили Голови Верховного суду Андрія Бутенка, письменника Олеся Гончара й акторки Наталії Ужвій.

Світлана КОРЖЕНКО,

(Газета «По-українськи»).