|
|
|
|
Життеві історії |
|
|
|
|
|
Вона раділа, що все так гарно складається, справи завершені і її відрядження закінчилося, тепер зможе раніше приїхати додому. Дівчина вже і не сподівалася зустріти свято з коханим. Всю дорогу мрійливо думала, притискуючи до грудей подарунок, як зрадіє Вадим. Адже сьогодні особливий день - День Святого Валентина. Вона уявляла його обличчя, коли він побачить її на порозі свого дому, тому вирішила не телефонувати, а зробити сюрприз. Дівчина відкрила двері своїм ключем, вона ніколи цього раніше не робила, але вирішила, що сьогодні можна зробити виключення.
- Вадиме, привіт! - сказала, зайшовши в кімнату. А подарунок випав з її рук. Вадим був не один, і чого вона зовсім не чекала, з її подругою.
- А ти чому не повідомила, що приїздиш раніше? - розгублено сказав Вадим, але вона цього вже не чула, а бігла вниз по східцях. Бігла довго, не розбираючи дороги, сльози стікали по її обличчю. Нарешті, зупинилася і побачила, що вона в незнайомому місці. Довго брела тихими вуличками і не помітила, як підійшла до якоїсь кав’ярні. Гіркуватий запах покликав її вглиб. Уже за столиком, вдихаючи аромат духмяної смачної кави, вона відчула якусь легкість, немов скинула з себе великий тягар. Дівчина була заглиблена в свої думки і не помітила, що в невеличкому залі йшла розважальна програма. Ведуча підійшла до її столика і попросила показати валентинку, яку їй дали при вході. З’ясувалося, що такий самий номер у високого симпатичного хлопця. Дівчина подивилася в його очі, кольору лісового горіха, і чомусь пішла з ним брати участь у якихось смішних конкурсах. Потім їх обрали найкрасивішою парою. Ведуча запитала їх імена, і вони в один голос відповіли: «Валентина», «Валентин». Всі аплодували. «Не може бути! – вигукнула дівчина. - Який збіг!» «Це доля»- серйозно сказав він. Валентина промовчала. Разом сіли за столик. Так і пройшов вечір: вони говорили, сміялись, танцювали. Їй було легко з ним, і Валентина спіймала себе на думці, що вона ніби знає його сто років. Але коли вони прощалися, номера свого телефона йому не дала. «Це один лиш день, казка, сон. Я завжди буду пам’ятати цей день. Це просто збіг». «А може це – доля?» -знову повторив він. Але Валентина вже зникла в темряві. Валентин ще довго приходив до кав’ярні, сподіваючись знову зустріти її, але дівчини там не було.
Пройшов рік…Валентина відвезла речі додому і вирішила пройтися, випити кави. Блукаючи тихими вуличками, раділа, що знову вдома, жадібно вдихаючи рідне повітря. Вона сумувала за всім цим, і ще була якась незрозуміла туга. Думки пливли, як легкі хмаринки, і ноги привели її до знайомої кав’ярні. Вона смакувала улюбленим напоєм, бо скучила за цим смаком. Там, де вона була, прийнято було пити чай. Раптом упіймала на собі чийсь погляд і, піднявши голову, побачила, що на неї дивиться якийсь чоловік. Вона відвела погляд, але обличчя здалося їй знайомим. Знову подивилася на нього, їх погляди зустрілися і вона потонула в горіхових очах. «Я приходив сюди майже щодня, я знав, що неодмінно побачу тебе знову»,-сказав він. Валентина розповіла, що їй давно пропонували поїхати на стажування до Лондона, але вона не хотіла розлучатися з Вадимом. Та тоді, коли вони розсталися, її вже нічого тут не тримало. Пройшов рік, вони одружилися. Ще через рік у них з’явилася донечка, маленьке янголятко з горіховими очима, як у тата.
Тепер Валентина знала, що доля може чекати десь там,за рогом, тільки потрібно вчасно помітити її і не упустити свій шанс бути щасливою. Наталя СЄРГЄЄВА.м. Лебедин.
Маестро. Квіти, оплески, шанувальники. Тепер це – її життя, а ще - гастрольні поїздки, потяги, літаки, авто, готелі, репетиції, концерти. Але це місто Оля назавжди викреслювала з графіка гастрольних поїздок. Не хотіла повертатися в минуле, обминала усі спогади. Боялась... Проте, невмолимий адміністратор поставив її перед фактом: «Квитки продані. Їдемо». І запитав: «Чого ти так рознервувалась? Ніби злякалась? Та що з тобою, Олю?» «Що зі мною? А й справді, що зі мною? У мене все добре! Навіть дуже добре! Просто прекрасно у мене все!» - так повторювала про себе Ольга. «Ну, трішки швидше б’ється серце, але це минеться. Та й, зрештою, мені однаково – буде на концерті він чи ні. Так, однаково!»
