Стрічка новин
Ворог намагається здійснити підготовку до наступальних дій: За інформацією Суспільне Суми, у прямку на Суми та Охтирку підрозділи зі складу 1-ї танкової армії противника активних наступальних дій На сторожі життя і здоров’я людей: Указом Президента України № 830 від 12 вересня 2008 року встановлено  професійне свято – День рятівника, яке щорічно відзначається 17 Щоб не було пiзно: Григорію тридцять п’ять років. Самот­ній. До завершення навчання  жив із батьками. Закінчив школу з добрими оцін­ками, вивчився на інженера-будівель­ни­ка Вогнеборці з Кам’яного: Як говорять у народі, на вогонь і воду можна дивитися безкінечно. А от герої цієї розповіді дивляться на це явище Як підприємцю Сумщини без найманих працівників отримати допомогу по частковому безробіттю: «Відтепер, - говорить директор обласного центру зайнятості Володимир Підлісний, - допомога по частковому безробіттю на період карантину Студентське наукове товариство діє: Сучасна концепція патріотичного виховання вимагає залучення молоді до наукової роботи в галузі історичних дисциплін та краєзнавства. Це просто жах!: «Мамо, я хочу в туалет». Але як пояснити дитині, що в центрі нашого міста і, зокрема, в сквері ім.Павла Полуботка, Вогнеборці ліквідовували загоряння в житловому будинку: 12 квітня о 00:45, на лінію екстреного виклику 101, надійшло повідомлення про загоряння житлового будинку по вул. Даценківська в с. Одкровення українського далекобійника: Ми неодноразово друкували розповіді наших земляків про життя в різних країнах Європи. З введенням безвізового режиму та спрощення Віват, професіонали!: Вже 26 років поспіль проводиться Всеукраїнський конкурс «Учитель року». Для освітян це чудова можливість розкрити власні творчі здібності, заявити про

Шановні читачі тижневика «Будьмо разом», користувачі сайту «Лебедин press»!


Після тимчасового вимушеного припинення випуску газети «Будьмо разом» у зв»язку з воєнними діями, ми знову розпочали її діяльність. При цьому, ми зберігаємо основне спрямування видання – газета для сімейного читання
До того ж, ми розширюємо кордони інформування, щоб стати ближчими до кожного читача. Тож тепер нас можна знайти не лише на сайті, а й у Telegram каналі та facebook.
Тому, якщо хочете про все дізнаватися першими, підписуйтесь на наші сторінки у соцмережах:

https://www.facebook.com/lebedinpress
https://t.me/lebedinpress
Дякуємо, що залишаєтесь з нами!

Координатор сайту Євгеній Чижик.
Із повагою Василь Дацько,

головний редактор тижневика «Будьмо разом» та інтернет-видання «Лебедин press», Заслужений журналіст України.

Знайомтесь: старша медична сестра багатопрофільного хірургічного відділення КНП «Лебединська лікарня ім.К.О.Зільберника» Олена Іщенко. На­пе­редодні професійного свята ми поспілкувалися з нею, аби повідати читачам про цю людину і діз­на­ти­ся про особливості й умови роботи відділення в сьогоденні.

– Олено Валеріївно, перш за все, вітаємо Вас з професійним святом. Зважаючи на гіркий для нашої країни час, медики, в тому числі й медичні сестри, заслуговують на увагу й щирі слова побажань витримки, стійкості, мужності і сили духу. А якщо з нагоди професійного свята, то ми Вам бажаємо міцного здоров’я, хоча б трішки приємних миттєвостей, злагоди в родині, головне – аби швидше настав мирний час, і з блакитного чистого неба посміхалося завжди привітне, тепле і яскраве сонечко, а Ваша професія радувала пацієнтів. Успіхів Вам у благородній справі.

– Дякую за щирі слова побажань.

– Повідайте, скільки років віддали медицині?

– Шлях у професійну медицину почався в 1988 році, коли, закінчивши  Лебединське медичне училище імені професора М.І.Ситенка, вперше переступила поріг нашої районної лікарні вже в якості дипломованого спеціаліста.

– Ваші медичні сходинки?

– Починала працювати медичною сестрою пологового відділення, потім – акушеркою. А десь років через десять, набувши досвіду, стала старшою акушеркою цього ж відділення. Час поспішав уперед, відбувалися зміни у житті суспільства, йшли реформи, в тому числі й у медицині. Тож коли в 2019 році в результаті реформування об’єднали відділення хірургічного профілю і було створене багатопрофільне хірургічне відділення, незабаром мене призначили його старшою медичною сестрою.

– А як Ви прийшли в медицину? Хтось спонукав до вибору професії? Чи, можливо, був яскравий приклад для наслідування?

– Це був мій свідомий вибір. Мені просто подобалася професія медика. І коли, по закінченню Лебединської восьмирічної школи №4, повідомила батькам, що вступатиму до медучилища, і мама Лариса Іванівна, і тато Валерій Юрійович схвалили мій вибір. Тут варто зазначити, що й приклад для наслідування мала. Моя бабуся по татовій лінії, Любов Іванівна Голік, у роки Другої світової війни на фронті була медичною сестрою – рятувала життя пораненим бійцям. По війні  вони з дідусем, теж фронтовиком, проживали в селищі Хотінь. До них я часто їздила в гості. Можливо, бабусині розповіді про той буремний час, її прагнення завжди допомогти людині, коли тій нездоровилося, й підштовхнули мене до думки: я маю стати медиком. І я ним стала.

– Ніколи не було відчаю, не шкодували, що обрали фах медика?

– Що Ви? Ні. Я задоволена своїм вибором. По-перше, справа цікава, по друге – задоволена, що завжди можу принести користь людям у покращенні їхнього стану здоров’я.

– Олено Валеріївно, Вашій бабусі довелося рятувати життя пораненим на фронті, але ж тоді, коли вороги підступали до нашого міста, Вам, як одному з організаторів функціонування відділення в умовах війни, теж довелося приймати поранених українських бійців. У цьому є якась закономірність чи, правильно сказати, якийсь зв’язок.

– Можливо, й так. Функціонування багатопрофільного хірургічного відді­лен­ня довелося пристосовувати до умов війни. Керівництво лікарні на чолі з головним лікарем  Владиславом Михайловичем Шепілем прийняло рішення оперативно перевести всі відділення лікарні з багатоповерхівки, образно кажучи, «на землю». Бо ворог був поблизу міста, тож у будь-який момент міг на­нести удар по п’ятиповерховому кор­пусу. Спасибі Богу, цього не сталося. Але тоді, коли зовсім поряд точилися бої, ке­рів­­ництву і колективу лебединських ме­диків до­ве­лося діяти швидко, точно, виважено, чітко.

Добре, що на території лікарні залишилися одноповерхові приміщення, де в свій час працювали ті чи інші відділення. Наше відділення повернулося у приміщення хірургії, яке свого часу (на початку минулого століття) збудував лікар Зільберник. Там все було на місці. Хоча умови не такі, як на п’ятому поверсі п’ятиповерхівки, однак, як кажуть у народі, в тісноті, але не в обиді. Окремі мої колеги працювали тут раніше, тому швидко зорієнтувалися, як компактно, зручно, облаштуватися. Моя місія полягала в координації дій колективу, а всі колеги самовіддано трудилися, аби перенести обладнання, устаткування, медикаменти. І це в умовах, коли не було світла, коли неподалік чулися постріли з різних видів зброї. Лікарі й медсестри облаштували операційну, маніпуляційні сестри – маніпуляційну, акушери-гінекологи – свою операційну і кабінет, постові медсестри – свою службу, лікар-гастроентеролог – свій кабінет і т.д. Сховатися від обстрілів (слава Богу, що їх не трапилося) можна було в надійному укритті під відділенням. Коли на перших порах військового вторгнення росіян в Україну їхні артобстріли загрожували нашому місту, коли його бомбили з повітря, медичний персонал відділення проводив хворих, переносив лежачих прооперованих пацієнтів до укриття. Це було нелегко робити, але всі чітко усвідомлювали, що необхідно рятувати людські життя.

За місяць бойових дій ми надавали медичну допомогу і пораненим, і людям з невідкладними станами, і внутрішньо переміщеним особам із Тростянця та Боромлі, а ще приймали пологи у жіночки із сусідньої громади. Коли певний час не працювало поліклінічне відділення, приймали й амбулаторних хворих. Словом, сьогодення воєнного часу поставило перед нами виклик – ми з гідністю долали і долаємо його.

Коли почалася війна, ми в перший її день одержали всі вкрай необхідні медикаменти. Потім на поміч прийшли волонтери, які доставляли гуманітарну допомогу. Надходить вона й сьогодні. Хоча й не в повній мірі, але на перший випадок є все необхідне.

– Сьогодні, коли Україна у вогні, думаємо, що Ваше найзаповітніше бажання співпадає з бажаннями мільйонів наших співвітчизників.

– Так. Найзаповітніше, щоб швидше прийшов мир в Україну, щоб не зривалися бомби, не завдавали удари ракети по населених пунктах, полях, лісах, інфраструктурних об’єктах, щоб не гинули люди. Словом, щоб наша Україна знайшла в собі сили відбудувати зруйноване, щоб ми, медики, в спокійному ритмі виконували свою професійну справу – лікували людей. Ця справа благородна. І я щаслива, що працюю в сфері медицини.

– Дякуємо, Олено Валеріївно, за цю зустріч. Ще раз Вас зі святом. Нехай не вичерпується Ваша енергія медика. Нехай Ви і Ваші рідні всі будуть здорові.

Бесідувала Надія СОЛОДОВНИК.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар