| Ті, що живуть під зоряним шатром |
| 17.11.2011 15:30 E-mail | Печать | PDF |
 Після того, як не так давно в Болгарії стався конфлікт між болгарами і циганами, а потім відбулися погроми болгарами циганських поселень, я якось став пригадувати всі незабуті випадки стосунків із ромами… В дуже ранньому віці мене вдома лякали: коли я не буду слухняним, то віддадуть циганам. А коли мені було років шість-сім,
на околиці села взимку зупинилася циганська кибитка. Молодий циганський дядько підрядився в колгоспну кузню лагодити до посівної кампанії плуги та відклепувати лемеші. А мій батько, його одноліток, був приставлений до нього рішенням правління колгоспу помічником. Значить, лежав я на теплій печі, а зими тоді стояли такі, що теперішні проти них – дитячі пустощі, і слухав, про що мій батько розповідає матері після роботи про циганського коваля. А в кінці добавив: «Отож, я йому й кажу, що, мовляв, мої діти в таку холоднечу – на теплій печі, а твої – в кибитці. Я прийду до теплої хати, а ти – до кибитки. Чом не хочеш жити, як ми живемо?..» А він мені й отвічає: «Не розумієш ти нас і нашого життя. Але прийде час і ми осядемо…» І правду він каже – не розумію я їхнього життя…» Пам’ятаю, що мені тоді дуже хотілося побачити малих циганчат, своїх однолітків… Моя бабуся іронічно ставилася до циганського ворожіння і ніколи не знімала бучі до неба, а тільки до стріхи, коли дурну курку іноді циганка вкраде. Як виявилося, у війну її житло і все сяке-таке добро згоріло, дітей на руках зосталося четвірко, тож вона теж ходила якийсь час ворожити по вцілілих селах за якийсь харч і одежину, обманюючи молодиць, що їхніх чоловіків на війні не вб’ють, навчившись трохи цьому ремеслу у знайомої циганки. А ще розповідала, чому Бог, хоч і сердиться, та все ж терпить, коли роми обманюють людей. Коли розпинали Христа, циганові загадали викувати цвяхи для розп’яття. Викувати він – викував, але коли їх ніс катам в супроводі охорони, то непомітно викинув і збрехав, що загубив по дорозі, хоч і знав, що буде за це батожений. «І брехня, але тільки для Божої справи, буває святою. Але тільки для Божої!» - підсумувала бабуня Галочка… У шкільні роки фронтовики повідали, що й серед них на Великій Вітчизняній війні були цигани. За деякими джерелами, вони іноді допомагали й партизанам. Чимало їхнього народу теж вигубили фашисти під час війни. Потім було зачарування фільмом «Табор уходит в небо». І аж захотілося колись одружитися на циганці. Пам’ятаю, на першому курсі інституту я таки закохався в юну сумську циганку, яку часто бачив на Роменській вулиці. Вона була, наче тодішнім утіленням Клеопатри. Але підійти до неї так і не наважився. Надто гордою і недоступною вона здавалася. Ще й подейкували, що була донькою самого барона. До речі, мій кум Михайлович, у молодості перший забіяка і перший хлопець на селі, теж хотів одружитися на циганці з Ромен, але батьки не дали, бо вони дуже боялися циганів. Перед призивом до армії в мої молоді роки з військкомату посилали до поліклініки отримати щось з десяток ін’єкцій від правцю, газової гангрени тощо. Переді мною таку процедуру проходив циган. Потім лікар, який робив ці ін’єкції, сказав мені, що однак той хлопець служити не буде, а уколи – справа недаремна: напореться на ніж, і вже є шанс вижити… Навіщо це було мені розказано, не знаю, але запам’яталося. Потім прийшов незабутній «Будулай»… Розповідали іще таке, що цигани крали в нашому селі по дворах колись кольорові метали, скуповували макову соломку, набридають і тепер з продажем товарів. Та до такого зугарні і свої доморощені українці. І хто знає, хто кого переплюнув у цій справі... А ще давненько якось торгувався затято на базарі з одним сивим і солідним циганом за «вітровку». Він аж розсердився, та сказав жартома: «Хто кінець- кінців із нас циганського роду: ти чи я?» Колись давно, коли ще мої вуса були не сивими, одна симпатична циганочка Тоня в Лебедині на автовокзалі, торкаючись моєї руки, довірливо сказала, що на мене наведена порча. Така порча, що я можу не згодитися до жінок. І розповіла цілий роман, як це трапилося. Та якщо я, мовляв, віддам їй певну солідну суму, вона цю порчу за винагороду, звісно, відведе. Я подякував Тоні за турботу про мене, бо говорила вона таки, як заслужена народна артистка. І в свою чергу порадив їй перестати вживати алкоголь, бо на її ще досить симпатичному обличчі вже багато що написано. Проте ми з нею залишилися добрими приятелями, завжди в Лебедині щиро віталися. Коли ж я довгий час її не зустрічав, то розпитав про неї у незнайомих молодих циганок, які спочатку трохи насторожилися, бо, може, я з міліції, адже на лобі про це не написано, то дізнався, що її таки у цьому світі не стало. А яка була красуня! На жаль, спилася… Втім, спивається й багато українок. Маю знайомого водія автобуса, прекрасну людину, який колись розповідав, що його дід, циган, був надзвичайно чесною людиною і сторожував на колгоспному току. Але не міг собі ніколи дозволити навіть грамину колгоспного збіжжя взяти. І нікому цього не дозволяв… Один таксист, який колись мене підвозив, стверджував, що більшість молодих циганів зловживають наркотиками. Але так це, чи не так, мені достеменно невідомо. Знаю лише напевно, що проблема наркоманії стосується у рівній мірі всієї молоді України. Наркоманія національності не питає. Щоб боротися з нею ефективно, потрібно спочатку вирвати з корінням наркобаронів, але те коріння дуже і дуже високо. Ще маю знайомого будівельника найманої бригади, до речі, він має вищу економічну освіту, який колись мені зізнався: «Я дуже люблю свій ромський народ, але іноді на нього сердитий. Чому ми даємо привід зневаги до себе, упередженого ставлення до себе, не хочемо забути і змінити далеко не найкращі стереотипи поведінки?!. Ось і думають, що цигани не навчаються в інститутах, не займають ніяких посад, врешті, як і українці, не тримають корів та іншу домашню живність, не вірять, що в багатьох з них руки порепані від роботи, а не від ворожіння та крадіжок…» Признаюся вам, що я теж, до речі, дуже люблю свій український народ, але теж іноді на нього дуже сердитий за м’якотілість, за довірливість, за, м’яко кажучи, часто жіночі риси характеру, коли б треба проявити риси суто чоловічі… Часто зустрічаю ромів у райцентрі і ловлю себе на думці: «Ніби й прожито чимало літ, ніби й чув про них усякого, проте здебільш поганого, але які вони насправді – не знаю. Напевно знаю, що такі ж різні, як і ми: в одних більше від Бога, в інших – від сатани. І мені соромно, що живу ніби й поруч з ними, але ні з ромською культурою, ні з їхніми звичаями, ні з проблемами їхнього майнового розшарування, ні з їхньою мовою, як слід не обізнаний…» P.S. Якось у молодості написав вірша, про якого один досить відомий письменник відгукнувся так: «Певно, і твої гени були колись у кибитці…» Ось цей вірш.
*** Їхали цигани із якоїсь пісні, І були в них коні – чотириколісні. В молодих товару – наче житні копи, А в старих і сивих – різні гороскопи. Пропонують ґави, наколки й приколки… В стільникові слова – меду аж по вінця, Ех, продайте, роми, та циганську голку, Я віддам за неї цілого червінця. Трапилося в мене не циганське горе: Як циганське сонце сходило учора, Так вовки напали, оточили в полі І пошматували одиноку долю. Ось би гарну голку – не було б мороки, Залатали б мати моїй долі боки… Та не ті цигани, не з тієї пісні, І були в них коні – чотириколісні.
Але при всіх наших, може, частково справедливих, але й частково несправедливих, упередженнях до цього народу, важливе інше: ми не просто сусіди, у нас є спільні земля і небо, в багатьох із нас є спільна кров, і будь-які конфлікти нам не потрібні. Хіба циганів не торкаються безробіття, всі ті проблеми, які стосуються українців? Це потрібно пам’ятати гарячим головам і циганським, і українським, і циганським баронам, і українським полковникам. Через окремих негідників і авантюристів конфлікти між народами легко починаються, але, як правило, дуже важко закінчуються, бо всі забувають, чому вони розпочалися… Краще їх не допускати взагалі. Вірю, що в Лебедині сценарії, подібні до болгарських, ніколи не реалізуються, як і на теренах всієї України. А Лебедин без циганів утратив би свій неповторний колорит… Василь Пазинич, член Спілки журналістів України. Післямова автора. Скажу відверто, що даний матеріал я обговорював іще до його публікації з деякими ромами. І з тими, хто має вищу освіту, і з тими, хто без освіти, і з тими, хто займається, як нині модно говорити, дрібним бізнесом на базарі, і з дуже приємним чоловіком, керівником одного з лебединських підприємств, директором цегельного заводу Василем Хасенком. І всі вони говорили, що піднята тема, яка стосується ромів, слушна. Адже публікації про ромів ні в обласній періодиці, ні, тим паче, в районній, окрім міліцейських звітів, у яких фігурують цигани, їм не відомі. Вони зазначали, що окремі краяни, по правді сказати, взагалі сприймають ромів, як ізгоїв суспільства. У свідомості людей, особливо старшого покоління, давно витають асоціації зі словом «циган»: обман, крадіжки, наркоманія, неосвіченість, безкультур’я, відсталість. Ромські традиції, у їхніх уявленнях, це таке собі раннє середньовіччя. Але це далеко не так. Хіба ж можна лише за окремою групкою, проблемною, криміналізованою, судити про весь народ? Подібним чином про будь-який народ можна наговорити казна-що. Звісно, що кожний народ має таких своїх представників, якими особливо не попишаєшся. І це теж правда. Але й серед лебединців-ромів є багато таких, які закінчили вищі навчальні заклади. Окремі з них – успішні люди, які творять свою долю у наш непростий час. Окремі займають посади, які заслуговують на повагу. На ряд моїх запитань при спілкуванні із ромами я почув такі відповіді. Що майнове розшарування серед циганів таке ж, як і серед інших народів, бо всі ми є заручниками суспільного ладу. Проте для цього народу характерні дружба і взаємовиручка. Роль жінки в циганській сім’ї. Вона мусить бути взірцем. Роми дуже поважають жінку, матір, бабусю. Чи вітають роми змішані шлюби? Тепер кожний вирішує сам. Ніякого упередження немає. Головне, щоб була справжня любов і готовність до шлюбу. А ще вони признавалися, що спочатку сприйняли мій матеріал дуже насторожено, бо звикли, що про них пишуть виключно чорними фарбами… Одна дуже симпатична циганка, яка з цим матеріалом не знайомилася, і почула краєм вуха про мене, який буде писати про її родаків, розсердилася: «Ач, вусатий націоналіст! Та я своїх дітей з дванадцяти років навчаю не ворожбитству, а корову доїти!..» І сердита пішла, не дослухавши, що я кажу: «Охоче вірю!». А націоналісти, до речі, не люблять ні свою націю, ні будь-яку… |