Скажіть, ну хто не знає її імені? Певно, таких не знайдеться. Захоплювалися і захоплюються нині її чарівністю, мужністю, величчю материнства і красою поетичних і прозових рядків усі: від маленьких лебединців до дорослих.
Її активна життєва позиція, віра у перемогу світла над темрявою, справжня жіночність і людська стійкість перед негараздами, незгодами захоплюють уже кілька поколінь звичайних лебединців, її колег, учнів із міської школи №6 і студентів Лебединського педагогічного училища імені А.С.Макаренка, яких вона готувала впродовж кількох десятків років до самостійного вчителювання.
Скажіть, та й як не захоплюватися цією милою жінкою? Вона ввібрала в себе найкращі людські якості. Душевна, добра, цілеспрямована, щедра, працьовита, розумна… Та хіба все перерахуєш?
Змалечку маленька Марійка вбирала в своє єство чарівність від Михайлівських луків і тихоплинного Псла (народилася буремного 1942-го у с.Михайлівка), красу людської душі від рідних людей (батька й мами, дідусів і бабусь, дядьків із родинами, братів і сестер різної родинності), односельців. Нелегким було дитинство Марійки. Батько, Петро Якович, пішов «від фашистів Вітчизну в війну захищати» (так писала донька згодом). А мама, Анастасія Іванівна, оберігала і ростила своїх діточок – доньку Машу і сина Сашу, чекаючи на чоловіка з фронту. Слава Богу, повернувся живим, однак, як згодом Марія Петрівна напише у вірші, присвяченому батьку: «…Ваші рани боліли, а руки потрібні були, й Ви відразу до горна у кузню пішли. Довго там ковалем працювали, а на пенсії – людям житло будували». А мама? «І нас привчала мама працювать, одержувать від праці насолоду, коріння свого роду цінувать, зв’язки з ріднею мати в нагороду», – такі рядки згодом донька присвятила своїй матусі.
А скільки їх, тих поетичних рядків, адресовані родичам, синам – старшому Валерію і молодшому Євгену, онучці Тані, правнучці Сонечці, онучку Максимку, хрещеникам, невісточці Каті, племінникам та іншій рідні. Нікого не забула! А вже численним друзям, колегам, своїм рятівникам-лікарям, медсестрам (скільки разів опинялася в біді!) ой, як віддячила теплими поетичними рядками! У них – любов до людей, жага до життя, світлі почуття, щирість і щедрість душі.
А передати почуття, що охоплюють людину у різних життєвих ситуаціях, юна Марійка Ромась, студентка Лебединського педагогічного училища, спробувала, коли на початку 60-х років зустріла своє єдине кохання – вчителя Віктора Яковича Кулішенка, який, як і вона, влітку працював у дитячому піонерському таборі у славному селі Токарі: він – начальником, вона – вожатою. Зароджувалося кохання, народжувалися поетичні рядки: «Я, наче птах, летіла до моста, бо знала, ти приїдеш неодмінно. І щира радість, й посмішка ясна твоє лице осяють – любе й рідне».
А потому ще зовсім юна Марійка несподівано стала мамою для маленького сина Віктора Яковича – Валерика – цікавого й допитливого хлопчика, який всім своїм єством прикипів до своєї вожатої. Та, власне, він і одружив свого батька на Марії Петрівні, бо дуже вона сподобалася хлопчикові. Своє материнство жінка величаво й гордо пронесла через усе життя, народивши ще й спільного сина Женю.
Злинуть десятки років, і Валерій виправдає мамині й батькові сподівання – стане військовим лікарем, доброю і чуйною людиною. Він і сьогодні підтримує свою матусю, хоча й проживає далеко – у Санкт-Петербурзі. А вона, радіючи за його долю, освідчилася йому в любові, присвятивши проникливі поетичні рядки вірша «Моему старшему сынуле». Синулі, якому вже за шістдесят.
Пронизаний і радістю, і особливим болем вірш, присвячений пам’яті молодшого синочка. Його спіткала доля непроста: «Прости, синочку, за моє безсилля, за те, що Бога не вблагала я, щоб зупинить поміг твоє свавілля, щоб доля краще склалася твоя. Не вистачило сил для боротьби зі злом ні в тебе, ні у мене, мій синочку. Смерть не дрімала і своїм крилом вдягла на тебе траурну сорочку».
Втративши найдорожчих і найрідніших людей – чоловіка і сина, Марія Петрівна не здалася. Витримала! Як витримала й гіркоту в душі, коли хвороби обсідали з усіх боків. Бо вона – сильна жінка! Попри всі негаразди, бралася за перо, переливаючи свій стан у поетичні рядки. Все, що вона відчувала, передавала через поезію, прозу.
На сьогодні у скарбничці Марії Петрівни Кулішенко вісім збірок поетичних і прозових творів – «Пам’ять», «Осінній передзвін», «Бабусина корзина», «Добруша», «Жіночі таємниці», «Життя із присмаком полину», «З надією на щастя», «Хай звучить колисаночка». А в них – життя, як є. Позначене радістю і болем, успіхами і невдачами, злетами і падіннями, здобутками і втраченими надіями... Вона пише, як серцем чує. Ось головний зміст її поетичного й письменницького таланту, її, члена Національної спілки журналістів України, відомої в нашому краї людини. Та й не тільки, бо її студенти-випускники трудяться на освітянській ниві в різних куточках нашої держави, то ж про свого улюбленого педагога розповідають уже своїм учням, студентам, землякам.
ПИШУ, ЯК СЕРЦЕМ ЧУЮ...
Я знаю: я далеко не Шевченко,
Не Леся, не Костенко, не Єсенін.
Маловідома я – Марія Кулішенко,
Пишу, як серцем чую... Я не геній.
Пишу, як бачать мого серця очі,
Як розум мій сприймає й розуміє.
Копіювать нікого я не хочу.
Творю, як дав Господь рабі
своїй – Марії.
Комусь простим здається
моє слово,
А декому єлеєм в душу ляже.
Когось дратує моя рідна мова,
Того, хто нею і трьох слів не зв’яже.
Проте я знаю, що пишу правдиво,
Hi перед ким не гнуся, не блазнюю,
Моє перо – підтримка незрадлива
Тим людям, які правду ще цінують.
У своїх різножанрових прозових творах – художньо-біографічних повістях, просто повістях, нарисах, замальовках – теж життя і долі людей, котрі живуть, трудяться, зростають поряд із нами, тут, у нашому місті, в нашій країні. Письменниця порушує різні теми: складність сьогодення, стосунки між батьками і дітьми, вимушене заробітчанство, патріотизм наших земляків, дружба та взаємовиручка між людьми… Словом, теми актуальні.
Сподіваємося, що, переступивши 80-річний рубіж, Марія Петрівна продовжуватиме займатися улюбленою письменницькою справою, нестиме красу українського слова як до молодого покоління, так і старшого. Нових Вам, ювілярко, творчих надбань, міцного здоров’я, оптимізму. З роси й води на добру сотню літ. Нехай Вам, наша шановна колего, ніколи не зраджують надія та щастя!
Надія СОЛОДОВНИК,
Олена ЛУБЕНСЬКА,
члени Національної
спілки журналістів України.
Увазі наших читачів пропонуємо окремі поетичні й прозовий твір із збірки автора «З надією на щастя», яка нещодавно вийшла в світ.
Щоб була ти єдина i вiльна
Все життя я з тобою, моя Україно!
Я за тебе молюсь і тобою живу,
І закохана в мову твою солов’їну,
В твою пісню й красу,
неповторну твою.
В різні пори люблю тебе –
взимку й весною,
Восени, коли ти в золотому вінку,
До останнього подиху
буду з тобою,
Бо люблю тебе різну,
тим більше таку,
Як сьогодні ти є, моя рідна країно,
Тобі захист щоденно
потрібний якраз.
Я з тобою щомиті, моя Україно,
Накажи, що зробити
я мушу в цей час.
Українці – народ твій стояв
до кінця й не скорявся,
А я донька вже літня його і твоя,
Своїм словом, пером затаврую
усіх, хто продався,
Хто шматує тебе, кому «правда»
потрібна своя.
Кому байдуже жити під гнітом
чи вільно,
Випирало б із горла
багатство і жир.
Але справжнім твоїм
патріотам потрібно,
Щоб була ти єдина і вільна,
і був в тебе мир.
Тож надiйся на них,
наша зранена ненько,
Не скоряйся сама і у битвах
гартуй свій народ!
Захистить він тебе і твою
незалежність, рідненька,
Мир поверне й позбавить
жахливих воєнних незгод.
МОЯ ТИ БАТЬКIВЩИНОНЬКО МАЛА
Хоч вже давно живу я в місті,
Не вистача тебе мені.
Ліси і луки, Псел твій чистий
Частенько бачу я ві сні.
Твій аромат п’янкий рум’янку
Такий же рідний як і ти, село.
Його вдихала я з світанком,
Для мене раєм це було.
Село моє, тебе я не забуду,
Де б не жила, тобою марю я.
Мені ти рідне й твої люди,
Немов родина чи сім’я моя.
В мені живе твоя частинка,
В тобі лишилась часточка моя,
Пишаюсь тим, що я твоя кровинка,
Моя ти батьківщинонько мала!
ЖУРАВЛI
У зеленім лузі журавлі живуть,
На розлогих вербах
свої гнізда в’ють,
В кожному гніздечку
пара журавлів.
Там любов безмежна
без зітхань і слів.
Береже журавлик подругу свою,
Він щасливий
з нею в рідному краю.
Ось з’явились дітки у гнізді малі,
Так цього чекали сірі журавлі.
Дружно годували і вчили літать,
Бо на зиму треба
край свій покидать.
Стали журавлята міцно на крило,
В вирій проводжало
птахів все село.
«Хай дорога дальня
буде без пригод, –
Вам цього бажає
наш сільський народ, –
Повертайтесь, журки,
навесні до нас,
Будем з нетерпінням
ми чекати вас.
Нам на своїх крилах
весну принесіть
І у нашім лузі, як завжди, живіть.
Вас розлогі верби
щовесни тут ждуть.
А тепер бажаєм вам щасливу путь».
Я знаю, будет встреча там
Не дожил ты до свадьбы золотой.
Осталась я без жениха невеста.
Но в снах ко мне приходишь
ты живой,
И мы с тобой опять,
как раньше, вместе.
Готовимся к урокам за столом,
На дачу ездим, грядки поливаем,
Или, как в юности,
тебя жду за селом,
А то в метель по улицам гуляем.
К друзьям на праздники
спешим вдвоём,
Гостей радушно дома принимаем.
Но вот беда, что в облике своем
Ты стал печальным, не таким,
как знаю.
Не вижу радости твоей былой,
Твой смех красивый
где-то там остался.
И хоть во снах приходишь
ты домой,
Тоскуешь по всему,
с чем навсегда расстался.
Затем ты незаметно исчезаешь,
Уходишь в свою новую обитель.
Покорно неизбежность
принимаешь,
Как приговор,
что вынес обвинитель.
Спасибо, что приходишь в сны,
родной,
За светлый луч,
что был в моей судьбе.
За все, за все, что связано с тобой,
Что память добрую оставил
по себе.
Если б ты знал, как по тебе тоскую,
Но Божью волю кротко принимаю:
Послал нам Бог разлуку вот такую,
Пошлет когда-то встречу там,
я знаю.