Стрічка новин
Навчання машиністів-кочегарів котельні: Обслуговування парових та водогрійних котлів, які працюють на твердому паливі здійснюють робітники за професією «Машиніст ( кочегар) котельної». Ця професія Автовокзал Сум відновив  свою роботу 11 квітня: Однак у  касах квитки ще не продають. Сплатити за поїздку можна безпосередньо в зоні посадки пасажирів. Повідомляє Суспільне Суми з Українські вечорниці: Весело і завзято пройшов захід у ди­­тячому садку «Сосонка» для вихованців старшого до­ш­­кі­ль­ного віку, під­­­го­тов­ле­ний му­­зич­­­ним ке­­рів­­ни­ком Оксаною Семененко. За честь, за долю, за українську волю…: Жовтень щедрий на добрий врожай та величні свята. 14 жовтня вся Україна відзначила три свята: Покрову Пресвятої Богородиці, День українського Війна. Любов. Весна: Пам’яті моїх дорогих сусідів – тьоті Маші і дяді Міші, учасників бойових дій у Другій світовій війні, присвячується. Збережемо ліс від пожеж: З приходом весни, настанням сухої та теплої погоди зросла небезпека виникнення пожеж у лісі. Надзвичайно суха трава і хвоя готові Пенсіонери зможуть отримати доплату в 2000 гривень:   Деякі категорії пенсіонерів будуть отримувати фінансову допомогу у розмірі 2000 гривень на місяць, повідомляє ТСН.ua з посиланням на видання "Пенсійний Рятувальники роз’яснюють населенню правила безпечної поведінки на льоду: 13 січня 2022 року працівники Сумського районного управління Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області, провели COVID-19, грип, кишкові інфекції тощо: По Лебединській міській терито­ріальній громаді на коронавірусну хворобу за 5 місяців поточного року захворіли 1868 жителів громади, в томі числі Зі святом, рідна вчителько!: Вересень, що вже добіг свого календарного фіналу, для нас є лише початком повноцінного життя: можливо, світ нарешті оговтається від ковідного

Засніжений зимовий вечір… Метелиця у змові з вітром витанцьовують несамовито, переносячи мене на крилах спогадів у далеке дитинство, у Різдвяні свята, коли за гостинним столом збиралася наша велика дружна родина, Коли поруч із нами була бабуся Лукія – Берегиня роду нашого, проста, звичайна сільська жінка-трудівниця, мати п’ятьох дітей: чотирьох доньок і сина.

Уже давно вона відійшла у Вічність, але ми ніколи не забудемо її щедрість, любов. Про неї нагадують чудові вишиванки, в які бабуся вкладала душу. Я завжди захоплювалася її майстерністю, милувалася вміло підібраними кольорами. Вишивання було своєрідною бабусиною творчістю. На рушниках пишається червонощока калина, квітнуть мальви, горнуться один до одного голуби, стелиться барвінок. Низький уклін Вам, наша Берегине, за красу душі, за тепло і любов, за щиру цікаву розповідь і незабутню казку.

Довге і важке життя випало на бабусину долю. Я любила слухати її розповіді про те, як ще змалечку разом зі своїми однолітками служили в пана, тому що сім’я була велика, жили в злиднях. А ось вона вже дівка, одружується з сільським вродливим парубком Миколою у вісімнадцятому році і входить у велику сім’ю Дейнек.

Страшним для них був 1919 рік. Бандити (махновці, денікінці) гайсали по селах, відбирали в селян останній шматок хліба. Одного разу, в неділю, Микола виряджав брата, що приїздив до них у гості. Їхали кіньми верхи, а назустріч – денікінці. Це сталося недалеко від Степного. Один із бандитів хотів стріляти, але Микола попередив:

– Товаришу, постривай!

У відповідь почулося:

– А ми тобі зараз покажемо « товариша». Пролунав постріл. Микола, поранений у голову, впав із коня на землю. Куля пройшла через праве око. Брат кинувся на допомогу.

– Куди? Хай здихає. «То-ва-ри-шу...»

А ти поїдеш із нами.

Скільки лежав на дорозі закривавлений Микола, невідомо. На щастя, їхали односельці та й підібрали його і завезли до брата Марка в Грунь. А в Катеринівці пройшла чутка, що Миколу вбито.

Через деякий час знову прийшли денікінці, вони шукали по селах (навколишніх) того молодого, підстреленого ними чоловіка. «Добрі» люди підказали, що він із Катеринівки. Шукали, але не знайшли, бо батько Миколи Іван заховав його в стіжку соломи. Тоді бандити заявили, що знищать увесь рід Дейнек. Коли сказали про це Миколі, він залишив свою схованку, мовивши рідним:

– Краще нехай мене одного уб’ють, а ви всі живі будете, – і пішов.

Рвалася за ним Лукія, та не пустили її. У центрі села нашвидкоруч було споруджено шибеницю, зігнано всіх жителів. І впав на коліна перед нелюдами Миколин батько, благаючи не губити молодого сина, краще нехай його, старого, повісять. Здригнулося серце ката: замінили смертну кару на 25 шомполів.

Привезли Лукіїного чоловіка додому ледь живого. Тіло молоде – шмат м’яса закривавленого. Ледве виходили Миколу, травами лікували, доки став на ноги. Жили бідно, але у злагоді й любові.

...Страшний 33-й рік. Микола з Лукією мали вже п’ятьох дітей. Як прогодувати їх? Пухли в холодній хаті. Хоча й охоронялися колгоспні поля, а все-таки інколи вдавалось украсти мерзлої картоплі. Пекли хліб із лободи, висівок - бідували, як і всі. Слава Богу, вижили.

І от війна... Ніколи не забути бабусиної оповіді.

Лукія так любила осінь, коли яскраво полум’янів ліс за селом, а на цьому барвистому полотні виділялись позолочені верхівки дерев, зеленіли півкулі ялинок. Так гарно навкруги, а на серці – туга: що чекає її чоловіка, сина, доньок? Пішла Лукія до хати. Доньки про щось гомоніли, чоловік клопотався по господарству.

Перші сутінки спустилася на землю. Темно і душно було в хаті, жінка знову вийшла надвір. Рипнула хвіртка – стрепенулась Лукія.

– Сину, ти?

– Я... мамо.

Жінка кинулася до Андрія, відчуваючи біду, і справді почула:

– Мамо, завтра...

Завтра мене забирають на війну.

Сіла на лаву, заголосивши:

– Синочку, Андрійку...

Зійшлися докупи доньки: Галина, Поліна, Марія, Паша, стояли, витираючи сльози. Обступили його, такого юного, худорлявого, високого, синьоокого, світловолосого, у полотняній сорочці, наче могли врятувати брата від біди.

Вечір опустився на землю, сумно було в хаті. Бився плач пораненим птахом у вікна. Та раптом Лукія наче скам’яніла. Здавалося, що бачить сина востаннє. Ніколи не був він такий милий і рідний, як у цей час. Завтра він покине рідне село, а чи повернеться. Що чекає його?

– Лягай, синку, спочинь, – стомлено піднялася Лукія, – спочинь, дитино, в рідній хаті.

Хлопець заснув молодим, наче  кам’яним сном. Мати ні на мить не стулила очей. Вона не плакала, тільки серце голосило:

– Синочку, я виглядатиму тебе зрання й до смеркання. Повернися живим!

Якби ж то вона знала тоді, що більше не побачить його ніколи...

Займався небокрай, Лукія вийшла надвір і, схрестивши на грудях руки, присіла, прихилившись до землі. Як любила вона прикрашати її зелом і квітами! Любила зустрічати схід сонця, але сьогодні все це було не в радість. Стояла, стиха промовляючи молитву.

Того дня виряджали Андрія на війну. І не тільки з ним прощалися рідні, а скільки ще чоловіків, молодих хлопців вирушили в далеку воєнну дорогу. Скільки сліз, болю, та в душі кожного горів вогник надії: «Повернись живим!»

Незабаром отримали першого листа від Андрія: навчався в танковій школі, скоро на фронт. Ця звістка була великою радістю, та небагато листів «прилетіло» від нього. А потім приніс листоноша... похоронку. І все це треба було пережити матері. Як же нестерпно важко втрачати своїх дітей!

Потім молила Бога за старшу доньку Галину, яку забрали в німецьку неволю, вимолила – повернулася живою.

Пройшли роки, пішов із життя її чоловік Микола, якому не судилося побачити своїх правнуків.

Свою любов і майстерність до вишивання, до пісні бабуся Лукія передала своїм донькам Галині, Марії (моїй мамі), Парасковії, Поліні, а вони своїм дітям, онукам, правнукам.

Рід наш великий, дружний, трудолюбивий, щедрий на пісню й добро.

Усміхається калина із вишиваних рушників, і голуби горнуться один до одного, стелиться барвінок, і квітнуть мальви. Лише немає дорогої для мене людини, яка все життя невтомно трудилась, ростила дітей, пестила онуків, правнуків, творила добро і жила для добра.

Лідія Майковська,

позаштатний автор

тижневика «Будьмо разом», с.Гарбузівка.

Фото ілюстративне.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар