Спроба поставити крапку над «і»

Спроба поставити крапку над «і»Скільки сьогодні у зв’язку з подіями на Майдані чуєш різних думок про справедливість у людському суспільстві, що аж собі починаєш про це думати. Думаєш про це людське суспільство, про його великих філософів, математиків, художників, поетів, про його бунтарів і громадянські війни, польоти в космос і занурення в океанські глибини, про пошуки раю і пекла, про Христа, Будду і Магомета, про людську самопожертву в ім’я ближнього і людську байдужість до ближнього, про технократію сьогодення і про жорстоку несправедливість у суспільстві. І згадалися мені при цьому описані в літературі наукові досліди, які колись давно проводили вчені-біологи над щурами. Спочатку трьох щурів тримали в окремих клітках. Щоб добути собі їжу, кожен із них мусив натискати лапкою на педаль, яка знаходилася поруч з годівницею і тоді зі спеціального отвору сипалася невеличка порція їжі в годівницю. Потім завдання ускладнили. Педаль розмістили подалі від годівниці. Щурі і в цьому випадку із завданням упоралися.

Через деякий час усіх щурів помістили в одну клітку. Спочатку всі вони товпилися біля педалі, намагалися її натиснути всі разом, і всі разом бігли до годівниці. Та вже через деякий час на педаль натискав один щур - «роботяга», інший - «наглядач» робив це лише кілька разів на добу, а ось третій - «бос» лише сидів біля годівниці і до педалі зовсім не підбігав. Ті, що знаходилися біля годівниці – їли вволю, а вже третьому – що перепадало. Ось вам і утворилося суспільство: той, який наповнює годівницю – той, що наглядає над тим, який наповнює годівницю – той, який сидить біля годівниці. Через деякий час щур, який крутив педаль, захотів змінити ситуацію і вчинив бунт, але нічого не зміг вдіяти проти тих, які посіли місце біля годівниці, бо сили були нерівними. І він змирився, бо йому теж захотілося їсти, хоча б те, що перепаде. Та скоро в щуриному суспільстві з’явилася опозиція: «наглядач» зробився опозиціонером. Він почав відганяти від годівниці того, що лише сидів біля неї, і підбив на такі дії «роботягу». Незабаром «наглядач» і «бос» помінялися місцями. Вам це нічого не нагадує?

Пробігши очима по цих рядках, можливо, якийсь уїдливий читач запитає: «Так де ж та крапка над «і»?» Відповідь така: кожному своя крапка над «і» є милішою і правильнішою, авторитетнішою та інтелектуальнішою. А моя крапка така: українці довели, що більшість із них – не щури, і жити за законами піддослідного щурячого суспільства вони не бажають. Але є така істина: краще вже лев на чолі ослів, ніж осли на чолі левів. На жаль, з очільництвом левів у нас поки що проблеми… І не дивно. Маємо те, що маємо. Зокрема, вкотре обираємо не кращих з кращих, а менше зло. Інші у нас поза теплицями поки що не виросли. Дається взнаки надто ретельне протягом 20-го століття, генетичне прополювання українців: варто було комусь вирости над сірою заляканою масою, як того одразу позбавляли голови, якщо той вчасно її не пригинав і не думав розкаюватися. А ще погано та сіра маса, яка теж є складовою народу, вчиться. Хіба ж уперше бачили очі гречкоїдів, який хрін купували за пакунки з гречкою та з простроченими консервами, за сотню гривень, за страх працівників бюджетних установ та за подачки пенсіонерам – тепер їжте, хоч подавіться, хоч – на лоба повилазьте.

А чого варті заклики деяких багатих опозиціонерів до всеукраїнського страйку на тих підприємствах, які іще не порізані на металобрухт і все іще працюють, та заклики до партизанської боротьби! Шлях кривавий і, сумнівно, щоб виграшний. Варті уваги й заклики одного з провладних босів, щоб перенести столицю України з Києва до Харкова. Громадянську війну, з білими і червоними, з Махном і Петлюрою, з десятками озброєних загонів, з отаманами, серед яких доволі траплялося і Гриціанів Тавричеських з Попандопулами, зі столицею в Харкові, наші прадіди вже проходили. І в такій боротьбі: око за око, зуб за зуб, і практично в полон не беруть. Чи ті мудрагелі не бачили по телевізії, як сьогодні вибухають сталінградські вокзали і тролейбуси, в яких  гинули не диктатори, а невинні жителі, жінки і діти? Якщо ж тим «закликальщикам» хочеться стати українськими Че Геварами і дуже не терпиться отримати гетьманську булаву, то нехай вони покажуть особистий приклад і конкретно очолять партизанські загони, що складатимуться із собі подібних, та починають спати не в маєтках, а в лісових землянках. Народ спочатку на це подивиться – і вирішить, що йому робити. А так наші Марки вже не раз і не два за когось свистіли, а в них не тільки чуби тріщали. Може, Марко нарешті зрозумів, що пора б йому свистіти тільки  за себе.

Втім, не забуваймо, що будь-яку, навіть дуже цинічну, владу не менше лякає і мирний спротив, шлях Мандели і Ганді. Шлях цей, як показує історія, надійний, але, звісно, таки повільний. Дуже довго, приміром, по ідейному бездоріжжю та крізь густі червоні тумани добивалася до українців жовто-блакитна ідея наших «шістдесятників». Тому ті гарячі голови, які закликають до партизанської боротьби можуть по дорозі з миром до омріяного трону просто зістаритися і, чого доброго, померти своєю природною смертю і без пишних некрологів. Зрозуміло, що політичною. І все зрештою – буде гаразд, бо надто багато українців зрозуміли, що жити за законами піддослідного щурячого суспільства вони вже не бажають. Вони хочуть жити за законами цивілізованого людського суспільства.

Сьогодні протистояння між владою і народом досягає максимуму. І виступають проти влади, і захищають цю владу сини і дочки однієї і тієї ж матері – України.

Господи, настав нас усіх на добрий розум!

Вадим БІЛИЙ.