Стрічка новин
Якість, перевірена часом: «Лебединський фаховий медичний коледж імені професора М. І. Ситенка – це якість, перевірена часом» – такий меседж придумали наші студенти Лебединське бюро правової допомоги роз’яснює: Як давати гроші у борг: До Лебединського бюро правової допомоги звернувся громадянин Н., якого цікавило питання як правильно давати гроші у борг, щоб потім їх Прилетів журавель...: Наразі для мешканців Сумщини немає потреби евакуюватися, заявив голова Сумської ОВА  Дмитро Живицький: Попри скупчення російської техніки на кордоні з областю, ситуація під контролем. Для того, аби убезпечити Сумщину від повторного вторгнення, ведеться  Дошкуляє: У непростому сьогоденні багато що дошкуляє людині: мізерна зарплата, непомірні ціни за комуналку, наспіх «зшиті» реформи, коронавірус  тощо. Карантин: Так, саме цим словом пояснюється те, що люди стали менше спілкуватися між собою, відчуваючи себе зазомбованими телевізором: що сьогодні скажуть, ПОШИРЕННЯ ОМІКРОНУ ТА ІНШИХ ВІРУСНИХ ІНФЕКЦІЙ: За  минулий тиждень, з 31.01. по 06.02.  2022р.  включно, в Лебединській міській об’єднаній територіальній громаді зареєстровано    440  хворих на COVID-19. Зміст її життя: На порозі кабінетів ультразвукової діагностики (і районної лікарні, і приватного) пацієнтів зустрічає привітна, з веселковою посмішкою, миловидна, тендітна лікарка. Щиро вітаю вас з новим 2021 роком та різдвом христовим!: Рік, що минає, був насичений подіями, які поставили перед суспільством непрості виклики й турботи, а світ за цей час змінився. Сон в руку: Віра прокинулася вранці від телефонного дзвінка. Включила слухавку і чує: «Сусідонько, я тебе не розбудила? Ти знаєш, мені таке сьогодні

Шановні читачі тижневика «Будьмо разом», користувачі сайту «Лебедин press»!


Після тимчасового вимушеного припинення випуску газети «Будьмо разом» у зв»язку з воєнними діями, ми знову розпочали її діяльність. При цьому, ми зберігаємо основне спрямування видання – газета для сімейного читання
До того ж, ми розширюємо кордони інформування, щоб стати ближчими до кожного читача. Тож тепер нас можна знайти не лише на сайті, а й у Telegram каналі та facebook.
Тому, якщо хочете про все дізнаватися першими, підписуйтесь на наші сторінки у соцмережах:

https://www.facebook.com/lebedinpress
https://t.me/lebedinpress
Дякуємо, що залишаєтесь з нами!

Координатор сайту Євгеній Чижик.
Із повагою Василь Дацько,

головний редактор тижневика «Будьмо разом» та інтернет-видання «Лебедин press», Заслужений журналіст України.

Скажіть, ну хто не знає її імені? Певно, таких не знайдеться. Захоплювалися і захоплюються нині її чарівністю, мужністю, величчю материнства і красою поетичних і прозових рядків усі: від маленьких лебединців до дорослих.

Її активна життєва позиція, віра у перемогу світла над темрявою, справжня жіночність і людська стійкість перед негараздами, незгодами  захоплюють уже кілька поколінь звичайних лебединців, її колег, учнів із міської школи №6 і студентів Лебединського педагогічного училища імені А.С.Макаренка, яких вона готувала впродовж кількох десятків років до самостійного вчителювання.

Скажіть, та й як не захоплюватися цією милою жінкою? Вона ввібрала в себе найкращі людські якості. Душевна, добра, цілеспрямована, щедра, працьовита, розумна… Та хіба все перерахуєш?

Змалечку маленька Марійка вбирала в своє єство чарівність від Михайлівських луків і тихоплинного Псла (народилася буремного 1942-го у с.Михайлівка), красу людської душі від рідних людей (батька й мами, дідусів і бабусь, дядьків із родинами, братів і сестер різної родинності), односельців. Нелегким було дитинство Марійки. Батько, Петро Якович, пішов «від фашистів Вітчизну в війну захищати» (так писала донька згодом). А мама, Анастасія Іванівна, оберігала і ростила своїх діточок – доньку Машу і сина Сашу, чекаючи на чоловіка з фронту. Слава Богу, повернувся живим, однак, як згодом Марія Петрівна напише у вірші, присвяченому батьку: «…Ваші рани боліли, а руки потрібні були, й Ви відразу до горна у кузню пішли. Довго там ковалем працювали, а на пенсії – людям житло будували». А мама? «І нас привчала мама працювать, одержувать від праці насолоду, коріння свого роду цінувать, зв’язки з ріднею мати в нагороду», – такі рядки згодом донька присвятила своїй матусі.

