пн.06262017

История края

Історія Лебединського району сягає в глибину століть та нерозривно пов’язана з розвитком Української держави.
Заселення сучасної території району розпочалося в І-ІІ тисячолітті до нашої ери, що встановлене археологічними розкопками, які проводилися на території району.

Про заселення краю ще слов’янськими племенами свідчать археологічні знахідки при розкопках на місцях городищ поблизу сіл Пристайлово, Кам’яне, Рябушки, Василівка.

У літописних замітках збереглися записи про те, що Лебедин як слобода був заснований разом з іншими містами (Харків, Суми, Білопілля) восени 1651 року.

Але задовго до цієї дати на берегах Псла виникли поселення, козацькі слободи Межиріч, Кам’яне, Пристайлове.

З Лебедином пов'язана одна з найтрагічніших сторінок історії України. У 1708 році з 20 листопада по 26 грудня у Лебедині знаходилася ставка Петра І, який вів підготовку до воєнних дій проти гетьмана Івана Мазепи і його союзника — шведського короля Карла XII. Водночас тут князь Меншиков чинив суд над прихильниками Мазепи. Перед цим було стерто із землі гетьманську столицю Батурин.

Як адміністративно-територіальна одиниця Лебединський район входить до складу Сумської області з моменту її утворення в 1939 році. До цього Лебедин був районним центром Харківської області.

В липні 1957 року до складу Лебединського району увійшов Штепівський район.

В результаті адміністративних реформ 1962 року до району були включені окремі села ліквідованих на той момент Недригайлівського та Липоводолинського районів, але з 1964 року Лебединський район знову набув попереднього вигляду, який існує і на сьогоднішній день.

Лебединський район розташований в лісостеповій зоні на півдні області. Граничить з Сумським, Л.-Долинським, Тростянецьким, Охтирським, Недригайловським районами Сумської області. Загальна площа 254,1 тис. га. Район налічує 23 сільські ради, до складу яких входить 132 населені пункти.

Такі села, як Кам'яне , Межиріч , Бобрик, Ворожба, Червлене , Михайлівна розпочинають свою історію з 1642-1647 років. Назви сіл (слобід) пішли від назв річок, на яких осідала слобода (Вистороп, Вільшанка, Будилка, Боковенька, Грунь), або від місця попереднього проживання переселенців (Межиріч, Бишкінь) чи від імені засновників слободи (Михайлівна, Рябушки).

Під час Північної війни зі шведами у Лебедині протягом місяця восени 1708 року знаходилася штаб-квартира царя Петра І. Тут працювала слідча комісія у справі гетьмана Мазепи, якого звинуватили у зраді і жорстоко стратили 900 козацьких старшин. На місці їх поховання відновлена Козацька могила.

Далеко за межами Лебединщини знають наших земляків. В Лебедині народилися майбутні діячі науки і культури XVIII-XIX ст.: український історик медицини, перекладач і бібліограф В. Я. Джуньковський (1767—1826), перший український мінеролог Ф. П. Мойсеєнко (Моїсеєнков, 1754—1781). Це — батьківщина доктора біологічних наук і письменника М. В. Доленго (Клокова), О. Д. Басанця, композитора і фольклориста О.І.Стеблянка, мистецтвознавця С. А. Таранушенка, письменників М. М. Ляшка, К. О. Гордієнка, історика літератури І.І.Гливенка, хірургів М.І.Ситенка, М. М. Милостанова, Т. Я. Балаби, хіміка М. Р. Котляренка, генералів М.І.Чередниченка і О. М. Ячинського, контр-адміралів В. Г. Новикова і О. П. Супруна, маршала В. К. Харченка, агронома, письменника, краєзнавця Б.І.Ткаченка, Никонора Онацького, Давида Бурлюка, братів Федора та Василя Кричевських, видатних співаків Бориса Гмирі та Івана Стешенка, випробувача літаків Павла Власова - Героя Росії.

Життєвий і творчий шлях визначних людей української культури пов'язаний з Лебединщиною. В 1782 р. до мешканця Лебедина Федора Залеського приїздив Г. С. Сковорода. В червні 1859 р. до Лебедина завітав Т. Г. Шевченко, який зупинявся у братів Максима Михайловича і Олексія Михайловича Залеських. Влітку 1893 р. в Лебедині жив С. В. Рахманінов. Тут бували вчені І. І. Срезневський, О. О. Потебня, письменники П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко.

Багато лебединців виявили героїзм в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р. В бойових діях прийняли участь 16 тисяч мешканців Лебединщини.

Меморіал Слави (вул. Першогвардійська, Лісопарк)

За подвиги на полях боїв удостоєні звання Героя Радянського Союзу 16 воїнів-земляків, один із них - двічі Герой Радянського Союзу маршал бронетанкових військ СРСР П.С.Рибалко.

Місце бою Лебединського партизанського отряду під командуванням К.Г. Карпова в кінці березня 1942 р. (Михайлівське шосе, 6 км від Лебедина)

В післявоєнні роки Лебединщина разом з всією країною відроджувалася з попелу.

В мирній праці виросло нове покоління лебединів -11 Героїв Соціалістичної праці. А жінка-легенда Марія Харитонівна Савченко цього звання удостоєна двічі.

Про славетні подвиги наших земляків розповідають експозиції в багатьох шкільних музеях та краєзнавчого і художнього музеїв м. Лебедина.

В 1899 році за кошти місцевих поміщиків у Лебединському районі було вперше на території Російської імперії встановлено сільський телефонний зв’язок довжиною понад 100 верст. Про що свідчить меморіальна дошка на приміщенні вузла зв’язку.

Нині у місті функціонують такі промислові підприємства: ВАТ «Завод поршневих кілець», ВАТ «Завод верстатних вузлів», машинобудівний завод, моторобудівний завод, ВАТ "Завод «Темп», ВАТ «Швейна фабрика», ВАТ «Хлібозавод», учбово-виробниче підприємство глухих, дочірнє підприємство «Лебединське виробництво будматеріалів», ТОВ « Лебединський Нафтомаслозавод», ВАТ "Лебединська рибоводно-меліоративна станція".

Миколаївська церква (1914)
Воскресенська церква (1769)
Пожежна ратуша
Пам’ятник жертвам Голодомору 1932-1933


Початок історії Лебедина

За Деулінським перемир'ям, укладеним 1618 року, частина цієї полоси відійшла до Польщі, причому згадувана вище Лебединська сторожа (Лебедян) опинилася майже на самому стику кордону російських володінь. Ця обставина, а також загроза відновлення війни з Польщею та боротьба з кримськими татарами змусили царський уряд прискорити будівництво Лебединського острогу та забудову нового міста. Сторожа була посилена служилими людьми, а також переселенцями, які приймали російське підданство і мусили нести військову та іншу службу. Починаючи з 1616 року, протягом майже 40 років, тривало будівництво сторожі і міста Лебедина. Після возз'єднання України з Росією Лебедин став відігравати значну роль як військово-адміністративний опорний пункт у боротьбі з Кримським ханством.

В «Белгородской сметной ведомости» за 1678 рік вказується, що місто Лебедин побудовано на річці Вільшанці 1652 року. Цю дату можна вважати офіційною датою заснування міста.

Першими будівниками фортеці і міста Лебедина були служилі люди, що входили до складу сторожі. Але поступово населення зростало за рахунок переселенців з російських земель та України, найбільше — козаків-черкасів. Уже в 1658 році в Лебедині їх налічувалось близько 300, а ще через 10 років — понад 800 чоловік.

У 1654 році Лебедин стає одним з перших сотенних містечок спочатку Бєлгородського, а потім Сумського полку. Наприкінці 1658 року служиле населення «Лебяжого города» увійшло в козацький реєстр, а ще через рік виникла і Лебединська округа — місце розташування військ Сумського полку. Інструкція Сумської ратуші (від 2 грудня 1659 року) давала гарантії щодо влаштування служилого населення округи.

І все ж, навіть за стінами Лебединського острогу, безпеки не було. Невдовзі після заснування міста населення потерпіло від набігів військ гетьмана Брюховецького та інших зрадників, які намагались відірвати Україну від Росії і підкорити Польщі або Туреччині. Лебединці героїчно обороняли своє місто. Про один з таких випадків писалося у царській грамоті від 21 лютого 1695 року: «Лебединские черкасы во время бунта Брюховецкого много пострадали за верность свою царю, вытерпели сильную осаду, во время которой многие умерли от ран, другие лишились всего, быв ограблены на пасеках и хуторах».

З ростом міста козацька старшина та воєводи одержували нові привілеї по службі, а служилим черкасам відводились значні наділи землі — дачі, з яких згодом виростали хутори і слободи: Бишкінь, Бережки, Рябушки, Будилка та інші.

Населення Лебедина зростало дуже швидко. Уже в 1660 році за реєстром «Розборных книг» у місті проживало: 861 козак, 42 відставних козаки, 352 міщанини і 224 «пашенных мужики». У 1665 році чисельність жителів досягала 2000 чоловік. Місто дедалі розбудовувалось, зростало і набувало все більшого господарського значення. Розвивались ремесла. Значного розвитку в Лебедині набуло млинарство, а також ковальський, гончарний та бондарний промисли, поступово розвивались і інші. Однак головною галуззю господарства лебединців було землеробство.

Постійно дбаючи про зміцнення прикордонних укріплень, царський уряд зобов'язував козаків нести в першу чергу військову службу та зводити і підтримувати оборонні споруди, що лягало важким тягарем на їх плечі. Козаки зубожіли, розорювались. Тому наприкінці XVII ст. була введена практика підмоги. Підпомічниками називали тих, хто повинен був забезпечувати козаків полкової служби під час походів спорядженням, продовольством і грошима, обслуговувати обоз. Ті козаки, які втратили майно і землю і жили при заможних дворах, називалися підсусідками.

За переписом 1732 року, в Лебедині мешкало 519 старшин і полкових козаків, 3022 підпомічники, 153 підсусідки, всього 4136 осіб чоловічої статі.

Населення Лебедина за станом на 1 січня 1970 року складало 30 650 чоловік.На околиці міста розкинулось озеро Лебедин площею близько 70 гектарів, від якого й походить назва міста.

Археологічні розкопки в басейні ріки Псел свідчать, що людина оселилась тут багато тисячоліть тому, ще в період неоліту.

На початку XV ст. російська держава почала будувати полосу опорних укріплень на своїх південних кордонах. Так виникають сторожові міста: Воронеж, Ливни, Єлець, Оскол, Валуйки, Курськ, Бєлгород, а в 1616 році і Лебедин.

На початку XVIII ст. жителі Лебедина стають учасниками боротьби проти шведських загарбників, які намагалися захопити Україну і перетворити її в

плацдарм поширення агресії проти Російської держави.

Історія Лебедина пов'язана з такими відомими іменами, як Т. Г. Шевченко, І. І. Срезневський, О. П. Потебня, письменники П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко та інші.

Історія м. Лебедин також насичена подіями і за добу капіталу, не минула і класова боротьба.

Лебедин пережив часи революції і громадянської війни.

Та незважаючи на тяжкі часи населення міста змогло відбудувати все зруйноване та побудувати нове. Це так звані часи перебудови.

Звичайно, не минула стороною і Велика Вітчизняна війна. Та не так легко зламати український дух, який здатен повстати та відродитися.

Лебединці змогли відбудувати своє місто, яке зачепила війна.

Лебедин - батьківщина багатьох видатних діячів держави, науки, культури, мистецтва.

Археологічні розкопки на території Лебедина

На території власне Лебедина перші відомі поселення належать до епохи міді і бронзи. Пізніші поселення черняхівської культури, що датуються IIV ст. нашої ери, належали ранньослов'янським племенам.

Розкопки археологів у 1952—1954 роках у районі ріки Псла під Лебедином виявили ряд могильників і Стародавніх городищ. Ці пам'ятки культури, зокрема велике Новотроїцьке городище, датуються початком другої половини першого тисячоліття нашої ери і належать східнослов'янському племені.

Городища та інші поселення по Пслу, які не раз зазнавали нападів печенігів і половців, були остаточно зруйновані під час монголо-татарської навали в 1239 році.

Тільки з кінця XVI ст,, «дике поле», як називали спустошений ворогом край, починає помітно оживати у зв'язку з початком його колонізації Російською державою.

Перші переселенці оселялись переважно по ближчих притоках Дніпра, нерідко там, де зустрічались сліди давніх поселень. Зручним місцем для заселення виявилась і територія, що стала місцем заснування Лебедина. У густих лісах шукачі кращої долі нерідко натрапляли на великі пасіки, табуни худоби і навіть на слободи, обнесені дерев'яними огорожами. Як свідчать джерела, уже тоді існували поселення Недригайлів, Кам'яне, Олешня та інші. Інтенсивне заселення Слобожанщини припадає на другу половину XVI ст. Це явище не було випадковим. З одного боку, воно обумовлювалось зміцненням Російської держави, яка, просуваючи свої кордони на південь, створювала тим самим сприятливі умови для заселення цієї території, а з другого,— великим напливом біженців з Правобережної України після визвольної війни українського народу 1648—1654 років, які тікали від лютих розправ польської шляхти.

Видатні та знамениті люди Лебедина

Під Лебедином народився видатний військовий діяч двічі Герой Радянського Союзу П. С. Рибалко (1894—1948). Від солдата до маршала — такий славний шлях пройшла ця невтомна людина. В роки громадянської війни П. С. Рибалко брав участь у боях з арміями Колчака, Денікіна, Врангеля. Під час Великої Вітчизняної війни він командував 3-ю танковою армією, яка відзначилася у боях за Харків, Київ, Львів і Прагу. У повоєнні роки працював командуючим бронетанковими і моторизованими військами Радянської Армії. В 1948 році на батьківщині Павла Семеновича у Малому Висторопі встановлено бронзове погруддя Героя та відкрито меморіальний музей.

Широко відомі імена генералів-лебединців М. І. Чередниченка, О. М. Ячинського, контр-адміралів В. Г. Но-викова, О. П. Супруна, маршала інженерних військ В. К. Харченка та інших.

З сім'ї лебединського вчителя вийшов поет і вчений-ботанік професор М. В. Доленго (Клоков), який в 1952 році удостоєний Державної премії СРСР за унікальне дослідження рослин України (у співавторстві).

У Лебедині народився і жив відомий російський письменник М. М. Ляшко (1884—1953, справжнє прізвище — Лященко). Його автобіографічні твори «Микола з Лебедина» та «Солодка каторга» відбивають дитячі роки письменника, проведені в Лебедині. З метою увічнення пам'яті письменника-земляка одна з вулиць міста названа його ім'ям.

