В її історії багато знаків запитання, достеменно невідомо навіть, коли вона народилась - одні джерела називають 1914 р., інші 1915 р., деякі схиляються навіть до  1905 р.  Однак точно відомо, що вона була благородного поход­ження і по батьковій лінії, і по ма­териній.

У Петербурзі, де народилася Ма­рія, їхня родина була шанованою. Їх часто     відвідував Федір Шаляпін, який навіть давав маленькій Мирі перші уроки вокалу і пророкував сценічне май­бутнє. Коли вибухнула рево­люція 1917 р., граф Рос­тислав Капніст, використовуючи свій титул та зв’язки, допомагав рево­лю­ціонерам. Однак у Петер­бурзі ставало важко жити, і він перевіз родину в Судак. 1921 р. його розстріляли більшо­вики. Старша доч­ка, не витримавши цього, померла, синам до­велося ховатись. Мати з Марією   знов   опинилися   в   рідному   місті.

1931 р. Марія вступила до теат­ральної студії Ю. Юр’єва при Ленін­градському театральному інституті, однак  1934 р. її виключили звідти за дворянське поход­ження, заборонивши повертатись до міста.

Доля кидала її по різних містах, вона працювала в Києві, Батумі, а1941 р. її репресували за статтею 58-10 ч. 1 УК (пропаганда та агітація повалення ра­дянсь­кої влади) і засудили до восьми років вип­равно-трудових таборів. Це був лише поча­ток... З «ворога народу», ненависного своєю шляхетністю, зну­щались, їй об­різали роз­кішні коси, вибили зуби. В Карлазі, у нелюдсь­ких умовах, Марія разом з іншими ув’яз­неними виготовляла цеглу. Потім у Джез­казгані видобували вугілля, в прямому сенсі слова не бачачи соняч­ного світла. Катор­жани опускали один одного в діжках у шахту до світанку, а витягали вже після   заходу   сонця...

Звичайно, умови життя були нес­терп­­ними, особливо для тендітної дворянки. Її рятували посилки з кон сер­вами, сухо­фруктами, картоплею від коханого — Геор­гія Холодовського, колиш­нього наре­ченого її  сестри,  якого  вона зустріла ще  під час навчання.  Дружба молодих людей пере­росла в кохання, яке супро­воджувало все їхнє життя.

Однак дочку Радиславу в ув’язненні вона народила від іншого. У Сибіру на лісоповалі сталася страшна пожежа, її з вогню витяг вільнонайманий інженер, польський шля­хтич, — Марія Ростиславівна побачила у цьому знак... Але заміж за нього виходити відмо­вилась.

У Караганді вона отримала другий строк, десять років за те, що захищала дочку, яку била вихователька в таборі. Раду відпра­вили до дитбудинку, де її згодом знайшла подруга матері Валентина Базавлук. Вален­тину Іва­нівну Радислава вважала матір’ю, тож коли до неї приїхала Марія Ростис­лавівна, вона кате­горично відмо­вилась визнати її і після розфор­мування дитбудинку лишилася з названою ненькою. Щоправда, з часом стосунки Ради з матір’ю значно потеплішали.

Зустріч з дочкою була не єдиним боліс­ним розчаруванням, яке чекало графиню Капніст на волі, після того, як її випустили «за від­сутністю складу злочину». То був 1958 рік, за віком вона ще не була старою, однак каторга відібрала  здоров’я, і з поїзда на вокзалі в Москві, куди вона приїхала до коханого Георгія, зійшла сива зморщена жінка з почорнілими руками — ніщо не могло вимити вугільний пил зі шкіри ... Коханий не впізнав її. Прочекавши тривалий час, і коли на пероні їх лишилося двоє, простягнув їй квіти зі словами: «Вас ніхто не зустрів, і я нікого не зустрів». А потім, коли вона назвала його старим, ще дитячим прізвиськом, усе зрозумів і на його обличчі відобразився жах. Це було ударом для Марії, але вона вдячна йому за гірку правду. Надалі Георгій не раз пропонував їй одру­житись, однак вона не хотіла псувати життя най­дорожчому. Вони все життя дружили, хоча Марія жила у Києві, а Георгій — у Москві. Кажуть, коли він помер, вона була настільки вбита горем, що намагалася   вто­питись,   однак   її   врятували...

У таборах Марія знаходила час та сили читати ув’язненим вірші, розігрувати сцен­ки. Вони навіть створили невеличкий театр. Костюми, до речі, шила кохана Колчака Анна Тимірьова, з якою вона дружила   ще   довгі   роки.

Повернувшись з ув’язнення до Києва, графи­ня Капніст спочатку поневірялась, не маючи навіть дому — ночувала на вокзалах, у парках, у телефонних будках. Працювала двірником. Часто приходила на кіностудію. Там її колоритну специфічну зовнішність помітив режисер Юрій Лисенко і запропо­нував роль ігумені в картині «Таврія». Марії Ростиславівні спочатку було незвично і трохи лячно грати перед   камерою,   однак   вона   досить   швидко   призвичаїлась.