А скільки їх, тих поетичних рядків, адресовані родичам, синам – старшому Валерію і молодшому Євгену, онучці Тані, правнучці Сонечці, онучку Максимку, хрещеникам, невісточці Каті, племінникам та іншій рідні. Нікого не забула! А вже численним друзям, колегам, своїм рятівникам-лікарям, медсестрам (скільки разів опинялася в біді!) ой, як віддячила теплими поетичними рядками! У них – любов до людей, жага до життя, світлі почуття, щирість і щедрість душі.

А передати почуття, що охоплюють людину у різних життєвих ситуаціях, юна Марійка Ромась, студентка Лебединського педагогічного училища, спробувала, коли на початку 60-х років зустріла своє єдине кохання – вчителя Віктора Яковича Кулішенка, який, як і вона, влітку працював у дитячому піонерському таборі у славному селі Токарі: він – начальником, вона – вожатою. Зароджувалося кохання, наро­джувалися поетичні рядки: «Я, наче птах, летіла до моста, бо знала, ти приїдеш неодмінно. І щира радість, й посмішка ясна твоє лице осяють – любе й рідне».

А потому ще зовсім юна Марійка несподівано стала мамою для маленького сина Віктора Яковича – Валерика – цікавого й допитливого хлопчика, який всім своїм єством прикипів до своєї вожатої. Та, власне, він і одружив свого батька на Марії Петрівні, бо дуже вона сподобалася хлопчикові. Своє материнство жінка величаво й гордо пронесла через усе життя, народивши ще й спільного сина Женю.

Злинуть десятки років, і Валерій виправдає мамині й батькові спо­дівання – стане військовим лікарем, доброю і чуйною людиною. Він і сьогодні підтримує свою матусю, хоча й проживає далеко – у Санкт-Петербурзі. А вона, радіючи за його долю, освідчилася йому в любові, присвятивши проникливі поетичні рядки вірша «Моему старшему сынуле». Синулі, якому вже за шістдесят.

Пронизаний і радістю, і особливим болем вірш, присвячений пам’яті молодшого синочка. Його спіткала доля непроста: «Прости, синочку, за моє безсилля, за те, що Бога не вблагала я, щоб зупинить поміг твоє свавілля, щоб доля краще склалася твоя. Не вистачило сил для боротьби зі злом ні в тебе, ні у мене, мій синочку. Смерть не дрімала і своїм крилом вдягла на тебе траурну сорочку».

Втративши найдорожчих і най­рідніших людей  – чоловіка і сина, Марія Петрівна не здалася. Витримала! Як витримала й гіркоту в душі, коли хвороби обсідали з усіх боків. Бо вона – сильна жінка! Попри всі негаразди, бралася за перо, переливаючи свій стан у поетичні рядки. Все, що вона відчувала, передавала через поезію, прозу.

На сьогодні у скарбничці Марії Петрівни Кулішенко вісім збірок поетичних і прозових творів – «Пам’ять», «Осінній передзвін», «Бабусина корзина», «Добруша», «Жіночі таємниці», «Життя із присмаком полину», «З надією на щастя», «Хай звучить колисаночка». А в них – життя, як є. Позначене радістю і болем, успіхами і невдачами, злетами і падіннями, здобутками і втраченими надіями... Вона пише, як серцем чує. Ось головний зміст її поетичного й письменницького таланту, її, члена Національної спілки журналістів України, відомої в нашому краї людини. Та й не тільки, бо її студенти-випускники трудяться на освітянській ниві в різних куточках нашої держави, то ж про свого улюбленого педагога розповідають уже своїм учням, студентам, землякам.

 

ПИШУ, ЯК СЕРЦЕМ ЧУЮ... 

Я знаю: я далеко не Шевченко,

Не Леся, не Костенко, не Єсенін.

Маловідома я – Марія Кулішенко,

Пишу, як серцем чую... Я не геній.

 

Пишу, як бачать мого серця очі,

Як розум мій сприймає й розуміє.

Копіювать нікого я не хочу.

Творю, як дав Господь рабі

своїй – Марії.

 

Комусь простим здається

моє слово,

А декому єлеєм в душу ляже.

Когось дратує моя рідна мова,

Того, хто нею і трьох слів не зв’яже.

 

Проте я знаю, що пишу правдиво,

Hi перед ким не гнуся, не блазнюю,

Моє перо – підтримка незрадлива

Тим людям, які правду ще цінують.

 

У своїх різножанрових прозових творах – художньо-біографічних повістях, просто повістях, нарисах, замальовках – теж життя і долі людей, котрі живуть, трудяться, зростають поряд із нами, тут, у нашому місті, в нашій країні. Письменниця порушує різні теми: складність сьогодення, стосунки між батьками і дітьми, вимушене заробітчанство, патріотизм наших земляків, дружба та взаємовиручка між людьми… Словом, теми актуальні.

Сподіваємося, що, переступивши 80-річний рубіж, Марія Петрівна продовжуватиме займатися улюбленою письменницькою справою, нестиме красу українського слова як до молодого покоління, так і старшого. Нових Вам, ювілярко, творчих надбань, міцного здоров’я, оптимізму. З роси й води на добру сотню літ. Нехай Вам, наша шановна колего, ніколи не зраджують надія та щастя!

Надія СОЛОДОВНИК,

Олена ЛУБЕНСЬКА,

члени Національної

спілки журналістів України.

Увазі наших читачів пропо­нуємо окремі поетичні й прозовий твір із збірки автора «З надією на щастя», яка нещодавно вийшла в світ.

 

Щоб була ти єдина i вiльна

Все життя я з тобою, моя Україно!

Я за тебе молюсь і тобою живу,

І закохана в мову твою солов’їну,

В твою пісню й красу,

неповторну твою.

 

В різні пори люблю тебе –

взимку й весною,

Восени, коли ти в золотому вінку,

До останнього подиху

буду з тобою,

Бо люблю тебе різну,

тим більше таку,

 

Як сьогодні ти є, моя рідна країно,

Тобі захист щоденно

потрібний якраз.

Я з тобою щомиті, моя Україно,

Накажи, що зробити

я мушу в цей час.

 

Українці – народ твій стояв

до кінця й не скорявся,

А я донька вже літня його і твоя,

Своїм словом, пером затаврую

усіх, хто продався,

Хто шматує тебе, кому «правда»

потрібна своя.

 

Кому байдуже жити під гнітом

чи вільно,

Випирало б із горла

багатство і жир.

Але справжнім твоїм

патріотам потрібно,

Щоб була ти єдина і вільна,

і був в тебе мир.

 

Тож надiйся на них,

наша зранена ненько,

Не скоряйся сама і у битвах

гартуй свій народ!

Захистить він тебе і твою

 незалежність, рідненька,

Мир поверне й позбавить

жахливих воєнних незгод.

 

МОЯ ТИ БАТЬКIВЩИНОНЬКО МАЛА

Хоч вже давно живу я в місті,

Не вистача тебе мені.

Ліси і луки, Псел твій чистий

Частенько бачу я ві сні.

Твій аромат п’янкий рум’янку

Такий же рідний як і ти, село.

 Його вдихала я з світанком,

Для мене раєм це було.

Село моє, тебе я не забуду,

Де б не жила, тобою марю я.

Мені ти рідне й твої люди,

Немов родина чи сім’я моя.

В мені живе твоя частинка,

В тобі лишилась часточка моя,

Пишаюсь тим, що я твоя кровинка,

Моя ти батьківщинонько мала!

     

ЖУРАВЛI

У зеленім лузі журавлі живуть,

На розлогих вербах

свої гнізда в’ють,

В кожному гніздечку

 пара журавлів.

Там любов безмежна

без зітхань і слів.

Береже журавлик подругу свою,

Він щасливий

з нею в рідному краю.

Ось з’явились дітки у гнізді малі,

Так цього чекали сірі журавлі.

Дружно годували і вчили літать,

Бо на зиму треба

край свій покидать.

Стали журавлята міцно на крило,

В вирій проводжало

птахів все село.

«Хай дорога дальня

буде без пригод, –

Вам цього бажає

наш сільський народ, –

Повертайтесь, журки,

навесні до нас,

Будем з нетерпінням

ми чекати вас.

Нам на своїх крилах

весну принесіть

І у нашім лузі, як завжди, живіть.

Вас розлогі верби

щовесни тут ждуть.

А тепер бажаєм вам щасливу путь».

 

Я знаю, будет встреча там

Не дожил ты до свадьбы золотой.

Осталась я без жениха невеста.

Но в снах ко мне приходишь

ты живой,

И мы с тобой опять,

как раньше, вместе.

 

Готовимся к урокам за столом,

На дачу ездим, грядки поливаем,

Или, как в юности,

тебя жду за селом,

А то в метель по улицам гуляем.

 

К друзьям на праздники

спешим вдвоём,

Гостей радушно дома принимаем.

Но вот беда, что в облике своем

Ты стал печальным, не таким,

как знаю.

 

Не вижу радости твоей былой,

Твой смех красивый

где-то там остался.

И хоть во снах приходишь

 ты домой,

Тоскуешь по всему,

 с чем навсегда расстался.

 

Затем ты незаметно исчезаешь,

Уходишь в свою новую обитель.

Покорно неизбежность

принимаешь,

Как приговор,

что вынес обвинитель.

 

Спасибо, что приходишь в сны,

 родной,

За светлый луч,

что был в моей судьбе.

За все, за все, что связано с тобой,

Что память добрую оставил

по себе.

 

Если б ты знал, как по тебе тоскую,

Но Божью волю кротко принимаю:

Послал нам Бог разлуку вот такую,

Пошлет когда-то встречу там,

я знаю.

Коментарі  
0 #1 ОГО! 06.01.2022, 16:51
Пiдтримую1 Колись i я знав цю сiм'ю. Чудовi люди. Дай Бог здоров'я!
Цитата


Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар