ср.05242017

Известные земляки

Ситенко Михайло ІвановичСитенко Михайло Іванович  ( 31 жовтня (12 листопада) 1885, село Рябушки, нині Лебединського району Сумської області - 13 січня 1940, Харків) — український хірург-ортопед, травматолог. Член-кореспондент АН УРСР (з 1934). Заслужений діяч науки УРСР (1936).

Михайло Іванович Ситенко народився в селі Рябушки, нині Сумської області. По закінченні медичного факультету Харківського університету працював у Харківському жіночому медичному інституті. У 1914—1918 роках перебував на військовій службі. Від 1921 року — головний лікар Харківського медико-механічного інституту, з 1926 року — директор Харківського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології і керівник першої в Україні кафедри ортопедії при Харківському інституті вдосконалення лікарів. Засновник і редактор журналу «Ортопедия и травматология» (1927 — 1941). Ситенко створив нові форми травматологічних лікувальних установ в Україні, працював у галузі воєнно-польової хірургії, кісткової пластики, травматології, опрацював низку оригінальних операцій. Ім'я Ситенка 1940 року надано Українському науково-дослідному інституту ортопедії та травматології у Харкові.

Савченко Марія ХаритонівнаСавченко Марія Харитонівна народилася 27 квітня (10.05) 1913, в с. Токарі-Бережки Лебединського району - працівник сільського господарства, двічі Герой Соціалістичної Праці (1948, 1958 р.р.), заслужений працівник сільського господарства УРСР (1973 р.). Народилась у селянській сім'ї. Закінчила курси лікнепу.

З 1929 - телятниця, доярка колгоспу „Червона Зоря" (потім - їм. Леніна) Лебединського району. У роки Великої Вітчизняної війни перебувала в евакуації у Вольському районі Саратовської області. З 1944 року - доярка, з 1962 року - завідуюча фермою колгоспу ім. Леніна Лебединського району. Закінчила в І966 році Маловисторопський сільськогосподарський технікум. Одержувала по 5400-8900 кг молока від кожно корови.

Ініціатор соцзмагання серед тваринників області за 5-тисячні надої молока. На базі молочно - товарної ферми, яку очолювала Савченко М. X. створено обласну школу передового досвіду.

Делегат ХІХ-ХХІІ з'їздів КПРС XVI, ХVIII-ХХVІ з'їздів КПУ. Член ЦК КПУ(1954). Депутат Верховної ради УРСР 2-10 скликань від Лебединського виборчого округу, Сумської облради кількох скликань.

Нагороджена трьома орденами Леніна, орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, медалями.

У селі Токарі Лебединського району встановлено бронзовий бюст Савченко М. X.

На відкритті Виставки передового досвіду в народному господарстві. Справа наліво: двічі Герої Соціалістичної Праці Савченко М.Х., Виштак С.Д. та Диптан О.К. з Головою Ради Міністрів Української РСР Кальченком Н.Т. Київ. 1958

 

Рибалко Павло СеменовичРибалко Павло Семенович. Маршал бронетанкових військ. Двічі Герой Радянського Союзу.

Народився 4.11.1894р. у с. Малий Вистороп Лебединеького району Сумської області в сім'ї робітника.

Закінчив курси удосконалення вищого командного складу в 1926 р. і 1930 р., Військову академію ім. М. В. Фрунзе в 1934р.

На фронтах Великої Вітчизняної війни - з травня 1942 року. Командував 5,3-ю гвардійськими танковими арміями, які відзначилися в операціях на Брянському, Південно-Західному, Центральному, Воронезькому, 1 -му Білоруському і 1 -му Українському фронтах. Після війни - 1-й заступник командира, а з квітня 1947 р. - командир бронетанкових і механізованих військ Радянської Армії, депутат Верховної Ради СРСР 2-го скликання.

За визначні заслуги перед Батьківщиною Павло Семенович нагороджений двома Золотими Зірками Героя Радянського Союзу, двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, трьома орденами Суворова І ступеня, орденами Кутузова І ступеня, Богдана Хмельницького І ступеня, медалями та орденами зарубіжних країн.

Помер 28.08.1948 р., похований в м. Москва.


Гмиря Борис РомановичГмиря Борис Романович (23 липня (5 серпня) 1903, м. Лебедин, тепер Сумської області - 1 серпня 1969, Київ) - український оперний і камерний співак (бас-кантанте). Народний артист СРСР (1951).

Народився у бідній родині в місті Лебедин. З раннього дитинства заробляв на хліб, працюючи де доведеться.

1930 вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту, який закінчив 1935.

1939 закінчив Харківську консерваторію.

Навчався вокалу у відомого педагога Павла Голубєва, учня славнозвісного Федеріко Бугамеллі. Водночас (від 1936) став виступати на сцені Харківського оперного театру.

Борис Гмиря - харизматична постать у світовій і українській культурі, чий духовний потенціал має загальнолюдський, глобальний масштаб. Він єдиний з надзвичайною силою інтегрував українську вокальну школу і українську музичну культуру в світовий контекст. І зробив він це, живучи і працюючи в себе вдома, в Україні, а не в чужих світах.

Твори у виконанні Б.Гмирi включені в найпрестижніші музичні каталоги, а ім'я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу. У 1962 воно внесене до престижної Міжнародної енциклопедії "Whо іs whо?", 1992 - до списку ста славетних українців за тисячолітню історію України, 2001 - до альманаху "Видатні діячі України минулих століть", 2002 - до альманаху "Золота еліта України".

Б.Гмиря за 20 років творчої діяльності (бо 13 - боровся з чиновництвом від культури, бездарними диригентами і співаками) наспівав 1200 творів, з яких на сьогодні у його фонотеці зберігається понад 600, з них: 300 українських народних пісень та романсів; 300 російських та західних пісень і романсів; 40 оперних партій (проспівав 75 арій).

"...В особі Бориса Гмирі щасливо поєдналися художня інтуїція, яскравий артистизм і емоційність, з одного боку, і раціональний спосіб мислення, здатність до аналізу, з іншого. Бог обдарував Б.Гмирю надзвичайної краси і сили голосом, здатним зачаровувати мільйони людей, торкатися найпотаємніших струн їхніх душ. А він зумів розпорядитися цим Божим даром, не розгубити його.

Митець добре знався на живописі, скульптурі, театральному мистецтві, часто відвідував художні виставки, спектаклі в різних театрах, і завжди мав власну думку щодо того чи іншого явища. Безумовно, такий колосальний багаж знань, вражень, винятковий художній смак та загальна культура сприяли формуванню неповторного виконавського стилю Бориса Гмирі. Його спів ніс у собі неповторну своєрідність, образність, задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Борису Романовичу були притаманні рідкісний артистизм і сильний темперамент, поєднані з почуттям міри і бездоганним смаком. Він був надзвичайно суворий до себе в питаннях музичної інтерпретації, не дозволяв собі жодних зовнішніх ефектів. Все було підпорядковано основному - художньому задумові композитора, а також виразності донесення до слухача музичного твору" (Ганна Гаврилець, 2003 рік). Звідси природним є те, що виконання ним таких складних циклів, як "Перські пісні" А.Рубінштейна, чи "Зимовий шлях" Ф.Шуберта вважаються еталонними. А простенький опус "П'ятиденка" Д.Шостаковича перетворив на виконавський шедевр. При його запису на платівку у фірмі "Мелодія" присутній на цьому композитор розплакався і весь час повторював: "Невже я написав таку генільну музику".

Особливо бережно і побожно ставився Гмиря до української класики та народних пісень і романсів. Зокрема Він наголошував, що ставить собі завдання "Змити дилетантський намул з української пісні і подати її в усій доброчесності народній".

Готуючи концертну программу з творів Т.Шевченка просив композиторів створити музику до деяких творів, яка не була б "густою" і не відволікала на себе душу і серце поета. Борис Романович власноруч вносив позначки в нотний текст щодо динаміки, штрихів та агогіки (змінював f на p чи навпаки, згідно з концепцією, додавав чи знімав акценти, вказував, де робити смислову паузу чи фермату). Це стосується таких романсів, як "Чого мені тяжко"на сл. Т. Шевченка, "Сонце заходить", "Зацвіла в долині" та інших. Робив він це надзвичайно коректно і делікатно. Ніколи не дозволяв собі звуковисотної, гармонічної чи ритмічної зміни без погодження з автором. Всі пропоновані ним корективи логічні й виправдані, позаяк випливають з концепції твору, власної виконавської інтерпретації і сприяють виразнішому і повноціннішому художньому ефектові.

