Стрічка новин
Перемоги юних шахiстiв: 21-23 липня 2020 року в клубі інтелектуальних ігор Сумського державного університету відбувся відкритий Кубок міста Суми з шахів, присвячений Зустрічають чемно, проводжають з усмішкою: Ці милі, чарівні жіночки-продавчині завжди привітно і чемно зустрічають відвідувачів магазину «Покровський», що розташований на вулиці Шановні лебединці! Дорогі земляки!: Мовчати вже не має ні сил, ні бажання. Та і не в моїх правилах миритись з несправедливістю. З листопада минулого Уривки Лебединських розмов: Дві жінки розмовляють біля АТБ в Лебедині: – Мій чоловік сказав, якщо я буду важити 100 кг, він мене покине. Любительське рибальство на орендованих ставках: Відповідно до ст. 51 Водного Кодексу України та ст. 14 Закону України «Про аквакультуру» орендарі водного об`єкта зобов`язані передбачити місця Станом на 2 жовтня 2020 року на Сумщині 4677 випадків захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 242 осіб (Суми - 185, Шостка - 2, Конотоп - 4, Ромни - 4, Одкровення українського далекобійника: Ми неодноразово друкували розповіді наших земляків про життя в різних країнах Європи. З введенням безвізового режиму та спрощення Такий у них менталIтет: Якось Галина Олексіївна і Петро Іванович Перевозники з Лебедина, перегортаючи сторінки сімейного альбому і ведучи надвечірню задушевну розмову, невимушено Її життя, мов промінь сонця: У кожної людини, як писав Тарас Шевченко, своя доля і свій шлях широкий. Так і в Ніни Чхун із с. Пишаємося нашою Василівною: Близько 30 років тому, з мальов­ничої Полтавщини до Кам’яного, доля закинула цю працьовиту, талановиту, щиру, добру жінку.

Влітку вдома справ багато.

- Гришо, – гукнула Варвара Павлівна до чоловіка. – Піди на город і копни декілька кущів картоплі.

Вадик зараз заїде до нас, так просить жареної картоплі. Дідусь був завжди радий онукові, тому швиденько взявся за лопату. А вже хвилин через десять погукав дружину: «Будемо, жінко, взимку без картоплі. Я ж говорив, що не треба одну «Слов’янку» саджати.

– Так там же й «Лілея» була… – розгублено мовила Павлівна. Шви­денько обчистила декілька кар­­­топ­лин, приготувала онукові йо­­го улюб­лену страву.

А вже вдень від сусідів дізналася, що в них з картоплею така ж історія.

Неполіття й на огірки. Хіба колись була такою ціна на них серед літа – 20-25  гривень за кілограм?

Хоча самі поміж собою жінки згодилися: були б картопля та хліб, а без огірків перезимувати можна. Кабачки є їм на заміну.

Пораділи увечері разом за Те­тя­ну, яка живе на сусідній ву­лиці. До неї син-контрактник у відпустку приїхав. Каже, трішки захворів, але то нічого. Вдома, як кажуть, і стіни лікують.

– Може, – обізвалась до них Тетяна, яка йшла до магазину, – хоч Кравчук допоможе привести до миру? Президентом все-таки був, людина освічена, в політиці розбирається.

Знизали сусідки плечима: хтозна, як воно буде. Стріляти ж ось припинили. Вже місяць тиша.

Присіли на лаву на серпневому сонечку боки погріти, аж і Тетяна з-пів дороги вертається:

– Це ж треба, дівчата, маску вдома забула. В магазин без неї не впустять.

– А ще, не дай Боже, й штраф «припишуть», – занепокоїлась Варвара Павлівна. І він немалий – 17  тисяч гривень. Й у мене часто таке буває, тому в сумочку завжди кладу запасну маску.

– Бабусю, – підбігла до Катерини Григо­рівни онучка Віра, – ось подивись у моєму телефоні, яку клумбу зробили в Сумах біля фонтану «Садко»! Уявляєш, там висаджено більше 6 тисяч кущів петуній, які самі виростили в «Зеленбуді». А ще там і гравій, і мармурова крихта. Чому в нас у Лебедині такі погані квітники?

– Тому що ними ніхто не хоче займатися. Дякуючи Лозовому, хоч один квітник розкішний у місті з’явився, і фонтан чудовий. Пам’ятаєш, Варю, скільки раніше в центрі Лебедина квітло флоксів? Така краса була, а пахощі які! Згадати приємно. А тепер навіть Тарасові Шевченку з пам’ятника сумно дивитися на ту клумбу, що «прикрашає» центр скверу.

Перекинулися декількома словами й про коронавірус. Куди ж сьогодні без нього? Ле­бедин довго тримався, аж виявили ще декілька хворих. Нехай швидше видужують!

Школярі нібито підуть 1 вересня до школи. Але там стільки рекомендацій від Міністерства освіти. Спробуй усе виконати! В студентів буде, виявля­єть­ся, дещо по-іншому.

– Варю, я поїхав за ліками в аптеку, то ти поглядай за хатою, бо шахраїв розвелося багато. Ось тільки що прочитав, що в Сумах взяли під варту жінку, яка виманювала в людей гроші за вигадані ДТП з їхніми родичами і збагатилася на 700 тисяч гривень. Тепер її спільників розшукують.

Жінки зітхнули, почувши таку новину. Та й по домівках. Влітку вдома справ багато.

 

Кохання виправдало себе

Марина виховувала донечку Тетяну сама, адже чоловік її загинув. Важко було жити. Жінка на двох роботах працювала. Через три роки колега познайомила її з Віктором. Хороший він чоловік був. Від першого шлюбу мав сина Мішу.

З першою дружиною вони розлучилися, тому що та дуже пити почала й гроші красти. От Марина з Віктором почали спілкуватися, а згодом він її заміж покликав. Марина довго вагалася, але подруга її переконала, оскільки знала Віктора давно. Хороший він чоловік, заробляти вміє та й не п’є. От Марина й погодилася.

Діти їхні здружилися, та й життя добре складалося, але щастя тривало недовго. У Віктора раптово стався інсульт, і він помер. Марина не розуміла, чому життя посилає їй такі випробовування, а головне – за що? Проте довго вона не плакала, адже на це не було часу, потрібно було оформити опіку над Михайлом. Відправляти його до дитячого будинку не хотіла, тому що він вже для неї рідним став.

Так вони й жили втрьох. Після восьмого класу Міша вступив до технікуму й взагалі допомагав Марині у всьому. Часто навіть Таню зі школи забирав, аби до неї ніхто не чіплявся. Марині здавалося, що у неї просто ідеальна родина.

Проте одного разу їй зателефонувала шкільна медсестра й повідомила, що Тані стало погано і її забрали до лікарні. Марина кинула всі свої справи та миттю полетіла до доньки. Там лікар і повідомив її про те, що вона скоро стане бабусею.

Марина не знала, що робити. На Михайла вона не кричала, вирішила спокійно з ним поговорити та дізнатися, як це взагалі трапилося.

– Міша, ти ж вже дорослий. Ти хіба не знав, які можуть бути наслідки?

– Та знав, але не думав, що все може так швидко статися. Ми ж лише раз… Не хотіли ми ще дітей. Я її кохаю й навіть одружитися хотів, але пізніше, коли закон дозволить…

Марина пропонувала приховати цю вагітність, а дитину записати на неї, але молода родина вирішила інакше. Вони захотіли одружитися й бути законними батьками дитини. Марина майже місяць бігала різними установами, аби зібрати усі необхідні довідки та зареєструвати шлюб неповнолітніх дітей.

Важко було перші три роки. Таня тоді з дитиною сиділа, а Марина працювала днями й ночами, аби прогодувати дітей. Михайло також не сидів, постійно шукав підробіток й хоча б трохи, але допомагав грошима. Потім він закінчив технікум і знайшов нормальну роботу. Жити стало легше, й Марина тепер вдень працювала, а вночі спала.

З того часу минуло вже 25 років. Таня і Михайло досі разом. Вони вдячні Марині за те, що вона повірила у їхнє кохання й дозволила створити цю чудову родину.

 

Дзвінок татові

Прочитавши в інтернеті цю пригоду, Віра з чоловіком від душі посміялися. А, може, й справді таке буває?

Відвідував свою дитину в таборі, гуляли по території і знайшли телефон. Лежить собі на стежці, теплий ще, напевно, тільки що випав з кишені якогось телепня.

Спершу хотіли віднести на охорону, але по дорозі вирішили, що можемо і самі зателефонувати за яким-небудь номером, з’ясувати ім’я власника і повернути йому телефон. Так навіть приємніше.

У телефонній книзі було тільки два контакти. «Мама і тато».

Секунду повагавшись, я натиснув «Тато». – Привіт, синку! – пролунав у трубці густий, приємний баритон.

– Вибачте, це не синок. – сказав я, – Ми знайшли телефон, хочемо повернути власнику. Це телефон вашого сина?

– Так, сина. – злегка розгублено відповів співрозмовник на тому кінці, – А звідки він у вас?

– Кажу ж, знайшли. Гуляли, дивимося – телефон лежить. Мабуть, з кишені випав. Він у Вас у якому загоні?

– Хто? – баритон відверто тупив.

– Треба було мамі дзвонити, – подумав я.  З іншого боку, мені легко було зрозуміти розгубленість батька, коли з номера дитини дзвонить якийсь незрозумілий мужик. Тому я терпляче повторив:

– Син Ваш. В якому він загоні, Ви знаєте?

– Він ні в якому не в загоні.

– Він що, вожатий?

– Який вожатий?! Ви де, взагалі, цей телефон знайшли?!

– Тут, на території.

– На якій території?

– На території табору.

– Якого табору? Це що, розіграш?

– Знаєте, мені не до розіграшів. Я приїхав у табір провідати свою дитину, ми знайшли телефон. Табір «Дружба». Ви що, не знаєте, де Ваша дитина знаходиться?

– Я добре знаю, де знаходиться моя дитина! Ні до якого табору це відношення не має. Ви або знущаєтеся, або тут якась помилка!

– А це ми зараз легко з’ясуємо, – сказав я. Ми якраз підходили до будиночка охорони.

– Назвіть прізвище дитини і вік, – попросив я баритона.

І поки один з охоронців шарудів аркушами зі списком дітей, мій співрозмовник сопів у трубку, переварюючи те, що відбувається.

Я спеціально тримав телефон ближче до охоронця, щоб баритон міг чути відповідь з перших вуст.

– Є такий! – нарешті сказав охоронець, повторивши прізвище та ім’я дитини. – Шостий загін. Корпус три.

– Чи чули? – запитав я в трубку, – Зараз ми віднесемо дитині телефон, і Ви вже там далі самі розбирайтеся, Ваша це дитина, чи не Ваша.

– Добре, – відповів співрозмовник. – А де Ви, кажете, цей табір знаходиться?

– В Косино.

У відповідь баритон несподівано вилаявся.

– Що? – запитав я. – Щось не так?

– Та ні, все так. Вибачте, – сказав баритон. І секунду помовчавши, раптом зло процідив крізь зуби: – Все так! Просто цікаво, якщо дитина в таборі, то з ким ця... в Єгипет полетіла?!

Додати коментар