Стрічка новин
Лебединщина проти приєднання до Охтирського району: 3 червня Сумська обласна державна адміністрація погодила проєкт постанови Міністерства розвитку громад і територій України «Про утворення та ліквідацію районів». Відома ведуча Леся Нікітюк відвідала Лебедин: 22 червня наше місто від­ві­дала відома ведуча Леся Ні­кі­тюк. Знімали сюжет для тревел-шоу «Le маршрутка». Ту­рис­­­тичний проєкт покликаний У Сумській області зняли карантин по АЧС: Як повідомлялося раніше, 4 серпня поточного року в Лебединському районі був зареєстрований спалах африканської чуми свиней. «Школьные годы чудесные...»: Як швидко йде час. Не встигли ми озирнутися, як минула половина життя. Усі уже дорослі, підросли діти, дехто дочекався онуків. Чим обернеться несплата за платіжками: Ситуація, що склалася в нашій країні за останні місяці, досить тривожна. Небезпечний вірус охоплює все більше територій. Українці живуть в Скільки ніг у свині?: Ви коли-небудь кололи кабанця в своєму господарстві? Ні? Ага, кололи. Значить, ситуація вам знайома. Увага, шахраї!: Шановні лебединці! Сьогодні до мене були неодноразові звернення про те, що містом блукають люди, які пропонуючи послуги з перевірки газових Під вітрилами любові: Погожий жовтневий день видався напрочуд сонячним, теплим. У альтанці, на своєму подвір’ї, зібралася багатодітна сім’я В’ячеслава та Ірини Губеня. Шахрайки «перевірили» 82-річного дідуся на коронавірус: Зловмисниці зайшли у будинок 82-річного дідуся, мотивуючи свій візит необхідністю нібито виміряти йому температуру. Спочатку розповідали про поширення Нардеп відвідав Лебединщину: 22 червня Лебединщину з робочим візитом відвідав депутат Верховної Ради України Микола Задорожній. Спочатку він провів особистий прийом громадян.

До першої столиці України  мене покликала презентація альманаху «Харківський міст». Після вдалих поетичних спроб у  роки юності мені довелося зробити

чималу паузу у творчій діяльності, про що я згодом не раз жалкував. Обравши за порадою рідних той фах, який дозволив забезпечувати у майбутньому себе і родину, я інколи брався за перо, однак часу катастрофічно не вистачало. Ті поезії, які зрідка народжувалися і читалися у близькому  колі, сприймалися схвально, дехто навіть дивувався моїм здібностям і радив не кидати цього заняття. Особливо цим переймався мій старший син, який  успадкував поетичні здібності. Саме йому я завдячую тим, що повернувся до справи, до якої лежала душа. Досить швидко я надолужив згаяне, увійшовши до кола місцевих літераторів. Опанував нове і шліфував давно набуте. Моє життя стало більш цікавим та насиченим: фестивалі, конкурси, зустрічі, корисні та приємні знайомства, обмін досвідом, перші книги, колективні збірники, альманахи... Нарешті з’явилася можливість подорожувати, представляючи власну творчість у літературних колах різних міст. Дійшла черга і до Харкова, міста моєї юності. Як давно я тут не був!  Швидко зареєструвавшись, вирішив прогулятись містом,  у якому прожив вісім років.

Я йшов знайомими вулицями. Впізнавав і не впізнавав їх, адже за стільки років багато що змінилося. Спрага змусила підійти до торгового центру.  І тут  я майже впритул зіштовхнувся із сивочолим  чоловіком, у якого були напрочуд знайомі зелені очі... з рудими віями. Як у мого студентського друга  Василя! Серце раптом закалатало.

– Перепрошую, Ви випадково  не Василь? – випалив схвильовано.

– Василь, – пошепки і з недовірою відповів той, а потім, вдивляючись, несподівано заволав:

– Вікторе, це ти?! – і широко розставив руки для обіймів.

