Стрічка новин
За даними Центру громадського здоров’я: Станом на 9:00 22 квітня в Україні 6592 лабораторно підтверджені випадки COVID-19, з них 174 летальні, 467 пацієнтів одужали. За 102: що трапилось? з 6 по 12 квітня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 168 заяв та повідомлень громадян, з них 15 на момент реєстрації містили Сумщина поки що у «зеленій» карантинній зоні: За даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, Сумщину другий тиждень поспіль віднесли до «зеленої» карантинної зони. Не допустити зривів у постачанні природного газу населенню: ТОВ «Сумигаз Збут» звернувся до Міністерства енергетики України з проханням вжити всіх можливих заходів для недопущення зривів у постачанні За крадіжку чужого відповідай по Закону: Лебединським відділом Роменської місцевої прокуратури здійснювалось підтримання державного обвинувачення у кримінальному Кандидати на посаду міського голови: Лебединська міська територіальна виборча комісія завершила реєстрацію кандидатів для участі у місцевих виборах. Завершена процедура реєстрації Уривки Лебединських розмов: На лавочці в парку ім. Шевченка, що в центрі Лебедина, порівняно теплого осіннього дня сидять і люб’язно розмовляють молоді чоловік На Сумщині вогнеборці ліквідували пожежу літньої кухні: 15 вересня о 13:51 до Служби порятунку «101» надійшло повідомлення про загоряння в приватному домоволодінні по вул. Пушкіна, в с. Станом на 14 вересня 2020 року на Сумщині 2502 випадки захворювання на коронавірусну інфекцію: За минулу добу Covid-19 підтвердили у 101 особи (м. Суми - 46, Шостка - 8, Конотоп - 15, Охтирка - У Лебедині сталася жахлива аварія: Водій, який рухався на великій швидкості по вул.Гастелло, 61, не впорався з керуванням та вилетів прямісінько на подвір’я житлового будинку.

Осінь, золота і чарівна, крокує нашою землею. Разом з нею вступає в свій осінній ювілей і моя подруга Людмила Лисенко. Доля звела нас у роки юності,

коли ми, молоді мами, народжували наших діток одного квітневого дня: вона – доньку, я – сина. Саме тоді якимось особливим шармом привабила Люда до себе. Уважна до людей, здатна миттєво допомогти їм, підтримати і словом, і ділом, доброзичлива, привітна. Ось такий перший її «портрет» вимальовувався в моїй уяві.

А згодом життя його підтвердило і підтверджує до сьогодні.

Люда народилася в родині межиріцьких сільських інтелігентів Марченків. Микола Григорович, її глава, був відомим у районі дільничним інспектором міліції, за лояльність і педагогічний підхід до виховання тих земляків, які схибили в житті, зійшли з правильного шляху, його люб’язно називали, як і головного героя з відомого фільму – «інспектор  Аніськін». Його дружина, Антоніна Іванівна, працювала медичною сестрою в сільській дільничній лікарні.

Обоє із подружжя були дуже зайнятими людьми, тому допомагала по вихованню їхніх дітей і своїх трьох онучат бабуся Клавдія, котра проживала неподалік. Особливе у неї ставлення було до Людмилки. Та й називала її саме вона, адже дівчинка розтопила скам’яніле серце Клавдії Леонтіївни, яка щойно втратила свою доньку, сестру Миколи Григоровича – Лідочку. Аж тут – народження першої онучки-дівчинки.  І бабуся вирішила дати їй таке ж ім’я, як було у її дочки. Понесла маля до священника, аби похрестив. Він все зробив, але не погодився з ім’ям, зазначивши, що такого не варто робити. І замінив літеру «і» на «ю».

Отож, бабуся стала не лише головним вихователем онучки, а й вчила її життєвим премудростям. Зокрема, ще дошкільням відправляла на сільський базар, щоб продала груші, а купила сала, доручала скупитися в магазині. А головне – скеровувала малу до старенької вчительки, аби та навчила онучку ще до школи писати й читати.

Бабуся була дуже охайною жіночкою: і в господі, і на городі в неї все вражало чистотою, красою. Прагнула виховати й онучку чепурушечкою. Тож і не дивно, що через роки таке прізвисько дасть Люді її кум Борис. І це не збіг обставин, це реальність.

Звісно ж, прикладом для Людмили і в дитинстві, і в юності були й мама з батьком, адже в родині панували злагода, доброта і працьовитість. Вони навчали своїх дітей – двох доньок і сина – самоорганізації, вмінню володіти собою за будь-яких обставин.

Все це у сукупності дало позитивний результат. У школі дівчинка навчалася добре, вела за собою клас на цікаві справи, була ініціатором різних шкільних заходів. І в неї все виходило чудово. А ще вміла досягати поставленої мети. Скажімо, кинула клич, аби її 10-А був супер-класом у школі, виділявся з-поміж  інших. Їй довірили закупити тканину, домовитися із місцевими швачками, щоб пошили для всіх однокласників однакову вишукану форму. І вона виправдала довіру. А скільки разів спрямовувала однолітків на патріотичні справи! І ті підтримували її. А згодом, по закінченню школи, стала організатором зустрічей, змістовних і незабутніх, з нагоди чергової річниці з часу закінчення навчального закладу.

З дитинства Люді подобалася торгівля (бабусина наука торгувати-купувати не пройшла даремно). Закінчуючи 10-ий клас, мріяла вступити в Полтавський торгово-економічний вуз. Та коли з подругою самостійно поїхали туди і побачили, який там конкурс, вирішили: не пробитися. Тож попрямувала до міста  Суми, бо воно ближче. Її дорога визначена в сільськогосподарський інститут, котрий на той час відкрили в обласному центрі.

Турбот до вступу було багато, а тут ще й перше кохання не давало спокою аж із дев’ятого класу. Люда й Ваня разом закінчували школу, і вона не могла допустити, щоб він поїхав далеко від неї вступати до військового училища чи до політехнічного в обласному центрі. «Місто то одне, але ж не разом», – роздумувала дівчина і переконала юнака перенести документи з політехніки до сільськогосподарського. Вона вступила на факультет економіки та організації сільськогосподарського виробництва, він – на механізації й електрифікації сільського господарства. Отож, продовжили крокувати поряд. А по закінченню третього курсу назавжди поєднали свої долі. І Люда Марченко стала Людмилою Лисенко. Її Ваня закінчив інститут з червоним дипломом, а вона трішки не дотягла, адже нове маленьке життя билося під її серцем. А згодом з маленькою донечкою довелося чекати татка півтора року з армійської служби. Поки Ваня виконував свій обов’язок перед Батьківщиною, Людмилина наполегливість не давала їй спокою. «Чому я сиджу вдома, треба працювати!» – роздумувала. І вона розгорнула свою трудову діяльність. «Нарешті я потрапила у свою торговельну стихію!» – раділа молода жінка, коли їй запропонували посаду директора Межиріцької торговельної дільниці. В підпорядкуванні було19 сільських магазинів із довколишніх сіл, дві автолавки і одна… конячка-розвозка. Та дарма, що обсяг робіт був чималим, Людмилі Миколаївні відразу вдалося підняти показники діяльності дільниці, здобути передові позиції, перші місця у змаганнях, підвищити культуру виробництва (дещо підремонтувати, переобладнати в торговій мережі).

А згодом, коли Іван Андрійович повернувшись зі служби, став працювати на посаді інженера в місцевому господарстві, туди ж перейшла на посаду економіста і його дружина.

Потім була в біографії Лисенків Ворожба. Іван Андрійович, як інженер, газифікував село, починаючи з нуля, а здав під ключ. Людмила Миколаївна трудилася і старшим бухгалтером у господарстві, і секретарем сільської ради. А ще забезпечувала надійний тил родині, в якій зростали вже дві доньки.  Виконувати, здавалося б, рутинну домашню роботу їй не було тягарем. Крутилася, як бджілка, створюючи затишок, добробут і діткам, і чоловікові.

Якось чоловік повідомив: «Закінчили газифікувати Ворожбу – їдемо далі». Здивуванню жінки не було меж: «Село величезне. Невже тут тобі не знайдеться роботи?  Та й облаштувалися добре». «Попрямуємо до нашого рідного Межиріча, – зазначив Іван Андрійович. – Нас там чекають нові справи».

Його, 32-річного чоловіка, призначили ке­рівником Межиріцького колгоспу. Зібравши речі, молода родина попрямувала на свою малу батьківщину. Чоловік був весь час у клопотах господарства: ростив урожаї, газифікував село, прокладав дорогу Межиріч-Суми, а дружині довелося створювати домашній затишок. Починали, по суті, з нуля. Відбудовували захаращене старе сільське приміщення для власного житла, своїми руками робили опоряджувальні роботи.

А коли настали сумні часи знищення колгоспів у масштабах країни, подружжя перебралося до обласного центру, де Іван Андрійович спочатку працював у приватній фірмі, а потім започаткував власну «газову» справу. Всі ті переїзди жінка переносила, можна сказати, мужньо. А ще Людмила Миколаївна виконувала свою жіночу місію дружини, мами, а згодом і бабусі. Людмила Миколаївна і Іван Андрійович виростили і виховали чудових доньок, дали їм вищу освіту. Сьогодні Наталія, старша, є першою помічницею батька у справах фірми, Аня, молодша, – помічник нотаріуса. Радують бабусю і дідуся онуки Арінка і Арсеній.

Наразі Лисенки з родиною переважно мешкають у Ворожбі, де пробігла їхня юність, хоча обидва села дорогі їхнім серцям. Сьогодні Людмилі Миколаївні випала нелегка місія – доглядати 92-річну стареньку свекруху, Анну Михайлівну. І вона віддає їй теплоту серця і душі, бо ж ця жінка подарувала їй чудового супутника життя. А ще клопочеться біля землі (це її стихія) – вирощує всіляку городину, саджає квіти, готує смачні страви (майстерність у цій справі перейшла від бабусі Клавдії). Щось із рецептів знаходить в Інтернеті і експериментує на кухні.

Скажете, що тут дивного: жінка виконує свої жіночі обов’язки. Я ж скажу так: вона до того ще й – майстриня слова. Приходить до неї муза (недарма в школі добре знала рідну мову та літературу, писала найкращі твори) – і береться за перо, аби розповісти читацькому загалу, зокрема й тижневика «Будьмо разом», про хороших людей поміж нас, про свою малу батьківщину – с. Межиріч, а трапляється, що й заримує кілька строф для друзів, рідних, колишніх однокласників, аби привітати їх з нагоди тієї чи іншої події.

Ще однією важливою рисою характеру Людмили є її прагнення допомогти людині, не бути байдужою до її проблем, критичних ситуацій. Прикладів можна навести безліч. Сьогодні, зокрема, Людмила Миколаївна  разом з однодумцями переймається долею дівчинки-сироти із Ворожби. Якось вдячна знайома, яку вона «витягла» із забуття через важку хворобу, назвала свою рятівницю «посланцем від Бога». І Людмила в таких ситуаціях, коли поспішає комусь на поміч, ніби відчуває, що й справді якась неземна сила дає їй своєрідний посил: поспішай, борись за правду, допомагай, рятуй. І вона завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. І в такі моменти Людмила Миколаївна дякує Богу і батькам, котрі дали їй життя, щоб вона могла ним милуватися, зачаровуватися його принадами, а головне – допомагати людям.

Ось така вона, моя подруга Людмила Лисенко. Ось таким шляхом вона йшла всі роки життя. Веселка, в якої є яскраві і, на жаль, темні тони в кольорах, осявала її життя. Та яскравості, дякувати Всевишньому, було більше.

Час поспішає вперед і вперед. Ось він нарахував їй отой ювілей, що осіннім зветься. І на думку спали рядки із пісні Геннадія Тимофєєва «Осенняя женщина»:

Осенняя женщина, как роза божественна,

Как лилия, женственна, чиста и нежна.

Осенняя женщина светла и торжественна,

Хмельное блаженство в бокале вина.

То ними цілком можна охарактеризувати і мою подругу. З ювілеєм тебе, Людо! Щасливо-веселкового тобі подальшого життєвого шляху.

Надія,

м. Лебедин.

Додати коментар