"Визначні історичні особистості села Василівки та Василівської сільради

Визначні історичні особистості села Василівки та Василівської сільради  Василівка та її хутори славляться своїми видатними людьми. На її благодатній землі народилися Герой Радянського Союзу Усик Мусій Тимофійович, Герої Радянського Союзу батько і син Омелян та Григорій Соколи, яких у 1947 році лихі люди обмовили і «обламали їм крила», генерали Андрій Олексійович Євдан та Іван Степанович Ткаченко, відомий художник, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка Михайло Озерний, поет Володимир Мордань, мужній розвідник Микола

Панасович Крепець, чий подвиг у роки війни порівняли з подвигом Олександра Матросова, повний кавалер трьох орденів Трудової Слави Валентина Пилипівна Мететюк, керівник відомого в Україні дитячого хору «Сяйво» - Сергій Голуб.

Усик Мусій Тимофійович

Мусій Тимофійович Усик народився 28 серпня 1899 року в селі Помірки Василівської волості Лебединського повіту Харківської губернії в бідняцькій сім’ї. Після закінчення початкової школи батракував у багатіїв. Згодом брав активну участь в організацій колгоспу і до війни працював у ньому. У липні 1941 року був призваний до Червоної армії. У 1942 році він, уже досвідчений боєць, закінчив курси снайперів. І відкрив свій снайперський рахунок ще в обо­ронних боях під Воронежем. Згодом воював на Воронезькому, Центральному, 1-му Українському фронтах як досвідчений снайпер. Був поранений.

Свій снайперський рахунок М. Т. Усик відкрив в оборонних боях під Воронежем. Але особливо відзначився на Курській дузі. З його ініціативи у 574-му СП була створена снайперська команда. За період оборонних боїв молодший сержант Мусій Усик підготував 70 снайперів.

Під час наступальних боїв на Лівобережній Україні снайпер Усик щодня знищував кількох фашистів. Лише з серпня по жовтень 1943-го від його пострілів знайшли свою погибель 75 ворожих солдатів та офіцерів. А всього за період бойових дій у 1942-1943 роках на його рахунку – 300 вбитих окупантів. За мужність і відвагу, виявлені в боях за Дніпро, указом президії Верховної Ради СРСР від 27 жовтня 1943 року молодшому сержанту. Снайперу 574-го СП 121-ї СД 60-ї армії М.Т. Усику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений орденом Червоного Прапора та медаллю «За відвагу». Загинув Герой Радянського Союзу М. Т. Усик 8 січня 1944 року в бою за визволення села Кутище Житомирської області.

  
Соколи Омелян Лукич та Григорій Омелянович

Родові корені Соколів живилися силою василівської землі. Вони народилися і проживали в Помірках. Але на початку лихих 30-х «куркульська» сім’я Соколів, хоча насправді вони належали до «середняків» і лише критично ставилися до колгоспних порядків, змушена була перебратися до сусіднього Козельного, яке нині адміністративно відноситься до Недригайлівського району.

Коли 3-го вересня 1943 року війська Воронезького фронту звільнили Штепівку і прилеглі до неї села, із села Козельного, що тоді адміністративно відносилося до Штепівського району, районний воєнкомат 8-го вересня мобілізував до Червоної Армії батька й сина Соколів, Омеляна Лукича (1904 р.н.) та Григорія Омеляновича (1924 р.н.). Воювали вони в 1144-му стрілецькому полку 340-ї Сумської стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту.

