сб.02162019

Відомі особистості села Калюжне та сіл Калюжненської сільради

Відомі особистості села Калюжне та сіл Калюжненської сільрадиУ 1920-ті роки на території сучасної Калюжненської сільської ради знаходилося 20 населених пунктів: Гудимівка, Забуги, Захарки, Топчії, Веприцьки, Радчуки, Пищоли, Калюжні, Велико-Озерино, Груньки, Петровське, Бандурі, Соломки, Пушкарі, Безуглі, Іщенки, Вершина, Ляшки, Тригуби, Тимофіївка. У них було 684 двори, в яких проживало 3630 чоловік. Як повідомляла відома всім «Історія міст і сіл УРСР. Сумська область»

(1973), що центром сільської ради цих сіл у 1970-х, хоча приблизно половина їх тоді зникла, була Гудимівка. З січня 1978 року сільська рада вже стала називатися Калюжненською, адже іще 15 вересня 1950 року чотири колгоспи, які діяли на території сільської ради, були об’єднані в один – колгосп імені Мічуріна, і його центральна садиба стала знаходитися не в Гудимівці, а в Калюжному. Об’єднаний колгосп очолив Семен Андрійович Руденко. Тож і перенесли сільську раду теж до Калюжного.

Після 1917-го, та й до нього, історія не обминала жоден населений пункт сільради. І було в ній доволі всього: горя і радощів, падіння і підйому, високого і ницього, нагородного життєдайного дощу та посухи перебудов із усілякими нерозумними реформуваннями, колишнього многолюддя та сучасного обезлюднення. Народила ця щедра земля своїх синів і доньок, талановитих та знаних не лише на Лебединщині. Отож, розповідь про них.

Яків Кучеров - видатний земляк, добрий господар, хороша людина

Яків Кучеров - член Дер­жавної Ради Ро­сійської імперії

Як зазначають місцеві кра­єз­навці, що перші згадки про населені пункти тепе­ріш­ньої Калюжненської сільради від­носяться до 1732 року. У тодіш­ньому переписі населен­ня зга­дується хутір Гудимів­щина, з одним двором та з трьома жите­лями. У 1778 році в Гудимівщині вже нарахо­вува­лося 19 пансь­ких підданих. У 1850-х мало­відомий пан Воло­димир Куче­ренко, власник Гу­димівщини, що вже стала Гуди­мівкою, мав усього біля 60 десятин (1дес. – трохи більше 1га) землі та небагато селян-кріпаків. Його дружина, Анас­тасія Матвіївна, за переказами місцевих старо­жилів, була дуже доброю і чуй­ною жінкою.

 

Ймовірний порт­рет Анастасії Кучеро­вої, який зберігаєть­ся в Лебединському ху­дож­ньому музеї. Во­на померла в 1898 році і була похована разом із чоловіком у сімей­ному склепі в Гуди­мівці.

Та вже згодом їхній син Яків Володимирович, який «вихрес­титься» на московський дво­рянсь­кий манер, з Кучеренка на Кучерова, володітиме в Лебе­динському повіті 2257 десяти­нами землі (у 1909 p.), кінним (по вирощуванню верхових і рисистих коней) і винокурним (у Будилці) заводами, матиме економії у селах Будилка, Гуди­мівка, Вільшанка, Ховратів­щина. Він щороку відправля­тиме відбірних коней для кава­лерійських полків царської армії, стане членом Державної Ради, фактично депутатом верхньої палати двопалатної (з 1905 р.) Державної Думи Російської імперії, та керуватиме Лебединським повітовим земством з 1868 року по 1907 рік і залишить помітний слід в історії нашого краю. Тож варто розповісти про нього більш детально.

Народився Яків Володимирович 2(21) грудня 1834 р. в родовому гудимівському гнізді. Освіту здобував у Петровському кадетському корпусі, який закінчив у 1853 р. Служив спочатку підпоручиком в Білозерському піхотному полку, потім поручиком у Лейб-гвардії єгерського (Гатчинського) полку. По закінченні Миколаївської академії Генерального штабу перебував при Генеральному штабі у складі Штабу резервів армійської піхоти. Згодом став штабс-капітаном Генерального штабу. У 1863 р. за сімейними обста­винами, адже його батьки на той час мали поважний вік, звільнився з армії і повернувся додому.

Під час цивільної служби відставного штабс-капітана в Лебединському повіті, значимість його посад завдяки його здібностям і наполегливості постійно зростала: мировий посередник, повітовий справник, директор Лебединського відділення Комітету попе­чительства при в’язниці (з 1867 р.), дільничний (1868 - 1885) і почесний мировий суддя (1885 - 1909). А після смерті тогочасного голови Лебединської земської управи Антона Матвійо­вича Добросельського, 24 січня 1885 р. його обирають на цю посаду. Саме на цій посаді у повній мірі розкрився його талант умілого організа­тора та неабиякого захисника інтересів місцевої громади у боротьбі з бюрократичною чиновницькою «братією» Російської імперії. Як відзначалося у привітанні земського зібрання з нагоди 40-річної земської діяльності Кучерова, що він був «глибоким знавцем земської справи, постійно підтримував міцні зв’язки з представниками вищих кіл і з видатними земськими діячами Росії… і, завдяки таким зв’язкам, здобував для Лебе­динського земства те, чого не отримували інші». Зусиллями Якова Володимировича у Лебедині було засноване Товариство Взаємного кредиту, з’явилися жіно­ча і чоловіча гімназії (нині – педучилище), у с. Бу­дилка - казенна навчальна реміснича майстерня, у Ле­бе­дині (разом із К. С. Зільберником) та Штепівці - лікарні.

У 1900 р. Кучеровим був заснований Бу­дильський винокурний завод, що згодом став спиртзаводом. Разом із князем Б.С. Щерба­товим та графом  В.О. Капністом він ініціював будівництво залізниці «Лебедин – Боромля». 22 жовтня 1894 р. залізнична вітка Лебедин – Боромля відкрилася для експлуатації. Заліз­ниця зв’язала провінційний закутень-Лебедин з усією імперією та сприяла пожвавленню торгівлі, інтенсивному розвитку будівництва в місті та в селах повіту, швидшому надходженню пошти, зокрема преси. У 1902 р. Яків Кучеров також порушував питання про залізничне міжстанційне сполучення Лебедина та Гадяча, але Перша світова війна завадила втіленню цих планів, які почали розроблятися.

У 1877 - 1909 p.p. Яків Володимирович піклувався і про розвиток освіти. Він був членом повітової училищної ради, кілька десятиліть - членом опі­кунської ради Лебединських жіночої прогімназії (згодом гімназії), Лебединського ремісничого училища, Будильського народного училища, сприяв взяттю на баланс земства корзинової майстерні, що знаходилася у маєтку пана Ковалевського в Бо­ровеньці, та зведенню нового приміщення столярно-корзинової майс­терні лебединського ремісничого училища. Завдяки його зусиллям була відкрита гро­мадська бібліотека.

Багато корисного зробив Яків Кучеров і для своєї рідної Гудимівки. За його сприяння у 1899 році в Гудимівці за рахунок Лебединського земства було збудоване народне училище. У цьому ж році училище розпочало свою роботу. У перший рік навчання до школи пішли 56 хлопчиків і 8 дівчаток. Він був абонентом першої в імперії сільської телефонної лінії (1899), до відкриття якої мав безпосередній стосунок. Відомо, що в 1901 році Кучеров пожертвував для Гудимівського народного училища 188 крб.. У 1900 р. в Гудимівці в маєтку Кучерова була збудована Успенська церква. Яків Во­лодимирович оплатив половину вартості церкви, а іншу половину - жителі навколишніх сіл (Калюжного, Забугів, Радчуків, Черемухівки та інших). Церква була дерев’яною, мала позолочені куполи, мідні дзвони, фарбувалася в золоті тони. При церкві діяв хор. До парафії належали села Гудимівка та Калюжні. Храм був зруйнований у 1930-му: церкву розібрали і з неї спорудили контору колгоспу та клуб у Ка­люжному.

У 1906-1907 роках Яків Кучеров активно втілював  у повіті прогресивну Столипінську аграрну реформу, яка руйнувала сільську общину, що була постійним джерелом селянсь­кого невдоволення владою і стала серйозним гальмом розвитку сільського гос­подарства. Також сприяв поширенню у ново­створених хуторах прогресивних форм гос­подарювання.

З обранням його членом Державної Ради Російської імперії, він 21 липня 1907 р. склав з себе повноваження голови земської управи. Вшановуючи великі заслуги земського діяча на громадській ниві, Лебединське повітове земство у 1908 р. заснувало в Лебе­динській чоло­вічій гімназії стипендію імені Кучерова у роз­мірі 180 крб. на рік для учнів - дітей неза­мож­них мешкан­ців повіту незалежно від їх при­належності до певного стану та походження. За відмінну військову службу та довготри­валу і плідну роботу у земстві він був наго­род­жений багатьма від­знаками, зокрема, орде­нами Св. Ста­ніслава II сту­пеня (1864), Св. Анни II сту­пеня (1882), Св. Воло­димира IV ступеня (1888) тощо.

Помер Яків Володи­миро­вич Кучеров 11(24) листопада 1909 р. у Петербурзі від пара­лічу серця. Його племінник, син сест­ри, Василь Васильо­вич Збитнєв перевіз тіло Куче­рова у Гудимівку, де він і був похований у сімейному скле­пі. Однак у 1930 році під час розбирання церк­ви селя­нами, за вказівкою тодішньої влади, склеп, з похо­ванням Кучерових, та каплиця над склепом були повністю зни­щені, золоті речі та орде­ни, що були на покійниках, роз­грабовані, а останки по­хо­ваних викинуті з трун та сплюнд­ровані.

Після смерті Якова Ку­черо­ва на кошти Харківського губернського земства у Гу­димівці була відкрита 2-клас­на школа його імені. Проте в часи радянські ім’я Кучерова піддавалося за­буттю. І все ж, у 1980-х, воно спливло з того чорного виру: під час риття котловану під новий лікар­няний корпус у Лебедині, будівельники знайш­ли гра­нітну могильну плиту. Вона з обох боків була полірована і на ній виднівся напис: «Якову Владимировичу Кучерову. Благодарное Лебединское земство. Род. 9.ХІІ. 1834 - скон. 11.XI. 1909. Служил родному земству 1868 -1909». Плиту пе­ренесли і поклали біля входу в клінічну лабораторію, а місцеві краєзнавці почали проводити обе­режні дослідження про Якова Кучерова. Після здобуття Україною неза­лежності, згодом, на честь Якова Кучерова, як видатної людини, кмітливого господаря та доброго пана, який справді походив «з пана, а не з хама», нащадки його підданих у 2003 році назвали центральну вулицю в Гудимівці його іменем. А ота, знайдена у 1980-х, мармурова плита у 2007 році за ініціативою сільського голови Павла Глудика була встановлена біля при­міщення Гудимівської школи (тепер НВК), як дань пам’яті про видатного земляка і просто про людину, яка за власні кошти збудувала цю школу. Хоча й тут не обійшлося без драми: спочатку цю знайдену плиту, яка довгий час стояла біля клінічної лабораторії, забирали на Будильський спиртзавод, щоб встановити її там на честь його засновника, але коли на заводі почалися  економічні негаразди та змінилося керівництво, стало вже не до цього, і про неї забули: та могильна плита стояла за прохідною. Дізнавшись про це, Павло Глудик забрав її та одразу ж встановив біля приміщення школи. Правда, виникло пи­тання, чому ж гранітну плиту з написом знайшли не на місці поховання Якова Кучерова в Гудимівці, а біля при­міщення стоматологічного відділення полік­лініки в Лебедині? Діз­налися й про це: до революції те приміщення спору­див для себе один із племінників Кучерова - лебединський дворянин Василь Збитнєв, член повітової земської управи.

Школа в Гудимівці, збудована у 1900 році за кошти Якова Кучерова. Нині тут розміщується Гудимівський НВК. Старожили стверджували, що під час війни у 1943-му її стіни наскрізь пробив німецький бронебійний снаряд, але школа встояла.  (Пробоїни від снаряда згодом замазали цементом.)  Така тоді була якість будівництва! Та ще й у розчин гашеного вапна для міцності цегляної кладки добавляли до повного розчинення в ньому  забитих коней, яких перед цим ганяли, щоб з них «виділилося мило», тобто жирові сполуки. Також добавляли величезну кількість яєць домашньої птиці.  Таким чином утворювався насичений білковий розчин, що нагадував високоякісний клей

Будівництво тривало протягом 1907 - 1910 років. Закінчивши його, він «обріс» великими боргами. Можливо тому, через грошову скруту, відразу після смерті дядька йому не вдалося встано­вити плиту з написом на його могилі. Згодом почалася Перша світова війна, і разом з нею навалилися на Збитнєва різні важливі земські справи. А революційні події 1917 року змусили його разом із дружиною і двома дочками залишити Лебедин. По дорозі, він і його дружина, очевидно від якоїсь інфекційної хвороби, можливо, що грипу, майже одночасно померли. Згодом у будинок  Збитнєва «посе­лили» лікарню. Старожили розповідали, що під час німецької окупації 1941-1943 р.р. його дочки приїздили з-за кордону у Лебедин і деякий час перебували в місті.

Високі нагороди Якова Кучерова та захоплення ним, викидання його праху зі склепу та падіння у вир забуття, вулиця його імені та повернення в історію Лебединщи­ни – ось такі пошанування довелося прийняти відомому земляку в роки свої земні та в засвітах.

Денис Миколайович Калюжний: його коріння у селі Калюжне

Ровесника 20 століття, нашого земляка Дениса Калюжного, уроджен­ця села Калюжне, сільські стежки рідної землі вивели в історію. Дійсно, в історії 20-го століття він «уписаний» досить помітним штриш­ком. Народився Д.М. Калюжний 16 жовтня 1900 року. У 1926 році закінчив Харківський медичний інститут. На його життя припали лихі 1930-ті та «сороковые роковые». З 1932 року працював в Українському науково-дослідному інституті комунальної гігієни під керівництвом О. М. Мар­зєєва.

Під час Великої Вітчизняної війни він очолював санітарно-епідеміоло­гічну службу 1-го Українського фронту. А служба ця була не менш важливою за фронтову розвідку. Денис Ка­люжний мав такі нагороди: ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1ст. та 2. ст., чехословацький орден «Бойовий Хрест», багато медалей. З 1946 року працював у Києві спочатку заступником директора по науці (1946–1956), а згодом директором (1956–1971) Науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни ім. О. М. Марзєєва і одночасно завідувачем кафедрами комунальної гігієни Київського державного інсти­туту удосконалення лікарів (1946—1956 і 1965—1970) і медичного інсти­туту (1956—1960).

Він став доктором медичних наук, професором, обирався членом-корес­пондентом Академії медичних наук СРСР. Це було визнанням його таланту і наукових досягнень. Мав також почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР», був автором понад 250 наукових праць, в тому числі 24 монографій. Вперше в Україні він започаткував такі наукові напрямки: гігієна електромагнітних випроміню­вань (1962) та канцерогенних факторів (1960), вивчення хімічних алергенів (1961), вплив полімерних та синтетичних матеріалів на здоров’я людини (1963). За ініціативою і при безпосередній участі Д.М. Калюжного в НДІ ім. О. М. Марзєєва було організовано лабораторію радіаційної гігієни (1958), яка стала науково-методичним центром України, лабораторію по дослідженню впливу шуму на людину (1965). У післявоєнний час був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора. Помер 24 червня 1976 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Могила Дениса Калюжного на Байковому кладовищі








Руденко Семен Андрійович: видатний організатор соціалістичного сільгоспвиробництва

Семен Руденко народився 16 серпня 1904 року в селі Гудимівка Лебединського району у незаможній сім’ї. З 1921 року він став головою комітету взаємодопомоги, згодом очолював сільраду, обіймав керівні посади в районі. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації очолив у селі Ляшки колгосп «Радянське село» (1946 - 1950 роки). У 1947 році господарство отримало урожай зернових: 42 ц/га – пше­ниці, 30 ц/га – жита. Герой Соціалістичної Праці (1948 рік). У 1950 році очолив об’єд­наний колгосп імені Мічуріна (з чотирьох колгоспів: ім. Фрунзе – в Калюжному, ім. Молотова – в Забугах, «Радянське село» – в Ляшках, ім. Петровського – в Петровському), яким керував до 1966 року. За його керівництва колгосп імені Мічуріна став заможним і сучасним господарством, електрифіковано 13 населених пунктів. Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора (1950 рік). Помер 14 листопада 1967 року. Похований у селі Калюжне Лебединського району.

Масько Дмитро Костянтинович: Герой, син Пушкарів

Він народився в 1909 році в селі Пушкарі Лебединського району. Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював на будівництві Київського метрополітену бригадиром прохідників. У 1961 році йому було присвоєно звання Героя Со­ціа­лістичної Праці. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалями. Помер у 1982 році. Похо­ваний на Байковому кладовищі у м. Києві.

Криницький Григорій Олександрович: справжній землероб з діда-прадіда

Народився 20 березня 1922 року в селі Корчани Лебединського району. У страшному 1933 році закінчив початкову школу в селі Рябушки. Згодом вивчився на механізатора. Був учасником Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації став працювати в колгоспі «Радянське село» в Ляшках, очолив рільничу бригаду, яка в 1947 році зібрала по 30,7 ц/га пшениці. Герой Соціалістичної Праці (1948 рік).

Згодом довгий час працював секретарем партійної організації колгоспу імені Мічуріна. Помер 29 вересня 1995 року. Похований у селі Калюжне.

Бандур Семен Іванович: шлях від простого колгоспника до доктора економічних наук, професора

Народився Семен Бандур 18 жовтня 1945 року в селі Топчії. У 1953-1957 роках навчався у Куличанській початковій школі, а з 1957 по 1961-ий – у Гуди­мівській восьмирічці. У зв’язку зі смертю батька і нестатками вимушений був покинути навчання і піти працювати спочатку на лісорозробки, а потім до колгоспу ім. Мічуріна. У 1962 році продовжив навчання в Будильській середній школі та в 1963-1965 роках – у вечірній школі робітничої молоді в Лебедині. Після служби в армії (1965-1967) одразу вступив до Київського інституту народного господарства ім. Д.С. Коротченка, який закінчив у 1972 році. У 1972-1974 роках Семен Іванович працював інженером-нормувальником у тресті «Київпідземшлях-1». Талановитого спеціаліста помітили і запропонували перейти на наукову роботу до Академії наук України до Ради по вивченню продуктивних сил України. Тут і відбулося становлення його як науковця: молодший науковий співробітник – кандидат еко­номічних наук (1981) – доктор економічних наук (1991) – член-кореспондент Української Екологічної Академії наук (1993), професор (1999) – дійсний член Академії економічних наук (2004). Ним осібно та в співавторстві видано понад 200 наукових праць, 12 монографій, навчальних та методичних посібників. Нині проживає в Києві. У Раді по вивченню про­дуктивних сил України НАН України працює з листопада 1975 року молодшим, старшим науковим співробітником, завідувачем сектора, а з 1989 р. – очолює науковий відділ Ради, який сьогодні здійснює дослідження проблем зай­нятості та ринку праці, формування економічної активності населення, гарантування трудоресурсної безпеки України в умовах глобалізації світової економіки, наукові результати яких впроваджуються в господарську практику.  С.І. Бандур є членом редколегії багатьох журналів та наукових збірників, очолює спеціалізовану вчену раду по захисту докторських та кандидатських дисертацій.

Леонід Мордовець: кандидат історичних наук і політик

Леонід Михайлович Мордовець народився 15 березня 1951 року у Топчіях. У 1966 році він закінчив Гудимівську восьмирічну школу. У 1968-1969 роках працював муляром у колгоспі ім. Мічуріна,  у 1969-1972 роках – робітником «Сумзалізобетон». У 1972 році вступив на денне відділення істо­ричного факультету Харківського держуніверситету, який закінчив у 1977 році. З серпня 1977 року по жовтень 1982 року Леонід Михайлович пра­цював на посаді асис­тен­та Сумської філії Хар­ківського політехнічного інституту. У 1982 – 1985 роках навчався на стаціонарному відділенні аспірантури Харківського держ­університету. У жовтні 1985 року захистив кандидатську дисертацію «Орга­нізаційно-політичне зміцнення парт­організацій в умовах виробничих об’єднань промисловості (1971–1980)» і став кандидатом історичних наук. З липня 1985 року по серпень 2001 року Леонід Мордовець працював асистентом, старшим викладачем, доцентом кафедри суспільних дисциплін у Сумській філії ХПІ, яка з 1990 року стала Сумським фізико-технологічним інститутом, а з 1993 року – Сумським державним університетом. У 2001–2005 роках – помічник-консультант народного депутата України, а з травня 2005 року по 2007 рік – народний депутат України. З жовтня 1991 року Леонід Мордовець – член Соціалістичної партії України та перший секретар Сумського обкому СПУ. В даний час він працює викладачем на посаді доцента кафедри історії Сумського держуніверситету. Автор понад 40 наукових та науково-методичних праць

Борис Руденко: лікар-хірург та письменник

Борис Андрійович Руденко народився 21 січня 1953 року в Калюжному. У 1967 році він закінчив Гудимівську восьмирічну школу. У цьому ж році вступив до Лебединського медичного училища імені М.І. Сітенка. Після його закінчення працював фельдшером у лікарні села Калюжне до призову в цьому ж році на строкову службу. Після служби в армії одразу вступає до Київського медичного інституту, де здобуває фах лікаря-хірурга. Нині працює в Київській клініці імені Вавилова хірургом.

Борис Андрійович відомий не тільки як успішний і талановитий лікар-хірург, а й як досить цікавий пи­сь­менник. Серед його творів зас­луговують на увагу ро­ман «Тан­цю­ючий двій­ник» (1995), збірки пое­зій «Лірика» (1999), «Слова зі снів» (1998), «Таврика» (2001).

ВІРА Марченко: шлях від студентки медичного училища до проректора медичної академії

Віра Марченко, ви­пуск­­ниця Лебе­динсь­кого ме­дич­ного учи­лища, 1972 рік

Віра Марченко, про­рек­тор Харківської ме­дич­ної академії після­дип­ломної освіти, 2013 рік

Віра Григорівна Мар­ченко народилася 2 січня 1954 року в Калюжному. У 1969 році закінчила Гудимівську вось­мирічну школу та в тому ж році вступила до Лебе­динського медичного учи­ли­ща ім. М.І. Сітенка на сестринське відділен­ня. Після його закінчення у 1972 році з відзнакою, у цьому ж році стала сту­денткою лікувального фа­культету Полтавського медичного стома­тологіч­ного інституту. З 1978 по 1982р.р. пройшла інтер­на­туру та стала пра­цю­вати невропатологом у Сумсь­кій лікарні №5. З 1982 по1984 рік нав­ чалася в клінічній ординатурі на кафедрі неврології Українського інституту удосконалення лі­ка­рів у Харкові. Потім вступила до аспірантури на цій же кафедрі, яку закінчила у 1987 році та захистила кандидатську дисертацію по нервових хворобах. Працювала спочатку асистентом, потім доцентом кафедри неврології. З 1995 року і до нині працює проректором по навчальній роботі в Харківській медичній академії післядипломної освіти. Автор понад 50 навчальних праць. Навчальний секретар Спеціалі­зованої Ради по захисту кан­дидатських і докторських дисертацій. З 2000 року має звання «Почесний професор Міжнародної Кадрової Академії», з 2001-го – почесне звання «Заслужений лікар України».

НАТАЛІЯ Брюханова: кандидат медичних наук, Заслужений лікар Російської Федерації

Наталія Брюханова, випускниця Гудимівської восьмирічної школи, 1974 рік

Наталія Брюханова, лікар, кандидат медич­них наук

Наша землячка На­талія Григорівна Брю­ханова, уродженка Пуш­карів, закінчила Гу­димівську восьмирічну школу у 1974 році. Потім було її навчання у Лебединському мед­училищі та в Хар­ківському медичному інституті, який вона закінчила з відзнакою у 1982 році. Після про­ходження інтернатури в дитячій лікарні міста Свердловськ у 1983 році була направлена на роботу в лінійну поліклініку на станції Ноябрськ, що в Ямало-Ненецькому авто­номному окрузі. Має вчений ступінь канди­дата медичних наук. З 2002 року працює там же лікарем загальної практики. Має почесне звання «Заслужений лікар Російської Фе­дерації».

 

Тамара Гончар,

вчитель історії Гудимівського НВК,

Ігор Білоножко,

методист відділу освіти Лебединської РДА


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Кримінал

Спорт

Без цензури

Найпопулярніші

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.