 Я не стримався і засміявся: Василь  завжди був таким емоційним!

– Віталій, – відповів я. – Хоча ти недалекий від істини , адже половина документів у мене була на ім’я Віктора. Лише в 16 років, як видавали в школі паспорт, я дізнався, що насправді Віталій, як записано в метриці. Скільки пам’ятав себе  з дитячих років, мене звали Віктором усі рідні.

– Як довго ми не бачились! – весело загомонів мій товариш. – Уявляєш, я тебе давно шукав в Інтернеті, але весь час  безрезультатно, бо запит давав на Віктора. От досада! Скільки часу згаяно. А сьогодні так несподівано зустрілись! Навмисно не придумаєш.

Кинувши сумку, яку він тримав у руці, він обійняв мене, в очах блиснули сльози.

Я запропонував посидіти в кафе, і Василь погодився. Вибрали столик біля вікна, присіли.

– Васю, а пам’ятаєш,  як ми після занять ішли на Совнаркомівську до кафе-автомату...

– ... і купували там «тошнотик», тобто пиріжок з лівером за 5 копійок, і томатний сік за 10 копійок!

Потекли спогади про студентські роки. Я починав фразу, а Вася, не замислюючись, продовжував у тому ж дусі.  

– А ти пам’ятаєш, – спитав я, – як наш староста, Михайло Прокопович, забіг в аудиторію і закричав, вимахуючи газетою, що в Білгороді відбудеться чемпіонат світу з мотокросу і приїде королева Англії! Коли він спитав,  хто їде, вся аудиторія підняла руки.

– Як таке забути?! – захоплено  відповів Василь. – Який був ажіотаж: обрали оргкомітет, почали збирати гроші на квитки, не можна було пробитися... А тоді... нічого не вийшло: почали відмовлятися, розбиватися на групи, а під кінець і зовсім випарувалися. Ото я, ти і мовчун Микола остаточно вирішили поїхати до Білгорода разом, а  інші більше теревенили.

– Вирішити-то ми вирішили, але ж грошей було  мало. Пам’ятаєш, зібралися їхати електричкою? Як зараз бачу – сонячний  ранок 6 серпня 1967 року,  вокзал «Південний», «три мушкетера» в очікуванні пригод.

– Стосовно пригод потрапляння в саме яблучко. І в кого з нас з’явилася божевільна думка їхати на даху вагона потяга?

– Не знаю. Ми одночасно побачили, як такі ж хлопці, як і ми,  всілися на даху вагона потяга, що їхав у бік Білгорода. Вирішили й собі ризикнути...

Мені пригадалося, що на вокзалі було багато міліції. Правоохоронці стояли рядами і пропускали до потягів лише тих, у кого були квитки. Нашу спробу сісти на території вокзалу попередив молоденький лейтенант, який, мабуть, здогадавшись про наші наміри, несподівано рвучко схопив Василя за руку і довго тримав, незважаючи на те, що ми благали його відпустити. Тільки коли натовп збільшився і почався ґвалт,  ми таки  визволили Василя і побігли геть. Але не здалися. Оговтавшись, почали спостерігати за потягами, з’ясували, який їде в напрямку Білгорода і вирішили сідати вже в кінці перону. Коли потяг рушив,  міліції поруч не було. Це нас трохи здивувало, але часу на роздуми не мали,  ми на ходу  по черзі наздоганяли вагони і стрибали на підніжку, потім сходами між вагонами вилізли на дах. Опинившись, як нам здавалося, у безпеці, ми посміливішали, почали жартувати, поїли пиріжки, які взяли з собою. Настрій був чудовий – попереду нас чекав мотокрос світового рівня!

– А це на ліктях шрами від твого падіння? – запитав я, звернувши увагу на лікті товариша. Василь, доторкнувшись до застарілих шрамів, зніяковіло сказав:

– Якби мій син таке встругнув, не знаю, що б із ним зробив... Де тоді була моя голова? Міг би загинути... Пам’ятаєш?

