Стрічка новин
Горів будинок: 11.11.2020 року о 13 годині 18 хвилин на пункт зв’язку 18 ДПРЧ Управління ДСНС України в Сумській області надійшло телефонне Лебединці борються з незаконним розповсюдженням наркотичних речовин: Небайдужі жителі міста зафарбували стіни будівель, зупинок та муралів, де був розповсюджений Telegram канал із продажем наркотичних засобів. Наші помічники: Її ім’я і прізвище, шановні читачі тижневика «Будьмо разом», часто зустрічають на сторінках видання під різними матеріалами. Купівля-продаж товарів через Інтернет – теж небезпечно: Спроба продати швейцарський годинник через мережу Інтернет обернулася для жительки Лебедина його втратою. В поліції за даним фактом відкрили кримінальне Ми – маленькі козачата: Для українців свято Покрови Пресвятої Богородиці, День українського козацтва і День захисника України – свята, які сим­во­лізують зв’язок поколінь і До уваги громадських об’єднань осіб з інвалідністю: Урядом прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 03.03.2020 р. № 166 «Деякі питання надання фінансової Просимо відгукнутися: До редакції тижневика звертаються наші читачі, жителі Лебедина, які позитивно  відгу­куються, про меморіальний комплекс по вул. Сумській, музей просто неба, Лебединське бюро правової допомоги РОЗ’яснює: Про азартні ігри в Україні: 13 серпня цього року набрав чинності Закон України «Про державне регулювання діяльності з організації та проведення азартних ігор». З 22 травня - другий етап пом’якшення карантину: Про це міністр охорони здоров’я України Максим Степанов заявив на щоденному брифінгу. «Серед пом’якшень, які ми пропонуємо з 22 травня, У школах Лебедина встановили інтерактивні дошки: Усі без винятку школи Лебедина нещодавно були забезпечені новими мультимедійними інтерактивними дошками та іншою комп’ютерною технікою.

Своєю малою батьківщиною киянин Анатолій Сахно, якого знають на Лебединщині як талановитого письменника, співака, музиканта, вважає село Будилку,

хоча народився в Пристайловому. Анатолій Іванович з 2014 року є Почесним громадянином м. Лебедина. Під час приїзду нашого земляка в рідні місця для творчих зустрічей нам іноді вдавалося поспілкуватися з ним, розпитати про життя-буття, творчі здобутки. Цього року епідемія коронавірусу, на жаль, внесла корективи в життя багатьох людей. Анатолій Іванович теж відмінив свій приїзд на Лебединщину. Тому поспілкувалися з ним в режимі онлайн.– Анатолію Івановичу, привіт Вам від земляків! Яким є Київ у період карантину? Що змінилося в ньому, у настроях людей?

– Доброго здоров’я! Дякую за вітання. Дуже радий, що маю можливість поспілкуватися із земляками хоч у такий спосіб. Пильно слідкую за тим, що відбувається на рідній Лебединщині, переживаю, іноді злюся. Злюся на себе, що не можу допомогти. Раніше до мене зверталися хоч за порадою, а зараз…  Єдине, чим заспокоююся, так це намаганням переконати себе в тому, що земляки самі краще знають, що робити, як оцінювати те, що відбувається в місті, селах, у країні, за кого голосувати, на кого покласти надію за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей.

У Києві життя нині відрізняється від життя в інших місцях України, можливо, тим, що заразитися вірусом тут можна швидше. Лише зараз люди усвідомили, що треба носити маски, менше спілкуватися тет-а-тет, не легковажити іншими запобіжними заходами. Ми ж собі не зраджуємо: перехрестимося лише тоді, як грім уже гримне. Коронавірус лише оголив наші проблеми, залишивши нас один-на-один з розваленими медициною, інфраструктурою, дорогами, економікою, освітою. Причому, розвалювали ми це все методично й постійно протягом майже тридцяти років. А ті, хто найбільше доклав до цього руку, зараз найголосніше звинувачують у крахові держави нинішню владу. Викидаємо сміття в лісополосу ми, кидаємо недопалки й плюємо на асфальт ми, крадемо, даємо й беремо хабарі ми, обдурюємо державу, не виплачуючи податків, ми, ви­бираємо за копійчану подачку чи пофарбовану дитячу гойдалку недолугих і злодійкуватих депутатів і мерів ми, а винен у всьому Президент. Олігархічні телеканали (а у нас вони всі олігархічні) голосами своїх продажних журналюг (не плутати з чесними журналістами), які за долар можуть навіть повітря зіпсувати в церкві, обмакогонюють людей, спонукаючи до хибного сприйняття реальної дійсності. Тому й настрій у деяких киян дуже пригнічений, якщо не сказати – близький до панічного.     

– Як Ви особисто переживаєте різні каран­тинні обмеження. Чим займаєтеся? З ким спілкуєтеся?

– Моє повсякдення майже ніяк не змінилося: влітку – село (сад-город-картопля-жуки-шпаки-письмовий стіл-комп’ютер), зараз – місто (парк-магазин-кухня-письмовий стіл-комп’ютер). Головне – гарно закутатися, щоб проїхати в ліфті, поменше торкатися до предметів у супермаркеті, а вдома гарно помити руки й «помазякать» у носі милом або лимонним соком. Контакти з рідними й друзями – лише телефоном та у соцмережах. Дещиця часу займає спілкування з видавцями, редакторами, адже написати роман нелегко, а видати – діло ще й дуже клопітливе.

– Письмовий стіл, комп’ютер – зрозуміло. А кухня? Любите смачно поїсти?

– Ні, я не надто примхливий до їжі. У розумінні її споживання. А ось приготувати якусь страву, навіть якщо мені її не можна вживати, то це я полюбляю. Головне, що б я не приготував – дружина хвалить. Її інтерес зрозумілий (жартую!) Особливо приємно готувати страви з вирощених на власних городі й у саду овочів-фруктів. Ну, і ягід теж. У мене з двадцять кущів винограду, яким люблять смакувати сусіди. Ні, це не те, що Ви подумали. Із задоволенням їх пригощаю. Осінь і зиму возькаюсь із виноградним вином: я алкоголь не вживаю взагалі, зате «балдєю» від того, як смакують моїм «продуктом» друзі.

– Можете поділитися якимось цікавим рецептом?

– Зараз сезон для вживання гарбузів. Кориснішої їжі нині годі й шукати. Їсти можна всім, навіть хворим на різні хвороби ШКТ. Найпростіша і найсмачніша страва, яку зміг приготувати мій друг із Сум, який ніколи в житті не підсмажив для себе навіть яєчню. (Що цікаво: після нашого «кулінарного» спілкування він почав пробувати готувати й інші страви. І йому це сподобалося). Так ось: обчищаємо шкірку гарбуза, нарізаємо пластинками, обчищаємо картоплю, теж ріжемо пластинками (велику – пополам і ріжемо  півкільцями, а невеличку – ріжемо цілу), цибулю теж обчищаємо     і ріжемо півкільцями. Усе підсолюємо (за смаком), додаємо сухих пряних травок з магазину, можна сухі кріп і петрушку, дві ложки олії (нерафінованої чи рафінованої – хто яку любить), ложку-дві оливкової олії (якщо є). Все змішуємо у величенькій посудині. Змащуємо дно і бочки в формі (я роблю в глибокій сковороді) рафінованою олією (можна оливковою). Духовка вже розігріта при температурі 200 градусів. Висипаємо суміш у форму, вирівнюємо, нарізаємо кілька шматочів вершкового масла, кладемо зверху на суміш (довільно) і посипаємо натертим на крупну тертушку твердим сиром. Накриваємо фольгою, ставимо в духовку на годину – годину й 10 хвилин (залежно від якості нагрівання духовки). Знімаємо обережно фольгу й знову ставимо на 20 хвилин у духовку, щоб «взялося шкірочкою». Усього треба 350 гр. гарбуза обчищеного, стільки ж картоплі, дві середніх цибулини, 30-40 гр. вершкового масла, 100 гр. твердого сиру. Хто любить гостреньке – можна додати в суміш дрібку меленого чорного перцю. Якщо чесно, у мене завжди виходить більша маса гарбуза й картоплі. Але кількість і пропорції досить умовні. Гарантую – не залишиться й крихти, навіть без ста грамів.

– Ви багато років віддали діяльності, пов’язаній зі Службою безпеки України, є полковником у відставці. Ваше ставлення до її нинішнього реформування? Як кажуть, аби не нашкодити?

– Служба безпеки давно вимагає реформування. Найскладніше в історії української спецслужби було саме її створення. Тоді, на початку 90-х, Євген Кирилович Марчук, у якого я був прес-секретарем, з цим добре справився. Протягом трьох десятиліть хто тільки не намагався «реформувати» СБУ, але з кожним роком ситуація ставала все гіршою. З чим прекрасно справлялися деякі мої колеги, так це з так званим «дахуванням», тобто вимаганням грошей у бізнесу. Професійні контррозвідники, чесні оперативні працівники, класні аналітики почувалися в цій атмосфері завжди сутужно й некомфортно, адже така «слава» зачіпала і їхні честь та гідність. Багато хто просто покинув службу, знайшовши місце у приватних охоронних структурах, бізнесі. Дехто звільнився через незгоду з політикою керівництва Служби, наприклад, у часи ростовського втікача, коли спецслужбою України керував громадянин, афілійований з московією. Свого часу я був першим заступником керівника СБУ в Криму, гарно знав політичну обстановку на півострові, бачив, що місцеві промосковські сили активізуються, доповідав у Київ пропозиції щодо необхідних кадрових, політичних і безпекових заходів, але тодішнє керівництво держави займалося розведенням бджіл і збиранням старих черепків від горщиків. Я фізично не міг з цим усім миритися, але як військовий не міг на це вплинути: просто написав заяву і пішов на пенсію. Не думаю, що нині ситуація змінилася на краще. Чомусь мені здається, що нинішньому керівництву і спецслужби, й держави не вдасться щось поліпшити у діяльності СБУ. Хочу в цьому помилитися, але ті, хто прочитав мої романи, переконалися, що написане мною здебільшого збувається. 

– За професією Ви педагог, деякий час працювали в одній із сумських шкіл. Ваша позиція стосовно дистанційного навчання. Це на користь учням, студентам?

– Хто хоч рік побув учителем – ним залишається назавжди. Я пропрацював у спецслужбі майже тридцять років, але вважаю себе вчителем. Певен, що мені не вдалося б написати стільки книжок, якби не мій фах філолога. Багато чого забулося, багато набулося, але й зараз слідкую за тим, що відбувається з освітою. Як і в інших галузях, тут – повний Армагеддон. Що стосується дистанційного навчання, то проблем не має бути взагалі. Моя онука, навчаючись в академії, ніяким чином не потерпає від перебування вдома. Хто хоче навчатися, буде навчатися, хоч відправте його на Місяць. Розумію тих батьків, кому ні на кого залишити малечу вдома, але кому зараз легко? Все це треба пережити: спокійно, без паніки. Головне – допомагати одне одному, підставляти плече, а не підніжку.

– Усі з острахом чекають на можливий загальний локдаун. Ставлення щодо цього у людей різні. Що Ви про це думаєте? На Різдво до  церкви підете?

– Я, взагалі, рідко ходжу до церкви, притримуючись думки, що Бог має бути у кожного в душі. Іноді зайду у Володимирський собор, помолюся іконі Святої Марії. Тут кожен вирішує для себе, як йому вчинити: піти до церкви, чи помолитися вдома. Тим більше це стосується нинішньої ситуації. Мені здається, батюшка сам повинен, в залежності від ситуації, закликати людей зробити так, щоб свято не закінчилося трагедією. Я вірю, що наші пастирі вчинять саме так.

– Ви, як відомо, людина творча. Маєте в своєму літературному доробку  книги, серед яких, зокрема, трилогія «Соло бунтівного полковника. Вершина», кілька збірок нарисів на теми, які Вас хвилюють. Можливо, ще з’явилася якась новинка Вашого авторства? Розкажіть про це.

– У 2017 році вийшов роман «Острів Хо. Поріг болю». Він є продовженням роману «Соло…», хоча його можна читати і як окрему історію про полковника спецслужби Богдана Зорія. Презентація «Острова…» для земляків відбулася у приміщенні Лебединського медучилища за підтримки голови міста пана Бакликова. Раніше мої творчі зустрічі із земляками активно підтримував тодішній очільник Лебедина Анатолій Троян, за що я їм вельми вдячний. До речі, роман «Острів Хо. Поріг болю» отримав Міжнародну літературну премію імені Володимира Винниченка за 2019 рік. Зараз видавництвом  «Ярославів Вал» уже підготовлений до друку мій новий роман «Ліліпути на підборах», який має вийти до кінця цього року. Мрію презентувати його землякам у районному будинку культури. Нині почав працювати над ще одним романом, якому дав умовну назву «Яруга».

– Скажіть, про що Ваші нові романи?

– З романом «Острів Хо…» лебединці знайомі, а для тих, хто ще не прочитав, наведу лише коротеньку цитату, щоб було хоч загальне розуміння, про що книга. Ось слова головного героя – полковника Богдана Зорія.

«…– Гаразд, вибач, я трішки погарячкував. У тому, що ти сказав, багато правди. Але істина, як завжди, десь посередині. Ми завжди дуже тяжко зізнаємося навіть собі, що не все так виходить, як ми б того хотіли. І відстаємо ми від життя іноді навмисне, наче не хочемо сприйняти, що воно, те нове оточення, інше – можливо, успішніше, щасливіше. Просто не хочеться йти семимильними кроками до свого кінця. Тому іноді й виникає бажання, незалежно від нашої волі й усвідомлення того, що відбувається, пригальмувати, зачепитися за час... Але якщо ти думаєш, що я зовсім не розумію теперішнього життя, то ти глибоко помиляєшся.

Майже щовечора приповзаю з тієї довбаної роботи, залишаюся сам і думаю: що ж сталося з нашою країною в часи, здавалося б, сприятливі, благословенні, які мали людей ощасливити? Україна ж перетворилася на територію страху, непевності, а колись оптимістичний і звитяжний народ – на окремих розрізнених осіб із понівеченими й роздертими душами, зраненими тілами та зачерствілими серцями, що бояться власної тіні. Поруч із нами панує казковий витвір Михайла Коцюбинського – дід Хо. Цей старий, який ще сто з гаком років тому – 1894-го – полишив свої страхи, а нині припинив пенсійний благодатний відпочинок, знову заглядає в наші домівки, сміється й радіє нашій безпорадній недбалості й байдужості. А ми навіть не усвідомлюємо, що живемо на такому собі острові, на зразок хоспісу, й думаємо – на відміну від його мешканців, що вже чекають на свій швидкий і невідворотний кінець: життя вічне й саме нам вистачить часу, щоб побачити, як воно зміниться на краще. Кажуть, що Ісус Христос прийшов у світ не для того, щоб урятувати нас, а для того, щоб навчити нас рятувати інших. Ми й справді було взялися за руки з думкою, що витягуємо одне одного з прірви, тоді як на наших руках замкнулися кайданки, якими нас об’єднали в одному великому концтаборі, де панують ті самі проблеми, що й до здобуття державної незалежності. Бог нам подарував незалежність, а ми її отак бездарно просрали.

Наша країна вже залежна: від чужого бізнесу, від волі чужих, неукраїнських, політиків, від доморощених бізнесменів-манкуртів, й знову ж таки – від особливого українського боягузтва, яке є головною причиною нашої бездіяльності. Так-так, саме своєю бездіяльністю ми взяли нашу батьківщину в заручники. Вона ще пручається, намагається щосили й щодуху вирватися, вона благально дивиться нам усім і кожному окремо в очі, а ми ніяково, нещиро відвертаємо погляди й брешемо. Брешемо їй, нашій єдиній, нашій найріднішій землі, землі наших батьків. Брешемо нашим дітям і стареньким матерям. Брешемо – начебто ми щось робимо для її спасіння. Ми, українці, завжди думали, що нація наша – нація трударів і творців-будівничих, а виявилося, що ми нація крадіїв і хабарників…»

А ось коротка анотація роману «Ліліпути на підборах», яка буде надрукована на обкладинці. «Хто такі хохли? Це якась окрема раса, чи лише дивне відгалуження від українства, в якому стався генний збій? Як ставитися до того, хто вважає знищення мільйонів людей санітарією, а не геноцидом? Чи можна поспівчувати ворогові й простити зраду друга? Як можна любити з ненавистю, а ненавидіти з любов’ю? Чому деякі герої роману називають історію незалежної України історією поразок? Як сталося, що дехто з тих, кого заведено вважати «совістю нації», насправді є її ганьбою? І чому все-таки не вмирає надія, що все можна змінити?»

– Звідки Ви черпаєте тематику своїх творів? Чи є вони в бібліотеках району, книжкових магазинах? Ви видаєте їх власним коштом і яким накладом? Чи є спонсори?

– Життєвий досвіт, спілкування із цікавими людьми, знання історії й доступ до таємних колись архівних документів, і, врешті, саме сьогодення дає стільки матеріалу для творчості, що гріх було б цим не скористатися. Повторював не раз: є стільки письменників, розумніших і талановитіших, ніж я, є люди, які знають набагато більше, ніж я, але саме мені Бог дав можливість поєднати і знання, і хист. Мої романи можна придбати в книжкових магазинах, здебільшого у «Книгарні Є», у видавництві «Ярославів Вал» поштою. Багато книжок з автографом я розсилаю «Новою поштою» особисто на прохання читачів після попередньої оплати. У Лебедині «Острів Хо…» можна придбати в книжковому магазині або у моїх друзів-лебединців, телефони яких є в редакції газети. Здається, якийсь із романів є в районній бібліотеці.