Режисери полюбили її за талант, колоритну зовнішність та надзвичайно добру вдачу, почали постійно запрошувати на невеликі, однак яскраві ролі — відьом, графинь, таємничих старих жінок (фільми «Далеко від Батьківщини», «Летючий корабель», «Ключі від неба», «Олеся», «Бронзовий птах», «Табір іде в небо», «Стара фортеця», «Циган», «Дике полювання короля Стаха», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура», «Серця трьох»). У чомусь переломною стала роль чарівниці Наїни в «Руслані та Людмилі»: актриса, яка після таборів не боялася нічого, крім підземних переходів та метро, що нагадували їй  шахти, сміливо заходила в клітку до тигра, і це вразило всіх. А до Капніст міцно причепилося тавро. Якось, ідучи додому, вона почула, як перешіптуються старі жінки на лавочці біля під’їзду: «Відьма, відьма...» Вдома вона зв’язала у довгу мотузку свої простирадла, рушники, килимки і спус­тилася з вікна третього поверху, щоб обійти будинок і знову гордовито зайти через парадні двері. Нажахані пліткарки одразу   розбіглися...

За подібні ескапади, яскраву манеру вдяга­тись, дивнувату поведінку Марію Ростиславівну вважали «не від світу цього». Незважаючи на ­ вік та погане здоров’я, вона займалась йогою і танцювала, розмовляла з квітами, носила яскраві шалики, легкі квітчасті спідниці, постійно запізню­валась і губила ключі, могла серед ночі прийти в гості, втративши лік часу. Звикнувши голодувати, вона часто просто забувала поїсти або забувала каструльки на плиті. Листи до друзів підписувала «Баба Яга». Однак у неї було багато друзів, які постійно підтримували її, а режисери вмовляли приїхати за сотні кілометрів заради одного коро­тень­кого епізоду, бо лише вона могла створити необхідний   настрій.

Коли Марії Ростиславівні запропонували піти на пенсію, вона навіть образилась — не бачила свого життя без роботи. Її енергійності могли позаздрити й молоді. Крім постійних зйомок, вона виступала перед інвалідами та ветеранами, опікувалась злидарями-прихожанами тих цер­ков, до яких ходила. Ще поставила собі за мету реабілітацію, визволення із забуття свого талановитого предка — письменника Василя Васильовича Капніста.

Марія Ростиславівна спромоглася відновити славу пращура: твори Василя Капніста почали видавати і включили до шкільної програми, широко відсвяткували 230 років з дня його народження.

Марія Капніст знімалася до останнього. Однак актриса Раїса Недашківська згадувала: «На святкуванні свого останнього дня народ­ження вона відвела мене вбік і сказала: «Раєчко, наступного року мене, певно, не буде, але знайте, що я з вами». У жовтні 1993 р. вона, окрилена отриманням чергової ролі, з оберем­ком осіннього листя, назбираного на кіностудії ім. О. Довженка, пере­ходила дорогу. Її збила машина.   У   швидкій   вона   все   шепотіла:   «Водій   не   винний».

Через кілька днів графиня Капніст померла на руках дочки від набряку легень — вони завжди були її слабким місцем. Її поховали на Полтав­щині, як вона й хотіла — поблизу колишнього маєтку Капністів,   розібраного   на   цеглу   ще   за   радянських   часів.

«Під вогнем незрушні», «Sub Igne Immotus» — цей девіз викарбувано на гербі графського роду Капністів і Марія Ростиславівна всім своїм   життям   довела,   що   це   не   просто   слова.

х   Х   х

Із спогадів журналіста і краєзнавця Володимира ДУДЧЕНКА.

Літнім дощовим ранком розкуйовдженими шляхами Сумщини автобусом добирається до Лебедина Радислава Капніст. Сіренький, скромний, дорожній одяг захищав її від щедрих дощових крапель. У надвечір’ї жіночка по дощу дібралася від автостанції до художнього музею, працівники якого давно займаються вивченням родини Капністів, родове помістя яких, 3-повер­ховий палац, просторий кінний завод, будови, де жила обслуга графської родини після революції, чекала своїх дослідників.

На жаль, в один з осінніх вечорів 1917 року палац з тріском горів, щоб назавжди канути в небуття.

Дехто встиг витягти з будинку, який щойно загорівся, речі, які йому сподобалися і які не встиг пожерти вогонь: графські крісла, художньо оздоблені дивани, стільці, витончені столи роботи італійських майстрів, фотографії, портрети...

Саме більшість врятованих від вогню речей потрапила до рук Бориса Руднєва, збирача і організатора художнього музею.

Лебедин відвідала дочка Марії Ростиславівни, яка вирішила продовжити пошуки коріння свого знатного роду, що їх розпочала її мати. Дощовий вечір і теплий прийом у Лебединському худож­ньому музеї швидко розворушив Радиславу, а гостинні музейні праців­ники відразу відчули в прибулій незвичайну гостю. «Ви графиня?» - запитав один із них. «Да»,– коротко відповіла жінка, і зав’язалася розмова. Радислава працює інженером на Харківському авіаційному заводі, має двох синів. Старший син працював у той час доставщиком товарів для лебединських торго­вельників, а менший закінчував десятирічку, збирався вступати до вишу і мріяв, як закінчить його, то напише дисертацію про знатний рід Капністів. Справа в тому, що рід Капністів встиг розростися і в Петербурзі, і в Криму, і в селі Михайлівка Лебединського району.