читать новость полностью>>>
На краю урвища. У кутку бару, за віддаленим столиком, самотньо сиділа молода світловолоса жінка. Недопита склянка вина та давно згасла цигарка свідчили про те, що її думки десь далеко. Великі блакитні очі жінки були заповнені слізьми. Гучний голос у залі зовсім не заважав її думкам. А подумати було про що…Життя, що у підлітковому віці здавалося казкою, жорстоко поглумилося над мріями Яни. Багато років тому у них була міцна, дружна родина: мати, батько, дві донечки, які навчались у школі. Майбутнє бачилось світлим, радісним. Та чорна смуга невдач безжально зруйнувала життя усієї родини. Батько, яким вони пишались, чомусь став дуже пити, перетворившись на чужого чоловіка. Хтозна, чому він так раптово змінився. Відтоді життя у родині почало рватись, ніби й справді було зіткане з тоненької павутинки. Між батьками почалися сварки, непорозуміння. Доньки, яким на той час було по 10 і 12 років, з подивом дивилися на найрідніших їм людей. Мати, завжди спокійна, лагідна, тепер згасала, ніби свіча. Сльози, здавалося, ніколи не висихали на її сумних очах. На додачу до усіх негараздів вона потрапила під скорочення, і сім’я залишилася без грошей. У родину увійшла бідність.
читать новость полностью>>>
Крізь колючі терни. Старший сват наповнив шампанським бокали і запросив до слова весільних батьків. У залі враз стало тихо. Усі уважно дослухалися, що скажуть батьки нареченої, як благословлять своїх дітей на щасливе сімейне життя. А вони стояли серед весільної зали розчервонілі від хвилювання і, ніби у юності, закоханими поглядами зиркали одне на одного. Здавалося, кохання в них було вічним.
Паростки кохання Галини та Володимира зародилися, ще коли вони навчались у дев’ятому класі. На уроках сиділи за однією партою та й на перервах були нерозлучними. Наприкінці десятого їхні односельці говорили, як тільки юнакові виповниться вісімнадцять, відразу ж і весілля відгуляють.
Та не так сталося, як гадалося. Галя вступила до педучилища. Володю запросили працювати художнім керівником у сільський будинок культури. Тому бачилися тільки у вихідні. А в понеділок, коли дівчина їхала на навчання, хлопець о п’ятій ранку біг за три кілометри в сусіднє село, аби провести кохану на автобус.
Щоб частіше зустрічатися, вирішив вступити у військово-морську школу ДТСААФ (були колись такі в обласних центрах). Не послухав ні батьків, ні друзів, ні тих, хто був у військкоматі. Радили не вступати до тієї школи (бо доведеться три роки в армії служити). Заради коханої Галини ладен був на край світу піти.
Напружені будні молодого військового моряка спливали досить повільно. З великим нетерпінням чекав висадки на землю, щоб прочитати листи, які Галя надсилала майже щодня. Вони були сповнені палкими і пристрасними словами. Галя писала, з яким нетерпінням чекає повернення Володі зі служби.
Коли до закінчення служби залишилося трохи менше, ніж півроку, листи раптом перестали надходити. Батьки Володі написали, що Галя вийшла заміж. Молодий моряк геть занепав духом: хотів покінчити життя самогубством - перерізав собі вени. Ледве врятували. Тоді твердо вирішив забути про Галину - зневірився у коханні.
З обласного центру автобус мчав до віддаленого села. Дівчата-пасажирки пробували жартувати з молодим бравим моряком, який повертався зі служби додому. Та Володя не піддавався на їхні розмови. Сидів насуплений і думав про щось потаємне, відоме тільки йому. І треба було так статися, що в той автобус сіла і Галина. Підійшла до Володі:
- Пробач, я не могла по-іншому вчинити...
У відповідь хотів сказати щось образливе. Але, поглянувши на її випуклий живіт, вирішив не хвилювати вагітну жінку. Лише промовив:
- Будь щасливою!
Як і до служби, влаштувався художнім керівником у сільському будинку культури. Але тепер він був не тим веселим Володею-жартівником, як колись, до армії. Хоча створив духовий оркестр, вокально-інструментальний ансамбль.
На вечори відпочинку часто приходила молодь із села, де жили батьки Галини. Чув, як дівчата розповідали про те, що вона не ладить із чоловіком, який останнім часом почав запивати. Але тими розмовами не переймався.
Через деякий час Галина розлучилася і виховувала донечку сама. Одного літнього дня була у їхньому селі - приходила до подруги в гості. Додому поверталася вулицею, на якій жив Володя. Везла на візку маленьку Оленку. Раптом почалася гроза. Галина навіть не мала парасолі, щоб заховатися від дощу.
Володина мати крізь вікно побачила жінку, яка прикривала собою від дощу маленьку дитину. І хоча мала велику образу на Галину, в біді її не залишила. Забрала до хати, переодягнула, дала напитися чаю.
- Почекай, дочко, поки твій одяг висохне, тоді й підеш додому.
Володимир перед репетицією вирішив на хвильку забігти додому, щоб сяк-так перекусити. Коли побачив Галину, хвилька розтягнулася на довгі години. Слово за словом зав’язалася розмова. Потроху відтавало Володине серце, згадалися юнацькі роки і перші палкі поцілунки. Відтак Галина залишилася ночувати. Щоб не слухати людських пересудів, вирішили поїхати на заробітки в далекий Сибір. За сімнадцять років грошей заробили чимало: купили іномарку, нову хату збудували. Старша дочка стала для Володимира рідною. Ось уже її заміж віддають. Щасливі Володимир з Галиною. І не шкодують, що пройшли крізь колючі терни кохання.
- Бажаємо, дочко, щоб зі своїм чоловіком ти була така щаслива в коханні, як ми з ма... - почав батько молодої і раптом спіткнувся на півслові.
М. ЗАВЕРУХА.
Сільський музикант. Чим далі від мене спливає дитинство, тим частіше воно приходить у сни. Ось і знову наснилося рідне село з безхмарним небом, з піснею над ставом та молочно-яблуневою весняною завірюхою. Навидівся дід Іван Степанович, якого в селі прозивали Іваном Стакановичем, бо він, повернувшись з війни, кілька місяців горілкою заливав своє горе – втрату побратимів-піхотинців. Діда не можна було уявити без губної гармошки, яку він привіз із війни.
...Весняний ранок, сонце золотить верхівки дерев, корови розбрелись у пошуках соковитої трави, але й ми без діла не сидимо. Я допомагаю мурашкам будувати хатку, підкидаючи їм гілочки, а дідусь дістає гармошку і починає грати. Ледве губи торкались отворів інструмента, погляд дідуся ставав глибоким і задумливим. Він грав з таким натхненням, ніби це була найголовніша мелодія його життя, ніби це була «Крейцерова соната» чи «Реквієм». У його творах важко було вловити якийсь мотив. Дідусь просто грав. Всі любили Івана Степановича, тому й музика його подобалась. Зрідка він переривав концерт і щось запитував. От і цього разу, хитро примруживши очі, спитав: «А за що це сьогодні тебе мати била?». Я, знітившись, мовчав. Він засміявся й сказав: «Ну-ну. Не ображайся. Це ж мати. Мені в дитинстві теж діставалось. А в житті скільки били! От, скажімо, у Білорусії увірвались ми до фашистів у окопи. Стрибнув я вниз, а Ганс як дасть мені по голові, аж очі кров’ю залило. Спасибі Грині Ващуку. Врятував мене. Я й не встиг подякувати. Убили його. А я от уцілів».
Дідусь надовго замовк, а тоді продовжив: «І сусідські дунайські хлопці мене били, щоб до їхніх дівчат не ходив. А я свого добився. Одружився з найкрасивішою дівчиною села».
– Так у вас же, діду, жінки не було.
– Колись була...
Дідусь замовк і, мабуть, забув, що я поряд. Поринув у спогади.
Зрештою обізвавсь: «Її листи я знав напам’ять. «Коханий, молюсь Богу щодня, щоб ти повернувся. Чи без рук, чи без ніг, лише б живим, бо тоді моє життя втратить усякий зміст. Бог убереже тебе, бо знає, що у нас дітки, що я люблю тебе...»
Іван Степанович узяв гармошку – і мелодія полилась у високість. Птаство вмовкло, листочки дерев не шелестіли. І нічого вже не існувало для діда Івана, тільки музика і кохана... Пригнавши корову додому, дід ішов до колодязя, набирав води, ставив відра на цямрини, діставав цигарки й палив. Коли хтось ішов мимо, він говорив: «Ану підожди. Давай я тобі з повними відрами дорогу перейду, щоб удача була. Ти ж чув, що Ніна Давиденко заміж виходить? Думаєш тому, що красуня така? Ні! Це я їй з повними відрами дорогу перейшов. А Петько на мотоциклі їхав, а я з повними відрами – тут як тут. Він у дерево впилявся, колеса погнув, кермо зламав, а сам цілий, живий-здоровий».
Перехожі сміялися, а він їм услід гукав: «І вам удача буде. За вербою знайдете 10 рублів. Я вранці спеціально для вас згубив».
А восени в село приїхали сини Івана Степановича, щоб переселити його до міста. Все багатство дідуся вмістилося в легковику. Біля двору поставили стіл. Іван Степанович пригощав сусідів горілкою й примовляв: «Прощавайте, люди добрі. Може, перед ким завинив, то звиняйте».
Тоді підійшов до хати, перехрестився й сказав: «Прощавай, рідна». Потім сів на порозі й змовк. Син дістав фотоапарат, сфотографував хату й сказав: «Вот изображение твоей хаты. Повесишь над кроватью и будешь любоваться. А сейчас нам пора ехать».
Іван Степанович з сумом подивився й сказав: «Ти хату сфотографував. А хто душу мою сфотографує?»
Коли ж випили горілку, хтось сказав: «Ану, Степановичу, заграй нам на прощання».
Запала мовчанка. Всі подивилися на діда, а він закліпав віями, змахнув сльозу – й швидко сів у машину. За мить обвів усіх поглядом і раптом махнув мені рукою. Я підбіг. Він узяв мою долоню, вклав туди гармошку, а тоді різко повернувся й крикнув сину: «Паняй!»
Машина рвонула й швидко зникла за пагорбом. Запанувала тиша, бо всі відчули, що стали сиротами, адже тепер уже нікому переходити дорогу з повними відрами. Анатолій ПЕЧЕНИЙ, м.Глухів. (Спеціально для «Життя Лебединщини»).
Нелюбима. Телефонний дзвінок перервав солодкий ранковий сон. Здригнувшись, Лариса поглянула на годинник. Шоста ранку. „Пунктуальний”, – подумала вкотре, адже ці ранкові дзвінки будять її майже щоденно. Але жінка не могла здогадатися, хто цим займається. Нашвидкуруч взявши телефонну трубку, Лариса почула на другому кінці дроту ледь-ледь стримане дихання. Хтось наполегливо цікавився її сім’єю. Часті дзвінки з дивним мовчанням того, хто телефонував, наводили Ларису на роздуми. Але ж недаремно складена народна мудрість: все таємне колись стає очевидним. Випадковість одного разу відкрила Ларисі очі: зайшовши тихенько до будинку, почула ніжно-грайливу розмову чоловіка по телефону. Він називав співбесідницю „котиком”, „сіроокою русалочкою”, „зайчиком”. Невідомо, скільки б тривала та розмова, якби раптово Лариса не випустила з рук чашку. Настала тиша. Ларисине серце, здавалось, ось-ось вискочить із грудей. Однак вона не робила рішучого кроку назустріч чоловікові, не здіймала „бучу”. Через мить із кімнати виглянув збентежений Геннадій. Зрозумівши, що його розсекретили, почав виправдовуватися: хтось помилково набрав їхній номер.
читать новость полностью>>>
 Гіркий присмак долі. Жіноча доля рідко буває встелена пелюстками троянд. Життя зачасту випробовує її: чи вистоїть, чи не шукатиме для себе рівних і легких доріг. І вони йдуть під вітром, під снігом і дощем, не люблять скаржитись на долю. Бо знають: у кожного вона гірка чи солодка, але своя. Звістку про те, що в неї має бути дитина, 20-річна Галина сприйняла з радістю. Скоро вона стане матір’ю! Яке це щастя! – У вас дівчинка! – повідомили молоду матір у пологовому будинку, але Галина чомусь не почула в тому голосі радості. Та й дитинку до неї не приносили – і день, і другий. А потім підійшла лікарка і якось обережно натякнула на те, що Галині краще відмовитися від маляти, яке має тяжку хворобу. Мовляв, вона зовсім молода, ще матиме дітей – здорових, розумних. Галина рвучко підхопилася з ліжка:– Своєї дитини я нікому не віддам. Я – її мати. І вибігла з палати, щоб ніхто не бачив її сліз. Минали роки, Світланка підростала. Маючи хворобу Дауна, їй важко було навчатися, спілкуватися зі своїми ровесниками. Найкращою подругою для дівчинки була мама. Вона привчала її до хатньої роботи, до того, щоб вона змалку могла обслуговувати себе сама. Дівчинка також навчалась. І серце матері було спокійним: дитина поряд з нею, її ніхто ніколи не образить, не принизить. Згодом трапилося на шляху Галини жіноче щастя, бо перший чоловік і Світланчин тато не витримав життєвого випробування, пішов від них. А Микола в усьому розумів її, підтримував, допомагав. У їх родині знайшлася ще одна донечка – Люда. Підростали діти. Галина Степанівна і Микола Кирилович будували власний дім, облаштовували його, дбали про виховання дітей. Галина Степанівна Крючко працювала на фабриці пластмасової фурнітури, більше 20 років – робітницею на комбікормовому заводі. І ніколи не нарікала, що її доля склалася саме так, що мала вона гіркуватий присмак. Зараз цій жінці доводиться складати ще один екзамен на мужність, витривалість. Тяжко захворів чоловік, без її догляду, опіки не обходиться старенька мама. І тепер уже Галина Степанівна покладається де в чому на свою старшеньку Світланку. Вона вже зовсім доросла, їй 33 роки, а для матері, ніби маленьке дитя – рідне, дороге. Бо скільки вона й житиме, опікуватиметься нею, берегтиме її від образ, жорстокості, адже виросла Світлана в атмосфері добра і любові. Менша їхня доня Людмила має сім’ю, подарувавши їм з дідусем онучку Алінку. Піклуються про батьків, допомагають. Адже в мами і господарство вдома, і городи. І у всьому намагається давати лад. Ми розмовляємо з Галиною Степанівною, і я відчуваю її неспокій: вдома чекають, вона там потрібна всім. І зникає в її очах непрохана сльозинка. Життя продовжується. Життя заради людей, які для Галини Степанівни є дорогими і рідними. Олена ЛУБЕНСЬКА. м. Лебедин.
Так уже традиційно склалося у нашого народу, що ми, українці, досить часто не звертаємо уваги на свої недуги. Усе сподіваємося, що переболить, а пройде деякий час – і хвороба сама по собі зникне. Та й як говорити рідним, як скаржитися, коли ти – чоловік, глава сім’ї, і на тобі – нездужаєш. – Голод пережив, усю війну пройшов, післявоєнне лихоліття здолав, тож і ці болі в серці відступлять, – думав Мирон Платонович кожного разу, коли нестерпний біль різкою хвилею охоплював усі груди. Тоді він зупинявся, до крові кусав губи, брав пігулку під язик. Інколи посидить, а, якщо ніхто не бачить, то й приляже на якусь хвилину. І недуга дійсно поступово відходила.
читать новость полностью>>>
Батькові заважало… синове щастя. Жили собі звичайнісінькі люди у звичайному селі. Господарювали, ростили дітей - Бог нагородив аж трьома синами-соколами. Все як у всіх. Лише один був негаразд – чоловік постійно збиткувався із дружини, ніби зганяв свою злість за те, що його батько змусив з нею одружитися (бо мала багато поля в придане). Словом, шлюб їхній навряд чи можна було назвати щасливим. Однак усе зносила заради дітей, та й вдачу мала тиху і лагідну. Виростали синочки, допомагали їй, а нерідко й матір захищали від батька-тирана.
читать новость полностью>>>
Ці дві історії були із сумним фіналом, а причиною його є не що інше, як людська жорстокість. Історія перша. Собака, яка приблудилася до приміщення однієї із фірм, нікому ніби не заважала і швидко стала тут своєю. Ранком зустрічала всіх, хто приходив на роботу, дружелюбним помахом хвоста, а коли їй давали щось зі свого столу, теж дякувала по-своєму, по - собачому. Минуло декілька місяців такого довірливого спілкування. Часом навідувалися до неї якісь її хвостаті друзі, потім зникали, а Жулька надійно несла свою сторожову службу.
читать новость полностью>>>
 Друг дитинства. Продзвенів дзвінок, з класних кімнат місцевої школи повибігала дітвора, радісно повідомляючи всім, що закінчився ще один навчальний день. Відчинилися і двері першого класу. Для цих дітлахів день був особливо важким. Маленькі шестирічки навчалися лише другий день, тому ще не звикли до школи. Дітям було важко сидіти цілий урок за партою і слухати вчителя. І коли нарешті продзвенів дзвінок, вони радісно вибігли на подвір’я. Із класної кімнати вийшла і маленька Іринка. Вона, на відміну від своїх однокласників, спокійно почувалася в школі. Їй подобалося навчатися. Вона любила і поважала свою вчительку - стареньку Ніну Олексіївну. Мама вчила дівчинку читати ще до школи, тому Іринка любила уроки читання і не поспішала додому.
читать новость полностью>>>
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Погода |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
