Хотів би і я, як інші зяті, бо слідкую за публікаціями регулярно, теж про тещу написати у віршованій формі. Але написати краще і душевніше про тещу, аніж на це спромігся один сумський поет, і не напишеш. Аж плакати хочеться. Цитую по пам’яті:

У селі борщами пахне так.

У селі сметана і котеджі.

Навіть я, затятий холостяк,

На млинці приїхав би до тещі...

Тож нехай моя маленька розповідь про тещу буде прозовою, зате від душі.

Коли я щойно одружився і доводилося у якійсь святковій компанії перехиляти чарчину, любив пожартувати: «Пішла, як теща під лід!» Пройшло з того часу чимало літ, і я тепер у такому випадку говорю інакше: «Пішла, як теща з сапою». Уже дев’ятнадцять років моя теща проживає в нашій сім’ї під одним дахом. І що цікаво, вона в хаті ніколи не здавалася зайвою. Бо хіба може бути коли-небудь мати зайвою?  Навіть не уявляю, як ото воно в інших сім’ях обходяться без тещ: вона й онуків догляне та на добрий розум наставить, вона й городові дасть лад, і домашня живність під її опікою. Словом, наче трудолюбива бджілка. Скоро моїй тещі, Ганні Гаврилівні Діденко, буде сімдесят шість. Та я її прошу, щоб вона дожила до ста літ, а далі вже на її розсуд. Якщо не замориться на цьому світі, то нехай живе іще та правнукам і праправнукам радується.

Олександр,  с. Московський Бобрик.

Любимой теще Камчатной Людмиле Тимофеевне из с. М. Вистороп.

Тещей быть не каждой женщине дано,

Это просто только лишь в кино.

А на самом деле, чтобы тещей стать,

Для начала нужно дочку вырастить и воспитать.

Чтоб женою верною была, чтоб детей для мужа родила.

И воспитывала их, даря тепло, но и это далеко не все.

Это только айсберга вершина, потому что к дочке получила сына,

Да еще с чужой семьи. Как вести теперь себя, пойми?

Чтоб и дочь свою не обижать,

Чтоб и зять мог матерью назвать:

Детям нужно помагать, чтоб могли на ноги встать.

А потом пойдут и внуки,

не состаришься от скуки.

Так, чтоб настоящей тещей быть,

Это вам не в сказке жить.

И вот как зять я гордо заявляю:

Свою тещу

только мамой называю.

Она мне стала, как родная мать

И только так ее я буду называть.

А Господа

осмелюсь попросить,

Чтоб много лет он смог ей подарить

Без горя,

без болезней и беды,

Как жаждущие

просят лишь воды.

Прошу и думаю,

ты, Бог, меня поймешь,

Ведь лучшей тещи в мире не найдешь!

Зять Сергей АКСЕНЕНКО, г. Лебедин.

Теща Анна

Вже тещі скоро вісімдесят п’ять.

Її літа, як верби понад яром.

Та ще обіди любить готувать.

Обходячись без окулярів,

У вушко голки нитку заведе,

Зладнає одяг краще, ніж в майстерні…

Життя було у неї непросте,

Сходило вздовж і впоперек по стернях.

Пригадує свій рідний Могильов,

Своїх сябрів і пісню солов’їну,

І незабутню молоду любов,

Яка позвала Анну в Україну

Прищепою на яблуню у сад,

Де древнє Пустовойтове коріння.

І вже не повернутися назад,

Бо в цій землі уже зійшло насіння –

Ростуть онуки й правнуки її.

І стали справді рідними краяни

І лебедині, золоті краї,

Де проживали пращури-слов’яни.

Та плаче в неї іноді душа,

Що нам сипнули блекоти тевтони,

Що свій свого тепер не «познаша»,

Що між братами нині перепони,

Що знов над нами вивершився пан,

Якісь «дядьки отечества чужого»

Уже давно поставили капкан

На руську землю

й не бояться Бога…

Така ось теща в мене, і чомусь,

А я про це промовчати не в змозі,

Вона як мати,

як прекрасна Бєларусь,

Яку ми ніжно любимо і досі!

Зять Василь та його дружна сім’я,

м. Лебедин.

Диво-спогад лине до ме­не. Немає вже моєї тещі, Софії Григорівни Мірошні­ченко, але її очі, обличчя, ніжна і тиха розмова і за­раз бентежать душу.

З усмішкою щастя на вустах, усім своїм вигля­дом, випромінюючи ра­дість, зустрічала вона мене біля свого дому.

Я добре пам’ятаю її не­високу постать, трохи згорб­лену від старості. Ясні голубі очі завжди посміхались з-під посивілих, красиво зігнутих брів. Високе чоло обрамляло густе волосся, старанно підібране шпиль­кою. Сиве волосся підкреслювало привабливість тонких рис обличчя. Погляд у Софії Григорівни був пильний і глибокий. Такий погляд ніколи не старіє, а залишається вічно юним.

Уявно вдивляюся у знайомі риси тещиного обличчя і пригадую її мудрі оповіді про своє життя, таке цікаве і складне. Багато працювала вона, виховала одна трьох дітей, адже чоловік не повернувся з війни, дев’ять онуків та ще й правнуків. У вільний час, якого в неї майже і не було, бабуся щось шила чи в’язала. Це була не тільки чудова майстриня, а й гарна господиня.

У моїх спогадах вона постає, наче жива. Так і бачу її усміхнені блакитні очі, такою і буду її пам’ятати завжди. І хочу закінчити свою розмову рядками вірша:

Бабушка – голубка,

Милая, родная!

Все на свете может,

Все на свете знает,

Если что тревожит –

Мигом утешает.

Золотая бабушка!

Микола ЯКОБЕНКО.

 У Гарбарях живе на­ша теща – Вакуленко Люд­мила Мико­лаїв­на, яка має любля­чого чо­ло­віка Олек­санд­ра, чо­тирьох зя­тів: Льо­ню, Женю, Са­шу, Ві­та­лія, чо­ти­рьох до­чок, сина, невіст­ку і се­меро онучат. Завжди при­вітна і мила. Ба­гато читає і нас всіх ка­вою при­гощає!

Люблю свою стареньку тещу.

Вона ж іще привозить дещо,

Гуманітарну допомогу:

Качок, гусей, свинячу ногу.

І все воно без гемео.

Недовго і гостює… О!

Ось тітка, може, й не родина

А теща жінку народила…

Микола КОЗАЧЕНКО.