Стрічка новин
ДСНС закликає громадян не провокувати пожежі: Рятувальники нагадують, що легковажне ставлення, примножене на небезпечні для екосистем погодні умови, у більшості випадків може призвести до катастрофічних наслідків, У місті на День Незалежності України відкрили меморіал “МІГ-29”: В Лебедині пройшов урочистий мітинг присвячений одразу двом світлим подіям. Однією з них є відзначення дня, Бажаєте позитивних змін? Почніть опановувати нову професією. Можливість поруч!: Сумський центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості відзначає десятиріччя свого існування. Центр готує кадри за 12 робітничими спеціальностями. 1462 випадки хвороби COVID-19 зафіксовано в Україні: За даними ЦГЗ, станом на 9:00 7 квітня в Україні 1462 лабораторно підтверджені випадки COVID-19, з них 45 летальних, 28 Із сторіччям, ветеране!: «До сотні літ бажаємо прожити і добрий слід лишити на землі», – такі ось рядки у побажаннях часто звучать на ...Був у Лебедині маслозавод: Так був. А тепер від цього підприємства на вулиці Сумській з вини тодішнього керівництва району залишилися лише руїни. Але ж ДистанцIйне навчання I ЗНО: як лебединські випускники готуються до іспитів?: Підготовка до зовнішнього неза­леж­ного оцінювання – справа ду­же важлива в житті кожного ви­пуск­ника, тому що від цього іспиту за­­лежить те, 102: що трапилось? з 18 по 24 травня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 142 заяви та повідомлення громадян, з них 17 на момент реєстрації містили Пам’ять: Нещодавня трагедія з літаком АН-26 під Чугує­вом болем відізва­лася в серці, смуток огорнув душу. В ній загинули 19 юних курсантів Чемпіонат МКЗ КДЮСШ Суми з боксу: 28.08-29.08.2020р. у м.Суми відбувся Чемпіонат МКЗ КДЮСШ Суми з боксу. За підсумками змагань у заліку команди ОДЮСШ Колос п'ять золотих

У кожного спогади про минуле життя свої. Мої - грунтуються на тих, з ким ішов життєвою дорогою, з ким працював плече в плече. Навколо мене були лише добрі і трудящі люди.

Нині моя розповідь про одного з них, хто у моїй пам’яті як щирий і відданий товариш та співробітник, природжений майстер добрих стосунків із людьми…

В кінці дев’яностих років минулого століття, одного пізнього літнього вечора, після тривалого робочого дня, який був насичений подіями, за межами Малого Висторопа ми зустрілися на подвір’ї подружжя Коваленків: Івана Васильовича та його дружини Валентини Миколаївни. Розташувались посеред двору садиби, яка нещодавно збудована у старому списаному колгоспному саду, серед сорокалітніх яблунь антонівки, золотого ранету і білого наливу. Планувалось,що до новозбудованого приміщення школи Міністерство сільського господарства профінансує будівництво дванадцяти будинків площею на сто десять квадратних метрів кожен для працівників технікуму. Але цьому задуму здійснитися не вдалося. У держави не стало коштів. Тому добудували за кошти навчального закладу лише один будинок, в якому мешкають герої цього нарису. Садиба Коваленків стоїть і сьогодні одинокою посеред старого саду, де ще залишилось декілька покручених часом і природою дерев груш та яблунь, що дарують  майже кожного року по корзині смачних фруктів.

Місцину серед зеленого споришу, де господарі нас розмістили, з усіх боків  оточували квіти пахучих чорнобривців, білого алісиму, блакитного агератуму і кущів рожевих та червоних троянд.

Нас було п’ятеро. Ми з дружиною, Іван  Васильович з дружиною та чоловік у синій сорочці. Оскільки стіл накривався господинею нашвидку, наїдки були без особливо вишуканої кулінарної творчості, на яку так здатна господиня. Тут була молода картопля під зеленим кропом, соковита зелена цибуля, рожеве сало, салат з редиски зі сметаною, це улюблена страва господаря, і два пісненьких сіруватих оселедці, що були придбані того дня господарем у Сумському «Океані» по 70 копійок за кілограм та хліб.

Знайомий, а, можливо, навіть товариш пана Івана, що був у синій сорочці, завітав з проханням посприяти вступу до нашого навчального закладу своєму молодому родичеві, якому не дуже хотілось навчатись у школі, тому оцінки у свідоцтві про освіту мав не надто високі.