Свою безсмертну славу батько і син Соколи здобули 21 жовтня 1943 року в бою на Лютіжському плацдармі біля села Синяк, що всього на відстані 24 км північно-західніше Києва. Ось що говориться в нагородному листі на Сокола Омеляна, подібне написане і в нагородному листі на Сокола Григорія. «21 октября 1943 года в районе деревни Синяк противник предпринял ожесточенную контратаку танков и пехоты. Несмотря на явную опасность для жизни, пулеметчик Сокол Е.Л. с занимаемой позиции ни шагу не отступил. Пропустив вражеские танки, ураганным огнем свого пулемета заставил залечь немецкую пехоту, при этом большую часть немецких солдат он уничтожил и тем самым отрезал пехоту от танков. Немецкий офицер, заметив огневую точку, повернул три танка на пулеметчиков Соколов. Но отец и сын Соколы, взяв у тяжело раненного бойца противотанковое ружье, подбили два ползущих на них танка. Прорвавшийся третий танк замял гусеницями отца и сына. Павший смертью храбрых пулеметчик Сокол Е.Л. посмертно достоин звания Героя Советского Союза». Оскільки всі вбиті були дуже спотворені, присипані землею та розчавлені гусеницями танків, батальйон відступив, вважаючи й Соколів теж загиблими, адже були виявлені їхні «смертні» медальйони.

Незабаром «Красная звезда» опублікувала Указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року про присвоєння кулеметникам Соколам звань Героя Радянського Союзу (посмертно). Але від розриву чи міни, чи снаряда кулеметники були лише поранені і контужені, і втратили свідомість. Так вони потрапили в полон і згодом – до концтабору. Зблизившись із там­тешніми патріотами, Соколи брали участь у роз­зброєнні охорони концтабору поблизу чеського міста Авсик, і 5 травня 1945 року за допомогою місцевих партизанів вирвалися на волю. Після приходу Червоної Армії, Соколи пройшли, так звану, фільтрацію і продовжили служити в запасному полку. Після повернення Соколів додому і після відповідної перевірки органами МГБ за поданням управління кадрів Сухопутних військ про обґрунтованість присвоєння звань Героя батькові та синові Соколам, у 1946-му їм вручили по Зірці Героя і по ордену Леніна.

Але згодом на Соколів надійшло декілька доносів від «щирих» земляків до «органів» та до Прокуратури СРСР про те, що Соколи були з куркульського роду, тому під час колективізації й виїхали з Помірок до Козельного, що вони є щирими українцями, що в 1941-му Омелян Сокол потрапив у полон, і невідомо, чи він з полону втік, чи його відпустили німці, що під час окупації Соколи працювали в німецькому колгоспі, що, може, вони самі скинули із себе «смертні» медальйони і добровільно здалися в полон у 1943-му, що в німецькому концтаборі вони стали зрадниками та поліцаями. Тоді починалася нова хвиля повоєнних репресій, посилювалася гризня між МГБ і Прокуратурою, тож прокуратура вдало використала ці злісні наклепи, зрозуміло, що не взявши до уваги навіть висновки МГБ та висновки двох комісій по фільтрації. 14 листопада 1947-го на основі клопотання Прокуратури СРСР Указ Президії Верховної Ради СРСР відмінив Указ від 10 січня 1944 року про присвоєння звань Героїв Радянського Союзу батькові і синові Соколам у зв’язку з безпідставним нагородженням. Ті, що писали доноси, вірогідно, розраховували ще й на те, що Соколів після цього засудять до таборів, у яких перебували різномасті зрадники та колишні поліцаї. Проте до цього справа не дійшла. Навіть те «правосуддя» на таке не зважилося. Втім 19 січня 1948-го обох Соколів викликали до Недригайлівського райвійськкомату із усіма нагородами та військовими квитками, де під дулом пістолета воєнком зірвав з них Золоті Зірки та ордени Леніна. Довгі роки справа реабілітації Героїв, нині вже покійних, з політичних мотивів не розглядалася, а тим письменникам і журналістам, які зверталися до влади у 1960-1980-х, щоб розібратися у цій справі просто «затуляли» роти. І нині на полях Інтернету гуляє отара небилиць про них, про нібито їхнє перебування в радянських таборах за зраду Вітчизни. Але після публікації статті В.Пазинича у тижневику «Будьмо разом», а згодом спільної статті письменників О.Вертіля та В.Пазинича про Соколів у газеті «Урядовий кур'єр» у 2012 році, які близько перейнялися їхніми драматичними долями, справа по реабілітації Героїв таки зрушила з місця. Сьогодні нею опікується міністерство оборони України та губернатор Сумської області Юрій Чмирь. Будемо сподіватися, що найближчим часом справедливість нарешті восторжествує, і звання Героя, присвоєні їм посмертно, повернуть їм хоч після смерті.

 

Десантний генерал Євдан Андрій Олексійович

У шкільному музеї Василівської ЗОШ 1-3 ст. зберігається лист генерала Євдана Андрія Олексійовича до учнів Василівської середньої школи, написаний ним у 1966 році. Ось уривок з нього:

«Я згадую своє дитинство у Василівці, 1924 рік, коли я був пастухом в хуторі Помірки, потім працював на різних роботах в радгоспі. У 1925 році вступив в комсомол, який мене виховав і дав мені правильний напрям в житті, а в 1930 році був покликаний в армію, в 1935 закінчив військове училище, а в 1941 - військову академію ім. В. І. Леніна. У 1950 році - академію ім. Фрунзе, в 1955 році отримав звання генерала. Служив в парашутній частині, маю 798 стрибків. Свій останній стрибок зробив в 1960 році, коли мені виповнилося 50 років.

У роки Великої Вітчизняної війни був увесь час на фронті, воював під Сталінградом. Також воював на Карело-Фінській війні. Кінець війни 8 травня 1945 року застав я у Віденському лісі, в якому свого часу композитор Штраус створив прекрасну музику «Віденський вальс»».

Відомо, що генерал-майор Андрій Євдан у 1957-1959 роках командував 76-ю Чернігівською Червонопрапорною гвардійською повітряно - десантною дивізією, а згодом до 1962 року – 98-ю Свірською Червонопрапорною ордена Кутузова 2-го ступеня повітряно - десантною дивізією.

Скажемо кілька слів і про його родину. Старший брат А.О.Євдана Нестір загинув під час війни на фронті. Його батька, колгоспника, Олексія Євдана з односельцем Володимиром Черепком під час окупації німці звинуватили у зв'язку з партизанами і розстріляли, а його мати Марія Володимирівна померла у серпні 1943 р.

За деякими даними життя генерала Євдана обірвалося на початку 1970-х. Він був нагороджений багатьма найвищими орденами СРСР.

 

 

Генерал Ткаченко Іван Степанович

Іван Степанович Ткаченко народився у Василівці Лебединського району 26 вересня 1897 року. В дитячі та юнацькі роки батракував у поміщиків, а після Жовтневої революції 1917 року своє життя пов’язав зі службою в Червоній Армії. Спочатку закінчив школу червоних командирів, а згодом Військово - політичну академію ім. В. І. Леніна в Ленінграді. Батальйонним комісаром брав участь у радянсько - фінській війні. Був нагороджений орденом Червоної Зірки. Велику Вітчизняну війну Іван Степанович зустрів на посаді комісара стрілецької дивізії на державному кордоні СРСР в районі міста Бреста. У кінці липня 1941 року його дивізія стійко обороняла місто Малорита від німецько-фашистських загарбників, де комісар Ткаченко І. С. показав особистий приклад мужності та відваги. Відважний політпрацівник брав участь у боях під Керчю, в Криму, був учасником Сталінградської битви. Під час війни отримав два тяжких поранення. Став генералом армії. Одна з вулиць у місті Малорита Брестської області, нині Білорусь, носить його ім'я. Серед його урядових відзнак є два ордени Леніна та орден Червоного Прапора.

 

