Чому ми такі?

Чому ми такі?Звісно ж, у вас траплялася така хвилина, а то й більший відрізок часу, що настрій геть кудись подівся. Усі ми люди, кожен зі своїм власним характером, поглядом на життя, ставленням до оточуючих. А вам не доводилося зганяти внутрішнє зло на комусь – чоловікові, дітях, друзях, колегах, відвідувачах установи, де працюєте, покупцях, пацієнтах і т.д?.. Якщо таке траплялося, то вже з вашими нервами справа кепська.Їх, як кажуть у народі, варто зав’язати у вузлик. А ви хоча б раз ставали на місце тієї людини, на якій зганяли зло? Ні. Отож-бо. А поставте – і тоді відчуєте, як розв’яжеться  отой вузлик ваших нервів. Зміняться ваші вдача і характер.

Ця тема для роздумів з’явилася давно. Адже потрапляв «під обстріл» інших не раз. А тепер ось вирішив поділитися з читачами тижневика. Дивись, комусь піде на користь.

Мабуть, той день за гороскопом був для мене невдалим. Не подивився – і вийшов у люди. Заходжу до магазину. Вітаюся, як годиться. «Скажіть, будь ласка, масло в продажу свіже?» – запитую продавчиню. «Вам що дати ще й попробувати?» – гиркнула та у відповідь. Пішов без масла. На промисловому ринку продавці гріються чаєм і весело розмовляють. «А скільки у вас коштують ...» – називаю речі. Тут же різко лунає: «Ви опреділіться, що треба, тоді назву ціну». Їду маршруткою. Групка пасажирів спілкується, з’ясовуючи якусь ситуацію. Виходимо всі на кінцевій зупинці. Раптом услід тим пасажиркам лунає гнівне від тіточки, котра значно молодша від них: «Задовбали своїми розмовами».

А ось приклад, який розповіла знайома. На консультації до лікаря (з етичних міркувань не називаю його профілю) направили хвору із стаціонару. З порога жінка чемно попросилася на прийом, пояснивши ситуацію. Раптом обличчя лікаря стало, наче грозова хмара. «А чому ті, хто направляв, мене не запитали? Я ось їм дам,» – гнівно крикнула лікарка і швидко накрутила диск телефона. О! Що лунало з її вуст! Пацієнтка ладна була втекти з кабінету. Охолонувши трішки, лікарка все ж прийняла хвору з ... неврологічного відділення(!)

А ось ще прикрий факт. Надворі накрапає дощик. Молода матуся, поспішаючи, тягне за ручку свого малюка років 4-5-ти. Йому надто некомфортно. А матуся гнівно кричить: «Що ти за мямля! Пішли швидше!» «А мені вітерець і дощик заважають», – дитя на те зі сльозами на очах. Але мама, замість того, щоб заспокоїти, ще дужче гримає, смикаючи малого за ручки. А потім ще й стусана дає межи худенькі плечики.

Чому ми такі? Чому ми не змінимо свій менталітет? А до Європи, крок у яку ми прагнемо зробити, таких не приймають. Там люди толерантні, спокійні, виважені. Задумаймося над цим. Умійте стримувати емоції, це збереже ваше здоров’я і додасть вам авторитету серед оточуючих.

Вадим БІЛИЙ.