Оскільки таке питання самостійно господар нового обійстя вирішити не міг, він запросив нас із дружиною на відповідний вечірній колоквіум. Забігаючи  наперед, доцільно визнати, що  хлопчина, за якого клопотав його родич, у нас навчався добре, працював і донині працює за обраною професією, фермерує, і є шанованою людиною у своїм краї.

Коли випили по чарці, гість у синій сорочці потігся до оселедця і, взявши його шматочок, мовив: «Не по средствам живете…». Це був реальний зміст-натяк, чи жарт від професії, було не зовсім зрозуміло, але ті слова ми дуже часто згадували, коли приходили один до одного на гостину, і на столі був оселедець.

Навколо бігала руда собака Айна. Їй щось перепадало від столу, тому вона далеко від нас не відходила. І тут господар захотів продемонструвати неабиякий хист цієї тварини. Іван Васильович виніс гармошку, примостився на низенькому ослінчику, кинув собаці шматочок сала, вона, клацнувши зубами, його ковтнула, як такого й не було. Гармошка видала собаці знайому мелодію, і кудлата стала подавати специфічне звуковидобування – такий собі собачий флажилент, який накладався  на  мелодію, що лунала з міхів зеленої гармошки. Одноактна вистава відбулась.

Оскільки сім’я Коваленків вся дзвінко співуча, це знають жителі села та і всього краю, тому те, що заспівала і  їхня собака, було сприйнято нами не таким уже й дивом. Видресирували…

Сонце зовсім заховалось за високими і густими  осокорами, що відділяли недалеку ґрунтову дорогу від поля. Зовсім стемніло, у дворі запахли матіоли, господиня подала чай з рум’яними з обох боків і смачними млинцями. Ароматний чай пили неквапом, ламаючи своїм дійством побутове прислів’я: «Чай не горілка – багато не вип’єш», яке у нашому колі звучало навпаки – «Горілка не чай – багато не вип’єш». Ми ж чаю  пили при зустрічах багато і з задоволенням.

В далині через глибоку яругу, на зірчато-блакитному небі, наче зачепився за водонапірну вежу, видававши яскраво-пастельне сяйво, місяць. Зі студентського містечка лунали ритмічна музика та юні голоси. Невдовзі нам набридло годувати комарів та бити їх на власних лобах, і ми  завершили ту вечірку. Випровадили гостя у синій сорочці. Розпрощались до завтра.

…Історія  добрих наших взаємин була започаткована  в далеких семидесятих роках минулого століття. Тоді я працював  викладачем, а Іван Коваленко навчався на зоотехнічному відділенні радгоспу-технікуму, що в Малому Висторопі Лебединського району, прибувши до навчального закладу із Кулішівки, що на Недригайлівщині.

Після закінчення школи він був завідувачем сільського клубу, а за активне життя у селі його направили на навчання на організатора сільськогосподарського вироб­ни­цтва. Такий тоді був час. Його рідне село відоме, як місце розташування єдиного у світі пам’ятника мамонтові, якого встановлено у 1841 році на відзначення відповідного відкриття. Мій герой гонорувався серед одногрупників місцем свого народження, де було знайдено добре збережений кістяк великого ссавця з льодовикового періоду. Своїм селом, де в сиву давнину проходив кордон між Московським царством і Польсько-Литовською Річчю Посполитою, він пишався. З великою гордістю у навчальній групі розповідав про свій край і дивувався з тих, хто не знав такого відомого села на Сумщині, що й стало однією із  складових його популярності серед оточуючих.

Оскільки у студентській групі мій герой був одним із старших і найактивніших учасників громадського життя, до нього звертались, називаючи  Іваном Васильовичем. Я ж познайомився із ним на третьому курсі його навчання,викладаючи студентам зоотехнічні дисципліни. А було це так. Одного разу, зайшовши до навчальної аудиторії, побачив, що Іван Коваленко та його товариш Іван Зікратий були взуті у кімнатні тапці. Тапці ті були новими, але ж тодішній етикет навчального закладу не давав такої вольності зі взуттям. Після закінчення заняття я запросив хлопців залишитись і провів з ними відповідну бесіду. Вони все зрозуміли, більше у такому вигляді на заняття не ходили.З того часу ми стали по-тихеньку товаришувати,а вже після закінчення навчання, наші стосунки переросли у міцну дружбу.

