Стрічка новин
Ціни на ринку на 2 червня 2020 року: М’ясо (1кг) – 100-140 грн. Сало (1кг) – 50-120 грн. 5 квітня з території РФ обстріляли  один з прикордонних населених пунктів Сумського району: Вогонь вели з важкої артилерії. «Загроза російської агресії для Сумщини нікуди не зникла», – повідомив голова Сумської ОВА Дмитро Живицький. Валерій ЧАЛИЙ, директор ТОВ «Крук», депутат обласної ради: «Коли ти займаєшся тим, що приносить задоволення, то не помічаєш, як плине: – Валерію Григоровичу, Ви керів­ник досить солідного підприємства – ТОВ «Крук». Цікаво, а чому «Крук»? Одкровення українського далекобійника: Ми неодноразово друкували розповіді наших земляків про життя в різних країнах Європи. З введенням безвізового режиму та спрощення Програма реалізується і в Межирічі: Менше трьох місяців знадобилося дорожникам, щоб втілити в життя мрію мешканців Лебедина,Токарів, Межиріча та інших сіл. Запрошуємо всіх вас 20-го серпня на традиційний масштабний фестиваль до Дня Незалежності у с. Підопригори: Разом із концертним продюсером студії «Квартал 95» Мікою Фаталовим запрошуємо всіх вас 20-го серпня на традиційний масштабний фестиваль до Дня На Сумщині студента вдарили кулаком по голові та пограбували: Подія сталася 16 квітня на провулку Сонячному в місті Лебедин. Раніше судимий місцевий мешканець в обідню пору доби підійшов ззаду 102: що трапилось? з 22 по 28 листопада 2021 року: Протягом звітного періоду до відділення поліції №3 (м.Лебедин) Сумського РУП ГУНП в Сумській області надійшло 105 заяв та повідомлень громадян, Пам’ять, яка завжди з нами: Із цих довоєнних, вицвілих від часу фото дивляться дорогі для мене люди – дідусь Григорій Максимович Никитенко та бабуся Євдокія Скільки пар поєднали долі у 2021 році?: Протягом 2021 року в осо­­бистому жи­­тті чималої кіль­кості меш­канців Пол­тав­ської, Сум­ської та Чер­нігівської областей від­бу­лися суттєві зміни. Закохані, завдяки наміру

Православна віра завжди займала особливе місце у наших предків. Тому цілком зрозумілим виглядає прагнення переселенців з правобережної  України, які в 1674 році на заклик  Гадяцького полковника М. Самойловича поселилися в Михайлівці і відразу ж розпочали тут будівництво храму. На жаль, історія не зберегла нам точну дату його спорудження та ім’я зодчого.

Архієпископ Філарет (Д. Гумілевський), видатний релігійний діяч, історик першої половини ХІХ століття вказував, що до 1680 року у селі була церква. Підтвердження цього факту знаходимо в деяких документах  XVII-XVIII століть. Так, в «Выписи из межевых книг на земли Лебединских черкас», датованій 27 березня 1681р. і складеній царськими посланцями ротмістром Кондратієм Богдановим і піддячим Афанасієм Ареф’євим, вказувалося, що в слободі Михайлівка знаходилася «церковь во имя Рождества Пресвятыя Богородицы да два городка». («Городки – укріплена садиба заможного засновника села).

У звіті священників Михайлівського храму Микити Максимовича та Андрія Дмитрієва до Лебединського духовного правління в 1783р. стверджувалося: «В давних временах была построена церковь деревянная во имя Рождества Богородицы владельцем Михайлом Васильевичем» і що «она перестроена в 1774 году владельцем Александром Коробовским  собственным его коштом».

Для михайлівчан церковний храм був не тільки духовним центром, а й осередком освіти. При ньому існувала школа, яка згадувалася в 1732р. в перепису Слобідських козацьких полків.

Як відомо, до великих володінь М. Самойловича, які з 1708р. перейшли до Чернігівського полковника, а згодом наказного гетьмана П. Полуботка і його нащадків, належали не тільки Михайлівка, а й сама Грунь і Василівка, де також будувалися церкви. В 1682р. М. Самойлович у Груні спорудив дерев’яний храм преподобного Михайла, єпископа Сінадського. Через 100 років священник цього села Михайло Романовський у своєму звіті в Лебедин вказував про нього: «Вместо той старой церкви в том селе Грунь на особенном удобном месте церковь во имя святого Николая Чудотворца построена вместе с колокольнею в прошедшем 1782г. помещиком, господином, бригадиром Александром  Федоровичем Коробовским собственным его коштом на суму в 2 тис.900руб».

