Стрічка новин
«Завдання дня: повернути людей на їхні робочі місця, підвищити заробітну плату»: На 23 червня, за словами директора Сумського обласного центру зайнятості Володимира Підлісного, до центрів зайнятості Сумщини подано понад Чат-бот Viber 7104ua тепер приймає показання лічильників з фото: Показання газового лічильника у чат-боті 7104ua у Viber можна підтвердити фотографією. Після ручного введення показань чат-бот Доведеться відбувати покарання: Лебединським відділом Роменської місцевої прокуратури в травні 2020 року підтримано публічне обвинувачення стосовно 31-річної жінки, яка викрала вироби з металу. Горів автомобіль: 26 березня, о 17 годині 03 хвили­ни, на пункт зв’язку 18-ї ДПРЧ Управ­ління ДСНС України в Сумській об­ласті надійшло Заява на реєстрацію шлюбу під час карантину: На період карантину, оголошеного в Україні через пандемію  коронавірусу, всі охочі укласти шлюб мають можливість подати відповідну заяву, не виходячи Її життя, мов промінь сонця: У кожної людини, як писав Тарас Шевченко, своя доля і свій шлях широкий. Так і в Ніни Чхун із с. За даними Центру громадського здоров’я: Станом на 9:00 22 квітня в Україні 6592 лабораторно підтверджені випадки COVID-19, з них 174 летальні, 467 пацієнтів одужали. За Валерія Андрієвська: «У нашій хаті, як завжди, дме вітер різних напрямків»: Багато лебединців знає, що досить частим гостем Лебединщини була одна відома людина, ім’я якої великими літерами вписане в історію України. Старий вовк (бувальщина): Пам’ятаю, льотчики Лебединського військового містечка не тільки добре літали, а й добре стріляли. Десь під Рябушками взимку вони вбили вовка. Мала батьківщина, де річка Грунь: Катеринівка. Нема нічого дивного в тому, що села, розкидані по периметру колишнього Штепівського району та примежованих територій,

– Перш за все, Іване Михайловичу, щиро вітаємо Вас із ювілейними роками, що постукали у Вашу душу. Здоров’я міцного, бадьорості духу,

оптимізму і родинного затишку зичимо Вам на подальші довгі-довгі роки. То чи відчуваєте, що зозуля накувала 70?

– Я безмежно вдячний вам і колективу редакції за ці щирі привітання з нагоди мого ювілею. Дякую також, що запросили  на це інтерв’ю. Що стосується зозулі, то, як бачите, вона не помилилася – накувала мені вже немало років. А відносно того, чи відчуваю я свої роки, які вона накувала, відповіді однозначної у мене немає. Бажано б їх не відчувати, але нагадують захворювання, які я отримав у період проходження служби в органах внутрішніх справ.

Хочу закінчити свою відповідь рядками вірша видатного українського поета Андрія Демиденка. «Цінуймо кожну, кожну мить. Радіймо! Сміймося! Бажаймо! Допоки в нас життя дзвенить…»

– Ви все життя відали службі по охороні правопорядку, охороні людського життя, боротьбі з негативними явищами в суспільстві, працюючи на різних посадах у Лебединському райвідділі внутрішніх справ (тепер поліції). Пройшли шлях від дільничного до начальника районного відділу. Не шкодуєте, що саме так склалася доля?

– Як можна шкодувати за своє чесно прожите життя, за свою, як ви кажете, долю? Скажу жартома, що ота моя доля сама визначилась і мене сюди привела. А що стосується моєї відданості службі, то це дійсно так. Я все своє свідоме життя віддав службі в органах внутрішніх справ, і не тільки життя, але й здоров’я. У міліції в наші роки завжди нелегко було служити нам, сьогоднішнім ветеранам і пенсіонерам. Життя свого ми не шкодували, добросовісно служили народу України, рідній Вітчизні.

Скажу відверто, що при всіх наших труднощах без вагань повторив би свою долю.

– Який період служби був, якщо так можна сказати, найприємнішим для Вас?

– Приємного мало буває у нашій міліцейській службі, а точніше сказати, його, мабуть, зовсім не буває, якщо, звісно, не враховувати винятків. Ось про один із них, який мені глибоко запав у душу на все життя, з вашого дозволу розповім.

Йшли 90-і роки. Мене разом з колегами з інших областей України керівництво МВС запросило з дружинами до Палацу «Україна» (м. Київ), де я отримав погони полковника міліції з рук міністра МВС України в присутності Президента України та Голови Верховної Ради України. Це високе офіцерське звання мені присвоїли за сумлінне ставлення до виконання службових обов’язків. Ми були присутні й на інших святкових заходах, чим я дуже пишаюся. Таке не часто в нашому житті буває. Вважаю, що це для мене був найприємніший випадок у період служби.

– Хто скерував Ваш шлях у професію міліціонера?