– Ще б пак.

Було тепло, навіть жарко. Сидячи на даху, ми  розповідали один одному всілякі історії, анекдоти. Коли за дві години побачили Білгород,  приготувалися на ходу зістрибувати. Першим на черзі стояв Василь. Але потяг, трохи пригальмувавши,  почав їхати швидше, і він не ризикував стрибати. Аж тепер ми зрозуміли, чому не було міліції  біля нашого потяга: він не зупинявся в Білгороді. Що було робити? Згарячу ми закричали: «Стрибай!», –  і Василь стрибнув, покотився насипом, роздерши лікті до крові і закривавивши  білу сорочку. Микола, який стояв другим, промовив: «Я не буду стрибати», – і поліз назад.

Чим далі ми від’їжджали від місця падіння Василя, тим гірше було на душі. Ми не знали, що робити. Потяг не зупинявся. Проскочивши повз Білгород, мчали вперед на Курськ на великій  швидкості. Настрій було зіпсовано, але ми не втрачали надії зійти в Курську і поїхати назад.

В Курську ми спокійно спустилися на перон. Розпитали, коли їде потрібний нам потяг і почали чекати. Міліціонерів і тут було багато. Вони, як бджоли в вулику, бігали по перону, не пропускаючи молодь без квитків до вагонів. Ми, як і в Харкові, пішли на кінець перону,  знову на ходу заскочили на потяг. Виявилося, що на дахах вагонів сиділо багато хлопців. 

Десь опівдні ми таки дісталися до пункту призначення. Сонце немилосердно припікало. Коли потяг почав гальмувати, по черзі зістрибнули на землю. З хлопцями із Курська, з якими встигли заприятелювати,  доїхали на тролейбусі до вулиці Железнякова,  а потім пішки подолали ще декілька кілометрів. На узбіччях було повно машин, які залишили ті, хто приїхав подивитися на чемпіонів мотокросу. Всі були на підйомі сміялись, розмовляли про чемпіонат. Яким же було наше здивування, коли неподалік від входу ми побачили... нашого Василя. Він закотив рукава сорочки,  лікті були добряче збиті, волосся  від пилюки побіліло. Від радості ми весело залементували:

– О, ти став  Дідом Морозом!

Струснувши пил з голови, Василь доброзичливо сказав:

– Досить уже глузувати! Краще ходімо я покажу місце, звідки краще видно! Я вас уже зачекався!

– А королева Англії є? Ти її бачив? Яка вона?– навперебій питали  ми.

– Якийсь красивий намет із обслугою стоїть, але невідомо, чи то королева, чи ні.

У всіх на вустах був мотогонщик, чемпіон світу Віктор Арбєков (СРСР), сподівалися, що він переможе. Також згадували чемпіонів світу. Хальмана Торстена зі Швеції,  Робера Жоеля з Бельгії.

– Хто перемагає? – поцікавився я.

– Та хіба тут збагнеш? Гучномовця не чути, тільки біла пилюка всюди. Майже нічого не видно...

З годом ми дізналися, що королеви Англії не було. В наметі спостерігала за змаганнями принцеса з Голландії. Вона сиділа під білою ажурною  парасолькою.

Глядачів було близько 80 тисяч із різних країн світу. Чемпіонат проходив  на Білій горі. Траса була складною, але цікавою: вона повторювала природний ландшафт, була зигзагоподібною, знаходилась ніби в чаші, а глядачі розташовані зверху на схилах. Так що слідкувати  було комфортно. Атмосфера серед вболівальників була радісною, доброзичливою.  Ми бігали з одного місця до іншого, мотоцикли ревли, стрибали. Зустріли мажорів з інституту,  що приїхали, придбавши  квитки. Але в центрі уваги був наш Василь, який, проливши кров,  героїчно дістався до пункту призначення.  Пилюка стояла стовпом, тож незабаром  усі були замурзані, трасу ніхто не поливав, іноді нічого не було видно, особливо коли  спортсмени стартували. Здавалося, що вони їхали навмання  і самі нічого не бачили попереду. Спека доймала.  Побачили бочки з водою, ми здогадалися  намочити носові хусточки й покласти  на голову.

– А пам`ятаєш, як нас із хусточками на голові навпроти намету принцеси сфотографував   закордонний кореспондент, одягнений у все строкате, наче папуга ?  А потім  у новинах проскочило  фото з натяком, що в організаторів не вистачило грошей на парасольки...

За кілька годин через спеку зробили перерву. Нам дуже хотілося їсти, але ми не знали, де можна було здобути харчі.  І тут нам пощастило. Я  познайомився з хлопцем, який стояв поруч. То був Іван із Москви. Він був зі своєю групою. Але не всі, хто планував, прибули на чемпіонат. Він запропонував нам  талони на їжу за дуже мізерні гроші, тож ми,  радо придбавши талони, підійшли до авто,  з якого видавали їжу. Підкріпившись, почали шукати холодок. Дерев було  мало, тож перейшли на інший бік схилу, де були маленькі деревця. Під ними розпашілі чоловіки розпивали спиртне. Вони хотіли й нас пригостити, але ми подякували і відмовилися.

Траса в крейдяних горах мала різкі перепади, але була добре підготовлена до чемпіонату світу. На четвертому колі Арбекову ледь не вдалось обійти  бельгійця Робера. Який галас піднявся над вболівальниками! На повороті спортсмени знову помінялися місцями. На величезній швидкості мотоциклісти злітали в повітря на трамплінах… Таке враження, що і ти з ними злітаєш, аж серце завмирає… Звісно, словами цього не передати…

Побігавши по яру ще з годину, ми поїхали на вокзал. Пора додому!

Знову  міліціонери снували по перону між потягами, які відправлялися на Курськ,  і тими, що їхали на Харків. Охочих їхати було багато. За відпрацьованою схемою вийшли на кінець перону. Харківський потяг рушив. Гомін, ґвалт! Міліціонери знімали хлопців з підніжок вагонів, та все ж чимало вже їхали на даху.

– Василю, ти ж того дня ще одну пригоду пережив! Коли  сидів між вагонами, тебе гачком знизу за ногу підчепили міліціонери.

– Та бодай їм трясця! Я тоді не на жарт злякався. Дякую, що хоч підхопили та порятували...

– Та ми самі тоді перелякалися за тебе! Ледве відчепили той гак! Довелося перейти на інший  вагон.

Перед Харковом наша веселість зникла. На вокзалі нас, напевно, вже чекали…Що ж робити? Але машиністи, мабуть, пожаліли нас, бо призупинили потяг, і ми пострибали вниз, як груші з гілки.

– А я ж потім, десь через тиждень, – весело сказав Василь, – зустрів того лейтенанта міліції, який тримав мене за руку в Харкові на вокзалі.  Він підійшов до мене в парку, уже не в формі, потис руку і спитав : «Ну що, побували на мотокросі, сподобалось? Заздрю. Я б і сам поїхав, але служба… Вибачай, що так вчинив».

– Буває ж таке! А я згадав, як на нас, замурзаних і пропахлих димом, дивились пасажири трамваю, поки ми добиралися до гуртожитку.– А коли пішли в душ, то темненькі струмочки довгенько  стікали з кожного.

– Але нам було весело:ми побували на чемпіонаті світу з мотокросу!

Я подивився на годинник: за спогадами час пролетів непомітно.

– Ходімо на презентацію!  – запропонував я, але Василь відмовився, бо у нього була призначена зустріч.

Ми обмінялися телефонами і домовилися зустрітися в більш широкому форматі, щоб відсвяткувати чергову річницю наших пригод «на колесах».

Віталій Меланич,

   член Національної спілки

   журналістів України. м. Суми.

Спеціально для тижневика «Будьмо разом».

Додати коментар