Відомий український художник Михайло Іванович Озерний

Дитинство Михайла Озерного, який народився 28 травня 1938 року у Василівці, проходило на берегах Груні. Життя майбутнього художника було нелегким, бо його сім'я, як і інші повоєнні сім’ї, жила у скруті і в тяжкій праці. Та вже за свої перші зароблені гроші Михайло купив палітру фарб і почав сам методом спроб і помилок відкривати таємниці мистецтва малювання, адже навчатися в художній школі він не мав можливості. Закінчивши семирічку і не маючи змоги навчатися далі, спочатку працював у селі - пас корів, доглядав коней… А ще малював картини для односельців, виконуючи їхні замовлення: кому – портрет, кому – пейзаж. Уже тоді односельчани говорили, що його незвичайний талант – від самого Бога, що він однак проб’ється в люди. Тож спромігшись на костюм та підзаробивши трохи грошей на прожиття, він вступає до Косівського училища прикладного мистецтва. По його закінченню (1965) талановитому художнику запропонували працювати у цій школі викладачем. У 1967 році він стає членом Спілки художників України, що стало офіційним визнанням його непересічного таланту. У 1969-1973 роках його, уже визнаного майстра, призначають головним художником Косівського виробничого комбінату художнього фонду, а в 1969-1989 роках – членом редакційної художньої ради України. З 1973 року проживає в Миколаєві, де довгий час виконував обов’язки головного художника міста і Миколаївської області. За створення першого в Україні музею суднобудування і флоту в Миколаєві йому присуджена Державна премія ім. Т. Г. Шевченка за 1981 рік. У 2008 році

він отримує звання «Заслужений діяч мистецтв України». Для більшості його картин характерна експресивна лірика, нові елементи і орнаменти. Також нашого земляка заслужено називають одним із основоположників скульптури малих форм у традиційній гуцульській кераміці. Про яскраву творчість видатного художника багато писали і пишуть відомі письменники і журналісти України.

 

Поет Володимир Григорович Мордань

Володимир Мордань народився поблизу Василівки, у невеличкому селі Новосельське 15 січня 1937 року у сім'ї колгоспників. По закінченню Василівської школи (1952) навчався в Лебединському педагогічному училищі ім. А.С.Макаренка (1955). Перші його твори з’явилися на сторінках районної газети «Будівник комунізму». Згодом, закінчивши Ніжинський педагогічний інститут ім. М.В.Гоголя (1961), він працював у Києві, спершу у газеті «Радянська освіта», журналах «Україна» і «Ранок», а потім - старшим редактором видавництва «Музична Україна». З 1958 року поезії В.Морданя починають друкуватися в республіканській та союзній періодиці. Через чотири роки побачила світ його перша поетична книжка «Задесення моє». Багато віршів нашого земляка покладено на музику. Ряд поезій поет присвятив рідній Лебединщині. Він є автором збірок поезій: «Занесення моє», «Ритми», «Листопад», «День», «Дерев зелені біоструми», «Лебедин», «Калиновий вогонь»(збірка вокальних творів), «На рушнику зорі», «Осінні жовті письмена», «Тріолети», «Райдуги підкова»; збірки гумору та сатири «Це Європі далеко до нас»; збірок віршів та казок для дітей «Летіть, пливіть та їдьте», «Сонячний ранок», «Де весняночки кують», «Коваль нот», «Літо починається», «Гей, сурмаче!» (збірка вокальних творів), «Кругла казочка». У 1966 році Володимира Морданя приймають до Спілки письменників України.

Він нагороджений двома медалями, Почесною грамотою Верховної Ради України (2005), є відмінником преси, лауреатом літературної премії імені Олександра Олеся.