В 1782р. про­тоієрей с. Ва­силівки Герасим Капустянський, доповідаючи в Лебедин про церковні справи своєї парафії, зазначав про місцевий храм: «Оная Троицкая церковь деревянная состроена  в давних годах помещиком, бунчуковым товарищем Андреем Полуботком. Каменным зданием вновь создана в 1778 году другим помещиком, господином майором Иваном Ивановичем Миклашевским за сумму 5 тис. руб.».

З 1806 року власниця Михайлівки, княжна Олександра Олександрівна Долгорукова (по першому шлюбу Іваненко) розпочала будівництво величного цегляного Різдва-Богородицького храму, а після її смерті в 1809р. його спорудження завершили в 1810р. новий господар села Олександр Андрійович Іваненко і майор  Петро Іванович Міклашевський, який володів тут (крім Василівки) землею і частиною кріпаків. За словами єпископа Філарета, новозбудований храм був «как по наружному виду, так и по внутреннему благоголению… один из лучших в епархии».

В церкві знаходилися найдавніші його святині, а після закриття в 1790р. Предтеченського монастиря сюди перенесли старовинні ікони, які мають велику наукову цінність. Найстаріша з них – престольна ікона XVII століття Усічення глави Іоанна Предтечі та ікони з монастирського іконостасу – Аким, Анна, Василь Печерський та інші. «Свята Анна» – рідкісна пам’ятка мистецтва Слобожанщини останньої чверті XVII століття. Вона була написана разом з парною їй «Святим Іоакимом» у 1680-1685 роках на замовлення Михайла Самойловича. Приблизно в цей же час засновник Михайлівки замовив й ікону Святого Миколая, яку з закриттям монастирської Предтеченської церкви в кінці 30-х років XIX століття перенесли до Богородицького храму. В 1967р. експедиція під керівництвом мистецтвознавиці Л. Членової віднайшла її в Миколаївській церкві м. Лебедина. Звідси образ Святого Миколая передали в Київський національний музей образотворчого мистецтва, де ця унікальна світлина й понині викликає захоплення багатьох відвідувачів.

Згідно «Историко-статистического описания Харьковской епархии» у Михайлівській церкві знаходилися, крім багатьох ікон XVII–XIX століть, й інші визначні історичні пам’ятки. Серед них великий напристольний срібний хрест 1546 року виготовлення, належав П.Полуботку і подарований ним михайлівчанам після 1708р. Він же передав Богородицькій церкві Євангеліє 1681р., «обделанное в прочные серебряные доски», а також багато інших церковних книг XVII– першої чверті XVІІI ст. З часом тут же знайшли своє місце й ікони Великомучениць Катерини та Святого Василя Печерського, виготовлені на замовлення власника Михайлівки в 1744-1768 роках, онука наказного гетьмана, бунчукового товариша Василя Андрійовича Полуботка та його дружини Катерини Ізмайлової.

Після смерті в 1852р. О.А. Іваненка опікунами Михайлівської церкви стали Капністи. На їх пожертвування та кошти прихожан в 1883р. на місці колишнього монастиря спорудили цегляну каплицю. В 1907р. для опалення храму, де могло розміститися до 1000 віруючих, ввели в дію нове калориферне опалення.  Для цього під ним у підвалі спорудили велику піч розміром 3х5,5м, звідки через гончарні труби тепло поступало в приміщення церкви.

Цього ж року побудували чудову цегляну із залізними решітками церковну огорожу, а в 1911р. влаштували в храмі електричне освітлення. Струм надходив з графської електростанції.

У відомостях 1915р. про Різдва-Богоро­дицьку церкву зазначалося, що «заботу о благолепии храма и поддержании его в должном порядке графиня В.В. Капнист при жизни своей взяла на себя, снабдив его необходимою церковною утварью и богослужебными книгами. После же ее смерти попечение о нем духовным завещанием возлагает на своего сына графа А.В. Капниста». Він продовжив меценатські справи своїх батьків. У 1906р.миряни обрали його церковним старостою.