Більше 30 років живе і працює в Лебедині український радянський письменник Кость Гордієнко. Його твори «Чужу ниву жала», «Заробітчани», «Дівчина під яблунею», «Сім'я Остапа Тура», «Буймир» є своєрідним епосом про лебединську землю.

Лебедин — батьківщина народного артиста СРСР Б. Р. Гмирі, композитора і фольклориста О. І. Стеб-лянка, видатного українського художника Ф. Г. Кричевського.

З Лебедином пов'язані імена відомих учених хірургів М. І. Ситенка, М. М. Милостанова та багатьох інших діячів культури і науки.

Друге народження Лебедина

Комуністи міста в основу своєї діяльності поклали рішення X з'їзду ВКП(б) (1921 р.), на якому була прийнята нова економічна політика. Відповідно до рішень з'їзду повітова партійна конференція, що відбулася 18 серпня 1921 року, намітила конкретні шляхи запровадження непу в життя. Конференція закликала делегатів всіма доступними засобами роз'яснювати трудящим суть нової економічної політики. Широку пропаганду непу вела місцева газета «Серп і молот». Вона агітувала селян переходити на шлях колективного господарювання.

19 листопада 1921 року повітовий виконком прийняв рішення про організацію Лебединської міської Ради. В 1922 році створено міську партійну організацію, яку очолив Я. Ф. Козій. Завдяки зусиллям партійної організації та Ради було успішно розв'язане питання відбудови промисловості, впорядкування комунального господарства.

Уже В січні 1922 року відновили роботу майже всі підприємства міста, які були зруйновані або припинили роботу під час громадянської війни.

Насамперед стала до ладу ливарно-механічна майстерня, на якій працювало 65 робітників. Тут виготовляли деталі до сільськогосподарських машин, різні побутові вироби тощо. Почав працювати паровий млин, що давав 200 тонн борошна на добу. Стали до ладу три цегельних і дігтярний заводи, електростанція, другий механічний млин, нова пекарня та інші підприємства. Понад 300 робітників працювало тільки на крупних підприємствах міста.

Широким фронтом розгорнулось і культурне будівництво. У 20-х роках у місті було відкрито шість початкових і дві середні школи. Спеціальну освіту молодь здобувала у соціально-економічній та агротехнічній школах, остання з 1923 року була реорганізована у профтехучилище. Повсюдно почали діяти школи по ліквідації неписьменності.

Лебедин став центром медичного обслуговування трудящих району. 20 лікарів працювало у лікарні, поліклініці та у медичних пунктах міста. Почалась організація дитячих будинків. Під особливе піклування були взяті діти, батьки яких загинули під час громадянської війни. 26 липня 1920 року у Лебедині був відкритий перший дитячий будинок. Того ж року з різних промислових міст країни прибуло 500 дітей, з них 350 розмістили в міському дитячому будинку, а інших на прохання трудящих було віддано в сім'ї.

Добру пам'ять залишили по собі керівники дитячого будинку Д. І. Надєжин, Л. Ю. Базавлук, О. Ф. Дубовик, П. Т. Тронько, П. С. Лук'янов та інші. Ветерани лебединського дитячого будинку М. Т. Липова, В. Д. Домашенко, К. П. Сумщенко, директор дитячого будинку заслужений вчитель школи УРСР Л. П. Венжега і тепер віддають всі сили справі виховання молодого покоління.

Значну допомогу партійній організації міста у здійсненні соціально-економічних і культурних перетворень подавав комсомол. Комсомольська організація Лебедина, яка в 1923 році налічувала понад 40 членів, займалась трудовлаштуванням робітників і службовців міста, політичною освітою молоді.

Лебединці брали активну участь у громадсько-політичному житті країни. Вони гаряче підтримали пропозицію про об'єднання радянських республік. Голова повітвиконкому В. Я. Конотоп був делегатом Першого з'їзду Рад СРСР, який проголосив утворення СРСР.

Незважаючи на власні труднощі селяни повіту подали допомогу голодуючим Поволжя, надіславши їм понад 50 тисяч пудів продовольства та близько 44 тисяч пудів посівного матеріалу.

Звільнення Лебедина від Петлюрівців

Радісно зустрічали лебединці своїх визволителів – і серед них бійців об'єднаного повстанського загону під командуванням П. Багацького та К. Лепехи. Разом з ними вступили в місто партизани загонів X. М. Фролова, І. І. Лисянського та К. К. Шумила. Трудящі Лебедина обрали ревком, а потім Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, більшовики — новий склад партійного комітету на чолі з Ф. С. Денисенком. На чолі повітової Ради став І. І. Лисянський, повітовий ревком очолив Ю. І. Базавлук, Надзвичайну комісію — Д. Н. Бур'ян.

Одразу після звільнення у місті розгорнулась велика господарська та культурно-масова робота. 10 травня 1919 року в Лебедині відбулася повітова партійна конференція, яка розглянула ряд важливих питань. Вона ухвалила мобілізувати населення на відбудову промислових підприємств, а також посилити більшовицьке керівництво на селах, для чого зобов'язала комуністів створити міцні партосередки у кожній волості повіту.

Влітку 1919 року почала виходити повітова газета «Крестьянин и рабочий». Газета мобілізовувала маси на виконання завдань господарського і культурного будівництва, проводила велику роботу по політичному вихованню трудящих.

Громадянська війна в країні продовжувалася. Денікінська контрреволюція намагалась повалити Радянську владу. Загроза нависла і над трудящими Лебедина. У зв'язку з оголошенням надзвичайного стану на Україні та у Харківській губернії комуністи Лебедина приступили до здійснення ряду невідкладних воєнно-революційних заходів. Ще в лютому 1919 року була створена повітова Надзвичайна комісія по боротьбі и контрреволюцією. До неї увійшли Д. Н. Бур'ян, Я. Ф. Козій, 3. І. Іващенко, Ф. С. Денисенко та інші. Вун організований також спеціальний збройний загін ті чолі з А. І. Фроловим та підрозділ народної міліції, яким командував М. А. Олійник. На початку червня оформилася бойова група комсомольців.

25 червня денікінці захопили Харків і продовжували просуватися на північ губернії.

26 червня 1919 року відбулися збори партійної організації Лебедина, які постановили сформувати бойовий загін, доручивши цю справу комуністу С. І. Білогубцю. 1-й Лебединський пролетарський полк, який налічував 500 багнетів, 150 шабель, відправився на фронт. Його очолив С. І. Білогубець.

Великі бої зав'язалися під Харковом. Але сили були нерівні і червоний фронт поступово відходив на північ. До середини липня Лебедин залишався міцним форпостом найактивнішої допомоги фронту.

На початку серпня 1919 року денікінці захопили Лебедин. Важкий режим чорносотенної диктатури запанував у місті. Контрреволюція переслідувала комуністів та активістів. Розстріли стали масовим явищем. Лише в перші дні в Лебедині та повіті загинули радянські працівники І. І. Меша, В. І. Меша, О. Г. Тернюк, О. І. Гладкий, І. Г. Цебро, Г. О. Зміяк та багато інших.

Знову робітники і селяни піднялись на священну боротьбу. Терміново організований підпільний ревком міста розгорнув активну діяльність. Протягом серпня — вересня 1919 року ревком поширив тисячі відозв, листівок, виданих Зафронтбюро та Харківським ревкомом. Активно проводилась і робота по підготовці повстання. Уже до жовтня у місті та повіті було організовано 42 підпільні групи в складі від 5 до 20 чоловік кожна. За допомогою підпільників усі дрібні партизанські загони були об'єднані в один великий загін під командуванням Т. Шушури, що налічував близько 220 чоловік і мав у своєму розпорядженні багато зброї і боєприпасів.

Спираючись на широку підтримку селян, загін Шушури на початку жовтня перейшов до активних дій і звільнив кілька волостей повіту, а 9 жовтня — місто Лебедин.

Покинувши обози і зброю, денікінці тікали з міста й повіту. Загін звільнив з тюрми 170 селян, кинутих туди за співчуття більшовикам. У руках партизанів Лебедин перебував чотири дні. Підтягнувши великі сили з Білопілля, денікінці та григор'євські банди знову захопили Лебедин. Повстанці відступили у ліси.

З переходом військ Червоної Армії у загальний контрнаступ проти Денікіна активізувалися дії партизанів. Удари Червоної Армії з фронту були підтримані ударами партизанів та штурмовими групами більшовицького підпілля міста.

2 грудня червоні війська вступили в Лебедин. Цього ж дня місто перейшло у відання військового коменданта, а 3 грудня Лебединський військово-революційний комітет уже видав наказ про перехід влади в місті і повіті до рук ревкому.

Того ж дня у місті відбулись партійні збори. Вони обрали організаційне бюро для реєстрації комуністів. На початку січня 1920 року було обрано повітовий ревком, який очолив організацію із 183 комуністів і 261 кандидата.

Після розгрому Денікіна всі сили були кинуті на розгром банд. Тривалу боротьбу довелося вести, зокрема, з бандами Махна. 5 січня 1920 року повітовий ревком оголосив місто на осадному становищі і взявся за формування бойових загонів.

Створюється загін під командуванням безстрашного і талановитого командира X. М. Фролова. Розгром махновського штабу у Ворожбі, знищення загону махновці п у Шарівці та Чупахівці, сміливі рейди по ворожих тилах, бої під Гадячем, Осколом, знищення ворожого залізничного поїзда на станції Мерчик — ось далеко не повний перелік славних подвигів його загону. Вороги тремтіли при одному лише згадуванні імені Харитона Фролова. Махновці порубали шаблями дружину Фролова — Мотрону, закололи багнетами трирічну доньку Таню. Спалили його хату в селі Семенівці. Однак і це не зламало залізної волі командира.

Коли банди махновців були знищені в усьому Лебединському повіті, загін влився в регулярні частини Червоної Армії, а Фролов став командиром 1-го Кубанського козацького кавалерійського полку. За видатні заслуги в боях проти ворогів Радянської влади Реввійськрада нагородила X. М. Фролова орденом Червоного Прапора і іменною зброєю. Трудящі Лебедина свято шанують пам'ять про героя громадянської війни X. М. Фролова, який помер 1940 року. Похований він у Лебедині. В день 50-річчя Радянської влади на одній із площ міста відкрито пам'ятник герою, автором якого є народний художник СРСР М. Г. Лисенко. Одна з вулиць міста названа ім'ям X. М. Фролова. Його ім'я носять кілька вулиць у селах району.

На початку 1920 року загальнополітичне становище в країні значно поліпшилось. І хоч загроза нової інтервенції проти Республіки Рад ще залишалась, однак Радянська влада успішно розпочала відбудову народного господарства. Земельний з'їзд, який зібрався у лютому 1920 року у Лебедині, намітив заходи по найшвидшому проведенню землевпорядкування.

Але у зв'язку з наступом на країну врангелівців влітку 1920 року не припинялася в Лебедині і військова робота. Проведення мобілізації в Червону Армію, оголошення «Червоноармійських тижнів», суботники під девізом допомоги фронту, масово-політична і культурна робота лебединських комуністів у селах, влаштування лекцій, вечорів у фонд оборони країни — ось далеко не повний перелік найважливіших заходів партійної організації міста і повіту, спрямованих на подолання труднощів переходу до мирного будівництва.

Великих зусиль вимагала і боротьба з бандами. Від їх рук загинуло в Лебедині чимало комуністів. Але завдяки успішним діям загонів міліції і допомозі всього населення банди були ліквідовані.

Життя ставило все нові й нові завдання. У здійсненні соціалістичних перетворень на селі велику роль відіграли комнезами. Робітники Лебедина допомагали сільській бідноті організовувати артілі та об'єднаними силами боротись з куркульством і спекуляцією.

Першим головою лебединської колегії комнезаму був обраний комуніст Г. М. Калюжний. Завдяки його невтомній роботі колегія комнезаму зуміла залучити наприкінці 1920 року 6042 незаможних селянина. У рядах комнезамів було 203 члени партії та 156 депутатів місцевих Рад.

Великий вклад в організацію комнезамів внесли член Центрального комітету незаможних селян України І. І. Лисянський та активісти В. Ф. Коваленко, Ф. К. Зимогляд, А. Ф. Озерний, С. С. Зелений, Ю. Т. Клисенко, П. Я. Кримець та інші.

Діяльність колегії, а також широка участь незаможних селян у будівництві радянського господарства дали змогу партійним організаціям приступити до здійснення програми докорінної перебудови міста і села.

Визначною подією в житті повіту був приїзд влітку 1921 року на Лебединщину видатного діяча Комуністичної партії і Радянської держави М. В. Фрунзе. Про перебування тут командарма залишився ряд цікавих документів. Один із них — розпорядження комуністу Денисенку очолити комісію по боротьбі з труддезертирством у повіті. Другий — лист селянинові села Поділки А. Стативі, в якому М. В. Фрунзе дякував за допомогу у сприянні роботі колегії на селах.

Лебедин в післявоєнні роки

Повоєнні роки принесли у Лебедин чимало радісних змін. Місто росте, будується. Трударі його досягли значних успіхів у піднесенні економіки і культури.

Промисловість Лебедина набагато перевищила довоєнний рівень. Будувалися нові і реконструювалися старі підприємства. Лише протягом 1947—1949 років у місті стали до ладу підприємства харчової промисловості, зокрема маслозавод, плодоконсервний, кукурудзокалібрувальний заводи, харчокомбінат, м'ясокомбінат.

Високий темп будівництва вимагав все більшої кількості будівельних матеріалів. Уже в 1954 році виробнича потужність цегельного заводу виросла вдвоє, а випуск цегли досяг 2,5 мільйона штук на рік. Було освоєно виробництво цементної черепиці та гіпсоблоків.

Особливо значні зрушення у виробничому житті Лебедина відбулися за роки останніх п'ятирічок. За цей час на базі майстерень виріс завод поршневих кілець. Піднявся корпус нового заводу верстатних вузлів. Були збудовані і пущені у дію швейна фабрика, фабрика пластмасової фурнітури та ряд підприємств харчової промисловості.

Підвищуючи рік у рік продуктивність праці, трудящі Лебедина добились помітних темпів у щорічному прирості промислової продукції. Уже на кінець 8-ї п'ятирічки було вироблено промислової продукції на 180 млн. карбованців, продуктивність праці зросла в 1,4 рази, середньорічні темпи приросту промислової продукції складали 8,5 процента. Цих успіхів досягнуто завдяки введенню у дію нових виробничих потужностей, досконалих машин і механізмів, освоєнню нової технології.

Втілюючи в життя історичні рішення XXIV з'їзду КПРС, трудящі Лебедина добиваються нових трудових звершень. Натхненна праця, творчий пошук панують на підприємствах.

