| Це було недавно, це було давно |
| 26.01.2012 13:21 E-mail | Печать | PDF |
|
 У 1941-му частина хлопців, що на фото з балалайками, грати на яких тоді влада заохочувала, бо свої інструменти, особливо бандура та сопілка, пахли їй буржуазним націоналізмом, матиме призовний вік. Решту, навіть п’ятнадцяти-шістнадцятилітніх включно, заберуть на війну у 43-му в «чорну піхоту». Тобто, їх не обмундирують і в атаку проти німецьких кулеметів і танків пошлють або з палицею, або зі шматком цеглини. Адже «прєдатєлі сало жралі і нємцам пріслужівалі». І додому вони повернуться лише в сумних піснях та непростими лабіринтами історії… 2. І баян, і скрипка грає, і хор колгоспу-мільйонера «За заповітами Леніна» про свої успіхи співає. А похвалитися їм справді було чим. І високими врожаями на полях, і рекордними надоями молока, і високорентабельною свинофермою, і кількатисячним поголів’ям великої рогатої худоби, і закладами соцкультпобуту, і чудовим дитсадком, і навіть, дуже популярним, книжковим кіоском, і, звісно, ударною працею та орденоносцями…  Фото 1970-го року. На передньому плані скрипаль-самоук – Михайло Васильович Незола. Про нього можна написати цілий роман. У роки війни його, підлітка, вивезли окупанти в Німеччину на рабські роботи. Маючи неабиякий талант до мов та природну відвагу, Мишко швидко і віртуознооволодів розмовною мовою ворогів. Як він колись мені, ще зовсім юному, зізнавався, що вивчив спочатку «на п’ять» в першу чергу непристойні лайки, щоб, мовляв, легше було пересуватися по «отій окупованій Європі». Згодом став зв’язковим, а потім керівником антифашистського підпілля невільників з різних країн світу, що перебували в місті Шварцхайд в таборах та на різних роботах. Про цей факт його біографії свідчить унікальне посвідчення тих часів, зі штампом та печаткою тієї організації, яке знаходиться в музеї місцевої школи. Коли гестапо викрило це підпілля, йому вдалося втекти і добратися до Югославії. Там він воював проти фашистів у партизанській армії Броз Тіта. Після війни Михайло, повернувшись додому, закінчив Лебединське педучилище і до самої пенсії вчителював у молодших класах. Проте, часом за браком дипломованих фахівців з німецької мови, - читав і її. А знав він німецьку досконало. Навіть окремі її діалекти. Тому й вийшло зі стін навчального закладу в ті часи багато і вчителів «шпрехдойча» і професійних перекладачів. Про свою неспокійну молодість, оті мандри окупованою Гітлером Європою стороннім особливо не розповідав. Адже, як відомо, на колишніх «остарбайтерів» та на друзів Броз Тіто довгий час по війні дивилися з підозрою, як на ворогів народу, потім лише косо, потім байдуже, потім усе забулося… Та Михайла Васильовича Незолу бобричани і досі не забули. Не забули і його лагідне прізвисько – Гарбуз. Від отого щасливого віршика, який був у дитинстві кожного: «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду…» Не забули і про те, яким він був майстерним скрипалем-самоуком, що міг зіграти «Козачка» і на одній струні своєї безмежної душі. І оскільки серед односельців охочих до гри на осиротілій скрипці по смерті місцевого Паганіні не знайшлося, його дружина подарувала цей інструмент заїжджому циганові-скрипалеві. 3. Працювали колись і в бобрицькій школі талановиті, з солов’їними голосами, педагоги. Ось, відоме у свій час, учительське тріо у складі (зліва-направо) Лідії Степанівни Слюсар (вчителька німецької мови), Тетяни Григорівни Іванової (вчителька української мови), Світлани Михайлівни Перевозник (вчителька початкових класів). У 1970-му відома всесоюзна фірма «Мелодія» випустила грамплатівку з піснями «Ми три подруги бідові», «Світанкова», «Тополя» у їхньому виконанні.  Це нині шоу-бізнес практикує «розкручування», звісно, що за великі гроші, і безголосих і туговухих, але майже оголених і нахабних, щоб заробляти на них, а в той час ішов пошук справжніх талантів, незвичайних голосів, істинних обдарувань. 4. «Золотий голос» і перша красуня Московського Бобрика 20-го століття – Світлана Михайлівна Перевозник. Фото середини 70-х років.
 Який був голос! І летів щасливо У піднебесся, де мої краї. Що іноді таки сором’язливо Аж замовкали навіть солов’ї… Тепер не те. Тепер таких немає. Не ті й пісні. Все більше з «ха» та «ах». Хіба що випадково пролунає В ефірі пісня від Едіт Піаф… Зламалась радіола, а платівку Десь на горищі покриває пил… Та баба Свєта ще утне частівку Про козака, що доленьку пропив, Що вже в заставі в шинкаря і ненька, Що в козака у горлі деренчить, Що каже він: «Проп’ю тебе, рідненька, Бо дуже хочу горло промочить…» Сумує, що одна тепер, а діти – Давно в Москві. І в хаті – все мовчок. І нікуди журбу свою подіти, Не віднести, як пісню, на товчок…
До речі, її, покійний чоловік Павло, який працював лісником, мав неабиякий талант до малювання. Його картини та портрети і досі прикрашають оселю. Дай тоді, на мою думку, такому хоч якусь художню освіту – і хто його знає, про художника, якої зіркової величини ми б зараз вели мову. Та не до того навчання було селянським дітям у ті післявоєнні важкі часи… 5. Московськобобрицький хор – неодноразовий переможець районних оглядів художньої самодіяльності в пору свого розквіту і слави, а це (на фото) 70-80-ті роки, біля Лебединського РБК. І співати в ньому було, витримавши конкурс, не справою обов’язку, а справою честі.
 6. Жіночий ансамбль села «Голубка», без якого не обходилися жодні народини сім’ї. Фото початку 90-их.
 Саме в ті часи, часи становлення незалежної України та становлення нових-старих суспільних капіталістичних відносин, розпаду колективного господарства, руйнації села, народні співочі колективні традиції у Московському Бобрику раптово зникли. Буде страшенно прикро, якщо ці роки стануть точкою неповернення до трудової та співочої слави Московського Бобрика. А схоже таки на це… Текст Василя Пазинича, фото з архіву Світлани Перевозник, с. Московський Бобрик. Грудень 2011р. Від редакції. Чекаємо фотографій із вашого домашнього архіву, шановні читачі. Адже минуле – це славні сторінки історії. І не має значення, чи країни, чи особистого життя. |