«Сяйво» Голуба Сергія Олександровича

Гордістю Василівки є і її повоєнний уродженець Сергій Олександрович Голуб, який здобувши музичну освіту став директором Ніжинської музичної школи та незмінним з 1982 року художнім керівником відомого дитячого хору «Сяйво», який заснований ще в 1950 році. Біографія «Сяйва» стала і його біографією. Глибоке розуміння хорової справи та вишуканий художній смак керівника забезпечили успіх у творчій роботі над хоровими творами різних епох та жанрів: народною піснею і духовним піснеспівом, класикою і сучасним модерном. Всі твори хор «Сяйво» виконує лише мовою оригіналу - українською, білоруською, російською, англійською, німецькою, італійською. Юні хористи неодноразово з великим успіхом виступали в найпрестижніших концертних залах України: Республіканському палаці дітей та юнацтва, Національному будинку органної та камерної музики, патріаршому Володимирському соборі, колонній залі ім. М.Лисенка, Національній філармонії України, Національному палаці культури «Україна», Хор є двічі лауреатом (І місце) VII та XIV Міжнародного конкурсу-фестивалю «Південна Пальміра» в 2000 і 2008 рр. Також «Сяйво» був учасником Всеукраїнського музичного фестивалю до 250-річчя від дня народження Д.Бортнянського (грудень 2001р., м. Чернігів), двох творчих звітів Чернігівщини в Національному палаці «Україна», міжнародних хорової асамблеї «Тоніка» і фестивалю «Музичні прем'єри сезону» (березень-квітень 2002р., м. Киш). У 2005 р. хор «Сяйво» став лауреатом Всеукраїнського фестивалю духовної музики «О, Мати Божа, о, Райський цвіте» в м. Тернопіль. За високий професійний виконавський рівень, активну участь і стабільну концертну діяльність колективу присвоєно почесне звання «Зразковий» (1993 р.), а його керівникові С.О.Голубу - «Заслужений працівник культури України» (1990 р.) Після завоювання хором Гран-прі "Кубку Авдієвського" в МДЦ "Артек" (2006р.) голова журі А.Т.Авдієвський зазначив: "Зараз центр українського дитячого хорового співу перемістився в місто Ніжин".

Подвиг фронтового розвідника Крепця Миколи Панасовича командири прирівнювали до подвигу Олександра Матросова

Восени 1941-го частина, у якій проходив дійсну службу з початку 1940-го василівець Крепець Микола, була направлена для оборони Москви. Саме тут він і вряту­вав життя старшому лей­тенанту та вивів його, тяжко пораненого, з ото­чення, за що й отримав першу бойову нагороду - медаллю «За від­вагу».

Згодом їхня частина брала участь у боях на Орлов­сько-Курській дузі. У цей час Микола Панасо­вич уже став визнаним «асом» фронтової розвідки. У 1943 році за проявлену мужність і ге­роїзм при виконанні особливо важ­ливого бойового завдання він був нагороджений ор­деном Червоної Зірки. При виконанні цього завдання йому з групою розвідників довелося битися в оточенні і по рації викликати вогонь на себе. Тоді подвиг розвід­ника Крепця М. П. у фронтовій пресі порівняли з подвигом О. Матросова.

А далі його бойові до­роги пролягли через Брянськ, Житомир, Тер­нопіль. У цих боях Кре­пець М. П. був тяжко по­ранений і півроку пере­бував у госпіталі в Жи­томирі. Після одужання він повернувся в рідну розвідроту своєї частини. Згодом були бої у Польщі і в Ні­меччині. У 1945 році Ми­колу Панасовича за мужність виявлену при форсуванні Одеру наго­роджують орденом Бойового Черво­ного Прапора. Група розвідників на чолі зі сво­їм хоробрим командиром, перебравшись через Одер, виявила, сильно укріплені, вогневі точки противника та знищила їх, що дало можливість їхній частині форсувати Одер з мінімальними втратами.

Ніколи не забути йому і зустріч на Ельбі з амери­канськими вояками. А 5 травня 1945 року їх­ня дивізія вирушила з визвольною місією у Чехословаччину, в «злату» Прагу, де й зустріла ра­дісну звістку про Перемо­гу.

Після війни і майже аж до 1980-х колишній фронтовик добросовісно трудився в місцевому господарстві, часто зустрічався і, не дивлячись на вік та здоров’я, ще й досі зустрічається зі школярами. Він завжди був і досі залишається для земляків легендою-правдою, щирою і героїчною, простою і красивою.Мететюк Валентина Пилипівна – повний кавалер орденів Трудової Слави

Народилася вона 15 січня 1940 року в селянській родині. І все життя була простою селянкою-трудівницею, дояркою на рідній землі. Коли в 1975 році Валентина Пи­липівна надоїла молока від кожної корови більше ніж 6 тисяч кілограмів, тодішня радянська влада, що цінувала працю простої людини, нагородила її орденом Трудової Слави III ступеня. Через шість років вона отримала такий же орден, але вже II ступеня. У 1988-му вона стала повним кавалером ордена Трудової Слави, що, як відомо, вважалося рівноцінним званню Героя. Якщо ви раптом запитаєте про Валентину Пилипівну Мететюк у василівців, то тоді годі вам буде зупинити співрозмов­ників. Кожен захоче добавити свого штришка до її портре­та. То кумедного, то по­вчального, то й воістину легендарного.