Великих успіхів у виконанні планів третього, вирішального року дев'ятої п'ятирічки добилися колективи райоб'єднання «Сільгосптехніка», заводів верстатних вузлів і поршневих кілець, швейної фабрики. Колектив фабрики пластмасової фурнітури уже в листопаді 1973 року працював у рахунок 1974 року.

В ході змагання за виконання планів виріс загін новаторів. 366 передовиків виробництва достроково виконали свої трирічні плани, 70 чоловік завершили в 1973 році плани 1974 року, а 17 чоловік виконали п'ятирічні плани. В рахунок 1974 року почали працювати 22 бригади підприємств.

Одним з головних підприємств Лебедина став завод поршневих кілець. За останні роки підприємство невпізнанно змінилось. Обсяг виробництва зріс більше ніж у 4 рази. Якщо в 1959 році завод випустив 600 тисяч поршневих кілець до двигунів і автомобілів ГАЗ-51, то уже через 10 років кількість цих деталей становила 17 мільйонів штук.

Нині завод поршневих кілець направляє свою продукцію багатьом автозаводам нашої країни. Він бере участь і у експортних поставках СРСР — поршневі кільця експортуються у 31 державу світу.

Завод підтримує дружні зв'язки з заводами міста Мічурінська. З Липецька він одержує чавун, з Тамбова — формові піски, з Підмосков'я і Уралу — кокс і чавун.

Підприємством високої культури виробництва є швейна фабрика. За роки 8-ї п'ятирічки тут підвівся двоповерховий виробничий корпус, у цехах встановлено 256 нових машин, що дало змогу підвищити продуктивність праці на 27 процентів, випуск продукції збільшився майже вдвоє, прибутки зросли в 3,5 рази. Більше 100 передовиків виробництва нагороджені орденами і медалями Союзу РСР, серед них кращі швеї-мотористки Н. С. Панченко і М. М. Гордієнко, які одержали орден Трудового Червоного Прапора. 11 кращим дільницям присвоєно звання колективів комуністичної праці, а 703 кращим робітникам — звання ударників комуністичної праці. Готовий одяг з маркою лебединської швейної фабрики можна придбати у багатьох магазинах України, а пошитий він з тканин, які прибувають з комбінатів РРФСР, Середньої Азії, Естонії, Москви та Ленінграда.

Швидко зростає і завод верстатних вузлів. У 1967 році його виробничі площі збільшились проти 1961 року в 4,3 рази, а виробництво продукції — більш як у 14 разів. Продукція заводу іде на підприємства Харкова і Лубен.

Наймолодшим підприємством міста є завод по виготовленню ліжок, створений 1964 року на базі промкомбінату. Колектив заводу швидко освоїв виробництво продукції.

Добре працює колектив районного відділення «Сільгосптехніка». На місяць раніше строку виконав він планове завдання першого року дев'ятої п'ятирічки. Особливо відзначився колектив «Сільгосптехніки» у битві за врожай 1973 року. Було одержано завдання змонтувати на комбікормовому заводі потужну зерносушарку СЗШК-16 продуктивністю 16—20 тонн на годину. Згідно з проектом на таку роботу передбачається витратити 5 місяців. Група монтажників вирішила скоротити планові строки і змонтувати сушарку достроково. Ударно працювали монтажники та електрозварники. Вони не покидали своїх постів навіть вночі, доки агрегат не запрацював на повну потужність. Людський розум, наполеглива праця перемогли.

Значно розширила свої виробничі площі та освоїла нові види продукції фабрика пластмасової фурнітури. В 1967 році фабриці було присвоєно звання підприємства високої культури виробництва. За успіхи у виконанні зобов'язань на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна підприємство нагороджено Почесною Ювілейною грамотою Ради Міністрів Союзу РСР і ВЦРПС. Трудящі стали на вахту комуністичної праці. Трьом виробничим бригадам підприємства було присвоєно звання бригад комуністичної праці. 41 робітник фабрики удостоєний високих урядових нагород, серед них свердлувальниця Є. І. Мотуз, нагороджена орденом Леніна.

Всього в Лебедині у 1973 році налічувалося понад 30 промислових, будівельних і транспортних підприємств та організацій.

Успішно розвивалося і сільське господарство. У повоєнний час партія і уряд допомогли трудівникам ланів зерном, машинами, худобою, що сприяло зміцненню матеріально-технічної і економічної бази колгоспів. Відбудова електростанцій посилила енергоозброєність сільського господарства.

Невпинно зростав машинно-тракторний парк. Лебединська МТС стала кращою в області. В 1947 році за одержання високих урожаїв бригадиру тракторної бригади МТС Я. М. Шульзі присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Цього почесного звання удостоєні також голова колгоспу імені Мічуріна С. А. Руденко і помічник бригадира комплексної бригади цього колгоспу Г. А. Криницький. Чимало працівників колгоспів нагороджено орденами і медалями.

Великих успіхів добилися тваринники. Уже в 1947 році середній удій на фуражну корову в колгоспі «Червона зоря» (нині імені Леніна) становив 3101 кілограм. Знатна доярка М. X. Савченко у 1948 році довела надої молока до 6334 кілограмів від кожної корови. Вона була першою у країні дояркою, яку партія і уряд удостоїли почесного звання Героя Соціалістичної Праці. Високі урядові нагороди одержали також голова колгоспу Є. Д. Тернюк, секретар парторганізації І. Л. Гайдаш, завідуючий фермою І. Т. Хобот.

Далеко за межами району стали відомими імена директора Лебединської племінної станції Г. П. Кириченка і зоотехніка С. М. Гайдаша, які працювали над поліпшенням високопродуктивної лебединської породи корів. їх досвід поширився по всій Україні. У 1950 році лебединську племінну породу крупної рогатої худоби офіційно затверджено Державною комісією.

У центрі уваги колгоспів було зернове господарство. У 1949 році приміські колгоспи повністю освоїли всю довоєнну площу орних та частину перелогових земель і добились хороших сталих урожаїв. Так, у колгоспі імені Леніна уже в 1950 році збір зернових на всій площі становив 20 центнерів, а цукрових буряків — 324 центнери з гектара.

Укрупнення колгоспів, господарське використання техніки, різке підвищення продуктивності тваринництва дало можливість збільшити неподільні фонди, розширити капітальне будівництво.

Дедалі зростали грошові прибутки колгоспу імені Леніна, а разом з тим і добробут колгоспників. У 1951 році колгосп одержав прибутку 3 мільйони карбованців. За короткий час він побудував свинарник, гараж, механізовану тваринницьку ферму, придбав власну пилораму. У колгоспі споруджено новий Будинок культури. Успішно завершивши завдання двох післявоєнних п'ятирічок, колгосп впевнено став на шлях дальшого розвитку свого господарства.

Наслідуючи приклад колгоспу імені Леніна, в число передових вийшли також колгоспи «Червона зірка», «Дружба», імені Енгельса, імені Шевченка, «Україна» та інші.

У 1965 році Лебедин підключили до державної електромережі. Енергію одержало понад 98 процентів будинків колгоспників. Усі промислові підприємства повністю забезпечені електроенергією, тисячі електромоторів полегшують працю сільських трудівників, підвищують її продуктивність.

Турбота партії про неухильне піднесення сільськогосподарського виробництва запалює хліборобів на все нові й нові трудові звершення. В 1958 році Лебединська МТС реорганізується в РТС, а в 1968 — в Лебединське об'єднання «Сільгосптехніка». Це дало можливість поліпшити ремонт сільськогосподарських машин, своєчасно проводити польові роботи.

Підвищення родючості земель, висока продуктивність тваринництва дозволяють колгоспам успішно виконувати свої соціалістичні зобов'язання і давати державі значну частину сільськогосподарської продукції понад план.

Як і раніше, попереду йдуть трудівники приміського колгоспу імені Леніна. Трударі цієї артілі у 1971 році успішно провели польові роботи, своєчасно зібрали багатий урожай, достроково виконали державні поставки. На честь Ленінського ювілею колектив токарівської молочнотоварної ферми колгоспу, яку очолює М. X. Савченко, зобов'язався надоїти від кожної корови по 3000 кг молока. Це зобов'язання набагато перевиконано. Так, доярка Н. І. Грушка одержала від кожної корови близько 6000 кг молока. Партія і Радянський уряд високо оцінили трудовий подвиг комуністки. У квітні 1971 року Н. І. Грушці присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. її приклад наслідують доярки К. В. Клименко, К. П. Леухіна та інші.

Трудящі Лебедина і району пишаються знатною дояркою М. X. Савченко, яка відома всій країні. Надої на фуражну корову в її бригаді ще в 1957 році становили 8271 кілограм молока. А особистий внесок —77 000 кілограмів за наступні десять років знову дав їй право зайняти почесне місце серед доярок Радянського Союзу. У лютому 1958 року М. X. Савченко нагороджена другою Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці. В цьому ж році Президія Верховної Ради СРСР постановила на відзнаку трудових подвигів М. X. Савченко встановити на її батьківщині бронзове погруддя героїні. М. X. Савченко тричі обиралася депутатом Верховної Ради Української РСР, членом Президії Верховної Ради УРСР. На XXII, XXIII та XXIV з'їздах КП України вона обиралась членом ЦК КП України.

Колектив комуністичної праці ферми, якою керує Марія Харитонівна, з кожним роком нарощує темпи. У третьому, вирішальному році дев'ятої п'ятирічки тут надоювали понад 4006 кілограмів молока від кожної корови. За досягнуті успіхи колектив був занесений на обласну Дошку пошани.

На базі молочнотоварної ферми села Токарі створена обласна школа молодих доярок, якою керує М. X. Савченко, передаючи свій досвід дояркам не тільки Лебединського району, а й усієї республіки. Лебединський район перетворився на район високорозвиненого тваринництва, особливо молочного.

Добре знають у районі і Героя Соціалістичної Праці М. Г. Гец — кращу доярку радгоспу «Михайлівка».

Тільки протягом 1970—1971 років 95 передовиків сільського господарства міста нагороджено орденами і медалями. Серед них ордена Леніна удостоєна доярка приміського колгоспу К. П. Леухіна, слюсар райоб'єднання «Сільгосптехніка» В. Ю. Притько, орденом Жовтневої Революції нагороджений секретар Лебединського райкому Компартії України М. С. Ковтуненко та інші.

Передові трударі — двічі Герой Соціалістичної Праці, завідуюча токарівською молочнотоварною фермою колгоспу імені Леніна М. X. Савченко та голова колишнього колгоспу імені Калініна І. К. Овчаренко були делегатами Третього Всесоюзного з'їзду колгоспників.

Добре попрацювали у 1973 році хлібороби Лебединщини. Вони зібрали в середньому по 26,2 центнера зернових з гектара, що дало можливість продати державі 34 тисячі тонн зерна в рахунок українського мільярда. Визначних успіхів добився колгосп «Червона зірка», трудівники якого зібрали по 36,6 центнера зернових з гектара, а озимої пшениці — по 38,4 центнера.

Останнім часом докорінно змінилося обличчя Лебедина. Вулиці його вкрилися асфальтом, потопають у зелені парків і скверів. Зростає комунально-житлове будівництво. Споруджено 15 багатоповерхових будинків, нові будинки зв'язку і готелю. Виросли навчальний корпус і гуртожиток профтехучилища, АТС, нові приміщення шкіл і клубів.

Рік у рік поліпшується робота культурно-освітніх закладів. У місті є два Будинки культури, два кінотеатри, сім клубів, Будинок вчителя, дві бібліотеки, 30 ленінських кімнат та червоних кутків. При Лебединському Будинку культури кілька років діє народний театр. Учасники його виступають у селах перед колгоспниками, по радіо і телебаченню, беруть участь в обласних та республіканських фестивалях. На громадських засадах у місті створено народні музеї В. І. Леніна, краєзнавчий, трудової слави, працює філіал Сумського державного художнього музею.

У медичному училищі імені М. І. Ситенка, педагогічному імені А. С. Макаренка, середній школі № 6, дитячому будинку імені Героя Радянського Союзу Павла Парфілова відкриті музейні кімнати бойової слави.

Велика увага приділяється дошкільному і шкільному вихованню дітей. Постійно зростає шкільна мережа. В місті діє дев'ять шкіл, серед них чотири середніх, одна спеціалізована (для глухонімих), дві восьмирічні і дві початкові, в яких навчається більше чотирьох тисяч учнів. У цих школах працює понад 300 вчителів, серед них заслужені вчителі школи УРСР О. С. Любивий, М. Ф. Зінич, Л. П. Венжега, А. Г. Жук. Є також дві приміські початкові школи.

Але справа не тільки в статистиці. Нові освітні заклади обладнані за останнім словом педагогічної науки і медицини.

Молоді лебединці мають можливість здобувати середню спеціальну освіту в своєму місті, зокрема в училищах: педагогічному імені А. С. Макаренка, медичному імені М. І. Ситенка, у двох сільських професійно-технічних закладах, у радгоспі-технікумі імені П. С. Рибалка, автошколі, рахівничо-бухгалтерській, музичній і спортивній школах.

Чимало молоді навчається у вищих учбових закладах Москви, Києва, Харкова та інших міст країни.

Велике піклування виявляється про здоров'я трудящих. У місті працює центральна лікарня на 500 ліжок, яка об'єднує терапевтичне, хірургічне, дитяче, пологове, інфекційне, неврологічне, дерматологічне, стоматологічне відділення, протитуберкульозний диспансер та інші медичні установи. Є поліклініка, кабінети якої обладнані новим сучасним приладдям. Працюють спеціальні консультації: дитяча та для осіб похилого віку. Крім цього, на підприємствах є 11 медичних пунктів. Лише місцеву лікарню та її пункти обслуговує 105 лікарів з вищою освітою, 430 фельдшерів, медичних сестер та інших медпрацівників з середньою освітою.

Знають і поважають у Лебедині хірурга районної лікарні заслуженого лікаря УРСР Г. К. Сизову. За 30 років своєї праці у лікарні вона зробила близько п'яти тисяч складних операцій. Пошаною користується і заслужений лікар УРСР Т. Я. Синєпол.

У 1950 році у чудовому куточку біля Псла, у приміському селі Токарі було відкрито міжколгоспний будинок відпочинку.

Поліпшуються і житлові умови трудящих. Тільки за останнє десятиріччя сотні сімей одержали квартири, побудували власні будинки. До послуг жителів міста — благоустроєний колгоспний ринок, гастрономічні магазини, кілька їдалень тощо. Від нового будинку автовокзалу відходять автобуси у Київ, Харків, Полтаву, Суми і села області і району.

В авангарді всіх починань йде партійна організація Лебедина. 71 первинна партійна організація міста об'єднує у своїх рядах близько двох тисяч комуністів.

Найактивнішими помічниками партії є комсомольці. 4462 члени ВЛКСМ входять до 57 первинних організацій.

Господарським і культурним життям міста керує міська Рада депутатів трудящих. До її складу 1973 року обрано 100 депутатів, серед них 50 комуністів і 18 комсомольців. При міськраді створено 10 постійних комісій, 53 вуличних і будівельних комітети, 32 добровільні народні дружини, 40 добровільних протипожежних дружин, 60 організацій ДТСААФ, 10 жіночих рад тощо. А всього в роботі при Раді та в громадських добровільних організаціях міста бере участь понад 11 тисяч чоловік.

З метою увічнення корінних змін, що сталися у Лебедині за роки Радянської влади, виконком міської Ради депутатів трудящих 27 березня 1967 року постановив на честь 50-річчя Радянської влади на Україні затвердити новий герб міста Лебедина. Він зберіг в основному колишню форму, але замість старих емблем тепер красується червона зірка, посередині скрижалі зображена шестерня, що символізує механізоване сільське господарство і розвиток промисловості, внизу — зображення білого лебедя — символ походження назви міста.

Велику допомогу у розвитку господарства та у вихованні трудящих міста і району надає районна газета «Будівник комунізму». Вона широко висвітлює роботу партійних, радянських, громадських організацій, націлену на розв'язання завдань, поставлених XXIV з'їздом КПРС. При редакції газети діє літературне об'єднання.

Громадськість Лебедина виявляє постійний інтерес до життя та історії міста і району.

У місті збудовані пам'ятники В. І. Леніну, Т. Г. Шевченку, героям громадянської і Великої Вітчизняної воєн.

Новими трудовими успіхами зустріли трудящі Лебедина і району 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До урочистого свята робітники заводів, підприємств, службовці установ, колгоспники взяли підвищені соціалістичні зобов'язання і виконали їх достроково. Це означало, що сотні тисяч тонн продукції понад план одержали трудящі країни і від лебединців.

На честь 50-річчя утворення СРСР лебединський завод поршневих кілець відправив велику партію запасних частин хліборобам Грузії, Середньої Азії та інших республік.

Свої зобов'язання виконав колектив кукурудзо-калібрувального заводу. Він перевиконав план ювілейного року і за договорами відправив сотні тонн високосортової кукурудзи у Латвію, Литву, Хабаровський край та інші місця.

Далеко за межами області відомі сувеніри фабрики пластмасової фурнітури. Вони користуються широким попитом у Києві, Донецьку, Львові, у республіках Прибалтики, Кавказу.

Все більше промислових виробів із багатьох міст Радянського Союзу надходить до Лебедина. Так, управління сільського господарства лише за 1971—1972 роки одержало 185 тракторів, 96 автомашин, 78 зернових комбайнів та багато іншої техніки для колгоспів і радгоспів міста та району.

Наприкінці червня ювілейного 1972 року в Лебедин для участі у другому Всесоюзному конкурсі молодих механізаторів приїхали переможці республіканських змагань. 68 кращих механізаторів з РРФСР, Білорусії, Молдавії та інших республік взЯЛи участь у конкурсі.

Кілька днів проходило змагання на кращу оранку, водіння трактора, комбайна тощо. Лебединське сільпрофтехучилище № 4 зайняло Одне з перших місць. Конкурс перетворився на справжнє свято дружби радянських народів.

З небувалим патріотичним піднесенням відбуваються у Лебедині ленінські суботники.

Всенародний суботник 21 квітня 1973 року став яскравим свідченням самовідданої праці лебединців у ім'я процвітання нашої Батьківщини. Близько 47 тисяч трудящих взяли участь у суботнику. Вони виробили продукції на суму 94,8 тисячі карбованців. У фонд п'ятирічки було відраховано 40,6 тисячі карбованців.

В учбових закладах, на підприємствах, в установах і школах Лебедина проводиться велика військово-патріотична робота. При РК ЛКСМУ Створено штаб бойової слави.

Уже стало традицією проводити у клубах міста вечори бойової слави, зустрічі з Героями Радянського Союзу. В останні роки частіше влаштовуються походи по місцях революційної, бойової і трудової слави радянського народу, розшуки невідомих героїв. Тільки на честь 100-річчя від дня народження В. І. Леніна проведено 70 походів, у яких взяли участь понад сім тисяч юнаків і дівчат.

У 1966 році комсомольці лебединських середніх учбових закладів уперше здійснили велопробіг по шляхах прославлених партизанських рейдів з'єднання С. А. Ковпака. У 1968 та 1971 роках ці ж учні провели екскурсію по ленінських місцях.

Червоні слідопити Лебединського сільпрофтехучилища зробили в 1969 році подорожі по місцях бойової слави гвардійців, які захищали Лебедин від фашистської навали. Наприкінці 25 денного походу його учасники разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни виступали по центральному телебаченню у Москві. Юнаки поділилися враженнями про цікавий похід, який було присвячено 100-річчю від дня народження В. І. Леніна.

Такий же похід відбувся і в 1973 році. Подібні походи стали традицією.

З 1961 року лебединці змагаються з трудящими сусіднього міста Охтирки за кращий благоустрій і культуру побуту. Дружба і змагання зв'язують трудящих Лебедина і Беловського району Курської області.

У 1962 році у лебединців з'явились нові друзі — моряки новозбудованого танкера «Лебедин». В гостях у екіпажу танкера побувала делегація міста.

З кожним роком ширяться інтернаціональні зв'язки лебединців. Двічі Герой Соціалістичної Праці М. X. Савченко побувала у Франції, Польщі, Угорщині та Болгарії. У місті Кнежа в Болгарії вона вела практикум з тваринниками кооперативів, ділилася досвідом механічного способу доїння корів. У свою чергу до М. X. Савченко приїздили делегації із Болгарії, Польщі, Німеччини.

Вже кілька років триває плідне змагання хліборобів радгоспів Новопетровський під Лебедином і держгоспу Сафроново Врачанського округу в Болгарії.

Понад 10 років існує клуб інтернаціональної дружби у Лебединському дитячому будинку імені Героя Радянського Союзу П. Парфілова. На його адресу надходять сотні листів і посилок з Білорусії, Казахстану, Естонії, Латвії, Молдавії, Узбекистану та країн соціалістичної співдружності. У клубі багато альбомів, книг, сувенірів-подарунків від піонерів Чехословаччини, Польщі, Угорщини.

Природа наділила лебединську землю чудовими лісами, озерами, річками. Влітку можна зачаруватися видами Лебединського і Шелеховського озер, сріблястим Пслом. Все це є багатством країни, про яке постійно дбають лебединці.

У роки Великої Вітчизняної війни німецько-фашистські загарбники знищили близько 30 процентів лісів. У повоєнні роки вся зона лісів була відновлена. Тільки в 1969 році силами колективу Лебединського лісгоспзагу висаджено 390 гектарів лісу, в тому числі 174 га на землях колгоспів, 50 гектарів полезахисних лісосмуг.

Далеко за межами країни відомий заповідник «Михайлівська цілина», що розкинувся на 202 гектарах землі. До Великої Жовтневої соціалістичної революції на цьому клапті незайманого степу випасались графські скакуни і вівці. Історія заповідника починається з 1927 року, коли тут побував відомий ботанік Є. М. Лавренко та інші. У 1927 році цілина була оголошена заповідником місцевого, а в 1947 році — республіканського значення, завдання якого — зберегти флору і фауну північно-східного Лісостепу України, вивчити його. Про це і піклується вже десятки років керівник заповідника, науковий працівник інституту ботаніки імені М. Г. Холодного АН УРСР 3. А. Саричева, їй активно допомагають студенти вузів Києва та інших міст, які приїжджають сюди на практику. У заповіднику створено будинок-музей, в якому демонструються основні рослини степу. У музеї є цікава вітрина з експонатами флори і фауни Лебединського краю.

Працівники заповідника широко пропагують чудові багатства краю, прищеплюють людям почуття любові до природи, відповідальності за збереження і примноження природних багатств.

Лебедин в часи окупації

З наближенням ворожих військ до Лебедина контрреволюційні елементи почали відкриту антирадянську агітацію. їм навіть вдалося вчинити заколот і втягти в нього відсталу частину селян. Але заколотники були розгромлені, і революційний порядок у місті відновлений. Під час заколоту деякі члени Ради та активісти потрапили до рук ворога і були по-звірячому закатовані. Контрреволюціонери вбили помічника командира червоногвардійського загону П. С. Денисенка, активістів І. Прядка, С. П. Ченченка та інших. Похорон жертв бандитизму вилився у демонстрацію протесту проти ворогів Радянської влади.

Окремі червоногвардійські загони, які були сформовані в Лебедині, влилися до складу 4-ї Радянської Армії і зайняли за її наказом оборону на річці Ворсклі.

У перших числах квітня з виникненням безпосередньої загрози окупації Лебедина почалася евакуація цінного устаткування, хліба, худоби, цукру в єдиному ще вільному напрямку — через Баси на Готню. Червоногвардійські загони під тиском переважаючих сил ворога відійшли на лінію Бєлгород—Валуйки.

5 квітня 1918 року німецько-петлюрівські війська захопили Лебедин. Рада була ліквідована. Партійний комітет і ревком пішли в підпілля.

Реставрацію буржуазно-поміщицького режиму, насилля, грабунки, голод — ось що принесла народу на своїх багнетах окупаційна армія.

З перших днів окупації більшовики Лебедина стали організаторами відсічі ворогу. У глибокому підпіллі збирали зброю, агітаційну літературу, відбувались наради членів підпільного комітету (Ю. І. Базавлук, Ф. І. Грищенко, Д. Н. Бур'ян, Я. Ф. Козій, Ф. Є. Басанець та інші). Уже в квітні створюється диверсійний загін під керівництвом В. Л. Вахрушева, а трохи згодом — партизанські загони X. М. Фролова, А. І. Фролова та І. І. Лисянського. Окупанти зазнавали чималих втрат.

Велике значення для розвитку визвольного руху на Україні мав Перший з'їзд КП(б)У, що відбувся в Москві у липні 1918 року. Він об'єднав комуністів України в єдину партійну організацію і накреслив конкретну воєннополітичну програму визвольної боротьби. ЦК КП(б)У і Центральний військово-революційний комітет почали організовувати широку мережу підпілля. Допомога зброєю і військовими спеціалістами з боку Радянської Росії створила сприятливі умови для дальшого розгортання повстанського руху на Україні.

Підпільники Лебедина одержали значну матеріальну допомогу від Харківського губкому. В місті й на селах поширювалися більшовицькі прокламації і листівки, а страйки робітників і залізничників набували дедалі яскравішого політичного характеру. Про готовність твердо відстоювати свої інтереси заявляли і селяни повіту. На масові реквізиції зерна й фуражу, які систематично проводилися у Лебедині і на селах, вони відповідали партизанською боротьбою. Робітники й селяни одностайно висловлювались за відновлення влади Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Значні селянські повстання відбулися в Лебедині У червні-липні.

У середині серпня сталася ще одна подія, яка мала велике значення для піднесення боротьби у Лебедині. Після поразки повстання на Київщині великий загін таращанських повстанців виходив з оточення і пробивався на схід. 14 серпня він вступив у Лебединський повіт. Паніка охопила всю місцеву буржуазію. Окупаційні війська залишили місто. Населення радісно зустріло загін. До нього приєднувались нові й нові групи селян. На Романівському цукровому заводі відбулася урочиста маніфестація, яка закінчилась масовим вступом до загону робітників заводу. Майже вся Романівка проводжала таращанський загін до села Великий Вистороп.

Коли петлюрівці восени 1918 року захопили Лебедин, у місцевій лікарні знаходилося кілька поранених бійців Червоної Армії і партизанів. їм загрожувала смерть, але лікар К. О. Зільберник і медсестра М. А. Велигонь знищили списки поранених, а радянським бійцям дали інші імена. Медсестра Велигонь постачала партизанів медикаментами, за що петлюрівці її стратили.

У листопаді 1918 року під ударами повстанців і регулярних військ Червоної Армії, які наступали з нейтральної зони, окупаційний режим почав швидко розвалюватися. Буржуазно-націоналістична контрреволюція гарячково шукала порятунку, створивши нову ширму для своєї влади — Директорію.

Але вже на початку січня 1919 року широким фронтом розгорнулася на Україні боротьба за відновлення влади Рад.

22 січня війська 9-го полку 2-ї Української радянської дивізії і партизанські загони визволили Лебедин від петлюрівців.

Лебедин в часи перебудови

Складно проходив процес відбудови і перебудови на селах.

Комуністи твердо взяли курс на кооперування. З ініціативи комуніста героя громадянської війни X. М. Фролова в 1921 році біднота села Лихинівки (тепер Семенівка) організувала першу в Лебединському повіті комуну «Червоний стяг». 26 бідняцьких родин з своїм майном і реманентом переїхали в хутір Березів Яр — у колишній поміщицький маєток. Головою комуни був обраний X. М. Фролов.

Спочатку комунарам було важко. Не вистачало сільськогосподарського реманенту, тягла, досвіду колективного господарювання. Але самовідданою працею комунари подолали труднощі. З допомогою держави придбали трактор «Фордзон-путиловец» — перший у повіті. Його привіз сам Фролов. Перший час, доки не підготував молодих трактористів, він сам працював на тракторі. У 1925 році комуна перейшла в село Куличку. Лебединська партійна організація допомогла зміцнити комуну, створити тверду матеріальну базу.

Трохи згодом організовуються сільськогосподарські комуни «Новый мир» у селі Лифине, «Пролетарський прогрес» у Великому Висторопі, імені Петровського — у Малому Висторопі, «Комсомолець України» — на хуторі Петровському.

Ці перші комуни, як правило, очолювали учасники громадянської війни — С. Лисенко, С. Мовчан, А. Малєваненко, Д. Дачко та інші.

Організатором і головою комуни «Новый мир» довгий час був комуніст С. Є. Лисенко. Колишній секретар комсомольської організації Голубівського відділення цієї комуни Л. А. Шукайло та комунарка Н. С. Садичко згадують: «Членами комуни «Новый мир» була здебільшого молодь. Одинокі жили у гуртожитках, сімейні — на квартирах. Діти, залежно від віку, перебували в дитячих яслах, садках і дитячих будинках. Наше життя було надзвичайно цікавим. Одні навчались у школах, інші працювали. Кожний робив те, що умів. Жінки працювали на легших роботах, вони звільнялись від багатьох домашніх робіт. Обіди готували у загальній їдальні, харчувались всі разом — чотири рази на день. У нас була своя бібліотека і клуб, в якому демонструвались кінофільми. Після напруженої праці було приємно відпочити. Дуже часто влаштовувались так звані «комсомольські вулиці», організаторами яких були ми, комсомольці. На цих «вулицях», переважно біля клубу, ми збирались, співали революційні пісні, молодіжні частівки, грали і танцювали, виступали з імпровізованими концертами, влаштовували диспути. Такі вечори проходили дуже весело, цікаво і були своєрідними школами виховання».