За виконавською манерою Бориса Романовича можна порівняти хіба що з незабутнім Святославом Ріхтером. Він, як і Б.Гмиря, не визнавав зовнішніх ефектів, глибоко проникав у суть музичного твору, був правдивим і чесним у своїй творчості.

Надзвичайно ретельно Борис Романович працював над камерними творами: глибоко проникав у суть поетичного тексту, шліфував вокальну інтонацію, доводячи її до довершеності. Музична інтонація, поетичне слово і тембр у його виконанні становлять неподільну єдність. Особливо важливими для нього були чіткість дикції, чистота мови і виразність слова. Зокрема, він писав: "...І композитори, і ми, вокалісти, повинні дуже уважно ставитися до слова, щоб якнайкраще і повніше передати слухачам його зміст і красу. Донесене, забарвлене голосовими барвами слово, б'є прямо в серце, злегка торкаючись розуму. Слово може бути відповідно забарвлене тільки тоді, коли внутрішні переживання актора пошлють відповідні імпульси" (Б. Гмиря, 1958).

Митець тонко відчував тональність твору: в багатьох клавірах романсів його рукою написані побажання щодо її заміни. Пояснюється це не теситурними обмеженнями співака. Навпаки, його могутній голос легко опановував будь-який твір не лише басового, а й баритонового репертуару. Всі тональні зміни, що він пропонує, продиктовані, насамперед, його тембровим відчуттям: він знаходить більш адекватну тональність для найповнішого відтворення концепції виконуваного твору.

Скільки душевного тепла вкладав він у кожну музичну фразу, у кожне слово! Здавалося, що весь національний дух українців, генетичний код народу сконцентровані у його голосі. Тому спів Бориса Гмирі зворушує до глибини душі, пробуджує історичну пам'ять, національну свідомість і гордість за свій народ, свою Вітчизну.

Співак надзвичайно серйозно вивчав фактуру романсу чи пісні, він не обмежувався засвоєнням лише вокальної партії, залишаючи фортепіанну для акомпаніатора. Для Гмирі музичний твір - це цілісність, де всі складові взаємопов'язані. І акомпанемент своєю чергою доповнює концепцію твору манерою гри, стилем виконання. Це виявляється в інтонуванні, фразовому мисленні, динаміці, а також штрихах і артикуляції..." (Ганна Гаврилець, композитор, 2003 р.)

Життєдайним джерелом його генію були Материнська любов, кохання та тисячолітня історія України. Вони його живили, а він їх палко кохав і прославив на весь світ.

Народився геній вокалу у відомому історичному містечку Лебедині на Сумщині. З 11 років почав працювати, щоб допомагати родині. Лише у віці 27 років отримав атестат про середню освіту. У 1930 Борис Гмиря, зарахований студентом у Харківський інженерно-будівельний інститут. На четвертому курсі його, запрошують на прослуховування до консерваторії. За особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти М.Скрипника Б.Гмиря, як виняток, одержує право навчатися у двох вузах одночасно, які й закінчив з відзнакою. На третьому курсі консерваторії студентові Б.Гмирі запропоновано роботу в Харківському театрі опери, де він і працював до її закінчення навчання.

У 1939, серед 77 співаків з колишнього СРСР, які брали участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, молодий Гмиря стає лауреатом. Тут же йому пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. Але Б.Гмиря ці пропозиції відхилив, оскільки не уявляв своєї діяльності за межами України. У 1941 Б.Гмирі присвоєно звання "Заслужений артист УРСР". У 1951, на Декаді українського мистецтва у Москві, за особистим підписом Сталіна Б.Гмирі присвоєно звання "Народний артист СРСР", замість "Народний артист УРСР". У 1952 присуджена Сталінська премія, в 1960 - нагороджений орденом Леніна.

У 1932-1933, з голоду померли батько і сестра Б.Гмирі. У 1941 його хворого залишили в Харкові, який через декілька днів був окупований німцями ті, хто відповідав за його евакуацію. Це згодом стало на все життя приводом для цькування співака новітніми Сальєрі і врешті причиною передчасної смерті.

Катастрофічно позначилося вимушене перебування Б.Гмирі в окупації і на географії гастролей. Його не випускали на гастролі до розвинутих капіталістичних країн. Гастролював у Китаї, Угорщині, Болгарії, Чехословаччині, Польщі та Югославії.

У 1957, у розквіті творчих сил, змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету, де, на превеликий жаль, всі роки праці в ньому не знав спокою.

Після виходу на пенсію Б.Гмиря в театрі працює лише як гастролер, а тому вистави з його участю у Києві відбувалися дуже рідко.

Борис Гмиря у ролі Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка.

Не дивлячись на те, що Б.Гмиря ніколи не викладав у музичних закладах, оскільки гастролював і співав до останнього дня свого життя, його учнями себе вважають такі всесвітньо відомі співаки як:

Євген Нестеренко (бас, професор, Московської консерваторії): "Для мене Борис Романович є найкращим камерним співаком з усіх, яких я коли-небудь чув, я маю на увазі і наших, і зарубіжних. Я вважаю, що Б. Гмиря був одним із моїх учителів у мистецтві співу (1983 р.);

- Микола Гюзелев, (Болгарія, бас "Вечірній Київ", 1986, "...Його лекції я навічно запам`ятав... Пройшли роки, я став чи не наймолодшим виконавцем ролі царя Бориса. На відміну від багатьох виконавців, я співаю прощальні слова царя Бориса точно так, як їх написав композитор і виконував Б. Гмиря... Зустріч із Борисом Гмирею вплинула на мій вибір між художником і співаком";

Надгробок Бориса Гмирі на Байковому кладовищі

Поховано на Байковому цвинтарі. 1979 встановлено надгробок (скульптор К. Кузнєцов).

Внесок у світову скарбницю

Понад 600 камерних творів:

290 українських народних пісень і романсів;

179 російських народних пісень і романсів;

понад 100 західних пісень і романсів.

39 оперних партій (77 арій) української, російської та західної класики.

85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів.

30 трансляційних концертів.

200 платівкок, які видавалися понад 120 разів накладами від 100 тисяч до 600 тисяч примірників.

 

 Кричевський Федір Григорович Кричевський Федір Григорович (22 травня 1879, м. Лебедин - 30 липня 1947, м. Ірпінь) - український художник і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1940).

Один з засновників і перший ректор української Академії образотворчого мистецтва.

Брат Василя Кричевського.

Народився у Лебедині, нині Сумська область, в сім'ї вихрестів. Федір Кричевський здобував художню освіту в Московському училищщі живопису, скульптури і архітектури, яке закінчив у 1901 р. У 1910 закінчив Петербурзьку академію мистецтв, після чого здійснив річну подорож по Східній Європі, під час якої також навчався у Відні в Ґустава Климта, вплив котрого помітний як в філософії, так і в технічній манері Ф.Кричевського (порівн. триптих Крічевського "Сім'я" з картинами Г.Климта «Життя та Смерть», «Три віки жінки», «Поцілунок» та інші).

З 1913 Кричевський працював у Києві: викладав у художньому вчилищі (1913—1917), Українській академії мистецтв (1918—1922, був її першим ректором), у Київському Художньому Інституті (1924—1932, 1934—1941). Більшість творів художника зберігається у Національному художньому музеї.
Під час Другої світової війни залишився на окупованій території. Був головою Спілки митців України. Ніхто з друзів та колег не зрадив його з дружиною, незважаючи на їх походження. Наприкінці війни намагався виїхати на Захід, де вже перебував його брат Василь, але поїзд в якому він їхав не встиг відійти далеко від Кеніґсберґа, через швидкий наступ Червоної Армії. Кричевський був зааррештований НКВД і засланий до селища Ірпінь Київської області, де й помер з голоду, незважаючи на поміч, яку отримував від Тетяни Яблонської.

Перепохований у Києві на Лук'янівському цвинтарі в 1965. На його честь названо вулицю у Києві.

 

Бурлюк Давид ДавидовичБурлюк Давид Давидович (9 червня (21 червня) 1882, хутір Семиротівщина Лебединського повіту Харківської губернії — 15 січня 1967, Нью-Йорк, США) — український художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець. Народився на хуторі Семиротівка (нині Лебединського району Сумської області. у 1893-95 рр.навчався в Сумській Олександрійській чоловічій гімназії.

Навчався в Казанській художній школі, Одеському художньому училищі, мистецьких студіях Мюнхена (А.Ашбе) та Парижа, Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.