Згадувала Олена Луківна Голуб: «Ми жили з нею душа в душу. І хоч між сусідами, знаєте, всіляко буває, та ми «брешеш» одне одній не сказали ніко­ли. Таку душу прекрасну мала, люблячу, приязну... Аж не вірилося, що вона - героїня...»

Усміхнувся шофер Сергій Деменко: «Якось Валентина Пилипів­на і Марія Харитонівна Савченко мали їхати на важли­ву нараду до Києва. Везти їх випало мені, директорською «Волгою». І коли вже ми повертали­ся додому, то десь у Полтавській об­ласті зупинив машину даішник. Я вийшов, документи пред'явив, все нібито в по­рядку. А сержант нахабно на хабар натякає. Як і кожному водієві, мені не раз доводилося, звісно, даішникам «на лапу» давати, щоб скоріше відчепилися. Та тут стало соромно перед своїми знатними па­сажирками, бо що вони мені тоді скажуть... Аж тут і вони, з кабіни вийшли, до даішника підходять. «Щось не так?» - запитує Валентина Пилипів­на. В того й щелепа відвис­ла: в однієї жінки, в Марії Харитонівни, на грудях – дві Зірки, в другої, в нашої Пилипівни, – три ордени Слави. Як дременув він від нас, наче заєць, полем, лише кашкет на голові підтримував, щоб не загубити. А Пилипівна – на­вздогін: «Куди ж ви, юначе? Може, і з нами побесідуєте?»

Сумував за нею її чоловік, Микола Свиридонович: «Чесна була, і чиста, мов молоде скло. Того ж і дітей навчала, і своїх, і людських. Тепер вони вивчилися і між люди вийшли».

Журилися односельці: «Відлетіла Пили­півна у засвіти на 67 році життя як журавка. І вибрала, треба сказати, для цього гарний момент, приїхали саме в гості і син із Сум, й дочка - із Новгорода. Тож вос­таннє спочила земними очима на рідних обличчях, та й... Та й скрикнули серед ночі, доглянуті неї, квіти у дворі…»

Проводжала в останню путь свою героїню Валентину Пилипівну вся Василівка...

Артист Антон Шовкун

Антон Васильович Дунайський (Шовкун) (19 грудня 1895 – 24 червня 1957)  радянський ук­раїнський актор, Заслужений ар­тист УРСР (з 1943 року), народився 19 грудня 1895 року в селі Василівка Лебединського повіту Харківської губернії.  У 1908 році закінчив земську школу в Сумах. З 1915 року виступав у театрах О. Суходольського та Л. Сабініна, потім працював у Першому пе­ресувному українському театрі і Ворошиловградському робітничо­му театрі, а в 1947–1957 роках – в Київському театрі юного глядача. В 1937–1947 роках був штатним кіноактором Київської студії художніх фільмів. Зіграв ролі: Солопія Черевика в «Сорочинському ярмарку», начальника пожежної охорони в «Гомони, містечко» (1939), діда Панаса («Макар Нечай»), Каленика («Майська ніч» (1940), Шайтана («Богдан Хмельницький» (1941), діда («Олександр Пархоменко»), перекладача («Як гартувалася сталь»), діда Остапа («Партизани в степах України» (1942), Охапка («Райдуга» (1943), Панаса («Нескорені» (1945), Прокопчука («Щедре літо» (1950), Остаповича («Коли співають солов’ї» (1956). Виконував також епізодичні ролі  у фільмах «Тривожна молодість», «300 років тому…» тощо. Помер 24 червня 1957 року в Києві. Похований на Лук’я­нівському цвинтарі.

 

Тарасенко Наталія Михайлівна, вчитель історії Василівської школи,

Білоножко Ігор Іванович, методист відділу освіти Лебединської РДА,

Василь Пазинич, кореспондент тижневика.