У 1928 році головою комуни «Новий мир» став X. М. Фролов. З його ініціативи було створено одну з перших на Україні ферму племінної великої рогатої худоби. За рішенням Всесоюзної академії імені Тімірязєва ця ферма скоро стала головною базою поповнення багатьох племінних стад, оскільки лебединська порода корів виявилась однією з кращих у країні.

За успішне виконання продподатку 1922 року Лебединський повітвиконком нагороджений Червоним прапором Харківського губвиконкому.

 

Ю. І. Базавлук — голова Лебединського ревкому.

К. М. Горячов — один з керівників більшовицької організації в Лебедині.

 

Поряд з комунами у 1923—1924 роках організовано дві великі сільськогосподарські артілі: імені В. Чубаря на хуторі Рубанівщині та імені Г. Петровського в селі Валки. Через рік була створена артіль «Трудовик», яку очолив один з перших організаторів колгоспного руху комуніст А. С. Романенко. У цей же час у селі Ворожба почала працювати перша механічна майстерня по ремонту сільськогосподарського реманенту, на базі якої спочатку виникло машинно-тракторне товариство незаможників, яке з 1926 року називалось «Незаможник». Головою його був П. Паньков.

Поряд з комунами у 1923—1924 роках організовано дві великі сільськогосподарські артілі: імені В. Чубаря на хуторі Рубанівщині та імені Г. Петровського в селі Валки. Через рік була створена артіль «Трудовик», яку очолив один з перших організаторів колгоспного руху комуніст А. С. Романенко. У цей же час у селі Ворожба почала працювати перша механічна майстерня по ремонту сільськогосподарського реманенту, на базі якої спочатку виникло машинно-тракторне товариство незаможників, яке з 1926 року називалось «Незаможник». Головою його був П. Паньков.

Пізніше незаможники і середняки під керівництвом партійної організації організували сільськогосподарську артіль імені 12-річчя РСЧА. Згодом ця артіль укрупнюється. Велику роль у зміцненні артілі відіграли тракторні колони, що проіснували до 1932 року.

З 1924 року виникають виробничі, збутові, споживчі та інші форми кооперації. Уже через рік їх налічувалось кілька десятків. Основну масу в кооперативних об'єднаннях становили бідняки та частина середнього селянства.

З великим сумом зустріли лебединці звістку про смерть Володимира Ілліча Леніна. Як і по всій країні, під час похорону Леніна на п'ять хвилин зупинилися заводи, фабрики, транспорт. Про велике народне горе сповістили гудки заводів та паровозів. У Лебедині були оголошені траурні дні. В народному будинку, клубах, хатах-читальнях комуністи розповідали про життя і діяльність В. І. Леніна. Організовувались лекції та доповіді, проводились ленінські суботники. Було оформлено десятки ленінських кімнат та куточків, випущено спеціальні стінні газети та багатотиражку «Серп і молот», присвячені вождю. Міськрада прийняла рішення встановити пам'ятник В. І. Леніну, одній з вулиць міста було присвоєно його ім'я. Під час ленінського призову 1924 року в партію вступили десятки кращих робітників і комсомольських активістів Лебедина.

Перетворюючи в життя ленінський план кооперації, лебединська партійна організація створила необхідні умови для успішного здійснення реконструкції сільського господарства. Починаючи з 1928 року кооперативні товариства, переважно ТСОЗи, поширюються і згодом стають осередками масового колгоспного руху.

Керуючись історичними рішеннями XV з'їзду партії, партійна організація району взяла курс на суцільну колективізацію. З кінця 1929 року почалося масове створення колгоспів. Велику допомогу у соціалістичній перебудові сільського господарства подав робітничий клас, який направляв у село своїх кращих представників.

На початку 1930 року на базі ТСОЗу в Лебедині виник великий колгосп «Вперед до соціалізму», який очолив двадцятип'ятитисячник О. В. Прищенко. Активісти колгоспного руху Я. Д. Рябушка (пізніше голова артілі), М. М. Чирва, Ф. А. Ярошенко, І. Т. Коваленко, І. П. Невальонний, Г. П. Пивоваров та інші стали ініціаторами перетворення колгоспу у зразкове господарство. У цьому ж році була створена артіль «Червона зоря» у Токарях. Очолив її посланець партії робітник Є. І. Беренський. Разом з активом бідняків К. Ю. Зв'ягольським, У. І. Зв'ягольською, С. М. Гайдашем, А. Ф. Гусаком йому порівняно швидко вдалося налагодити роботу у господарстві.

Колективізація проходила у гострій класовій боротьбі. Куркулі чинили їй шалений опір, вели антирадянську агітацію, намагалися посіяти недовір'я у колгоспників до техніки, до колективного господарювання. Вони вбивали активістів колгоспного руху, палили громадські будівлі, отруювали худобу.

Але опір куркульства було зламано. Колгоспне будівництво у повіті успішно розвивалося. Якщо на 1 квітня 1930 року колективізацією було охоплено лише 26,6 процента господарств, то вже у середині 1931 року — 71 процент, а через рік - 76,7 процента. У 1929 році в селі Будилки виникає перший радгосп по відгодівлі великої рогатої худоби.

Важливу роль у зміцненні колгоспів Лебедина відіграла створена 1930 року МТС. її очолив комуніст С. А. Швед. Правління приміської артілі «Червона зоря» першим уклало з МТС договір на весняно-літні польові роботи. Навесні 1930 року трактори Лебединської МТС зорали в артілі перші гектари землі.

Серед фундаторів МТС були комуністи-механізатори С. К. Бондаренко, Я. І. Стегній, В. Н. Савостян та П. І. Юр'єв.

Уже в 1932 році тракторна оранка збільшилась у три-чотири рази, а машинний обмолот хліба у шість разів. На цей час у районі налічувалось 56 колгоспів, вони обробляли 86,3 процента всієї орної землі.

Партійна організація району постійно дбала про організаційно-господарське зміцнення колгоспів, підвищення урожайності і продуктивності громадського тваринництва. Саме ці питання були у центрі уваги червневої партійної конференції 1932 року. На виконання рішень конференції мобілізував свої сили і комсомол Лебедина. Протягом 1931—1932 років районна організація провела величезну роботу по залученню позапартійної молоді до комсомольських виробничих бригад. Комсомольці Лебедина допомогли колгоспам району завоювати у 1932 році одне з перших місць на Україні по виконанню хлібозаготівель.

Значних успіхів добились лебединці і в культурному будівництві. Методом народної будови споруджувались сільські клуби, хати-читальні, відкривались бібліотеки, клуби, провадилась кінофікація тощо. Для здійснення загальної початкової освіти почалось широке будівництво шкіл.

Однак відчувався брак кадрів. Треба було вчитися. Ще з 1923 року повітовий комітет комсомолу почав направляти молодь по путівках у Харків на навчання. У боротьбі з неписьменністю велику допомогу партії подавав комсомол. Молодь проводила політзаняття, учителювала в лікбезах. Створений у 1933 році політвідділ при МТС керував політичною роботою серед колгоспників.

У 1930 році в Лебедині почала виходити газета «За колективізацію». Уже сама назва її відбивала головне завдання трудящих того часу. Згодом вона була пере-іменована на «Соціалістичне життя».

Ще більших успіхів добились лебединці у передвоєнні роки.

Нове радянське життя підносило політичну і трудову активність трудівників міста, будило їх енергію та ініціативу. У передвоєнні роки було реконструйовано старі і збудовано ряд нових підприємств, на базі механічних майстерень створено авторемонтний завод. Напередодні війни збудовано галантерейну фабрику, райпромкомбінат, харчокомбінат, комбінат побутового обслуговування, розширено цегельний завод тощо. На 1941 рік у місті та районі налічувалось уже 13 промислових підприємств. Ширився стахановський рух, на всіх підприємствах були передовики виробництва, які виконували більш як по дві норми.

Поліпшились і побутові умови населення. Великий державний млин, райпромкомбінат, харчокомбінат та комбінат побутового обслуговування задовольняли зростаючий попит населення на товари широкого вжитку та продукти харчування.

Значних успіхів у всіх галузях господарства досягли у передвоєнні роки колгоспи Лебедина. Уже в 1939 році вони зайняли одне з перших місць у республіці по розвитку тваринництва. Державні поставки м'яса, молока, вовни щорічно перевиконувалися на 20—50 процентів.

Тваринництво стає однією з провідних галузей сільського господарства в Лебедині. В 1935 році було створено державний розплідник крупної рогатої худоби. Тваринницька ферма приміського колгоспу «Червона зоря» (нині імені Леніна) стала його опорним пунктом. Ініціатором по розведенню лебединської породи корів виступив ветеринарний лікар Д. С. Бондаренко. Разом з ним працювали зоотехнік І. Ф. Воронченко та селекціонер Г. О. Кириченко — згодом директор держрозплідника.

У 1939 році зразкова ферма колгоспу «Червона зоря» одержала високі надої молока і здобула право на участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Результати селекції та рух змагання і ударництва високо піднесли славу лебединців по надою молока. Завідуючий фермою С. М. Гайдаш та передові дояри брати І. Т. і П. Т. Хоботи були удостоєні високих нагород. А колгосп за розвиток тваринництва одержав диплом ВСГВ другого ступеня та грошову премію.

У 1940 році колгоспи Лебедина домоглися стабільних надоїв молока — вони становили понад 4000 літрів на фуражну корову. Дояр І. Т. Хобот, який одержував понад 7000 літрів молока від корови, у тому ж році був удостоєний великої Золотої медалі ВСГВ. Не поступалася йому в роботі його дружина М. X. Савченко.

За високі показники в галузі тваринництва колгосп «Червона зоря» став учасником сільськогосподарської виставки 1941 року. Ширилось ударництво і в ланках та бригадах по вирощуванню зерна і цукрових буряків. Так, ланка колишньої наймички О. М. Удовиченко з колгоспу «Заповіт Леніна» (нині «За заповітами Леніна») успішно змагалась з ланкою М. Демченко. За високі досягнення О. М. Удовиченко була обрана делегатом Сьомого з'їзду Рад СРСР, членом ЦВК СРСР. Вона була також делегатом Другого Всесоюзного з'їзду колгоспників-ударників. З трибуни з'їзду О. М. Удовиченко розповіла про успіхи рідного колгоспу, поділилася досвідом роботи своєї ланки по вирощуванню цук­рових буряків.

Все більше зростала роль техніки у сільському господарстві. Коли партія поставила завдання оволодіти технікою і агрознаннями, лебединська молодь гаряче відгукнулась на цей заклик. Майже всі комсомольці Лебедина пішли у технічні гуртки та на курси трактористів; допомагали ремонтувати сільськогосподарські машини на ремонMsoNormaMsoNormallp class=тному заMsoNormalводі. Трудова естафета лебединців швидко поширилась на весь район. Всюди розгорнулося змагання за активну участь у збиранні врожаю, у хлібозаготівлях, у вирощуванні технічних культур тощо.

Комуністи і комсомольці Лебедина брали активну участь у виробничому і політичному житті району. На честь перших виборів до Верховної Ради СРСР в Лебедині було оголошено ударний тиждень стахановської праці.

Значні зміни відбувалися у адміністративному підпорядкуванні міста. З 1923 по 1930 рік Лебедин був районним центром Сумського округу, у 1930—1932 роках підпорядкований республіканським органам влади, потім віднесений до Харківської області, а з 1939 року — знову до Сумської області.

За роки перших п'ятирічок докорінно змінилось обличчя Лебедина. Місто впорядковувалось, вкривалось зеленню садів. Значно поліпшилося медичне обслуговування населення, було відкрито п'ять медичних пунктів на підприємствах.

Лебединська молодь мала змогу навчатися у педагогічному технікумі, відкритому 1930 року, сільськогосподарському училищі (з 1929 р.), школі медичних сестер (з 1937 р.), техпрофшколі (з 1928 р.) та інших учбових закладах. Вісім шкіл, два дитячих будинки, три дитсадки було відкрито в місті за передвоєнні роки. У 1940 році на базі педагогічного технікуму створено учительський інститут, при якому працював заочний відділ.

Велику культурно-освітню і виховну роботу проводили районний Будинок культури, міський клуб і створені при них художні самодіяльні колективи. Гордістю лебединців була музична школа. Населення обслуговували три бібліотеки, два кінотеатри.

Широкого розмаху набрала військово-патріотична робота. Активізувалась діяльність Тсоавіахіму. Молодь складала іспити на «Ворошиловського стрільця» та на значок ГПО, проводилися тижні червоноармійця. Ця робота мала велике значення в часи великих випробувань радянського народу.

Лебедин за доби капіталу

Реформа 1861 року прискорила розвиток капіталізму. Велике значення в подальшому економічному житті Лебедина мало насамперед будівництво залізниці Лебедин—Суми—Ворожба (1877 рік). У 1894 році відкрився рух і на залізниці Лебедин — Боромля. Це зміцнило економічні зв'язки міста з губернським центром та з усією країною, сприяло розвитку промисловості. У другій половині XIX ст. у Лебедині і повіті виникло 88 цехових фабрик, 4 цукрових заводи, 11 винокурень, 2 парових млини, 5 механічних крупорушок, 23 водяних млини та багато інших дрібних підприємств, на яких було зайнято понад три тисячі робітників. У місті кількість робітників на кінець століття зросла до 1500 чоловік. Та незважаючи на значні соціально-економічні зрушення, Лебедин і надалі залишався містом з недостатньо розвиненою промисловістю. Основну частину — 90 процентів його населення становило селянство. Більшість селянських господарств була малоземельною або зовсім не мала землі. У зв'язку з цим з'являються «зайві» робочі руки, посилюється характерний для того часу процес масового відходу робітників на заробітки у більш розвинені промислові міста.

Якщо у 80-х роках XIX ст. на селянський двір припадало в середньому 2,3 десятини землі, то наприкінці сторіччя «земельний голод» досягає своєї вершини. Із усієї земельної площі повіту — 66,5 тис. десятин — більше половини належало поміщикам і куркульству. Розмір селянських наділів скоротився до півтори-двох десятин у середньому. Навіть царський сатрап Струков, який виясняв причини аграрних хвилювань, змушений був визнати, що селянству Лебединського повіту надільної землі не вистачає навіть для задоволення найнеобхідніших потреб.