Видаю книги за власний кошт. Скажу по секрету: поки що окупилася лише книга «Соло бунтівного полковника…», тираж якої додруковувався кілька разів. Як сказав великий Михайло Слабошпицький: «Сьогодні письменством займаються лише, м’яко кажучи, не зовсім адекватні люди…». Він мав на увазі саме збитки, які письменник приносить своїй сім’ї. Люди читають мало, тому тиражі книг, здебільшого, теж мінімальні – тисяча або дві-три. На книгу «Ліліпути…» кошти збирали колишні колеги та фейсбучні  друзі, які мене й знають лише по соцмережах, за що я їм дуже вдячний.

Хочу окремо подякувати моєму другові, лебединцю Володимиру Тертишному, який добровільно взяв на себе нелегку ношу поширення моїх романів не лише в Лебедині чи районі, а й в області. Він уже зараз має цілий список читачів, що з нетерпінням чекають моїх «Ліліпутів…» Правда, зовсім недавно він потрапив у біду через свавілля місцевих чиновників, але я й мої друзі не дамо його скривдити. Тим більше, що правда на його боці. Ось тут ми покличемо в захисники й Всевишнього.

– Лебединці завжди з великим захопленням слухали пісні у Вашому виконанні. Свого часу Ви виступали на великій сцені. Але зараз артисти теж переживають нелегкі часи. Залишаються – телевізор, інтернет. Що з голубого екрану нині додає Вам настрою? Чи більше читаєте?

– Донедавна по телевізору дивився лише політичні ток-шоу. Нині не дивлюся нічого: сучасні ведучі, як і їхні так звані гості-експерти, лише засмучують і викликають якщо не відверту огиду, то несприйняття, а то й злість. Особливо розчаровує сучасна українська пісня. Це щось неймовірно безталанне. Ну, як можна ставитися до такої сентенції: «Я п’ю з твоїх долонь, я їм з твоїх долонь, живу з твоїх долонь…». Пісня якогось альфонса. Або: «Бий мене. Ріж мене. Шаленій…». Мазохізм якийсь. Я вже не кажу про вимовляння слів. Якось слухав пісню «…а море, море, море…» Думав, італійці зізнаються в коханні, а потім лише під кінець зрозумів, що співають українською і точно про море. Тож, справді, залишається лише читати…  

– На вулицях Києва чи не щодня збираються різні групи людей з певними політичними чи економічними вимогами. Анатолій Сахно не долучається до таких маніфестацій? І на яку б Ви вийшли?

– Анатолій Сахно нині сидить вдома й пише книжки. Я був активним учасником Революції Гідності, а після того, як її «сцена» на чолі з головним «армавіром» звела на ніц усі надії українського народу й привела країну до цугундера, ходив на всі марші «за імпічмент», що організовував Міхаїл Саакашвілі, все робив для того, щоб нарешті бариги зникли з влади. Але «ліліпути на підборах», хохли (не плутати з українцями) нікуди не поділися, про що засвідчили останні місцеві вибори: ми знову вибрали «на тобі, Боже, що мені не гоже». Також набирає обертів реванш промосковських сил. Думаю, марші «за імпічмент» під гаслами «Сонце встає – шоколад розтає» - не останні у моїй біографії.

– У Вас є серед друзів, знайомих ті, які виїхали на постійне місце проживання за кордон? Виходить, на словах ми – європейці, а насправді їдемо прислужувати їм?

– Є знайомі й навіть близькі, які виїхали за кордон на роботу. Але вони обов’язково повернуться. Вони повернуться зовсім іншими. Й, надіюся, в зовсім іншу Україну.

– Що б Ви побажали своїм землякам, з якими, на жаль, цього літа не довелося зустрітися?

– Треба вижити. Треба допомагати одне одному, співчувати, радитися, і… говорити. Просто говорити. Навіть без причини, без теми, без вигоди. Недаремно ж нині наше формальне адміністративне ділення називається ГРОМАДА. А громадою що? Правильно: і батька легше бити. Маю дуже великі бажання й надію на скору зустріч. Може, ще встигну землякам заспівати. З прийдешніми Різдвом Христовим та Новим роком! Будьте здорові! Бережіть себе, своїх близьких і нашу рідну Україну!

– Дякуємо, пане Анатолію, за відверті відповіді. Колектив тижневика «Будьмо разом» щиро бажає Вам витримати ці нелегкі для всіх нас часи і, звичайно, отримувати натхнення для душі, займаючись улюбленою справою – письменством і піснями. А писати й співати Ви вмієте. До нових зустрічей!

Розмову віч-на-віч із Анатолієм Сахном організувала і провела Олена Лубенська.

Додати коментар