Коли Іван закінчив навчання та одружився на одногрупниці Валентині, постало питання про їх працевлаштування. Йому запропонували бути комендантом гуртожитку, а Валентині – лаборантом. Працював Іван Васильович з великою відповідальністю і завзято майже цілодобово, бо проживала молода сім’я в тому ж гуртожитку. Він проявляв добрі організаторські здібності, вмів налагоджувати щирі стосунки зі студентами та адміністрацією.

Пройшов час, і Іван Васильович був призначений заступником директора з адміністративно-господарської роботи, а далі був  заступником з виробництва. Тієї пори у наших відносинах був найщиріший і найтепліший період. Бо я, як директор, а він, як мій заступник, жили і працювали  на одну мету: активного розвитку нашого навчального закладу.

Саме в цей період І.В.Коваленко проявив себе особливо здіб­ним керівником, надійним спів­робітником і добрим товаришем для майже всіх оточуючих у трудовому колективі і в селі та для багатьох приятелів за його межами. Перелік його друзів не вміщувався  в одному блокноті, тому  таких записників Іван Васильович носив із собою три. Він мав знайомих у дорожньому управлінні і серед військових частин, у міліції і в половині сільськогосподарських підприємств області, сільгосп­техніці і будівельних організаціях, на меблевих фабриках і смолокурнях. Всіх не злічити. З ними він вирішував майже всі питання матеріального забезпечення нашої установи, бо то був час, коли без знайомства витратити кошти, що виділялись державою на  утримання навчального закладу, було неможливо. Він умів і до цих пір уміє будувати теплі стосунки з тими, хто трапляється на його життєвій дорозі. Оселя подружжя Коваленків завжди є гостинною.

Наші квартири були на одному поверсі двоповерхового будинку, двері у двері, тому стосунки грунтувались як на службових взаєминах, так і на побутовій  повазі і довірі. В період активної співпраці і товаришування ми обома сім’ями дуже полюбляли безкінечно красиву при­роду нашого краю. Якщо мали змогу ввечері, під червону заграву сонця, що завершувало світлий день на небосхилі, виїздили на авто мого товариша у лісові шати. Я хоча й був уже директором, але власного транспорту досить тривалий час не мав. А Іван Васильович мав  нового автомобіля, якого він отримав, вигравши у лотерею. А було це так. Якось ми удвох завітали до книжкового магазину, де нас попросили купити по лотерейному квитку. Придбали їх по одному. І от із тих двох синьо-червоних фінансових папірців один був виграшним – автомобіль «Запорожець». І він дістався моєму товаришеві.

Все життя І.В.Коваленко для мене є вірним і надійним другом. Я неодноразово від­чував його третє плече. На його допомогу і підтримку завжди можна покластися, як на самого себе. І навіть тоді, коли життєві обставини з допомогою третіх сил змусили нас ослабити дружні стосунки, він залишився відданим у вирішенні окремих проблем, що були єдиними для села і навчального закладу.

За останні тридцять років у Малому Висторопі не було активнішої і популярнішої людини в селі за комунікативними уміннями.  Одно­сельці його обирали сільським головою три скликання підряд. Тут Іван Васильович проявив себе найбагатогранніше, що позитивно відображалось на житті громади. Він щирий душею, готовий завжди допомагати, ділитись своїм  багатим досвідом. Це  чуйна людина, прагне бути для оточуючих потрібною. Такий у нього вроджений душевний стан.

…Сьогодні Іван Васильович Коваленко на заслуженому відпочинку,  підтримує активні стосунки з ріднею, друзями та товаришами. Кохається в колі своєї сім’ї. Разом з дружиною радіє успіхам своїх щирих і активних доньок, онучкам. У їхньому житті був період, коли понад п’ятнадцять років подружжя  співало у вокальній групі ансамблю пісні і танцю «Калина». Це не зникло безслідно. І нині, якщо у сім’ї свято – красива пісня у родинному виконанні є завжди органічною на тлі уквітчаного і доглянутого двору добрими і щирими господарями.

 

Володимир Ткаченко,

м. Суми, травень 2020 року.

Додати коментар