Пройшовши періоди захоплення імпресіонізмом, неопримітивізмом та іншими модерними мистецькими течіями, Д.Бурлюк став ідеологом російського футуризму як у живописі, так і в літературі. Хоча він був натхненником та ініціатором різних столичних найчастіше епатажних заходів, які повинні були поширювати нові ідеї в російській культурі, його власна дебютна малярська виставка відбулася в Самарі (1917). А єдиний поетичний збірник "Лисіючий хвіст" був виданий 1919 року в Кургані.

Революційні події в Росії Д.Бурлюк сприйняв захоплено, але прижитися в новій країні не зміг. Спочатку емігрував до Японії, а потім – до США.

Д. Бурлюк після знайомства з Володимиром Маяковським ввів його до кола поетів. Маяковький згадував про нього: «Мій дійсний учитель, Бурлюк зробив мене поетом… Видавав щодня 50 копійок. Щоб писати, не голодуючи». Великий інтерес становлять спогади Давида Бурлюка про футуризм і В. Маяковського.

В еміграції Д.Бурлюк залишився вірним своїм естетичним смакам, проте його живопис тепер розвивався в рамках пануючого на заході мистецтва. У Нью-Йорку Д.Бурлюк видавав журнал "Колір і рима". Він багато мандрував. Його виставки відбувалися в багатьох містах Європи, Австралії та Америки. Тут же в музеях та галереях зберігаються і його найкращі твори.

Серед картин митця є твори, присвячені його батьківщині – Україні (зокрема, "Святослав", "Запорожці у поході", "Козак Мамай", "Рибалки").

Відомий як лідер вітчизняного футуризму (маніфест «Пощечина общественному вкусу»). Деякі з його художніх полотен зберігаються і в Сумському художньому музеї. Один із чільних творців українського модернізму початку 20 століття. Як стверджують експерти, в Україні не залишилося жодної картини Давида Бурлюка.

4 грудня 2007 на лондонських торгах аукціонного будинку Sotheby's був встановлений український рекорд. Картина українського художника була продана за $650 000.

У Нью-Йорку відкрито меморіальний музей художника, де зберігається основна частина його творів.

 

Власов Павел НиколаевичВласов Павел Николаевич - Герой Российской Федерации.

Заслуженный летчик-испытатель РФ.

Родился 13 октября 1960 года в городе Лебедин Сумской области.

В армии с 1977. В 1981 окончил Харьковское ВВАУЛ, оставлен в нем летчиком-инструктором. С 1987 - в запасе.

В 1989 году окончил Школу летчиков-испытателей. С мая 1989 - на летно-испытательной работе в ОКБ имени А.И.Микояна. Поднял в небо и произвел испытания Миг-29ОВТ (17.08.2003) с отклоняемым вектором тяги обоих двигателей в продольном и путевом каналах. Это позволило в разы увеличить показатели маневренности, поворотливости оси оружия, эксплуатационного диапазона углов атаки в привычно управляемом полете, в том числе при скоростях, меньше эволютивных. Эти преимущества особенно проявляются в ближнем воздушном бою. Поднял в небо и произвел испытания МиГ-29К (изд.9-41)(27.06.2007) самолета корабельного базирования нового поколения. Участвует в испытаниях всех модификаций МиГ-АТ, Миг-29, Миг-31 и МиГ-35.

Является всемирно признанным виртуозом пилотирования реактивных истребителей. Имеет большое количество призов за лучший пилотаж боевых самолетов из Австрии, Германии, Франции, Великобритании, Малайзии, ОАЕ, в том числе меч от короля Иордании Хусейна.

Заместитель Генерального директора - Генерального Конструктора по летной работе, начальник ЛИЦ им А.В.Федотова, начальник летной службы, старший летчик-испытатель Российской самолетостроительной корпорации "МиГ".

Награжден орденом Мужества, медалями.

Живет в г. Жуковский Московской обл.

Интерью П.Н.Власова российскому интернет-изданию «НВО» 20 октября 2006 года.

Летом этого года на авиабазе британских ВВС Фейрфорд (примерно сто миль западнее Фарнборо) прошло ежегодное авиашоу «Эйр Тату», в котором участвуют боевые самолеты. Его главная награда – мемориальный переходящий приз имени маршала авиации сэра Дениса Кроули-Миллинга за лучший сольный пилотаж – была вручена российскому летчику-испытателю Герою РФ Павлу Власову.

– Павел Николаевич, Фарнборо, Ле Бурже, Жуковский – эти слова давно известны людям даже далеким от авиации. Авиабаза Фейрфорд у меня ассоциируется с налетами американских В-52 на Ирак, а не с «Эйр Тату». Почему-то это крупнейшее авиашоу практически неизвестно широкой общественности. По существу, вы открыли его для россиян. Расскажите вкратце о нем нашим читателям.

– Слово «тату» пришло в английский язык из Полинезии и переводится как «татуировка». Так что буквальный перевод «Эйр Тату» – «Воздушная татуировка». История этого ежегодного королевского международного авиационного авиашоу начинается с 1971 года. В 1975 году его стал опекать герой воздушных боев в небе Британии во Второй мировой войне маршал авиации сэр Денис Кроули-Миллинг. По его настоянию произошла смена спонсора, и популярность международного авиашоу стала расти с каждым годом. Сегодня это крупнейшая в мире воздушная демонстрация военной авиатехники, в том числе и действующих исторических раритетов.

Это ежегодное авиашоу, в котором участвуют только боевые машины без всяких ограничений: истребители, пилотажные группы, бомбардировщики, военно-транспортная авиация, вертолеты... У России есть опыт выступлений в разных авиашоу. И в этом тоже.

Среди зрителей много фанатов авиации со всего мира. Для них это большой праздник. География участников авиашоу обширна. Это военные летчики даже таких далеких от Великобритании стран, как Австралия, Новая Зеландия, Бразилия. Участвуют и фирмы. В частности «Боинг» с F-18F «Супер Хорнет» (производитель самолета «Макдоннел Дуглас» была поглощена «Боингом». – «НВО»). Перед выступлениями в Фарнборо американцы на «Супер Хорнете» почти неделю отлетали на «Эйр Тату», как и мы с Михаилом Беляевым на отечественной машине с отклоняемым вектором тяги. Так что Королевский меч мы заработали вместе. 

– За лучший сольный пилотаж вам вручили Мемориальный переходящий приз имени Кроули-Миллинга, а каков статус еще одной награды – Мемориального меча короля Хуссейна, – которой отмечают одновременно и пилотов крылатой машины, и ее создателей? 

– Эта награда символизирует абсолютное первенство: лучшие из лучших. 

– Как когда-то у нас в боксе было звание абсолютного чемпиона страны? 

– В принципе так. Этот приз был учрежден еще королем Иордании Хуссейном, который патронировал авиашоу и был вице-президентом «Эйр Тату». 

– А наш ближайший конкурент F-16 летал? 

– Там было много самолетов одной марки, в том числе и F-16 различных модификаций, которые стоят на вооружении многих стран. То же самое относится и к F-18. Там были и бомбардировщики В-1 и В-52. В общем, летала вся авиатехника, которая только есть в вооруженных силах. Это было масштабное зрелище. 

– Какие фигуры из вашего выступления произвели наибольшее впечатление на жюри, на специалистов? 

– Дело не в фигурах, которым еще даже нет названия, а в уникальной управляемости самолета на тех режимах, где обычные самолеты становятся неуправляемыми. 

– То есть их поразили технические возможности российской машины? 

– Главная задача, которая стоит перед летчиком, когда он выстраивает свой демонстрационный комплекс, – это чтобы было интересно зрителям, а специалистам стали понятными возможности самолета. Мы и показали зрелищные элементы для публики и одновременно новые уникальные качества машины, которые пока недоступны западным конкурентам. 

– О сверхманевренности заговорили уже давно. Однако военные специалисты продолжают дискутировать: а нужна ли она сегодня, поскольку-де время ближних воздушных боев, так называемых «собачьих свалок», – в прошлом. Ныне увидел на экране локатора цель за несколько десятков километров и пускай ракету. Тогда, чтобы оправдать сверхманевренность, военные даже начали придумывать всякие противоракетные маневры (типа уже известных «колокола» и «кобры»), чтобы остановить самолет «на скаку», загнать отраженный от самолета радиолокационный сигнал в нулевой допплер, чтобы он пропал с экранов радара. Но эти задумки не смогли поколебать скепсис многих оппозиционеров сверхманевренности. Выходит, что присуждение вам высших призов на авиашоу сугубо военной авиационной техники – это признание того, что сверхманевренность для современного боевого самолета – серьезное конкурентное преимущество, так как оно расширяет боевые возможности истребителя? 

