вт.08202019

Підійде черга і моя-недовго вже чекати...

Підійде черга і моя-недовго вже чекати...Дивився нещодавно телепередачу про нинішній Луганськ – і раптом згадався мені Іван Низовий. З цим відомим українським поетом з Луганська я познайомився на нараді молодих письменників у травні 1995 року в Харкові, хоча його поезії знав і цінував. Знав я також, що в травні 1992 року Івана Низового обрали головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Він, як відомий майстер, був тоді одним із керівників семінару поезії. Знали цього унікального чоловіка також як прозаїка, публіциста, журналіста, редактора, громадського діяча, автора декількох десятків збірок поезій, багатьох книжок прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей (всього їх за життя побачило світ понад 100!), члена Національної спілки письменників України з 1972 року, члена Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, лауреата премій імені Бориса Горбатова, Микити Чернявського, братів Богдана і Левка Лепких, Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір – ораторію «Лелече», що покладений на музику тернопільським композитором Богданом Климчиком, і на всесвітньому конкурсі ностальгійних пісень посів перше місце в номінації «хорова композиція». Згодом його нагородили медаллю «Будівничий України». Разом з тим він був дуже простою і душевною людиною, яка визнала в мені літературного побратима. І взагалі, він поставився до мене не просто, як до земляка, а як до рідного сина і товариша.

Іван Данилович тоді говорив: «Сьогодні поетам тяжко, як ніколи. Вони не потрібні державі, про них не піклується уряд, над ними сміються багаті і ситі. Але поети потрібні народу й Україні. Їхнє слово є духовною енергією змученого суспільства, яке прагне відродження, справедливості, справжньої свободи». Затим він прочитав свої вірші зі збірочки «Покольоло», яка була видана в Новоайдарі у 1994 році. Процитую оті, справді пророчі рядки, що мене тоді найбільше вразили та залишилися в моїй пам’яті, не звіряючись із оригіналом.

Вони вже ідуть –

наші друзі російські, –

Без роздумів зайвих і слів.

Вони ж бо по-братськи,

Вони ж бо по-свійськи,

Вони ж бо смертельно

обнімуть хохлів!

А ми у своєму нерідному домі,

В голодній судомі й тремтінні колін,

На Схід позираєм, іще не свідомі

Того, що гряде

із московських сторін…

Від нього тоді ж дізнався, що народився поет 3 січня 1942 року на хуторі Рудка Марківської сільради Штепівського району (тепер Білопільщина), що він добре знає Лебединщину. Розказане ним про себе, дійсно, вартувало роману. Спочатку я почув про його родовід. Матінка поета - Настя Гнатівна Великород походила з родини трудящих селян, як тоді говорили, з «міцних середняків», але їх, можливо, за необережне слово стосовно нероб-колективізаторів, записали в куркулі. Так велика родина Великородів залишилася голою й босою. Голодоморні 1932-1933 роки навіки забрали його діда Гната та п’ятьох дідових синів. Вдалося вижити лише його бабуні Уляні з сином Іваном, тобто його дядьком, та донькою Настею, його майбутньою матінкою, яка перед війною вийде заміж за комуніста Данила Тимофійовича Низового. Він у 1941-му загине на фронті, але офіційно вважатиметься «зниклим безвісти», тож його обездоленій родині допомога від держави «не полагатиметься». А народиться Іван Низовий морозної ночі різдвяного тижня в земляному льосі, в якому тулилася бабуня Уляна з дітьми, адже в їхню хату в 1941-му попала німецька бомба. Після приходу Червоної армії в 1943-му його дядько Іван Великород розділить смертну долю «чорної піхоти», яку беззбройною гнатимуть на німецькі кулемети «іскупать вину» за перебування в окупації, і загине неподалік рідного села. А після відновлення колгоспу у тому ж 1943-му його матінка Настя, виконуючи наряд колгоспного начальства, разом з кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі. Так Іван Низовий у грудному віці залишився круглим сиротою:

Отак мій рід на перевід

Пустили на розпил.

Батьків моїх згубився слід

В руйновищі могил.

То вже й не знаю, хто я є.

Хто син мій і дочка:

Чи в них – продовження моє,

Чи – доля прегірка…

Його ж власна доля, повоєнна та сирітська, була таки непростою. Виховувала онука Івана та його сестричку Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у повоєнні роки дуже скрутно. Поет згадував: «Жили ми впроголодь, а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою…»

Початкову школу на хуторі Комуна Іван закінчив на «відмінно». А от подальше навчання в Марківській школі, де в класах сиділо повно-повнісінько переростків, бо при німцях школа не працювала, склалося зовсім не так. «Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань… А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класів. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися».

Після шостого класу 14-річний Іван став колгоспником. Він працював на посаді, яка називалася «куди пошлють»: навесні був біля сівалки «прицепщиком», тобто причіплювачем, улітку пастухував, скиртував солому та возив намолочене збіжжя до елеватора, взимку вивозив перегній на поля. Яких тільки бригадирських нарядів він не виконував: був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником. Доточивши собі до повноліття чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди та в Змієві біля Харкова.

Ось так складалося Іванове життя. А оскільки справжня поезія – це і є життя, то він взявся за перо, щоб його описати. Стосовно свого першого віршування поет згадував, як односельці, побачивши його вірша в газеті, дивувалися: «Невже це наш Іван-сирота таке написав?»; що районний критик і поет Василець вважав ці спроби бездарними, але Микола Данько, талановитий сумський поет, згодом гнаний владою за «націоналізм», щиро його підтримав і благословив у трудну літературну дорогу та на чесне і непідкупне слово. Армійську службу (1961-1964) Іван Низовий відбував у залізничних військах Прикарпатського військового округу. На замовлення свого армійського начальства рядовий Низовий написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, в якій і служив. Цікаво, що автором тієї музики був знаний композитор А. Й. Кос-Анатольський. Під час служби Іван Низовий активно друкувався і згодом познайомився з відомим тоді ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів рядового Івана Низового «Народжуються квіти». Радянська армія, як писав поет, так і не змогла «підігнати його душу під мундир».

Після служби в армії він залишився на Львівщині. Розуміючи, що має серйозні прогалини в освіті, екстерном закінчив середню школу, заочно – факультет журналістики Львівського університету. Працював директором будинку піонерів у місті Бузьку, а вже дипломованим журналістом – у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Там він створив сім’ю, у якій народився син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. Поет тяжко переживатиме це. «Закарпатсько-галицький» період з 1961-го по 1966-ий відіграв вирішальну роль у національному самовизначенні поета Івана Низового, усвідомленні себе не «людиною радянською», гвинтиком соціалізму, а щирим українцем, причетним до історії славного Низового козацтва. Напевно, звідти йшли його філософські жарти: «Приєднавши до себе у 1939-му Галичину, СРСР отримав свою погибель», «Українці мають міцні корені, а хохли – це перекотиполя», «Є росіяни. Москалі ж Москві в рот заглядають та кремлівську локшину вухами кушають».

Від травня 1966 року починається  «луганський» період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час уже мешкали його бабуся Уляна та сестра Людмила. Тут він стає до праці в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети «Молодогвардієць». І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом. На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, в якій на світ з’являється донька Леся, «сірооке дивенятко», як написав він в одній із присвят. Із дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій нелегкий життєвий шлях до останку.

У 1979–1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. Горького. Як він мені тоді в травні 1995-го зізнавався, що суть Москви у ставленні до України він збагнув, перебуваючи в ній, до нелюбимого йому атома. У травні 1992 року Івана Низового обрали головою Луганської організації Національної спілки письменників України.  Ось про що мені розповідав мій земляк. А знайомі мені молоді харківські письменники добавили, що він, очоливши Луганський обласний спілчанський осередок, самовіддано виконував дуже непрості завдання: в умовах безгрошів’я сприяв виданню книг, особливо молодих літераторів, всіма силами підтримував молоді таланти. З того часу ми бачилися з ним нечасто, та кожна зустріч із Майстром перетворювалася на свято. Навіть тоді, коли він дізнався про свою невиліковну хворобу, здавалося, що завзяття ніколи не покине його, що з нього можна малювати портрет нашого українського Вічного Івана. І все життя Іванове було високою творчістю та просвітництвом в ім’я України та її народу.

До 30 вересня 2011 року, дня свого відходу у засвіти, жив поет у Луганську. Дуже страждав за долю України, за те, що відбувалося на Донбасі – в осучасненому варіанті прадавнього Вавилону, за те, що його стали перетворювати кримінальні нувориші у звалище морального сміття. У 2000 році безпартійний у всі часи поет став членом УНП «Собор», яка пізніше об’єдналася з УРП, обирався заступником голови обласної організації та займався питаннями культу­ри й духовності. Тісне спілкування зі знаковими особистостями, а це Левко Лук’яненко, Костянтин Ситник, Володимир Шовкошитний, давало заряд активності немолодому і вже тяжко хворому поетові-патріоту, в стократ множачи його сили. Він постійно виступав перед різними аудиторіями, проводячи своєрідні уроки патріотизму й громадянської мужності, добре розуміючи майбутні загрози і трагедії на сході України. Не забував і про свою малу батьківщину, постійно спілкувався із сумськими письменниками.

У 2008 році до 50-річчя сумського поета Олександра Вертіля, голови Сумської обласної письменницької організації НСПУ, він написав вірша, в якому є такі рядки:

Луганськ занадто гудити не буду,-

Людина до всілякого звика,-

Та півмільйона гамірного люду

Я б проміняв на Вертіля Сашка.

Ось так він, ніби й жартома, оцінював Луганськ, в якому вже зо всіх сил гадючилися антиукраїнські сили:

Ніяких змін – ті ж будні безпробудні,

Ті ж банди непідсудні, ті ж бомжі,

Чужі державі; спека ополудні:

Така ж безжальна – плодить міражі…

Справжні поети є пророками. Мабуть, передбачаючи затемнення сходу України та рідного йому Луганська, поет написав:

Підійде черга і моя –

Недовго вже чекати…

Померши від хвороби,  я

Уникну вдало страти:

Петлею, кулею, ножем…

Нині Іван Данилович Низовий серед тих українських поетів, які, відійшовши в засвіти, є вічними і незабутніми, бо несуть у собі незнищений генокод нашої нескореної нації. А від себе додам, що зустрічі з такими людьми не проходять намарне. Вони залишаються у твоїй душі до віку. На жаль, зважаючи на обмаль площі тижневика «Будьмо разом», багатогранна талановита творчість нашого земляка Івана Низового розглянута лише по дотичній до його біографії. Проте, зацікавлені творчістю поета-пророка і поета-сподвижника читачі, особливо молодь, звісно, можуть прочитати в інших виданнях про неї та про її автора значно більше і не пошкодують. Адже його щемлива лірика, його філософські поезії, навіть, здавалося б, поточні та прохідні нехитрі рядки на потребу дня, не є рядками вчорашніми, а залишаються завжди сьогоднішніми. Можливо, що хтось із молодих філологів ще й відважиться на написання дисертації про творчість «козака рядового Івана Низового».

Могила Івана Низового на цвинтарі Заріччя в Луганську

 

Василь Пазинич,

член Національної спілки

письменників України.


Коментарі  

 
Махно
0 #8 Махно 14.08.2015, 12:07
Афонские старцы прокляли и предали анафеме путина, его окружение и Московского патриарха Кирилла, как сатанистов и разжигателей войны...... Также предрекли старцы, что тяжелый период для Украины будет не долгим, Украина победит , возродится и расцветет, станет как Киевская Русь.... РФ- Московию же ждет кара Божья- крах и развал . Слава Украине - Руси!
Цитата | Скарга
 
 
Лебединец
0 #7 Лебединец 14.08.2015, 10:40
Цитую Ватник:
Цитую Лебединец:
Да пропади уже, изыди, ватная тролльская [*********]...
Да пропади ты уже пропадом, вместе со своим фюрером тролльская ватная [*********].


Ты бы, милок ЛебеБинец, вместо того, чтобы так самозабвенно, однообразно и уныло пукать в эфире, сделал бы лучше хотя бы две вещи:
1) выучил бы украинский язык,
2) научился бы, наконец, управляться с цитатами в этом издании.

Неужели ты такой тупой? Тогда заметь: даже если я пропаду, то ты от этого ни капельки не поумнеешь. Ну, и зачем при таком раскладе бедную "клаву" мучить?

Ще лани широкополі. І Дніпро, і кручі. Встануть вам поперек горла. Москалі брехучі!
Цитата | Скарга
 
 
Ватник
0 #6 Ватник 14.08.2015, 10:28
Цитую Лебединец:
Да пропади уже, изыди, ватная тролльская [*********]...
Да пропади ты уже пропадом, вместе со своим фюрером тролльская ватная [*********].


Ты бы, милок ЛебеБинец, вместо того, чтобы так самозабвенно, однообразно и уныло пукать в эфире, сделал бы лучше хотя бы две вещи:
1) выучил бы украинский язык,
2) научился бы, наконец, управляться с цитатами в этом издании.

Неужели ты такой тупой? Тогда заметь: даже если я пропаду, то ты от этого ни капельки не поумнеешь. Ну, и зачем при таком раскладе бедную "клаву" мучить?
Цитата | Скарга
 
 
Махно
0 #5 Махно 14.08.2015, 08:47
Цитую Ватник:
"Та півмільйона гамірного люду

Я б проміняв на Вертіля Сашка."

Пане Василю! Ви своїми людоїдсько-нацiоналiстичними закликами вже "промiняли" кiлька десяткiв тисяч "гамiрного люду" ... Боюсь, що на цьому ви не зупинитесь, i таки доведете цю цифру й до півмільйона.... Але ж скiльки погорди й зневаги у отому виразi про "гамiрний люд"! Навiть жартiвливому... Бо навiть у жартах людина невiльно розкрива свою суть. Нагадаю вам iншi, не менш пророчi рядки, нiж у нацiоналiста Низового: "Посiєш вiтер...."

Росія, що посіяла війну, пожне смерть!
Цитата | Скарга
 
 
Тарас
0 #4 Тарас 14.08.2015, 08:44
В Чечне российские солдаты умирали и становились инвалидами, за то, что бы их убийца Кадыров стал героем России и собрал себе парк дорогих и редких автомобилей. За что же теперь фашист и оккупант - путин,посылает россиян умирать в Украине?
Цитата | Скарга
 
 
Лебединец
0 #3 Лебединец 14.08.2015, 08:39
Да пропади уже, изыди, ватная тролльская мразьЦитую Ватник:
"Та півмільйона гамірного люду

Я б проміняв на Вертіля Сашка."

Пане Василю! Ви своїми людоїдсько-нацiоналiстичними закликами вже "промiняли" кiлька десяткiв тисяч "гамiрного люду" ... Боюсь, що на цьому ви не зупинитесь, i таки доведете цю цифру й до півмільйона.... Але ж скiльки погорди й зневаги у отому виразi про "гамiрний люд"! Навiть жартiвливому... Бо навiть у жартах людина невiльно розкрива свою суть. Нагадаю вам iншi, не менш пророчi рядки, нiж у нацiоналiста Низового: "Посiєш вiтер...."

Да пропади ты уже пропадом, вместе со своим фюрером тролльская ватная мразь.
Цитата | Скарга
 
 
Ватник
0 #2 Ватник 13.08.2015, 14:42
А ось вам iще пророцтво:

НА НЕЗАВИСИМОСТЬ УКРАИНЫ
Иосиф Бродский (1994 р.)

....
Скажем им, звонкой матерью паузы метя строго:
Скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.
Ступайте от нас в жупане, не говоря - в мундире,
По адресу на три буквы, на стороны все четыре.
Пусть теперь в мазанке хором гансы
С ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы...


Останнє пророцтво вже збувається, з вашою допомогою...
Цитата | Скарга
 
 
Ватник
0 #1 Ватник 12.08.2015, 20:07
"Та півмільйона гамірного люду

Я б проміняв на Вертіля Сашка."

Пане Василю! Ви своїми людоїдсько-нацi оналiстичними закликами вже "промiняли" кiлька десяткiв тисяч "гамiрного люду" ... Боюсь, що на цьому ви не зупинитесь, i таки доведете цю цифру й до півмільйона.... Але ж скiльки погорди й зневаги у отому виразi про "гамiрний люд"! Навiть жартiвливому... Бо навiть у жартах людина невiльно розкрива свою суть. Нагадаю вам iншi, не менш пророчi рядки, нiж у нацiоналiста Низового: "Посiєш вiтер...."
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.