Тільки протягом 1909-1915рр. граф пожертвував для церкви 5 тис.крб. За благодійництво царський уряд в 1908 і 1913 роках нагородив О.В. Капніста орденами  Святослава і Анни ІІІ ступеня.

Власним коштом Олексій Васильович утримував прекрасний церковний хор чисельністю близько 60 чол., щорічно виділяючи для цього 600 крб. Михайлівчани виступали не тільки у рідному  краї, а й Харкові, Києві і Москві. До хору залучалися сільські діти, юнаки і дівчата, а також дорослі чоловіки. Співаки одягалися в українські вишиванки і костюми, виконували багато народних пісень. І молодий граф був активним учасником хору, до якого залучив сімейного кухаря Андрія Сову, кучера Терентія Клюшниченка та інших працівників маєтку.

З остаточним утвердженням більшовицької влади у нашому краї в грудні 1919р. розпочалися тяжкі випробування для віруючих і священників  Михайлівської громади. Це не було випадковістю, адже атеїзм завжди слугував комуністам зброєю у боротьбі з релігією.

Спровокований більшовиками голод 1921-1922рр. цинічно використали для компрометизації православної церкви і посилення репресій проти її служителів і членів їхніх родин. 8 березня 1922р. ВУЦВК прийняв декрет «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим». Для його виконання створили різного рівня комісії з вилучення майна тисяч українських храмів. Про масштабність грабунків церков нашого краю свідчить відомість лебединського інформаційного відділу від 15 квітня 1922р., в якій вказувалися вилучені з них цінності тільки протягом березня-квітня: « Всего изъято из 68 церквей: серебра 32 пуда, золота 18 золотников. Изъятие ценностей продолжается».

До кінця цього ж року більшовицькі реквізитори конфіскували з Михайлівського храму унікальні  старовинні церковні пам’ятки, які знаходилися в ньому з дня його заснування і служили багатьом поколінням мирян. Серед них дарунки М.Самойловича, П.Полуботка та його нащадків.  Грабунок Різдва-Богородицької церкви місцеві активісти  довершили в 1925р. Так, згідно інвентарного опису її майна, складеного 25 січня 1925р., конфіскували залишки срібних релігійних атрибутів: 3 напрестольні хрести, 4 потири, 3 дискоси, 3 звіздиці, 1 підставку дискосу, 1 лампадку, 3 тарілки, 1 кадило, срібне оздоблення 4 ікон та 8 Євангелій тощо.

В умовах повсякденних переслідувань служителів кліру та мирян з боку представників влади активні прихожани Михайлівки і Байрака  намагалися зберегти місцеві храми. У Різдва-Богородицькій общині непохитними у вірі завжди залишалися церковний староста Андрій Совенко, Федір Мірошниченко, Сергій Рибалка, Микола Харченко, Василь Ткач та інші. В Пророко-Іллінській громаді с. Байрака тривалий час вірно служили голова церковної ради Михайло Жук, староста Іван Гончаренко, псаломщик Федір Харченко, Федір Шабля та інші.

Останній опікун Михайлівської церкви граф О.В. Капніст. Франція. Початок 30-х років ХХ століття.

 

Церковний хор с. Михайлівка, 1913р. В другому ряду справа: 4 – регент І.С. Зелений, 5 – священник С.К. Пивоваров, 6 – диякон М.Н.Царевський. Відомі прізвища та імена всіх учасників хору.

 

Церква в Михайлівці в маєтку графа О.В. Капніста.

Одним із підготовчих заходів масового закриття і знищення церковних храмів стала партійна постанова «Про закриття дзвонів», прийнята в жовтні 1930р. А вже до цього діяли дикунські інструкції про заборону їх використання. Так, на засіданні президії Лебединського райвиконкому  (Вейсбейн, Бобров, Карпуша, Козаченко, Маркін, Федоренко) 3 грудня 1930р. прийняли рішення про заборону «дзвонити в церквах по місту Лебедину». Після цього більшовицькі активісти взялися за ліквідацію церковних дзвонів. Про це писалося в статті «В Лебедині дзвони замовкли назавжди», опублікованій 27 грудня 1930р. в газеті «Войовничий безвірник»: «Коли могутнім розмахом розгорнулося соціалістичне будівництво, дійшла черга і до дзвонів. «Нічого їм без діла бовкати», – одностайно ухвалили лебединська біднота та середняки. – Віддамо дзвони на метал для промисловості». А найметкіші, не гаючи часу, вибралися на дзвіницю і оперезали дзвони міцними канатами. Ухнув найбільший дзвін з високої дзвіниці і, важко крякнувши, вгруз у землю. 1213 пудів колишніх дзвонів навантажили в вагони. Подорожну написали «Донбас-Горлівка».