– Не буду вдаваться в тонкости тактики воздушных боев. Оставим это поле теоретикам. А вот на практике, какой самолет лучше при одинаковых максимальных скоростях (допустим, два маха): тот у которого минимальная скорость сваливания в штопор 450 км/час или 200? Конечно, тот у которого эксплуатационный диапазон скоростей шире. У машины с отклоняемым вектором тяги проблем с потерей управляемости на еще меньших скоростях и на еще больших углах атаки нет, а это означает в первую очередь большую безопасность полета. Самолет сохраняет управляемость на таких скоростях и таких углах атаки, где обычные современные истребители превращаются в груду падающего металла. 

И, во-вторых, сверхманевренность – это еще и большая боевая эффективность. В чем отличие маневренности от сверхманевренности? В моем понимании, маневренность – это способность самолета поворачивать продольную ось самолета в пространстве за счет поворота вектора скорости за определенное время. Сверхманевренность – это поворот продольной оси самолета за счет отклонения вектора тяги двигателя независимо от направления вектора скорости. Скорость поворота продольной оси в пространстве у современных истребителей ограничивается примерно 20 градусами в секунду. То есть, чтобы ему развернуться, повернуться на 180 градусов, надо не менее 9 секунд. Для современного воздушного боя это слишком много. У российской машины с ОВТ на это потребуется в несколько раз меньшее время. Наш самолет по сравнению с любым современным истребителем, практически мгновенно может развернуть свою продольную ось в направлении противника и создать условия для прицеливания, то есть для атаки. 

Двигатель с всеракурсным отклонением тяги – это прежде всего безопасность полета, предсказуемость поведения самолета при выполнении различных маневров. Согласно законам физики, при вращении материального тела (а в большинстве маневров оно присутствует) возникает масса моментов (гироскопических и других), которые надо компенсировать, чтобы не случились нежелательные развороты в ту или иную сторону, которые могут привести и к сваливанию. Только всеракурсное сопло позволяет компенсировать эти нежелательные развороты, а интеллект вычислителя отклонения вектора тяги разгружает летчика от необходимости дополнительных управляющих усилий. Чтобы совершить вращательный маневр в вертикальной плоскости, летчику не надо, образно говоря, шевелить руками или ногами для компенсации возникающих моментов. 

– Почему же другие производители истребителей не последовали примеру российских коллег? 

– Сама идея не нова. После выступлений на «Эйр Тату» уже на авиасалоне в Фарнборо к стенду предприятия, где было создано всеракурсное сопло для двигателя, приходили специалисты многих двигателестроительных фирм. С сожалением они говорили, что еще лет десять назад они «заморозили» эту тему, на которую потратили многие годы. Не смогли найти техническое решение, которое одновременно обеспечивало бы и требуемые характеристики регулируемого сопла, и заданные ресурс и надежность. Россияне же сумели найти оптимум: при минимальном увеличении массы их двигатель с отклоняемым вектором тяги дал самолету уникальную сверхманевренность почти без снижения ресурса и надежности двигателя. 

Американцы тоже работали над отклоняемым вектором тяги. Они пробовали его и на F-15, F-16, X-31. Победитель «Эйр Тату» 2004 года Рикардо Трейвен, который в этом году тоже выступал на F-18, рассказывал мне с сожалением, что он летал на летающей лаборатории НАСА на базе F-15 c отклоняемым вектором тяги, но технологический уровень того времени не позволил внедрить этот режим без ущерба для основных характеристик самолета. Непростая задача – поворачивать соплом раскаленный газовый поток силою в 8,3 тонны (такова тяга двигателя) на 150 во всех плоскостях. Это должна быть очень прочная конструкция. Американцы, видимо, не сумели ее создать в приемлемых весе и габаритах. А лишняя масса и габариты – это снижение разгонных, скоростных, маневренных характеристик при режимах, когда отклонение вектора тяги не используется. «Навар» от сверхманевренности в сравнительно узком диапазоне скоростей и углов атаки «съедался» деградацией характеристик при обычных режимах. 

– Наверное, было непросто интегрировать в единую программу аэродинамическое и газодинамическое управление самолетом? 

– Надо низко поклониться отечественным специалистам. С точки зрения летчика, управление с ОВТ выглядит как управление обычным самолетом. Если нужно накренить машину, я делаю соответствующее движение ручкой, и мне неинтересно, что в этот момент делают сопла или аэродинамические рули. И это происходит на тех скоростях и углах атаки, когда обычный самолет уже бы падал. 

Работа была долгая, объемная, кропотливая. Громадную роль в отработке программы сыграл специально созданный стенд моделирования. Все режимы сначала «пролетывались» на нем, а потом выполнялись на самолете. Летные данные сопоставлялись со стендовыми. И так постепенно двигались дальше. Пришлось многократно менять алгоритмы управления вектором тяги, чтобы сделать реакцию самолета как можно более привычной для летчика. 

– А кто еще, кроме вас и Михаила Беляева, летал на сверхманевренном истребителе? 

– Олег Антонович и Станислав Горбунов совершили на нем несколько полетов. Но основной объем летных испытаний пришелся на нас с Михаилом Беляевым. 

Хочу еще вернуться к оппонентам сверхманевренности. Главный их контраргумент в том, что завязка воздушного боя начинается на скоростях, близких к 0,9М, где сверхманевренность не применяют. Но уже через минуту при противоборстве самолетов примерно с равными характеристиками при нормальном маневрировании от этого Маха ничего не остается. Мне приходилось на отечественном истребителе (без ОВТ) «воевать» с F-16 в Венесуэле. Через минуту после маневра скорость уже в районе 400 км/час, то есть в том диапазоне, где ограничен угол атаки, где уже нет той эффективности рулей и т.д. Как раз в этом положении сверхманевренность была бы очень кстати. Выигрывал я потому, что наш самолет чуть более тяговооруженный и чуть более безопасный при потере скорости, а также благодаря ряду других более второстепенных особенностей. Я повторюсь, бой начинается при Мах 0,9, а заканчивается где-то на 400 км/час, где маневренные возможности у обычных самолетов практически иссякли, и тот, кто хоть на секунду сможет развернуться для атаки, тот и выиграл. 

– А если по вам будет пущена ракета, позволит ли сверхманевренность уйти от нее? 

– При анализе боевой эффективности, который проводят наши специалисты, рассматриваются и противоракетные маневры, в том числе и уход в допплеровский ноль против радиолокационных средств наведения, и увод сопла из прямого поля зрения инфракрасных ракет и ряд других. 

– Помахать хвостом ракете?

– Можно и так образно сказать. Например, маневр «а-ля кобра» уводит сопло из поля зрения инфракрасной головки, и вероятность промаха возрастает. В этом вопросе много аспектов, которые не очевидны, но могут быть применены. Уход от ракет решается в комплексе. Здесь задействованы и комплекс оповещения о пуске ракет, и другие средства, в том числе и сверхманевренность.

– Инфракрасные ракеты – это оружие ближнего боя, все-таки бытует мнение, что он изжил себя?

– Бесспорно, доля ближнего боя сегодня при наличии развитого информационного поля связи и целеуказания (в том числе за счет использования спутников, «аваксов») существенно уменьшилась. Поэтому все стараются в ближний бой не вступать. Правда, эти информационные возможности доступны далеко не для всех. Но даже у такой мощной страны, как США, есть ситуации, когда ближний бой не исключен. Поэтому он и остается в наставлениях. К примеру, в том же Ираке были случаи, когда американские летчики сбивали англичан. Есть такая операция в истребительной авиации, как перехват. Она несколько отличается от той, которая была раньше в эпоху холодной войны. Если самолет летит «оттуда», его надо было сбивать. Сейчас в тех же американских ВВС для перехвата истребитель должен сблизиться с целью в пределах визуальной дальности и опознать ее.

– Они, что же, не доверяют системе «свой-чужой»?

– Неотвечающий самолет – еще не значит противник. Обязательно должно быть визуальное опознание. Если перехватываемый самолет – действительно угроза, то вот вам и завязка воздушного боя. Американцы не снимают пушку и инфракрасные ракеты со своих истребителей. Ближний бой никто не отменял.

Строительство деревянных домов из бруса и оцилиндрованного бревна
sddomgroup.ru
Изготовление Ключей для автомобилей с чипом! Узнай цены! Звоните
mycars.su
Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Яндекс.Метрика Лучшие сайты Сумщины