У зв`язку з цим хочу згадати свого земляка ветерана Другої світової війни Василя Андрійовича Щербака (1923 –1994), якому довелося випити з чаші своєї гіркої долі сповна. До війни він закінчив два курси Лебединського педтехнікуму. У липні 1941-го його мобілізували на війну, спочатку направивши на короткотермінове навчання в артилерійське училище. Уже в грудні 1941-го він перебував на Волховському фронті як навідник гармати гаубичного артполку. У січні 1942-го отримав легке поранення, а на початку 1943-го – множинне осколкове поранення ніг, грудей і хребта. Після лікування в кінці березня 1944 року був призначений артилерійським розвідником. Хто хоч трохи знайомий з артилерією, добре знає, чому їх називали й досі називають смертниками, бо в полон їх не брали. За бої на Нарвському плацдармі отримав дві медалі «За бойові заслуги». У червні 1945 року його у 23-річному віці комісували як інваліда першої групи. Після повернення додому воїн не опустив руки, а продовжив заочне навчання в Охтирському педтехнікумі, одночасно вчителюючи у семирічній школі села Влізьки Московськобобрицької сільради, викладаючи математику. Одружився Василь Андрійович зі своєю колежанкою Надією Андріївною. До речі, те село тоді було великим, багатолюдним і щедрим на дитячі голоси, а нині в ньому проживає лише одна пенсіонерка дуже солідного віку. Старожили села розповідали, що приїхало вчителювати подружжя Щербаків до Влізьок із Кам’яного, але самі вони, скоріше за все, уродженці Полтавщини. Проте незабаром у тому ж 1947-му Василю Андрійовичу дав про себе знати поранений хребет. Лікарі винесли вердикт: потрібна термінова операція, адже колишнього воїна може чекати параліч. Утім, операція не допомогла. Так на все своє майбутнє життя Василь Андрійович залишився прикутим до ліжка. Вдумайтеся тільки: 47 років він не міг встати, 47 років для нього продовжувалася війна! Проте колишній солдат не здавався. Він багато читав, писав спогади про фронтову молодість, брав активну участь у вихованні двох онуків. До нього на зустрічі приходили учні місцевої школи. Після того, як на початку 1980-х не стало його дружини Надії Андріївни, увесь тягар догляду за інвалідом війни ліг на плечі його доньки Ольги Василівни, яка з молодих літ залишилася без чоловіка з двома дітьми. Вона працювала вихователькою дитячого садка у Московському Бобрику і забрала батька до себе. У 2010-му не стало і її. Але залишилася пам’ять про цю родину, на долю якої випали непрості випробовування.
Пам’ять про те, що такі фронтовики, як Василь Щербак, хоч ніколи й не бували на святкових парадах, але своїми фронтовими покаліченнями найкраще за будь-які промови правдиво розповідали, що таке війна насправді.
Іще в молодості, поспілкувавшись із такими людьми, я по-справжньому зрозумів проникливі рядки поета-фронтовика Сергія Орлова:
Вот человек – он искалечен,
В рубцах лицо. Но ты гляди
И взгляд испуганно при встрече
С его лица не отводи.
Он шел к победе, задыхаясь,
Не думал о себе в пути,
Чтобы она была такая:
Взглянуть – и глаз не отвести!
Василь Пазинич, краєзнавець.