– Запитання ваше коротеньке і, на перший погляд, простеньке, але скажу, що на нього одним рядком, мабуть, не відповім. Не задумуючись, чітко можу сказати, що скерувало мій шлях на службу в міліцію: це моє на той час коротеньке, але дуже активне, на мій погляд, життя. Після закінчення 10 класів  продовжував навчання у гірничому училищі м. Горлівка (Донецька область). Моя наполегливість у навчанні, я думаю, не була поза увагою педагогічного колективу училища і, мабуть, моїх однокурсників та й усіх студентів. Тому не випадково мене обрали старостою групи, а згодом секретарем комсомольської організації училища. Саме там я набував життєвого досвіду. Постійно брав участь у різних заходах, які проводилися, у тому числі й виховного характеру. Зазвичай, як секретар комсомольської організації училища, проводив зі студентами відповідну виховну роботу. Горлівське гірниче училище закінчив з відзнакою.

Не пройшла для мене безслідно й служба в армії, де продовжував набувати свого життєвого досвіду. Розпочинав службу курсантом учбового підрозділу, яке також закінчив із відзнакою (навчався 6 місяців). Тому керівництвом був залишений в учбовому підрозділі і призначений на посаду інструктора. Закінчив службу командиром взводу цього учбового військового підрозділу.

Набутий досвід роботи з людьми скерував мене для подальшої служби в органах внутрішніх справ.

– Як батьки поставилися до Вашого вибору такої професії?

– Батьки мені завжди довіряли у всьому. Тому сприйняли моє рішення спокійно і підтримали мій вибір.

Вони, на жаль, вже покійні. Але я назавжди зберіг у своєму серці їхні світлі образи, мудрі слова, натруджені руки… Царство Небесне їм та Вічний спокій їхнім душам.

– Хоча наше інтерв’ю святково-ювілейне, однак хочемо адресувати Вам зовсім не святкове запитання: чи траплялися під час служби випадки, коли Ви особисто ризикували власним життям?

– Так. Такі випадки були, але дуже й дуже рідко. Про один із них розповім. Він трапився, коли я перебував на посаді дільничного інспектора міліції. Скажу відверто: служба дільничного інспектора сама по собі дуже ризикована. Якось, десь після опівночі, повертався зі служби додому. Моє помешкання знаходилося поруч з колгоспною будівлею. У той момент, коли підходив до своєї оселі, інтуїтивно відчув поруч присутність іншої особи. У темряві розгледів постать. На мій окрик  ніхто не відповідав, і жодних дій по відношенню до мене не було. Я не став ризикувати. Швидко зайшов у двір і, схитрувавши, клацнув клямкою вхідних дверей у будинок. Потім, не заходячи в нього, вийшов на вулицю через іншу хвіртку. І тут переді мною з’явилася постать чоловіка. Я швидко привів у готовність свою зброю і, як кажуть, взявши ініціативу в свої руки, миттєво провів затримання. Мої дії для нього були неочікувані, тому ніякого фізичного опору не було, окрім слів: «Начальнику, я здаюся». Надів на нього кайданки і черговим колгоспним автомобілем доставив до райвідділу міліції. Слідчо-оперативною групою було встановлено, що затриманим виявився неодноразово раніше засуджений за тяжкі злочини, який проживав у нашому районі та був на відповідному обліку в міліції. З його слів, він приїхав з’ясовувати стосунки зі своїми знайомими.

– Ви одержували вдячність від людей, котрих вдалося, так би мовити, поставити на шлях істини та виховати в них справжні людські якості?

– Звісно, одержував. Як у письмовій, так і в усній формах. Пригадую один дуже сумний випадок на моїй дільниці. Я проводив досить кропітку виховну роботу з одним із підлітків, який на той час був на обліку в дитячій кімнаті міліції. Він ще до служби в армії став на шлях виправлення. В листі з армії, де проходив дійсну військову службу, звертаючись до мене, просив вибачення за всі ті клопоти, які створював мені як дільничному інспектору. І обіцяв, що після демобілізації обов’язково буде моїм помічником. На жаль, із армії його привезли в труні. Читав висновок експерта, де зазначалося, що в юнака був серцевий напад. Дуже прикро, що ця історія з моїм підопічним мала такий сумний кінець.

– Які нагороди маєте за службу?

– Якщо перераховувати всі мої заохочення, які отримав за період служби, то їх дуже багато. Я нагороджений медалями «За бездоганну службу» усіх 3 ступенів, медаллю «За заслуги», знаком «Відмінник міліції», знаком «За захист економіки України», почесними знаками Асоціації ветеранів МВС України (2 рази), Почесними грамотами МВС України та УМВС в Сумській області (13 разів), був занесений на Дошку Пошани УМВС в Сумській області та районну Дошку Пошани (11 разів). А також одержував грошові винагороди від УМВС в Сумській області та райвідділу міліції та подяки. Вибачте, шановні читачі, за таку відвертість і не вважайте мене при цьому через край хвалькуватим.

– Ви й сьогодні в строю, адже ведете активну громадську роботу, не забуваючи відділ поліції, молодих колег, котрі прийшли Вам на зміну. То розкажіть про це.

– Із задоволенням. Більше 10 років я очолюю Раду ветеранів і пенсіонерів Лебединського відділу поліції. Наша ветеранська організація є структурним підрозділом обласної ветеранської організації Асоціації ветеранів МВС України. Скажу відверто, робота ця не із легких, якщо ставитися до неї з душею. Вона проводиться не спонтанно, а планово і постійно. Адже ветерани і пенсіонери міліції роблять вагомий внесок у виховання молоді та підвищення іміджу поліції. Разом з керівництвом ВП здійснюється постійна діяльність, спрямована на поліпшення пенсійного, матеріально-побутового, медико-соціального забезпечення наших ветеранів та пенсіонерів відділу. Скажу вам, що вона дуже об’ємна і одним рядком не пропишеш, але хочу підкреслити, що основним завданням при цьому є і буде необхідність оточити всіх колишніх колег максимальною увагою та турботою, дати можливість зрозуміти, що вони не залишені наодинці зі своїми проблемами, а є повноправними членами нашого колективу.

– А з ким із колишніх колег, з якими, як кажуть, йшли пліч-о-пліч, оберігаючи правопорядок на Лебединщині, підтримуєте зв’язки, зустрічаєтесь?

– Я чесно виконував покладені на мене обов’язки, перебуваючи в різних службах і на різних посадах. Останнім часом очолював райвідділ міліції. Тому, як ви зрозуміли, практично з кожним співробітником райвідділу йшов пліч-о-пліч, оберігаючи правопорядок на Лебединщині. З кожним із них я із задоволенням  зустрічаюся на загальних заходах, які ми проводимо у відділі поліції за участю ветеранів та пенсіонерів міліції і поліції. І не один раз на рік.

–Ви – людина-«живчик». Не сидите на місці. Окрім громадської роботи, чим ще сповнене пенсійне життя полковника міліції Журби?

–Допомагаємо з дружиною Тетяною Васи­лівною дітям у вихованні наших онуків. Враховуючи специфіку моєї служби, у свій час я мало приділяв уваги сім’ї, своєму здоров’ю, тому сьогодні намагаюся надолужити упущене.

– Ви з дружиною Тетяною Василівною задоволені від того, якими виростили й виховали своїх дітей, як склалася їхня доля. Познайомте й зі своїми онуками.

– Це питання я, краще б, переадресував моїй дружині. Відверто скажу, що дуже вдячний їй за виховання дітей, створення сімейного затишку та комфорту у сім’ї, постійну підтримку мене як у період служби, так і сьогодні. Вважаю, що моя участь у вихованні дітей більше полягала в особистому для них прикладі мене, як батька.

Наші діти здобули вищу освіту, працюють, набираючись досвіду та авторитету. Алла – учитель початкових класів, Роман є державним службовцем. Вважаю, що наші діти вибрали для себе правильний життєвий шлях. Ми цим пишаємося. Онуки, яких ми безмежно любимо, навчаються в школі, Жанночка  закінчила 10 класів, Богданчик – 6. Дай їм, Боже, здоров’я, ласки та Божої благодаті на многії літа.

– Ви не шкодуєте, що проживаєте в затишному Лебедині, а не у великому мегаполісі, де вирує життя? Що для Вас значить наш маленький Лебедин?

– Якщо я не залишився після служби в армії жити у великому, як ви говорите, мегаполісі, де навчався після школи та проходив дійсну військову службу, то сьогодні у мене навіть гадки такої не виникає. Для мене Лебединщина – мала батьківщина, і я їй ніколи не зраджу.

– І таке собі запитання-штамп: якби можна було знову пройти цей шлях, пройшли б?

– Пройшов би без вагань.

 

І наші традиційні 7 Бліц-запитань

– Ваше життєве кредо?

– Робити людям добро.

– Не розучились стріляти? Скільки очок можете набрати, стріляючи із пістолета з трьох пострілів по мішені?

– Я був у міліції позаштатним інструктором із самбо та стрільби, так що й сьогодні можу вибити не менше 25 очок з 3-х пострілів по мішені з пістолета ПМ.

– Ваш найнадійніший друг?

– Мій надійний друг – дружина.

– Ваше хобі?

– Раніше, коли я служив у міліції, хобі для мене була робота. А сьогодні люблю працювати на присадибній ділянці, переглядати документальні фільми і читати життєві новели про цікавих людей.

– Ви носите одяг вітчизняного виробника чи імпортний?

– Віддаю перевагу одягу вітчизняного виробника.

– Ваші улюблені фільм і книга?

– Найбільше люблю переглядати фільми на військову та кримінальну тематику. Особливо подобаються «Сімнадцять миттєвостей весни» та «Місце зустрічі змінити не можна». Полюбляю перечитувати поезію Івана Франка, Андрія Демиденка, Ліни Костенко та інших.

– Ви часто даруєте квіти дружині?

– Як і більшість чоловіків, – при нагоді. Але пригадую, коли квіткова галузь ще не була розвинена у нашому місті, скупив усі троянди на місцевому ринку і подарував дружині на ювілейний день народження.

– Дякуємо, Іване Михайловичу, за відверті відповіді. Ще раз із ювілеєм Вас! Хай подальші роки приносять Вам радість, добро, благополуччя.

Бесідували

Надія СОЛОДОВНИК,

Василь ДАЦЬКО.

Додати коментар