Посилення соціального гніту доповнювалось гнітом національним, утисками у галузі освіти і культури. Кілька початкових приходських шкіл, чотирикласне училище і єдина жіноча прогімназія — оце й усі офіційні освітні заклади Лебедина, які, до речі, були доступними тільки для заможних. Не дивно, що кількість письменних людей у місті складала мізерний процент, бо навіть у початкових школах навчалося лише 200 — 250 дітей — близько 10 процентів всього юнацтва міста. Народні маси, як підкреслював В. І. Ленін, були «пограбовані» в розумінні освіти, світла і знання».

Лебедин на початку XVIII століття

У XVIII ст. процес класової диференціації населення значно поглибився. Козацька старшина та монастирі прибрали до своїх рук кращі земельні володіння і промисли, а козаки — підпомічники, «пашенные мужики» та робітні люди — відбували різні повинності на користь старшинської верхівки та казни. Недарма лебединські рядові козаки і селяни «заимщики» постійно скаржились на свого воєводу за утиски, непосильну службу, знущання, на те, що їх «б'ють обухами, батогами невідомо за що».

Найтяжче було нести військову службу на сторожових заставах, особливо коли траплялись голодні роки або інші стихійні лиха. У 1781 році лебединський сотник писав: «Козаки наші... бідні, роздягнені і хворі, і їсти нічого, і коням корму нема. А з домівок прислати нічого за убозтвом. У минулому році у нас в Лебедині посад вигорів і від тієї пожежі хлібом оскуділи дуже. І тепер стояти тут на заставі нам стало неможливо».

Побори та знущання з боку поміщиків і козацької старшини примушували селян і козаків залишати свої убогі оселі в пошуках кращої долі.

З подальшим процесом посилення кріпосництва поширюється повстанська боротьба селян. Так, з виступом Булавіна, зокрема під час переходу загону отамана М. Голого через Слобожанщину, серед селян і рядових козаків Лебедина почались хвилювання, які не припинялись протягом тривалого часу. Продовжувалися І втечі селян, помітно збільшилися вони у 50-х роках XVIII ст.

На початку XVIII ст. жителі Лебедина стають учасниками боротьби проти шведських загарбників, які намагалися захопити Україну і перетворити її в плацдарм поширення агресії проти Російської держави. Наприкінці 1708 року в район можливих воєнних дій — на Сумщину прибув зі своїм штабом цар Петро І. Одним з центрів підготовки до розгрому ворога став Лебедин. З 20 листопада по 26 грудня тут перебував російський штаб. Петро І жив у центрі міста, у будинку місцевого сотника Татарчука біля річки Труханки (Буравки), приблизно там, де тепер знаходиться будинок медичного училища. Про перебування Петра І нагадує монумент, встановлений наказним гетьманом П. Полуботком у селі Василівці поблизу Лебедина.

Жителі Лебедина і округи, як і все населення України, чинили шведам рішучий опір. Сотні добровольців вступили у полки, народне ополчення та спеціальні загони. Великий героїзм виявили жителі Недригайлова, які організували кругову оборону і не пропустили ворога до міста.

Дізнавшись про героїчний опір недригайлівців, Петро І надіслав їм на допомогу загін донських козаків. Спільними силами ворог був розбитий. Мужньо билося із шведами населення Олешні.

Лебединці брали також участь у Полтавській битві. Свідками тих героїчних часів є кургани, могили, пам'ятники, залишки укріплень тощо, які ще часто зустрічаються поблизу Лебедина. У селі Михайлівці, над Пслом, і понині стоять ті дуби, під якими у грудні 1708 року містився командний пункт Петра І. У 1967 році тут встановлено пам'ятний знак.

З посиленням у 60-х роках XVIII ст. антикріпосницького руху царизм вирішив покінчити з рештками політичної автономії України і 1764 року скасував гетьманство. Наступного року був ліквідований полковий устрій і введені нові адміністративні одиниці — полки і комісарства, на які поділялась новостворена Слобідсько-Українська губернія. Лебедин потрапив до складу Київської губернії, а в 1780 році — до Харківського намісництва. Після ліквідації 1796 року намісництв Лебедин став повітовим містом Слобідсько-Української (з 1835 року Харківської) губернії. До складу повіту увійшло чотири округи: Лебединська, Олешнянська, Межирицька і Недригайлівська. У 1781 році затверджено герб Лебедина.

 

Лебединська рада

За своїм складом Лебединська Рада була спочатку переважно есеро-меншовицькою, однак очолював її більшовик М. ІТ. Демченко. Більшовики взяли також активну участь в організації Рад, професійних спілок і фабрично-заводських комітетів е місті і повіті.

На початку квітня більшовицька фракція Лебединської Ради (Рада стала повітовою) звернулася до Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів з проханням подати допомогу в питаннях проведення чіткої революційної лінії.

Ознайомившись з ленінськими «Квітневими тезами», більшовики Лебедина схвалили їх і прийняли рішення розгорнуту широку революційну агітацію серед робітників і селян, мобілізувати їх на повалення влади буржуазного Тимчасового уряду шляхом завоювання більшості у Радах і повної ізоляції буржуазії та її угодовців.

Це завдання було нелегким. Буржуазія продовжувала гарячково збирати сили. Після створіння місцевого органу влади — повітового громадського комітету — вона активізувала свою діяльність і з допомогою військових органів намагалася зміцнити свою владу. Керівники більшовицької групи К. М. Горячов, М. Н. Демченко, І. П. Жолдак та інші посилили роботу у профспілках, щоб через них добитися активізації робітничих мас та посилити вплив більшовиків у Радах. Боротьбу проти есерівського впливу на селі повела також ініціативна група молоді Лебедина.

Ця копітка робота дала свої наслідки. Вже першотравнева 1917 року демонстрація трудящих Лебедина, в якій взяло участь близько шести тисяч представників повіту, показала рішимість більшості робітників і селян Лебедина і повіту покінчити з політикою довір'я Тимчасовому урядові. Це була велика перемога більшовиків. Активну участь у демонстрації брали солдати-фронтовики.

Після свята 1 травня у багатьох селах повіту почалась підготовка до перевиборів і виборів до Рад. Посилювався процес розмежування класових сил. Наростала нова хвиля революційного руху. Селяни захоплювали поміщицьку землю, реманент, худобу, зерно тощо. Щоб попередити стихійні виступи на селах, більшовицька група Лебедина надсилала до селян своїх представників для проведення роз'яснювальної роботи. Добре була організована, наприклад, сходка в селі Михайлівці. В ній взяли участь лебединські більшовики Д. Я. Сивоконь, Т. Т. Клюшниченко, В. І. Жолдак. 300 селян одностайно висловили «повне схвалення діяльності РСДРП(б) і глибоку пошану до її вождя, вірного захисника інтересів трудового селянства В. І. Леніна». Сходка обрала комісію по підготовці до виборів Ради селянських депутатів і дала наказ прискорити передачу поміщицької землі трудящим селянам.

Партійна робота в другій половині 1917 року спрямовувалась на виконання рішень VI з'їзду РСДРП(б) про підготовку до збройного повстання. Боротьба за перемогу соціалістичної революції успішно розвивалась і наростала. Вона велась більшовиками в усіх ланках, з використанням усіх форм політичної роботи.

В ході запеклої боротьби з контрреволюцією трудящі на власному досвіді переконувались у вірності більшовицьких ідей, у зраді угодовців, у необхідності повалення буржуазного Тимчасового уряду.

За рішенням губернської вересневої партконференції з метою посилення політичної роботи серед мас Харківський губком у другій половині жовтня надіслав до Лебедина бригаду на чолі з представником губкому М. К. Бушевим. До її складу ввійшли також місцеві більшовики: Ф. І. Грищенко, Я. К. Зорич, І. І. Лисянський і Д. Н. Бур'ян.

Допомога губкому позитивно позначилась на всіх ділянках партійної роботи. Насамперед стало практично можливим зміцнення більшовицької організації та переобрання есеро-меншовицької Ради, що було зроблено у листопаді. Більшість у Лебединській Раді дістали більшовики.

Радісно зустріли лебединці звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. Місцеві більшовики створили 9 листопада повітовий ревком та приступили до організації червоногвардійських загонів. А 21 листопада у святково прикрашеному приміщенні Народного будинку (нині кінотеатр «Жовтень») відбулися перші збори більшовиків повіту, які схвалили склад більшовицької організації. Тут же було вручено всім 68 більшовикам партійні картки і затверджено склад поновленого ревкому. Спочатку його очолив Ю. І. Базавлук, а згодом — М. Н. Демченко.

У день 50-річчя Радянської влади на будинку, де проходили збори більшовиків Лебединського повіту, встановлено меморіальну дошку.

26 грудня 1917 року на базі «Молодіжної групи допомоги більшовикам» була створена група Спілки соціалістичної робітничої молоді. Очолив її І. П. Жолдак.

Розпочався запис добровольців у Червону гвардію, робітничі та молодіжні оперативні загони. Для організаційної роботи в селах виїхали комуністи і комсомольці. Насамперед були поширені перші декрети Радянської влади про мир і землю, які сколихнули трудящі маси на ще рішучішу боротьбу з капіталістами, поміщиками і куркульством.

Лебединці зі зброєю в руках виступили проти військ Центральної ради, коли ті наблизилися до міста. Однак переважаючим силам ворога вдалося зломити опір робітничих дружин і червоногвардійських загонів.

Відступивши наприкінці листопада в ліси, групи червоногвардійців і робітничих дружин продовжували боротьбу з ворожими бандами.

11 (24) грудня у Харкові відкрився Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який наступного дня проголосив на Україні Радянську владу і прийняв рішення про початок загальної боротьби всіх революційних сил республіки проти Центральної ради.

Наприкінці грудня 1917 року червоногвардійські загони звільнили Лебедин, а на початку січня 1918 року весь повіт. Велику роль у грудневих та січневих боях під Лебедином відіграв загін харківських червоногвардійців під командуванням матроса Є. Губіна. Він допоміг розбити гайдамаків, об'єднавши розпорошені загони повіту в міцну ударну силу під командуванням П. Г. Денисенка. Новостворений великий загін став надійною опорою повітової Ради.

Лебедин у вогні революцій

На рубежі XIXXX століть Росію охопила глибока економічна криза, яка загострила протиріччя капіталізму. Політичним наслідком цього було неминуче наближення країни до революції, підготовку якої очолила створена В. І. Леніним Російська соціал-демократична робітнича партія.

Після розстрілу 9 січня 1905 року мирної демонстрації робітників Петербурга в країні пройшли масові політичні демонстрації. Сколихнулись трудящі Лебедина й повіту. Виступ у травні 1905 року селян і робітників Василівки послужив сигналом до масових розгромів поміщицьких економій та маєтків у Лебедині і околицях. Тільки протягом двох місяців (травень — червень) було розгромлено і спалено п'ять поміщицьких маєтків і садиб. Царський уряд кинув на придушення селянських виступів та робітничих страйків великі військові сили. Каральною експедицією займався особисто харківський губернатор.

Характерною особливістю революційних подій цього часу було те, що селяни вели боротьбу не лише проти поміщиків, а й проти куркульства. Найяскравіше це виявилось у районах селянського малоземелля, зокрема в селі Козельному Вільшанської волості, де були розгромлені майже всі куркульські садиби. А в селах Московський Бобрик і Кам'яне селяни приступили до покосу луків і хлібів у куркульських господарствах.

Вперта страйкова боротьба, масові розгроми поміщицьких маєтків, збройний опір військам — ось чим відзначалась боротьба селян в Лебединському повіті па першому етапі розвитку революції.

Даючи характеристику літнім революційним подіям 1905 року, В. І. Ленін у статті «Боротьба пролетаріату і холопство буржуазії» писав: «Повстання і збройна битва на барикадах в Лодзі,— побоїще в Івано-Вознесенську,— загальні страйки і стрільба в робітників у Варшаві і Одесі,— ганебний кінець комедії з земською делегацією,— такі головні політичні події минулого тижня. Коли додати до цього повідомлені в сьогоднішніх (28—15 червня) женевських газетах вісті про селянські заворушення в Лебединському повіті Харківської губернії, про розгром п'яти маєтків і посилку туди війська, то перед нами в подіях одного тижня відіб'ється характер всіх основних суспільних сил, який так відкрито і виразно виступає тепер під час революції».

У листопаді — на початку грудня 1905 року знову запалали поміщицькі і куркульські маєтки в Лебедині та в селах. Знищення економій найбагатших землевласників свідчило про дальше загострення класової боротьби. Царська слідча комісія вчинила арешти. Та і це не зупинило загального накалу боротьби у місті. Трудящі взялись за зброю.

Приводом до спалаху збройного повстання у Лебедині послужив арешт активного діяча революційного підпілля і члена Селянської спілки Антона Щербака.

16 грудня біля тюрми зібрався великий натовп. Почалась демонстрація, якою керували члени соціал-демократичної організації — Кузьма Горячов та Іван Чирва. Поліція була безсила розігнати демонстрантів і викликала війська з Охтирки. Демонстранти почали будувати барикади. Збройна сутичка, яка невдовзі розгорілась на Охтирській вулиці, закінчилась перемогою повстанців. Повітовий справник змушений був телеграфувати харківському губернатору про серйозний опір Повстанців. Повстання було придушене лише після прибуття свіжих військових сил.

У 1906 році революція пішла на спад і зрештою залипла поразки. Настали роки реакції. Більшість соціал-демократичних організацій була розгромлена, серед них і Лебединська. Скрізь лютував розгнузданий чорносотенний терор, а військові суди спішно розглядали справи учасників революційного руху і сотнями засуджували їх до найвищих мір покарання. Чимало засудили і жителів Лебедина. Серед тих, кого царський уряд прирікав на вічну ізоляцію, був матрос, герой Цусіми С. П. Зелений.

Та даремно лютували вороги революції. Ні аграрні реформи, ні переселенська політика — прямий розрахунок на розкол революційних сил — ніщо не могло дати бажаних наслідків. Ідеї революції глибоко запали в свідомість народу. Каторга, тюрми, локаути не зламали духу трудящих.

Лебедин у роки громадянської війни

У 1906 році революція пішла на спад і зрештою зазнала поразки. Настали роки реакції. Більшість соціал-демократичних організацій була розгромлена, серед них і Лебединська. Скрізь лютував розгнузданий чорносотенний терор, а військові суди спішно розглядали справи учасників революційного руху і сотнями засуджували їх до найвищих мір покарання. Чимало засудили і жителів Лебедина. Серед тих, кого царський уряд прирікав на вічну ізоляцію, був матрос, герой Цусіми С. П. Зелений.

Та даремно лютували вороги революції. Ні аграрні реформи, ні переселенська політика — прямий розрахунок на розкол революційних сил — ніщо не могло дати бажаних наслідків. Ідеї революції глибоко запали в свідомість народу. Каторга, тюрми, локаути не зламали духу трудящих.

З 1910 року в країні почалось нове промислове піднесення. У Лебедині прискорено йшло будівництво підприємств легкої та харчової промисловості, нових цехів на заводах. Тільки до 1913 року в повіті збудовано сім підприємств по переробці сільськогосподарської сировини та виготовленню сукняних і вовняних виробів. На віх 17 значних підприємствах повіту працювало понад три тисячі робітників, крім того, чимало робочих рук було зайнято на дрібних виробництвах (млинах, олійних, маслоробнях, миловарнях), а також на видобутку каменю, виробництві поташу, лісорозробках тощо. Лише в Лебедині працювало близько двох тисяч робітників.

Перша імперіалістична війна, що почалася у 1914 році, призвела до дальшого погіршення становища трудівників міста і села. Воєнні замовлення на заводах виснажували робітників непосильною працею, а заробіток залишався мізерним. Посилення визиску викликало протести у трудящих.

Найтяжчим було становище селянської бідноти.

Внаслідок здійснення столипінської реформи бідняки втратили майже половину своїх земель, які перейшли до рук куркулів. Більше половини селян відчували гостру нужду в землі і хлібі.

Навесні 1915 року відновила свою діяльність Харківська більшовицька організація. Тимчасове бюро комітету швидко налагоджувало зв'язки із соціал-демократичними групами міста і губернії. Широка агітаційно-масова робота більшовицької організації Харкова, видання нею газети «Голос социал-демократа» відіграли значну роль у відновленні та роботі більшовицьких груп на місцях.

Такі групи на базі соціал-демократичної організації виникли в Лебедині у 1916 році, зокрема на залізничній водокачці,— її очолив К. М. Горячов. На початку 1917 року більшовики посилили роботу по мобілізації мас на боротьбу з самодержавством. Більшовицькі осередки були створені майже на кожному значному підприємстві. Ними керували більшовики Ю. І. Базавлук, М. Н. Демченко, І. Ф. Чирва, Я. Ф. Козій, Ф. І. Грищенко, П. С. Рибалко та інші.

27 лютого 1917 року повсталі робітники Петрограда при підтримці солдатів повалили владу самодержавства. Буржуазно-демократична революція перемогла. Але вона не могла розв'язати корінних завдань пролетаріату і селянства. Поряд з органами влади пролетаріату — Радами — виникли й органи влади буржуазії на чолі з Тимчасовим урядом.

Озброєна ленінським планом переходу до соціалістичної революції, більшовицька партія розгорнула широку агітацію в масах за мирний розвиток революції і перехід усієї влади до рук Рад.

З появою у березні 1917 року на політичній арені буржуазно-націоналістичної Центральної ради, яка прагнула утвердити владу української буржуазії, умови для розвитку соціалістичної революції на Україні значно ускладнились. Політика Центральної ради, як і Тимчасового уряду, була спрямована на приборкання революційного народу, на збереження в країні влади буржуазії.

Перед більшовиками України постало невідкладне завдання — роз'яснити масам робітників і селян контрреволюційний характер Тимчасового уряду і Центральної ради, зрадництво угодовської політики меншовиків, есерів і українських націоналістів, роз'яснити необхідність переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну і передачі всієї влади до рук Рад.

Звістка про Лютневу революцію прийшла в Лебедин 28 лютого. 4 березня на залізничній станції відбувся збройний виступ солдатів, які категорично відмовлялися їхати на фронт за розпорядженням органів Тимчасового уряду.

Наступного дня Лебедин став свідком грандіозної демонстрації на Соборній площі, де з палкою промовою висоупив більшовик Ю. І. Базавлук. Він закликав трудящих Лебедина до нещадної боротьби з контрреволюцією, до негайного звільнення з тюрми політичних в’язнів. Після мітингу сотні людей попрямували до тюрми. По дорозі до демонстрантів приєднались солдати и гарнізону. 13 березня у Лебедині була створена Рада — спочатку робітничих, а згодом робітничих 1 солдатських депутатів.

Лебединщина в роки війни

22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Почалась Велика Вітчизняна війна. Для лебединців, як і для всього радянського народу, настала година суворих випробувань. Перед лицем смертельної загрози сколихнулась хвиля полум'яного патріотизму. Комуністична партія мобілізувала всі сили народу на відсіч ворогові. Партійні організації Лебедина стали справжніми штабами організації боротьби проти ворожої навали.

Ворог наближався, працювати доводилось у дуже складних умовах. Але незважаючи на це, робітники авторемонтного заводу і майстерень успішно виконали замовлення для фронту. Колгоспники поспішали якнайшвидше зібрати врожай. Вдень і вночі не залишали керма трактористки бригади Уляни Коротич з Лебединської МТС. На допомогу сільським трудівникам прийшла частина робітників, службовців, учителі, студенти, учні. Урожай було зібрано.

У перші ж дні Великої Вітчизняної війни у райвійськкомат надходили сотні заяв від добровольців з проханням зарахувати їх до лав Червоної Армії. Близько 600 комуністів пішли на фронт. 23 червня 1941 року з заявою звернулась жителька Лебедина Кущева, яка просила дозволу взяти з собою на фронт двох синів — віком 15 і 17 років, а вдова М. С. Гарбар відправила на фронт сім своїх синів, п'ять з них не повернулися додому. В перші ж дні війни пішло на фронт більше семи тисяч лебединців.

Розгорталась і мобілізаційна робота. Організовувалось народне ополчення. Наприкінці липня в Сумській області створюється парfont-size: 10.0pt; font-family: Ari/pfont-size: 10.0pt; font-family: Arialalfont-size: 10.0pt; font-family: Arialтійне підпілля, яке очолив О. І. Антонов. Для керівництва його діяльністю у тилу залишилось 100 відповідальних працівників, серед яких були і комуністи з Лебедина.

Наприкінці вересня 1941 року фашисти захопили частину території Сумської області, але далі їх просування було зупинено. Оборону в районі Лебедина тримали частини 21-ї армії під командуванням генерала Я. Т. Черевиченка та кінний корпус генерала П. О. Бєлова, що входили до складу Північно-Західного фронту. На допомогу кіннотникам йшла 100-а ордена Леніна стрілецька дивізія генерал-майора І. М. Руссіянова. 18 вересня 1941 року, після тривалого маршу, вона з ходу вступила у бій з фашистськими військами, які прорвалися у напрямі Лебедина. Дивізія першою серед частин Червоної Армії удостоєна звання гвардійської і стала 1-ю гвардійською ордена Леніна стрілецькою дивізією.

24 вересня становище під Лебедином погіршало, ворог кинув свіжі сили, що в кілька разів переважали сили радянських військ. Дивізія одержала наказ про відхід до річки Псел. 14 діб гвардійці стійко відбивали шалені атаки ворога. 28 вересня генерал І. М. Руссіянов віддав наказ контратакувати фашистів. Несподівана контратака радянських військ примусила німців відступити. Гвардійці переслідували їх до самої Штепівки.

На допомогу корпусу П. О. Бєлова з району Можайська підійшла Гвардійська Пролетарська Московська мотострілецька дивізія під командуванням полковника О. І. Лизюкова. Разом з іншими частинами вона одержала завдання знищити Штепівську групу противника і створити стійку оборону.

Наступ розпочався ранком 1 жовтня. Дві доби точився під Штепівкою запеклий бій, який закінчився розгромом всього німецького угруповання.

Героїчно билися воїни 149-го стрілецького та 175-го мотострілецького полку, в якому служив син Долорес Ібаррурі — Герой Радянського Союзу гвардії капітан Рубен Ібаррурі, та підрозділ із 500 московських міліціонерів. Масовий героїзм виявили воїни 1-ї танкової бригади під командуванням А. М. Хасіна. Парторг танкової бригади старший сержант Т. М. Шашло замінив загиблого командира взводу і на грізній машині Т-34 увірвався у фашистські артилерійські позиції. Механік-водій М. П. Криворотов сім разів водив танк в атаку. Коли машина загорілась, відважний комсомолець направив її на ворожу батарею. Т. М. Шашло і М. П. Криворотов удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Наступ на Штепівку мав велике морально-політичне значення.

24 листопада 1968 року на перетині доріг Суми — Штепівка — Київ було відкрито пам'ятник на честь Штепівської битви. На п'єдесталі встановлено прославлений танк Т-34. А на чавунній плиті викарбувані слова з пісні про Штепівку відомого російського поета О. Безименського:

Стереть не сумеют любые года

Октябрьский тот бой величавий.

И песня о Штеповке будет всегда

Былиной геройства и славы.

Ворог тимчасово відступив. Але сили були далеко не рівні, і Червона Армія поступово відходила на схід. 11 жовтня фашисти захопили Лебедин. Вже на другий день його вулиці вкрились шибеницями. Десятки радянських патріотів були повішені і розстріляні, сотні потрапили до гестапівських катівень. День і ніч на вулицях нишпорили поліцаї, а німецький комендант видавав наказ за наказом про страхітливі покарання за найменші «порушення порядку».

За рішенням Сумського обкому партії для боротьби з німецько-фашистськими загарбниками та проведення антифашистської роботи у тилу ворога у серпні 1941 року в Лебедині, як і в інших районах області, створили підпільний райком. Для роботи залучили групу комуністів і комсомольців. А на початку жовтня 1941 року виник партизанський загін на чолі з командиром К. Г. Карповим (голова міськвиконкому) і комісаром М. О. Камаєм. За дорученням підпільного райкому інструктор райкому партії В. Т. Карпов створив ще одну патріотичну групу у складі 72 чоловік.

Загальне керівництво підпільним рухом та діями партизанів очолив секретар Сумського підпільного обкому партії О. І. Антонов. Штаб і база партизанів розташувались у північній частині Лебедина на хуторі Клюшники.

Протягом 1941—1942 років Лебединський партизанський загін вів нерівну боротьбу з окупантами та їх посібниками. У боях під Клюшниками, Ревками та Михайлівкою загін знищив десятки фашистських солдатів, офіцерів, поліцаїв, розгромив великий німецький обоз під Малим Висторопом, замінував чимало доріг та висадив у повітря кілька мостів.

В боях з окупантами героїчно загинули командир закону К. Г. Карпов та його заступник П. С. Романов, секретар підпільного обкому О. І. Антонов, комісар загону М. О. Камай, бійці П. О. Вербицький, І. О. Карпов, П. П. Пивоваров та інші.

З травня 1942 року в Лебедині почала діяти підпільна група під керівництвом комуніста С. П. Роєнка. Підпільники, які мали два радіоприймачі, розповсюджували серед населення листівки із зведеннями Радінформбюро, збирали розвідувальні дані.

1943 рік став роком нових поразок окупантів на багатьох фронтах. Ширився партизанський рух. У тилу ворога формувались і діяли партизанські з'єднання.

Одне з них у лютому 1943 року пройшло рейдом через Лебединський район. Це були партизани Героя Радянського Союзу М. І. Наумова. У селі Ворожба вони звільнили з табору сотні радянських військовополонених, які влилися у загін народних месників.

У червні 1943 року на півдні району, в тилу ворога, висадився десант — створений переважно з лебединців партизанський загін на чолі з учасником громадянської війни А. І. Фроловим. Рухаючись поблизу великих угруповань фашистських військ, месники вступали у нерівні бої з ворогом, завдавали йому значних втрат.

У прославленому партизанському з'єднанні під командуванням двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака було немало комуністів і комсомольців з Лебедина. Серед них відважний розвідник І. Л. Восміров, який виконував у з'єднанні найвідповідальніші доручення, за що був удостоєний багатьох урядових нагород.

Пліч-о-пліч з дорослими боролася молодь. Активно допомагав партизанам п'ятнадцятирічний Володя Клюшник, житель хутора Клюшники. Але фашисти схопили юного патріота і жорстоко розправилися з ним і всією родиною Клюшників. Ім'ям Володі Клюшника названа восьмирічна школа в селі Малому Висторопі, де він навчався. На місці колишнього хутора Клюшники, спаленого фашистами, встановлено пам'ятний знак, а на могилі юного героя і його родини — обеліск.

У лютому 1943 року фронт наблизився до Лебедина.

Фронт під Лебедином

23 лютого передові частини Воронезького фронту при підтримці партизанів вигнали з міста фашистів.

Першими вступили у Лебедин воїни 100-ї стрілецької дивізії генерал-майора Ф. Й. Перхоровича і 16-а окрема ордена Леніна і Богдана Хмельницького винищувальна протитанкова бригада полковника І. В. Купіна. Особливу відвагу виявив артилерійський полк цієї бригади під командуванням сина прославленого героя громадянської війни В. І. Чапаєва — Олександра Чапаєва. 20 лютого 1943 року воїни форсували річку Псел і за п'ять діб очистили від фашистів Михайлівку, Курган, Чернеле та інші села, а до 28 лютого уже вийшли на лінію Гадяч — Лохвиця.

У боях за Лебедин відзначився і протитанковий дивізіон вихованця сумського артучилища капітана В. С. Петрова — нині двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора артилерії.

Підтягнувши нові резерви, ворог перейшов у наступ. Радянським частинам довелося 10 березня 1943 року залишити Лебедин.

Німецько-фашистське командування сподівалось надовго закріпитись під Лебедином на рубежі ріки Псел. Однак після Орловсько-Курської битви війська Воронезького фронту перейшли у наступ. 19 серпня частини 40-ї армії під командуванням генерал-полковника К. С. Москаленка остаточно звільнили місто від фашистських загарбників. Цього разу першими вступили у Лебедин воїни 309-ї стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-майора Б. Д. Лева та 161-ї стрілецької дивізії, командиром якої був Герой Радянського Союзу генерал-майор П. В. Тертишний. Хоробро билися під Лебедином бійці і командири 959-го стрілецького полку 309-ї стрілецької диві­зії. Прикладом стійкості і відваги був командир 959-го полку підполковник Ф. Г. Мащенко.

Хоробро бився з фашистами і 569-й стрілецький полк 161-ї стрілецької дивізії під командуванням підполковника В. М. Федорова (нині Героя Радянського Союзу, генерал-майора).

Війна тривала ще майже два роки. Як і всі трудящі країни, лебединці мужньо відстоювали Вітчизну на фронтах Великої Вітчизняної війни. За відвагу і хоробрість сотні воїнів з Лебедина та району нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, 15 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу, три стали повними кавалерами ордена Слави. Чотири Герої Радянського Союзу — уродженці міста.

З перших днів війни громив німецько-фашистських загарбників льотчик-винищувач капітан Микола Павлович Логвиненко. На його особистому рахунку 20 ворожих літаків, крім того, 6 літаків він знищив у групових боях.

За мужність і відвагу М. П. Логвиненко в серпні 1943 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Нині майор у запасі М. П. Логвиненко живе і працює у Києві.

Молодший лейтенант М. І. Лисунов удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу за мужність, стійкість, відвагу, вміле керівництво кількома взводами при форсуванні Дніпра. Відважний командир брав участь і у боях за визволення Києва. Він помер у червні 1971 року.

Григорій Миколайович Калиниченко відзначився при визволенні Естонії. Рядовий боєць, він у бою за місто Ельва замінив пораненого командира і підняв бійців в атаку. Нині Герой Радянського Союзу Г. М. Калиниченко живе і працює в селі Курилівці на Сумщині.

Гвардії капітан Дмитро Антонович Карабан брав участь у визволенні польських міст Жирардув і Сохачев. Дії танкового батальйону, яким він командував, сприяли успішному завершенню операції по визволенню Варшави.

Комуніст Д. А. Карабан загинув у січні 1945 року. Звання Героя Радянського Союзу йому присвоєно посмертно. Мужній командир похований у місті Жирардув.

Трудящі Лебедина свято шанують пам'ять про героїв, які віддали своє життя у запеклих боях за Батьківщину. На їх честь споруджено в районі 109 монументів, пам'ятників, обелісків.

Фашистські загарбники завдали великої шкоди Лебедину. На місці державного млина, електростанції, пошти, радіовузла, середньої школи № 1, бібліотеки, гуртожитку учительського інституту та інших споруд і будівель залишились згарища і каміння. Окупанти пограбували цінне устаткування медичного училища, лікарні імені К. О. Зільберника, знищили сільськогосподарську техніку місцевих колгоспів.

За період окупації фашисти закатували у Лебединському районі 486 чоловік, 3356 чоловік, переважно юнаків та дівчат, відправили до Німеччини. Збитки, заподіяні району гітлерівською окупацією, становили 696 мільйонів карбованців.

У тяжкі роки Великої Вітчизняної війни, як ніколи, знайшла свій вияв ленінська дружба народів. Трудящі Лебедина, як і всієї України, одержували допомогу всіх братніх народів, перш за все — великого російського народу.

Коли ворог загрожував Лебедину і потрібно було евакуювати племінну худобу, техніку, машини тощо, прийшли на допомогу російські друзі. Так, трудівники колгоспів і ферм Саратовської області прийняли стадо лебединської худоби, яку своїми силами переганяли лебединські тваринники на чолі з М. X. Савченко. Доглянута худоба була повернута після визволення Лебедина на ферму колгоспу імені Леніна.

Під час війни чимало лебединських робітників і колгоспників працювали на залізницях, заводах та в радгоспах Саратовської і Курської областей. Нині дружба між лебединцями і саратовцями та курянами скріплена братерським соціалістичним змаганням. Робітники лебединських заводів відправили перші свої ґрунтообробні агрегати РВК-3 російським хліборобам Бєловського району Курської області.

Значних втрат зазнало господарство Лебедина під час окупації. Але лебединцям прийшли на допомогу робітники багатьох міст України і братніх республік. Будівельні матеріали прибували з Новоросійська, Архангельська, Закарпаття. Шахтарі Донбасу вчасно доставляли вугілля. Із Запоріжжя, Кривого Рогу надходили сталь, чавун, напівфабрикати.

Відразу ж після війни лебединські колгоспи одержали десятки нових тракторів, комбайнів, автомашин з Харкова, Мінська, Челябінська, Саратова, Москви, Горького та інших міст Радянського Союзу.

Трудівники міста під керівництвом районної партійної організації з першого дня визволення Лебедина взялись за ліквідацію наслідків фашистської навали. Важливу роль у налагодженні мирного життя відіграла міська Рада депутатів трудящих. Уже на першому засіданні були поставлені найважливіші питання відбудови господарства, зокрема про мобілізацію населення на ліквідацію руйнувань, заподіяних ворогом.

Відновили роботу авторемонтні майстерні, млин, крупорушка, кравецька і шевські майстерні. Почали працювати установи, лікувальні заклади, школи. Відбудовувалось сільське господарство: розпочалася активна робота у міському колгоспі та в приміських радгоспах. План весняної сівби 1944 року колгоспи виконали на 180 процентів. У цьому була велика заслуга Лебединської МТС, яка удвоє перевиконала план весняних робіт. Кращий бригадир тракторної бригади МТС Я. М. Шульга, включившись у всесоюзне соціалістичне змагання, взяв зобов'язання зорати 1500 га. Свого слова він додержав.

Ще вищі зобов'язання взяли трудівники Лебедина на 1945 рік. їх успішне виконання підготувало умови для нових звершень.

Лебедин і Шевченко

Значною подією для лебединців був приїзд у 1859 році великого поета-демократа Т. Г. Шевченка. Після довгого оренбурзького заслання Т. Г. Шевченко одержав дозвіл відвідати Україну. По дорозі з Петербурга в Москву він познайомився з О. Д. Хрущовим — досить освіченою на той час людиною, прихильником звільнення селян від кріпосництва. О. Д. Хрущов повертався у свій маєток Лифине під Лебедином і запросив Шевченка завітати до нього на відпочинок.

5 червня 1859 року поет прибув до Сум, а потім до Лифиного. Дізнавшись про приїзд Шевченка, жителі Лифиного та навколишніх сіл приходили поздоровити поета з поверненням на Україну. З Лебедина приїхали привітати Шевченка його давні друзі — брати Залєські, художник Мантейфель та інші.

На другий день Шевченко приїхав у Лебедин і там гостював у А. М. Залєського. Будинок, де зупинявся поет, зберігся до наших днів. Нині там встановлено меморіальну дошку. Лебединські друзі сердечно прийняли Тараса Григоровича. На його честь вони вирішили влаштувати традиційну «українську кашу», яка відбулася на хуторі Нови, біля Псла. Там Шевченко подарував Залєському новий офорт «Приятелі» з написом: «На память 6 июня на Нови». А на згадку друзям залишив етюд «Варенушні приятелі».

У Лебедині Шевченко написав і деякі поезії, зокрема широко відомий вірш «Ой по горі ромен цвіте». Дружині господаря —Н. О. Хрущовій подарував автограф поезії «Садок вишневий коло хати».

Позитивний вплив на розвиток передових ідей в Лебедині робили і відвідини міста передовими діячами Культури. У 50-х роках до Лебедина приїздять відомі вчені І. І. Срезневський, О. П. Потебня, письменники П. П. Гулак-Артемовський, Г. Ф. Квітка-Основ'яненко та інші. Тут вони провели чимало бесід і лекцій просвіти тульського характеру. Окремі бесіди були присвячені І. С. Сковороді, який мандрував і по Лебединщині. Г. Ф. Квітка-Основ'яненко встановив стосунки з лебединською групою «аматорів українського театру».

Лебедин — батьківщина українського історика медицини В. Я. Джунковського (1767—1826), першого українського вченого-мінералога Ф. П. Мойсеєнка (Моїсеєнкова, 1754—1781).

Народницький рух у Лебедині

Наприкінці XIX ст. класова боротьба в країні загострилась. Робітничий клас почав організовуватись у революційні гуртки для боротьби за свої соціальні права.

Народницький рух поширювався і в Лебедині. У 1881 році в місті виник перший гурток народовольців на чолі з колишнім студентом Сумського реального училища Іваном Гурмаженком та цеховим майстром Марком Головком. Гурток розповсюджував революційну літературу, вів пропаганду серед робітників і залізничників міста. Та проіснував він недовго. Уже в наступному році його керівники були заарештовані і засуджені.

Історія зберігає імена й інших революційних народників з Лебедина, зокрема Івана Васильовича та Марії Василівни Калюжних. М. Калюжна у 1884 році вчини, і а в Одесі замах на жандармського полковника, за що була засуджена на двадцять років каторги у Карійську. Сюди ж потрапив і її брат. У нелюдських умовах тягнулись роки тортур і мук. На знак своєрідного протесту проти сваволі тюремної адміністрації брат І сестра Калюжні заподіяли собі смерть. Перед цим М. Іі. Колюжна написала відому прокламацію про Кирійську трагедію.

У 1886 році під Лебедином на Романівській цукроварні створюється перша соціалдемократична група. Вона діяла під впливом харківської та сумської соціалдемократичних організацій. Одним із перших активних пропагандистів марксистських ідей в Лебедині став Й. Ю. Слободський. Він одержав вищу освіту за кордоном, де зблизився з групою «Визволення праці», познайомився з Г. В. Плехановим, В. І. Засулич, вивчав марксистську літературу, брав участь у поширенні марксистських ідей. Поява підпільної літератури на Київщині, Одещині, Харківщині була тісно пов'язана з нелегальними приїздами в Росію цілої групи пропагандистів, серед яких у 1884 році був і Слободський. У 1886 році він повернувся в Росію і став працювати на цукроварні під Лебедином.

Створений ним 1887 року робітничий гурток стає центром активної пропаганди марксизму в Лебедині і повіті. Члени гуртка — передові робітники — дістали можливість ознайомитись з «Маніфестом Комуністичної партії», з роботою К. Маркса «Наймана праця і капітал», з працями Г. Плеханова, В. Засулич та іншими. І хоч гурток проіснував недовго (на початку 1889 року був розгромлений поліцією), він зробив значний вплив на розвиток політичної свідомості трудящих міста. Відвідувачі підпільних «субот» знайомились з найважливішими працями з теорії пролетарської революції. Зрештою це сприяло виникненню в Лебедині (у 1902 році) загальноміської соціал-демократичної організації, яка мала вже досвід конспіративної роботи, значну підпільну бібліотеку і була тісно зв'язана з Харковом і Сумами, звідки одержувала літературу, зокрема газету «Искра» і журнал «Зоря». Харківський комітет РСДРП подавав Лебединській організації і матеріальну допомогу. В 1903 році соціал-демократична організація Лебедина поповнилась новими членами, серед яких було чимало робітників.

Піднесення економічного життя Лебедина у кінці XVIII століття

З 1781 року припадає пожвавлення економічного життя міста. Так, з другої чверті XVIII ст. у Лебедині діяло уже п'ять фарбувальних цехів, кілька ткацьких тощо. Разом з тим поширювались чинбарство, миловаріння, млинарство. Істотно збільшилася кількість ремісників: у 1743 році їх налічувалося 274, а у 1796—1507 чоловік. Розвитку торгівлі сприяли ярмарки, які відбувалися тричі на рік, торги, чумацтво. Однак більшість населення займалась землеробством і скотарством.

З пожвавленням господарської діяльності поступово відбувалась і перебудова міста. У другій половині XVIII ст. з'являються кам'яні будинки. Все чіткіше окреслюється центр міста. Панівні верстви і духовенство будують адміністративні заклади, шинки, церкви. На кошти земства споруджується невелика лікарня, а згодом — церковно-приходська школа.

До наших днів достояли дерев'яна Воскресенська церква, збудована в 1748 році, а також «торгові ряди» В колонами в стилі ампір, що є пам'ятками архітектури XVIII ст.

Значно зросла і кількість населення. За переписом 1785 року тут налічувалось 4046 жителів.

У першій половині XIX ст. сталися дальші зміни в економічному житті міста. В 40-х роках тут будується паровий млин, стають до ладу два цегельні заводи та невеличка механічна майстерня. Однак кустарні промисли ще переважали, ними займалося понад 40 процентів самодіяльного населення міста.

Ще в гіршому стані перебувало сільське господарство. Підневільна кріпосницька праця душила малоземельне селянство. Зростали податки, побори, оренда. Значна частина селян Лебедина вдавалась до скотарства, сподіваючись на поліпшення свого становища в умовах все зростаючого грошового ринку.

Новим суспільно-політичним явищем початку XIX ст. став революційний рух, а його визначною подією було повстання декабристів. Селянство Слобожанщини активно виступало проти нових спроб царського самодержавства посилити кріпосницький гніт. Поштовхом до зростання революційних настроїв у Лебедині в першій половині XIX ст. послужило посилення кріпосницького гніту, голод, що панував на Харківщині на початку другої чверті XIX ст. У 1835 році повстали козаки Лівобережжя, до яких приєдналось і збідніле козацтво Лебедина. Приводом до масових заворушень у Лебедині були також спалахи епідемій чуми і холери (у 1831 та 1848 роках). Через відсутність належної медичної допомоги померло понад 700 чоловік. Заворушення селян і козаків було придушено.

Створення органів місцевої влади Лебедина

Після розгрому націоналістичної контрреволюції більшовики Лебедина й повіту приступили до створення органів місцевої влади, налагодження господарського життя. 4 січня 1918 року переобрана Лебединська Рада робітничих і солдатських депутатів взяла владу в свої руки. Очолив її Д. Н. Бур'ян. Було створено революційний штаб, начальником якого став М. Н. Демченко.

Значна організаційно-масова робота під керівництвом більшовиків була проведена і на селі. В центрі стало питання розподілу землі на основі закону, прийнятого в січні III Всеросійським з'їздом Рад. Лебединська Рада взяла на облік всі землі і склала списки тих селян, які мали гостру потребу в землі. Лебединські більшовики ухвалили реквізувати хліб у куркулів і спекулянтів та відправити його у голодні райони країни.

Нові плани і завдання постали і на культурно-освітньому фронті. Найважливіші — ліквідація неписьменності та створення умов для культурного розвитку населення міста.

Але розпочате соціалістичне будівництво було перерване іноземною інтервенцією. У той час як В. І. Ленін і ЦК партії добивались укладення справедливого миру, Центральна рада потай від народу запродала Україну німецьким імперіалістам. 18 лютого 1918 року розпочалася окупація України.

Нечуване злодіяння Центральної ради викликало хвилю гніву й обурення серед трудящих Лебедина. Більшовицька організація, повітова Рада, ревком розгорнули підготовку до відсічі ворогам.

На початку березня Лебединська Рада скликала збори представників трудящих повіту, на яких було обговорено питання про воєнно-політичне становище в країні та Заходи боротьби з окупантами. Тут же було обрано представників на II Всеукраїнський з'їзд Рад, а також делегацію на чолі з С. І. Білогубцем на IV Всеросійський з'їзд Рад.

Лебединська Рада постановила продовжувати боротьбу з німецькими імперіалістами і націоналістичною контрреволюцією всіма доступними засобами. «Соціаліст/pspan style=ична Вітчизна у небезпеці!» — під таким span style=лозунгом 24 березня 1918 року в Лебедині відбувся багатолюдний мітинг, який організували місцеві більшовики. На мітингу обрали комісію для створення партизанських загонів. З цією метою з Харкова прибуло 18 військових інструкторів.

fonbet букмекерская контора | удочки. Купить карповое удилище я смог в рыболовном магазине FishMart, в Киеве
Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Лучшие сайты Сумщины