Не відставали від лебединців і михайлівські атеїсти. П’ять старовинних дзвонів, які понад 250 років вірно служили прихожанам села, скинули з цегляної дзвіниці. На зборах колгоспу «Пролетар» незначна частина мешканців громади на початку 1931р. вирішувала питання подальшого використання кольорового металу церковних пам’яток. Більшість присутніх проголосувала за пропозицію І.Карпенка (по вуличному «Максимець»), який, заперечуючи купівлю трактора, сказав: «Навіщо нам трактор! При комунізмі треба весело жити! Давайте купимо  духовий оркестр». Незабаром придбали музичні інструменти для нього і подарували місцевій школі.

Під час проведення насильни­цької колекти­візації селянства та його розкуркулювання, наджорстоких масових сталінських репресій становище церкви різко погіршилося. З початку 30-х років ХХ століття відбуваються заходи, в ході яких закривалися і руйнувалися церковні храми, припинялася діяльність релігійних общин, а багатьох священників і віруючих репресували.

Не оминула трагічна доля й унікальний Михайлівський храм. 20 листопада 1929р. сільрадівські чиновники організували збори членів І і ІІ Михайлівських земельних товариств, які прийняли сфальшовані постанови про його закриття. Заключним актом «волевиявлення» жителів громади стало засідання пленуму Михайлівської сільради 2 грудня 1929р., де були присутні 26 її членів і 127 представників КНС. Якраз вони й присвоїли собі право вирішувати питання існування церкви від імені понад 5 тис. мешканців сільради. А вже 11 грудня цього ж року президія Лебединського райвиконкому ухвалила: «Ідучи назустріч вимогам щодо культурно-соціалістичної перебудови села та приймаючи до уваги, що культурного закладу (через брак помешкання) немає, а також те, що село Михайлівка цілком перейшло на суспільну обробку землі, ще з більшою інтенсивністю вимагає проведення культурних заходів для членів СОЗів та артілей, а тому прохати ОВК підняти клопотання перед ВУЦВК про задоволення прохання селян с. Михайлівки». 23 січня 1930р. президія Сумського окрвиконкому підтримала михайлівських і лебединських атеїстів, а в лютому 1930р. ВУЦВК прийняв остаточне рішення про закриття Михайлівського храму і використання його приміщення для сільського клубу.

12 листопада 1930р. рес­публіканська газета «Войовничий безвірник» у статті: «Замість церкви – будинок культури» на всю Україну пропагувала «досягнення» михайлівських безбожників у антирелігійній боротьбі: «В день колективізації та врожаю в Михайлівці Лебединського району урочисто  відкрито «Будинок культури» Михайлівського колгоспу «Пролетар», де раніше була церква. Будинок як слід устатковано потрібним приладдям, сценою та ін. Не похмурі боги в закоптілих ризах наганяють сум на присутніх, а ясний герб СРСР кидає проміння перемоги революції… Осередок войовничих безвірників запевнив, що своєю освітньою працею він допоможе розвіяти рештки забобонів на селі, зміцнить поступ культури на базі суцільної колективізації й знищення куркульні як класу».

В кінці 1941р. під час німець­кої окупації нашого краю михайлівчанам дозволили відновити богослужіння в Різдва Богородицькому храмі. Спільними зусиллями прихожани належним чином облаштували його приміщення, розмістили дивом врятовану частину ікон та інші церковні атрибути. В післявоєнний період відновлення михайлівської святині не давало спокою місцевим керівникам-атеїстам. 21 травня 1953р. виконком сільради за ініціативою тодішнього його голови К.Гаврилова надіслав до Сумської облради клопотання про відновлення в церкві сільського клубу, але її заступник О.Єгоров не дав дозволу на відчуження у віруючих храму. Незважаючи на це, недовго існувала їхня святиня.

Під час хрущовської «відлиги» тиск на церкву посилився. Та це й не дивно, адже керівництво КПРС обіцяло після прийняття нової програми КПРС через 20 років життя в комуністичному раю, де релігійним переконанням не буде місця.

З другої половини 50-х років в Україні розпочалося чергове закриття церков і общин віруючих мирян. В серпні 1959р. до Лебединського райвиконкому надійшла заява спеціально підготовлених 20 михайлівчан, які нібито від усіх жителів сільради просили зняти з реєстрації місцеву релігійну громаду і закрити храм. 3 вересня 1959р. виконком райради задовольнив це клопотання.

11 грудня 1959р. виконком Сумської обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про передачу Різдва Богородицького храму колгоспу «Авангард» для відновлення в ньому сільського клубу.

Ранньою весною 1960р., виконуючи це рішення, михайлівські посадовці організували останню конфіскацію церковного майна. Її проведення доручили комуністу, завідуючому сільською бібліотекою Д.Козлову, а  виконавцями були молодий член партії, робітник Я.Гец, комсомольці, учні 10 класу В.Жолдак, П.Кихтенко та І.Сухоставець. Одного дня зранку Д.Козлов, отримавши ключі від церковного старости, з тилової частини храму відкрив їм двері. Невдовзі підозрілий стукіт і шум під час скидання ікон зі стін випадково почула бабуся, яка йшла в магазин, де вона поділилася з односельцями своїми тривожними думками. Звістка про погром церкви миттєво розлетілася по селу. Активісти ще не встигли завершити свою справу, як біля зачинених зсередини дверей зібрався натовп людей. Хтось із них вдарив у церковний дзвін. Його закличний звук почули не тільки михайлівчани, а й мешканці Байрака і Першотравневого, значна частина яких пішки, велосипедами і кіньми прибула до Михайлівки. Великий гурт людей заповнив територію навколо храму. Наряд міліції, викликаний з Лебедина, розбігся в різні сторони. «Розгнівані віряни, зламавши двері, увірвалися до храму і готові були вчинити розправу з нами, – згадував у свій час П.Кихтенко. – Але нас врятувала від неминучої смерті Галина Іванівна Василенко, яка стала попереду комсомольців і, розкинувши руки. закричала: «Не чіпайте дітей! Вони не винні!».

Згодом протестувальники попрямували від храму до приміщення сільради, де за закритими дверима її голова В.В. Гримайло чекав найгіршого варіанту дій розгніваних людей. Але вони не допустили насилля стосовно нього. Після цього миряни пішли до помешкання церковного старости, побили його, облили нечистотами, обсипали пір’ям і водили по селу». Через декілька днів він і Д.Козлов, боячись людського гніву, назавжди покинули Михайлівку.

Незважаючи на активний спротив михайлівчан, Різдва Богородицький храм остаточно закрили і влаштували там склад алкогольних напоїв сільського споживчого товариства.

На початку 80-х років ХХ століття районне і місцеве начальство розробили і здійснили ґрунтовний план знищення Михайлівської церкви. Необхідність її ліквідації брехливо пояснювали аварійністю будівлі, загрозою життю дітей, відсутністю художньої і архітектурної цінності. Після незначного ремонту покрівлі храм міг би існувати не одне століття, але, на превеликий жаль, його трагічний фінал вирішили у владних кабінетах.

23 листопада 1981р. Лебединський райвиконком затвердив постанову: «В зв’язку з рішенням Ради в справах релігій при Раді Міністрів СРСР від 29 травня 1981р. про знесення як аварійної споруди недіючої православної церкви в с. Михайлівка та на виконання рішення облвиконкому від 18.11.1981р. виконком районної Ради народних депутатів вирішив:

  1. Знести молитовну споруду в с. Михайлівка при допомозі вибуху.
  2. Затвердити заходи по знесенню молитовної споруди в с. Михайлівка (додаються).

Голова виконкому (підпис) І.О.Ховрат

Секретар виконкому (підпис) Ф.І. Мірошниченко».

Для виконання варварської акції з Харкова заздалегідь прибули підривники, яким з каси радгоспу «Михайлівка» заплатили велику на той час суму грошей – 8600 крб. 27 листопада 1981 року потужний вибух пролунав над селом. Храм злетів у повітря і перетворився на гору битої цегли, яку використали на замощення ґрунтових сільських доріг. Так трагічно закінчилося існування багатостраждального, унікального Різдва Богородицького храму.

Віктор Лисянський,

краєзнавець.

с. Михайлівка – м. Суми.

 

 



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар