сб.03252017

Кам’яне - на камені вічності (продовження)

Кам’яне - на камені вічностіАвтори цих нарисів наперед просять вибачення у земляків, небайдужих до своєї історії, насамперед у кам’янчан, за можливі неточності в деяких наведених історичних фактах та в випадку їх виявлення просять повідомити їм про це. Також чекають вони і ваших доповнень до цих нарисів.
1. Від пізнього палеоліту до монголо-татарського нашестя
«О Руськая земле, уже за горами єси!»
Зі «Слова о полку Ігоревім»

Для багатьох лебединців, особливо тих, які цікавляться історією, Кам’яне миттєво асоціюється із залишками поселення сіверян та городища давньоруських часів. Проте, як відомо, сліди найстаршого заселення нашої Слобожанщини походять іще з пізнього палеоліту. Не виняток – і Кам’яне. Підтвердження цьому – знахідки тих часів, які вимивалися з глини талими та дощовими водами. Це оброблені кістки кабанів, оленів, ікла ведмедів та бивні мамонтів.

У 1937 - 38 роках на північ від городища в Шаповаловому яру під час розробки каменю-піщаника, де залягають його чималі запаси, було знайдено кістки мамонта (передня лопатка і зуб), які спочатку передали до Лебединського, згодом до Сумського історико-краєзнавчого музею. Зуб мамонта знайшли і в 1959 році, але передали його до музею шкільного. У тому ж яру знаходили і кам’яні знаряддя для полювання і праці. У 1950-х роках на Логу під час обробітку своєї присадибної ділянки Лойченко Семен Данилович теж знайшов кам’яну сокиру. Очевидно, якщо відкинути всі поетичні домисли, то й сама назва села походить від того, що в крутих берегах Псла, на яких воно розташоване, є багато каменю-піщаника.

 

Індоарійська бронзова сокира, знайдена на Лебединщині у 2012 році.

Археологічні розкопки на території Городища в с. Кам’яне 1976 – 1977 р.р. Археологічна експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом кандидата історичних наук О.В. Сухобокова (розкопки кургана №20, 1977 рік). 

 

Але мало хто знає, що Кам’яне – це унікальне село, корінні жителі якого аж до сьогодні зуміли зберегти риси індоаріїв. У 1956-1963 pоках в Україні була організована під керівництвом вченого-антрополога Василя Дяченка антропологічна експедиція, хоча треба зазначити, що подібні дослідження проводилися й іншими українськими вченими і значно раніше, і паралельно з ним. У 1965 р. вийшла монографія В. Дяченка “Антропологічний склад українського народу”, яка і нині залишається чи не єдиним фундаментальним дослідженням з антропології українців. Дослідження вчених-антропологів показали, що більшість кам’янчан є нащадками індоарійського палеоантропологічного  населення з помітним індо-іранським і навіть давньоіндійським компонентом. Воно виражається в темній пігментації очей і волосся, значному розвитку волосяного покриву, незначним подовженням голови та незначним виступом нижньої частини обличчя. Вони є високорослими, відносно темно пігментованими людьми. Ці дані наводимо за дослідженнями Василя Дяченка, опублікованими в книзі «Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії» - К., 1993. Очевидно, в другому тисячолітті до нашої ери той давній легендарний народ перебував на цій землі. Можливим підтвердженням цього факту є бронзова сокира, випадково знайдена одним із лебединських краєзнавців у 2012 році не так уже й далеко від сучасного Кам’яного. Місцеві історики ідентифікували її, як бронзову сокиру-кельт, орієнтовно 1700 – 1300 р.р. до н. е. - періоду так званої зрубної культури, що була поширена в 17-12 ст. до н. е. від Дніпра до Уралу. Проте маститі історики з Харківського університету, до яких звернулися за консультацією їхні лебединські колеги, за характерними знаками-орнаментами на сокирі встановили, що вона іще давніша і належала індоаріям, з культури яких і бере витік культура зрубна. Причому знайдена сокира – не просто «робоча сокира», загублена індоаріями під час переходу або під час бою чи полювання. Адже вона має написи-орнаменти і, очевидно, використовувалася при культових дійствах. Отже, велика вірогідність того, що місце знахідки колись належало поселенню індоаріїв. Як бачимо, ланцюжок замкнувся!

 

Влітку 2012 року геологи з Полтавського нафтогазового управління між Логом і Чернишками (в сторону села Потопиха Липоводолинського району) в пошуках газу хотіли встановити вишку, щоб пробурити чергову свердловину. Уже при встановленні меж майданчика, на якому планувалося проведення робіт по встановленню вишки, геологи виявили залишки стародавнього посуду і одразу повідомили про це археологів. Ті заборонили проведення робіт і почали розкопки, які тривали до пізньої осені. Так було знайдене скіфське поселення, за знахідками в якому, а це, зокрема, бронзові наконечники стріл, які чудово збереглися, встановили і час його існування: орієнтовно 4-3 ст. до н. е.. Навесні археологи свої пошуки обіцяли продовжити. Так іще одна біла пляма віків в історичних хроніках Кам’яного почала заповнюватися. Сподіваємося ознайомитися зі звітом цієї археологічної експедиції.

За ранньої доби Слобожанщину, зокрема й утворене Кам’яне, орієнтовно з 5-7-го ст., заселяли сіверяни, а з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в 11 ст. до Чернігівського, а згодом до Переяславського та Новгород-Сіверського князівств. Отож, почнемо розповідь про ті часи цього населеного пункту, використовуючи не поетичні домисли, а конкретні факти. Про те що Кам’янське городище відноситься до давньоруських часів, історики здогадувалися давно, а скарбошукачі та просто «любителі-археологи» здійснювали свої безсистемні пошуки теж здавна. Але, як твердять місцеві краєзнавці, ті копачі знаходили, як правило, лише бронзові та срібні речі. Зокрема, у 1968 році вчитель історії із села Лютенька Гадяцького району зі своїми учнями археологічного гуртка викопали на городищі залізні наконечники стріл, списів і декілька десятків срібних монет чеського короля Вацлава четвертого, який правив у 12-му столітті. І лише у 1976 році городище дочекалося справжніх учених-археологів. Особливо великий вклад у написання прадавньої біографії цього села зробив відомий учений Олег Сухобоков. Отож, пропонуємо декілька біографічних штрихів про великого археолога – літописця минувшини Кам’яного, «Нестора» археології 20-го століття.

Олег Васильович Сухобоков (народився 26 жовтня 1937р., м. Трубчевськ, Брянська область (Росія), помер — 21 липня 2008 р. , м. Київ) — учений-славіст, археолог, дослідник слов’янської та давньоруської історії, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України, художник. Коло наукових інтересів: археологія, історія та культура населення Лівобережної України другої пол. І — поч. ІІ тис. н. е., зокрема східнослов’янського племені сіверян, «хозарський період» в історії східних слов’ян, народів Хозарського каганату VIII—X ст., взаємовідносини хозарів, аланів лісостепового Подоння і східних слов’ян. Більш ніж за сорокарічний період польових археологічних робіт Олег Васильович Сухобоков виявив та дослідив чимало важливих археологічних пам’яток України, багато з яких стали хрестоматійними у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Серед них: Курган-Азак (1968), роменсько-давньоруське городище і селище Ніцаха (літописний Нічан) (1973-74, 1976, 1986-88), городище роменської культури, селище і могильник біля с. Кам’яне (1976-78), літописні давньоруські міста Путивль (1979-82, 2006) та Ромен (1992, 1999), епонімну пам’ятку волинцевської культури — поселення Волинцеве (1980-81), роменське городище Лухтівка (1983), роменсько-давньоруський комплекс біля с. Зелений Гай (1983), ранньосіверянське городище біля с. Битиця (1985-92), епонімне роменське городище «Монастирище» (1999) та ін.  В результаті його досліджень було встановлено дати заснування міст Путивль та Ромни. Він - автор понад 200 наукових праць, в тому числі п’яти монографій (одна з них у співавторстві). Водночас значна частина наукового доробку залишилася неопублікованою.

Отже, у 1976-1978 роках на кам’янському ранньороменському городищі працювала Лівобережна слов’яно-руська експедиція Інституту археології Академії Наук УРСР на чолі з кандидатом історичних наук Олегом Сухобоковим. Давайте вчитаємося в рядки експедиційного звіту. «Городище относится к числу круглых в плане укрепленных поселений, расположенных на крутых останках коренных берегов левых притоков Днепра, возникновение которых относится еще к 7 в. н. э.» Розкопки одного з могильників підтвердили, що це поселення дійсно належало сіверянам: «…было обнаружено погребение по обряду трупосожжения в горшке роменского типа. В нем вперемешку с пережженными костями погребенного находились стеклянные оплавившиеся бусы, железная шейная гривна, железный нож и рыболовная блесна-крючок. Совершенное по погребальному обряду северян, прямо зафиксированному в письменных источниках: «…мертвеца сожижаху и посеем собраху кости, вложаху в судину малу, а поставяху на столпе на путех…» Також були виявлені обломки ліпного посуду роменського періоду 5-10 ст.

В епоху Київської Русі життя в Городищі продовжилося. Кам’яне перетворилося в містечко-фортецю на березі Псла, населення якого виконувало важке завдання по охороні кордонів Київської Русі. Це підтвердили дослідження оборонних укріплень. Висота валу досягала 5-7 м., ширина – 8м. Дослідження оборонних споруд засвідчили високий розвиток та високий рівень мистецтва фортифікації. При розкопках валу з внутрішнього боку були знайдені 2 бронзові натільні литі бронзові іконки 12-13 ст., на одній з яких зображена сцена хрещення, бронзовий хрест з рельєфною сценою розп’яття на одному боці та зображення Богоматері – на іншому. Очевидно, ці речі дуже коштовні в той час, належали досить крупному феодалу, якому підкорялися жителі прилеглого до городка  неукріпленого селища, що займало площу майже 10 га.

Розкопки показали, що городище неодноразово руйнувалося внаслідок нападів ворогів, про що свідчить кількаразова перебудова укріплень. З’явившись у 8-10 ст., вал тричі перебудовувався у 10-13 ст.. Сухобоков висловив припущення, що це сталося внаслідок особливо інтенсивних нападів половців у цей період, котрі на своєму шляху до Києва могли подолати сіверянські укріплення.

У 1977 році на території селища була відкопана гончарна піч дав­ньо­руського часу з житлом, які чудово збереглися. Серед знахідок – залізні ножі, шила, засоби земле­робства, ре­мес­ла рибальства. Гончарна та ліпна кераміка, ножі, фраг­менти крупно­піщанис­тих роторних жорен, уламки скляних витих браслетів да­ту­ють дане поселення пе­ріодом 11-13 ст., тобто до монголо-та­тарського на­шестя.

Окрім того, були проведе­ні розкопки курганних могиль­ників, які нараховува­ли більш як 140 насипів. Експедиція розкопала 40 курганів, які мали близько 60-ти похо­вань, які датують­ся 9-12 столі­ттями. У пере­важ­ній біль­шості це були поховання за хрис­тиянськи­ми обряда­ми. В останні де­ся­ти­ліття існу­ван­ня давньо­руського посе­лення помер­лих хоро­ни­ли в дубових колодах. Проте знахідки показали, що, не див­лячись на введення християнства, корені язич­ницьких вірувань зали­шалися досить силь­ними. Дійсно, християнські похо­вання мали  сліди дох­рис­тиянських культів: кістки грудей і ніг покійників заз­нали ритуального зруйну­вання, в засвіти померлим були пок­ладені амулети з кликів вед­медя, вовка, собаки. Ще одна цікава деталь: знахідки в похованнях засвідчили до­сить різку соціально-майнову неод­­норід­ність населення старо­дав­нього поселення та його племінну та етнічну неоднорід­ність. Це підтверджує слова літо­пису про діяльність князя Воло­димира: «...и поча карубати муже лучшие от словен и от чуди, и от вятичь, и от сих насели грады, бе бо рать от печенег…» Більш детально про результати архео­логічної експедиції можна прочитати як у самому звіті про експедицію, так і в багатьох статтях Олега Сухобокова.

Паралельно із проведенням розкопок екс­пе­диція зробила і порівняла антро­пологічні виміри похованих зі стародавніх могильників та тодішніх кам’янчан, про що добре пам’ятає старше покоління. У багатьох випадках ці порівняння виявили між ними разючу схожість. Отже, нащадки давньоруських поселенців попри всі пе­кельні історичні кола, якими їм довелося пройти, дожили до наших днів. За резуль­татами розкопок дослідники здійснили реконструкцію облоги Кам’янського горо­дища монголо-татарами, під час якої воно було в 30-х роках 13 ст. ними знищене. Першими, очевидно, загинули жителі неукріпленого селища, яких завойовники застали зненацька, і вони відбивалися чим прийдеться. Аналіз останків людей засвідчив, що в житлах-напівземлянках згоріли люди похилого віку, жінки і діти, а на поверхні  знаходилися скелети чоловіків, які загинули під час бою із загарбниками. «Золотого» віку справедливості, на жаль, не існувало ніколи. Більше того, як стверджують деякі історики, вже при монгольській оку­пації русичі іноді самі просили монголів убивати окремих їхніх князів і пос­тавити своїх, справедливих, бо їхні однокровні князі, мовляв, тільки чобіт собі зі шкіри підлеглих не шиють. Так містечко-фортеця, при­кордонна тверджа - Кам’яне зникло з лиця землі, і в наступні три століття на його місці ніхто не селився.

Як відомо, після татаро-монгольської навали у 13 ст. наш регіон запустів. Тери­торія Слобожанщини стано­вила на той час не залюд­нене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московської Держави. Але – незалюднене, на нашу думку, потрібно розуміти, як майже незалюднене. І, пев­но, коли Кам’яне «переза­сновували» в 17-му столітті, очевидно, що поблизу місця заснування продовжувало існувати неве­личке посе­лення нащадків слов’ян, які змогли вціліти в тодішніх нетрях Дикого Поля. Ці сло­ва, на жаль, образно кажучи, стосуються і Кам’яного сьо­год­нішнього, бо й над ним нависла примара обезлюд­нення в нетрях 21-го століття.

 

 

2. Московсько-кам’янська твердиня

 

«…і ворога злого, шлях заступивши, примушуєш геть одійти…»

З Феофана Прокоповича.

Як відомо, перша письмова згадка про Кам’яне належить до 1647 року, хоча можна розглядати і рік 1642-й. «Каменное городище видим и в деле 1642 г.» (Філарет (Гумілевський), «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» (М., 1857, Лебединский уезд, ст.138-139), автор спирається на, так звані, «Дворцовые разряды»). Його виникнення, як і інших сіл, відноситься до того періоду, коли відбувалася колонізація геть збезлюднілого після татарського панування нашого краю. Починаючи з 16 ст., на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, яка пов’язана з будівництвом оборонних ліній для охорони Московії, а з заходу – українська. Її перша хвиля, так звана, «млява», коли були й засновані близько 1642-го Кам’яне, Озак, Межиріч, Бобрик та інші, викликана в більшій мірі бажанням наших предків мати більше добротних ґрунтів та розселенням, тобто до поразки козаків під Берестечком. Після неї тиск польської шляхти на православний люд значно посилився, і переселення «другої хвилі» вже нагадувало втечу  українців від панського гноблення. Отже, до бажання освоїти нові багаті землі додалося й намагання уникнути утисків польського панства у прикордонні Московської держави і в її межах.

Як вказував історик Д.І. Багалій у своїй праці «Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства в 16-17 ст.» (Х., 1886), що Охтирка, Недригайлів, Кам’яне, Бобрик, які були розташовані на кордоні з Польщею, до 1647 року слугували постійним яблуком роздору між Росією і Польщею. До 1647 року Кам’яне входило до складу Чернігівського воєводства Речі Посполитої. Філарет (Гумілевський) в «Историко-статистическом описании Харьковской епархии. Лебединский уезд» писав, що в 1647 році уповноважені представники Росії та Польщі ухвалили: «…возвратить России Городище Каменное на р. Псел… да к тому Городищу слободу Каменную, повыше того городища полторы версты, и с землями и с лесами и с водами и с мельницею и со всякими угодьи».  Після приєднання Бобрика і Кам’яного до Московії частина українців (черкасів), яка не дуже зраділа такому приєднанню, виїхала з них, забравши навіть свої будівлі на вози. Тому, щоб поповнити населенням стратегічно важливе містечко, цар Олексій Михайлович переселив до Кам’яного своїх служивих людей. Чому ж воно стало тоді для Московії таким стратегічно важливим? У той час московські війська, формуючи свої військові загони на Курщині для походів на кримських татар, що постійно дошкуляли Московській державі набігами і плюндрували її, пересувалися по Пслу на великих човнах, і їм була вкрай необхідна фортеця, в якій вони могли б перепочити та поповнити провіант перед виходом на Муравський шлях, що проходив, очевидно, через сам Лебедин у напрямку на Охтирку – Котельву і далі на південь. У 1970-х на лузі біля Городища, де колись, очевидно, існувала заплава, археологи відкопали такий човен. Жителі села тоді дивувалися: «Який він великий? Невже ним плавали по Пслу?! Адже Псел – не дуже глибокий…» Що вже говорити про часи теперішні, коли наш свідок минувшини зовсім постарів та обмілів. А в 17-му ст. Псел - глибока і повноводна ріка.

Про заснування Кам’янської цитаделі свідчать цікаві історичні документи, які ми можемо знайти в книзі «Составъ Зубцовскаго и Ржевскаго дворянства по десятнямъ 17 века», в обробці члена Тверської вченої архівної комісії В.Н. Сторожева, яка видана в типографії Тверського Губернського правління у 1891 році. Її чомусь обминають дослідники минувшини. На 99 сторінці цієї книги, де описана нагородна справа Федора Юрієвича Арсеньєва, кам’янського воєводи, читаємо: «Федоръ Юрьевичъ, сын Арсеньевъ, въ прошломъ во 159 году (мається на увазі 7159 рік від сотворіння світу або 1651-й – від народження Христового) по государевому указу (авт. По Государеву Цареву и Великаго Князя Алексъя Михайловича Всея Руси) послан былъ на государеву службу на Каменое, а велъно ему на Каменомъ городищъ устроить острог жилой новый со всъми кръепостьми вмъсто города Бобрика и служилыхъ всяких чиновъ людей, которые жили въ Бобрикъ, велъно ему перевести и устроить на Каменомъ дворами и землями и всякими угодья по чинамъ порознь.


  

З книги Філарета (Гумілевського) «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» (сучасний варіант)

По государеву указу устроилъ он на камен­номъ городищъ острогъ новый въ дубовому въ толстомъ лъсу…». Як видно з поколінного розпису дворянського роду Арсеньєвих, який поданий у цій книзі, що предок роду Арсеньєвих – Золотоординський Аслан-Мурза Челибей у 1389 році перейшов зі 300-ми своїми воїнами на бік князя Дмитрія Іоановича Донського. Він вихрестився і став називатися Прокопієм. Князь пожалував йому містечко Кременськ, що біля Калуги, видав за нього заміж Житову Марію Зотикову, яка походила з дуже знатного роду. Його діти: Арсеній, Яків, Лев, Павло. Від Арсенія і пішли Арсеньєви. Федір Юрійович Арсеньєв до призначення воєводою в Кам’яне спочатку був у 1645 році воєводою в Ольшанську, 1648 році у Вольному, у 1649 році у Хотмижську, у1651 році почав будувати Містечко Бобрик і був у ньому полковим і осадним воєводою, доки в цьому ж, 1651 році, не надійшов царський указ про припинення цього будівництва і побудову фортеці на Кам’яному городищі. У 1652 році він побудував Остогожськ. У 1656-1657 роках він призначається полковим і осадним воєводою Мінська, де й помер у 1657 році.

У цій книзі ми можемо знайти вельми цікаві описи військового та побутового життя в тодішній кам’янській фортеці, описи самої фортеці, яка була складена з дубових колод, описи її географічного розташування, описи караульної служби.  «Да по Государеву указу каменовцы дъти боярскіе ъездятъ съ Камен­наго  по 2 чел. на въсти на Олешну, отъ Каменнаго до Олешни 20 верстъ и стоятъ на Олешни, перемъняясь понедъльно. Въ Боб­рикъ, гдъ былъ напередъ сего острогъ литовскаго строенья, тутъ нынъ вновъ стоялой острожок. Отъ Каменнаго до того острожка три версты, въ томъ острожкъ стоять на заставъ каменовцы дъти боярскія по 10 чел. Изъ того жъ острожка ъздятъ на сторожу по 4 чел. и стоятъ на сторожи въ Каменскомъ уъздъ на саайдачномъ шляху на курганъ, а отъ того острожка до кургана двъ версты...» (Авт. Очевидно, мова йде про поле курганних могильників скіфської доби, що за теперішнім Бобриком). Зазначені також караульні пости на плішивецькій дорозі, на шляху до Подільок, на річці Будиловці. Їхнім завданням було «перемъняясь понедъльно для перелазу воинскихъ людей и бъглых и всяких воровскихъ людей, чтобъ никто не проъхалъ и не прокрался». Для місцевих краєзнавців ця книга може мати неабиякий інтерес. Як стверджує місцевий дослідник історії Олександр Мартиненко Федір Арсеньєв доводиться близьким кровним родичем матері відомого поета Михайла Лермонтова. Він пообіцяв опублікувати свої дослідження на цю тему в нашому тижневику.

До речі, сьогодні в розпорядженні істориків чимало документів тих часів, що стосуються життя кам’янської кріпості. Сучасні сумські науковці у працях про той період люблять подавати царські укази, які стосуються цього оплоту, та листування  його воєвод з царем. Є в Кам’яному і частина села, яку й досі називають Посадом. Так у Київській Русі в 10-14 століттях та в 15-18 століттях в Україні називали передмістя або селище, де жили ремісники, торговці та біднота міста (містечка). Зберігся біля села і  Злодійський ліс, тепер просто Злодійське, за однією з легенд, біля нього в ті часи селили «біглих» від правосуддя людей. Якщо їх протягом року ніхто не знаходив, вони ставали вільними жителями містечка. У цій легенді є велика ймовірність правди. Життя на кордоні, що межував з Річчю Посполитою і Диким Полем та ще в часи епідемій - доволі непросте, тому воєвода, очевидно, заплющуючи очі на такі речі, був зацікавлений у тому, щоб населення прикордонного містечка зростало будь-якими способами. Хоча є й інші, значно пізніші, версії пояснення цієї назви. У кінці 18 ст. у Злодійському побудували поштову станцію, що стояла на старому Гадяцькому шляху. А вже підприємливі євреї відкрили тут гостьовий двір. Під час громадянської війни вони звідти втекли, і, за переказами, закопали поблизу свого закладу золотий скарб. Але його так ніхто і не знайшов. Проте, як стало відомо від деяких поінформованих земляків, що мешкають у Харкові, у 2011-му році нібито нащадки тих власників гостьового двора, що теж укоренилися в цьому місті, інкогніто відвідали село і начебто проводили  у Злодій­ському пошуки за якимось старим планом. Хоча абсолютно достовірною цю інформацію вважати теж не можна. Довідавшись про це, місцеві жителі одразу згадали перекази про захований євреями золотий скарб.

Уривок із оригінального видання  книги «Состав Зубцовскаго  и Ржевскаго дворянства…»

Згодом Городище та Кам’янська слобода утворили слободу Кам’яне-Пригородок, яку  аж в 1919 році перейменували в село Кам’яне. Проте майже до 1960-го року хутір Городище існував ніби відокремлено від Кам’яного. Цей незалежний його стан зліквідувався побудованою вулицею, яку довго прозивали Овечим хутором, бо в 1939-1941 р.р. на тому місці знаходилася колгоспна вівцеферма.

 

 

3. Від Богдана Хмельницького - до Петра Першого

«… Дивний маєш, скажу тобі, норов,

А чи тебе просити належить собором?

Свої не полінуйся заслуги  з’явити,

Ясніше тоді буде тебе зрозуміти».

(Семен Дівович, 17 ст., «Розмова Великоросії з Малоросією»).

Непрості події се­ре­дини 17-го сто­ліття, часи боротьби і за саму українську державність, і за гетьманську булаву  не могли оминути і прикордонне Кам’я­не. Зауважимо одра­зу, що ми не зби­рає­мося давати якихось категоричних оцінок тим нашим гетьма­нам, адже в різні часи, та й сьогодні, їхні діян­ня різні істо­рики оці­нюють неод­ноз­нач­но. Під час Визвольної війни 1648-1654 р.р. проти Польщі кам’янчани, зокрема й більшість черкасів-українців, спокушених вигодами, які їм давав московський цар, підтримали Богдана Хмельницького. Він називав себе князем сарматським і козацьким, а московітів – лише пасинками сарматів, але водночас вони були православними, які теж називали себе русь­кими людьми і підтримували ідею давньоруської єдності. Збереглися записи в «Чугуевской переписке 1650 года»: «…Пош­ли из Гадяча и из иных городов многие черкасы в Камен­ный, собираются в Полтаву к гетьману Богдану Хмельницкому…» (Філарет (Гуми­левський), «Историко-статис­тическое описа­ние Харьковской епархии»). Та побачивши, що наслідки протекторату Московії стають для України несприятливими і супе­речливими, гетьман послав до Стамбула посольство з проханням прийняти Україну під султанську опіку, і такі гарантії в листопаді 1655 року отримав, та Москва не дрімала! Можливо, його передчасна смерть у серпні 1657-го теж її рук справа. А переяславський договір з Моско­вією, стосовно підписання якого остерігали гетьмана Богдана дружні йому монархи і правителі, про дружбу «до віку», тобто до смерті гетьмана, спритні «царські діти» згодом перетворили в договір про дружбу «навіки», вважаючи новонароджену Україну своєю вотчиною, а черкасів – своїми вічними підлеглими.

А коли практично одразу після смерті Хмельницького гетьман Іван Виговський, який під час Визвольної війни, як стверджують історики, робив таємні послуги полякам, вирішив конкретно відвернути Україну від Московії, намагаючись зробити Україну автономною одиницею Польщі, що гара­нтувала, чи, може, й служила привабою, Гадяцька унія (вересень 1658 р.), кам’янчани знову підтримали Московію. Вони стали на бік полтавського полковника Пушкаря, який тоді перебував зі своїми козаками на кам’янсь­кій горі, що вкрита лісом аж до Бобрового. З того часу частину села, в якій перебував полковник, називають Пушкарнею. За іншою версією назва «Пушкарня» по­ходить від того, що жителі цієї частини поселення виробляли порох для «пушкарів». Спочатку хитрий Виговський, добрий сприт­ник і тактик, писав російському цареві в листі, що добре відомий історикам: «…ходив до Кам’яного тільки для того, щоб взяти там булаву, яку захопив у мене Пушкарь…» Насправді Виговський, найнявши за великі гроші татар, дозволив їм і своїм козакам безжально пограбувати і сплюндрувати, наче ворожу державу, територію Полтавського полку, села і міста Зіньків, Веприк, Миргород та інші, та намагався захопити прикордонне містечко Кам’яне, щоб перетворити його в опорний пункт для боротьби з московським царем. «Ходил, - говорит хроника, - с казаками и татарским войскам под Гадяч, а оттуда подошедши, обложил погра­ничное место (Кам’яне), которого, одна­ко, не взял». (Філарет (Гумилевский), «Историко-статистическое описание Харь­ковской епархии»). Цар спорядив для приду­шення виступу Виговського 150-тисячне військо. Вирішальна битва відбулася влітку 1659 року біля Соснівки, що під Конотопом. Її Виговський блискуче виграв, але плодами перемоги не зумів скористатися. Згодом він служив Речі Посполитій, а потім був страче­ний поляками за її зраду. За іншою версією – його вбили козаки, підіслані гетьманом Тетерою.

Після чвар між козацькою старшиною і «Чорної» ради в Ніжині у червні 1663 року, гетьманську булаву на Правобережжі захопив Тетеря, а на Лівобережжі – Брюховецький. Він спочатку поклявся у вірності цареві і навіть отримав титул думного боярина, а потім, коли на Лівобережжі розпочалося повстання проти Московії, то зумів його згодом фактично очолити. Той розрив між Диким Полем і Гетьманщиною, яка його під­живлювала, та землями, що лишилися під Польщею, триває і нині: Захід – Південь (Кримська і Буджацька Орда) і Схід України (Дикий Степ, включно з Харковом, Дніпро­петровськом, Запоріжжям, та Ногайська Орда &? Донбас та південь Луганщини). Це майже ті самі кордони розколу, що існували і в  17 столітті. Схоже на те, що не  змінилися й намагання сучасної старшини з метою отри­мання доброго зиску прихилити Україну то до Москви, то до Європи. Брюховець­кий теж намагався із найнятим за добрі гроші татарським військом, захопити це прикор­донне містечко. У цій битві кам’янський черкасець Савка Михайлов, як стверджують історичні хроніки, потрапив у полон, але йому вдалося від татар утекти і повернутися до своїх. Так Кам’яне і залишилося фор­постом Московії, від якого згодом повіяло важким московським духом, небувалими царськими утисками та значними обме­женнями козацьких вольностей, що здавалися черкасам дикістю. І, як наслідок, за даними А. Г. Слюсарського, які він подає в книзі «Социально-экономическое развитие Слобожанщины 17-18 ст.» (Х., 1964) під впливом Московського повстання 1662 року проти царських утисків серед козаків Лебедин­щини теж сталися заворушення. Щоб залякати козаків та селян, царськими посланцями в кам’янській церкві і на площі були прочитані Укази царя про розправи над учасниками повстання. Отож, підтримка кам’янчанами повстання Степана Разіна в 1670 році в історичних хроніках не згадується. Мабуть, оті, прочитані Укази царя нагнали на кам’янчан у достатній мірі страху. Як бачимо, зародок державності України, який з’явився в роки Визвольної війни (1648-1654р.р.), так повно­цінно і не розвинувся. Українська народність, що формувалася в 14-16 століттях, так і не отримала власної держави і роз­порошилася під владою інших країн. Як на нашу думку, у цьому – ключ розуміння головної сьогоднішньої проблеми України: протягом 18-20 століть вона зшивалася історією сировою ниткою, і нині, можливо, є навіть просто бізнес-проектом сильних світу цього.

Майже одразу після заснування Кам’яного козаками, в містечку стрімко розвиваються промисли. Починають діяти багато кузень, гончарень, вітряних та водяних млинів, сукноварень, олійниць. У 1950-60-х на схилі Шаповалового яру розкопали багато гончарних печей, у яких випалювали кахлі і, можливо, навіть цеглу. Що стосується млинів, то частина їх належала общині, частина – заможним козакам, міщанам, старшині або духовенству. У ті часи навколо поселення буяли липові ліси. Це давало змогу тримати багато пасік і отримувати багато меду. Економічному розквіту містечка, попри все, сприяв його прикордонний статус і вигоди від торгівлі навіть у ті неспокійні часи.

Соціальне становище кам’янчан було неоднаковим. Найвищий статус мали «діти боярські», які користувалися дворянськими правами, найнижчий – підлегле селянство. Переселенці до московського прикордоння мусили виконувати, як повинність, роботи на казну. У Кам’яно­му вони обробляли «государеву десятинную пашню». Згодом казенны роботи замынили хлыбюним податком – «посапным хлебом». Ряди служивих людей, які захищали кордони Московської держави від набігів татарських та польсько-литовських, поповнювалися, як правило, «надійними» жителями старих глибинних російських міст. Хоча були й випадки зарахування до числа служивих – кінних козаків і місцевих жителів, проте, на думку воєводи, «не дуже надійних» стосовно вірності Москві. Ці діти боярські, відчуваючи безкарність та владу, не цуралися промишляти розбоєм та грабунком українсь­ких селян, які, навпаки, сподівалися на прихильність до себе Московії. Проте «московіти» мали їх ні за що. Так, відомий історик Д. Багалій у своїй книзі «Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства» (М. 1887), говорить, що в 1681році кам’янські «діти боярські» пограбували Пристайлове, Червлене, Озак, які були «під рукою лебединського воєводи», та відібрали в тамошніх селян землі. Він подає і скарги пограбованих селян та попів різних церков царю Федору Олексійовичу про те, що його високі посадовці покривають злочини, які вчинили воєвода М. Ліхінін та Григорій Могильний з товаришами. «В Лебедин, Пристайлов, Червленое и Озак из Путивля приезжал стольник и воевода Путивля князь Иван Никифоров Большой Бело­сельский против челобитья каменовцев детей боярских. Попы ходили к нему, но он ничего им не сказал, а отослал в Лебедин и велел бить и грабить и вязать и трех человек велел бить кнутом неведомо за что без твого великого государя указу и меня твого богомольца Ивашку Ширмасовского да черкаского попа Михаила да черкаского войта Яска Ляха и т.д. Воєвода Путивля приказал нам писать скаску будто мы пришли в те села к каменовцам в крестьянство чтобы быть у них. И после его, стольникова отъезда, неведомо по какому указу Каменовский воєвода Микита Лихинин с каменовцы издельщики приез­жали в те села и нас и церкви в с. Пристайлово разо­рили: образы и ризы и колокол побрали и нас, сирот твоих, пограбили и из села выгнали неведомо по какому указу… и мы с женами и детьми не знаем где детца, помирать голодною смертью… Забрали у 49 человек: 20 коров да 2 теленка, 48 овец, 9 лошадей, 1 жеребенка, 210 свиней, 3 козы, 47 кур, 75 гусей, 15 ульев, 3 телеги, шубу, 3 зипуна, 2 тачки». Це вже був перший привіт від майбутнього кріпосництва, якщо скаржників ще й покарали: в чоловіків повискубували чуби, жінок побили батогами, попів позаковували в кайдани  і повідбирали все майно. Проте скаржники так нічого й не добилися, хоча для розв’язання спору був посланий начальник путивльських стрільців Сергій Чубаров. Він повелів «Пристайловой поляной и Чевленою слобо­дою и деревней Озак владеть каменовцам по строельным книгам Арсеньєва». Ось вона така царська милість і боярська справедливість! Дійсно, всі післяпереяславські угоди (статті) між Україною і Московією: Московська (1665), Глухівська (1669), Коломацька (1687) поступово обмежували адміністративно-територіальну автономію України та права українців. Врешті, після підписання  Андрусівського перемир’я (січень 1667 року) з Річчю Посполитою на 13,5 року, Московія забрала собі Лівобе­реж­жя, а Річ Посполита – Правобережжя (окрім Києва). Це була цілеспрямована руйнація ними зародку державності України та його народу. Цьому сприяли не в останню чергу і такі риси нашої ментальності: де три українці, там – два гетьмани; один – в луг, другий – в плуг, а третій – у ліс;  ставити велику свічку Богові і, про всяк випадок, хоч манюсіньку – сатані.

До початку 18 століття польсько-турецькі війни та інші Правобережні політичні буревії, Кам’яне, як мос­ковську фортецю, практично оми­нали, хоч і не давали їй розслаб­лятися. У період Північної війни (1700-1721 р. р.) Кам’янський форпост відіграв помітну роль у наданні допомоги Петру Першому. Як згадував у 1960-х старожил села Іван Гнатович Лихина, 1895 року народження, який чув від свого діда, що кам’янчани у 1708-1709 роках для Петрового війська випалювали з гречаної соломи селітру для пороху. І ніби його вояки прорили через Жулікову гору (назва походить від «жуліків» (злодіїв), але тепер її називають  Жульковою, що асоціюється зі собачим йменням жіночого роду) траншею, щоб брати воду із Псла. Збереглися перекази кам’янських старожилів, що цар Петро Перший пожалував жителям містечка свободу за виявлену йому вірність і за те, що кам’янчани не підтримали гетьмана Лівобережжя Мазепу. Треба визнати, що Мазепа був дійсно непересічною, хоч і далеко небезгрішною, постаттю в історії України, проте надто вже суперечливою: одні історики вважали і вважають його Іудою, інші зображують його як борця-героя за національну ідею та незалежність України. Треті стверджують, що він, як тогочасний казково-багатий магнат і довірена особа царя, взагалі не мав стосунку до національної ідеї, а просто на початку вступу шведів в Україну невірно оцінив спів­відношення сил воюючих сторін і тому перейшов на бік Карла. Мовляв, не пішли б шведи Україною, то ввійшов би Мазепа в історію, як вірний соратник царя Петра. Четверті добавляють, що згодом, зрозумівши свою помилку, він нібито таємно пропонував царю Петру знову дружбу і навіть обіцяв привезти йому в полон короля Карла. П’яті зауважують, що він дійсно уславився меценатством, але чи нажив свої величезні статки християнськими методами – це дуже проблемне питання. Ще інші нагадують, що він не користувався особливою популярністю серед селян і рядових козаків, бо роздавав великі земельні ділянки магнатам, а черню, тобто козаками та селянами, яких у нього в залежності було понад півмільйона, - нехтував, тому його патріотичні заклики, виступити проти колишнього союзника Петра Першого у народу особливого ентузіазму не викликали, бо більшість йому просто не повірила. Сьогодення нам натякає, що наша історія таки ходить по колу.

Отож, як стверджують перекази, цар надав містечку «Бессрочную вольную грамоту» і заповів своїм наступникам-царям: «Кам’яне нікому з російських дворян не дарувати і не продавати». І хоча дворяни в цьому містечку проживали, проте вони не мали права закріпачувати корінних кам’янчан. Тому від початку запровадження кріпацтва в 1783-му році і аж до його ліквідації місцеві жителі об’єднувалися в три общини. Кожна з них мала свої земельні угіддя, луг та ліс. В общині періодично перерозподілялися земельні ділянки на «число душ» зі зміною складу сімей. Але в середньому припадало на «душу» по 0,5 десятини землі (приблизно 0,5 га), що було все-таки мало для прогодування сім’ї. Більшість земель належала дворянам, тобто тепер уже поміщикам, які для себе накупили кріпаків. Кам’янськими землями володіли різні поміщики-дворяни: Пасько, Маслов, Масюк. Мали вони і кріпосних, які компактно проживали в селі. Від прізвищ панів, або від їхніх прізвиськ, і виникли назви вулиць чи куточків села: Масюківщина, Маслянщина, Карасівщина, Сухоребрівка (згодом Куцоребрівка) тощо. Тобто сучасні кам’янчани є нащадками і кріпаків, і тих, які ніколи кріпаками не були. Про це розповідають родові перекази у кожній сім’ї. Приміром, у 1960-х роках у Кам’яному працював заготувачем сільпо Іван Іванович Кріпак. «Вже багато років працює в нашому селі заготувачем 72-річний Іван Іванович Кріпак. Підво­дою об’їжджає села, сипле жарти… Дівчаткам намисто, стрічки запропонує, хлоп’ятам – риболовні гачки, свисток, а дорослим роз’яснить велике значення заготівлі металобрухту, макулатури. Іван Іванович вже встиг виконати декілька річних планів заготівлі ганчірок, на 120% виконав план збору металолому, на 150% – макулатури» (П. Борисенко, «Їх поважають у селі», газета «Будівник комунізму» від 3 серпня 1967 року). Проте все ж не поспішаймо робити висновки з цього прізвища, адже в ті часи кріпаком називали не тільки невільника, а й міцний тютюн. Отже, якщо говорити стисло, то політику Московії-Росії до Малоросії-України з часів Богдана Хмельницького і, мабуть, аж до сьогодні чудово виразила цариця Катерина Друга в інструкції для генерал-губернатора Малоросії Петра Румянцева: «Сии провинции надлежит легчай­шим способом привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».

До цього часу жива легенда про те, що на березі річки в одному з пагорбів козаки, що прийшли в містечко найімовірніше в 1710 році після зруйнування царськими військами Чортомлицької Січі, викопали печеру в крутому березі Псла і заховали в ній човен золота та дорого­цінностей. Поки що того скарбу ніхто не знайшов.

Оскільки московіти і черкаси жили в Кам’яному поруч, то логічно виникає питання: «Чи були тут українсько-російські шлюби звичним явищем?» Історичні записи свідчать, що шлюбів з росіянами козаки в переважній більшості не схвалювали і не сприймали їх за своїх. Звісно, що траплялися й випадки, коли дівчата виходили заміж без дозволу батьків, тікали з дому. Їх позбавляли батьківського благословення, без якого люди не уявляли тоді щастя, благополуччя і отримання спадщини. Особливо строгою в цьому питанні була старшина. Зберігся лист відомого Григорія Полетики, який працював секретарем російського посольства у Відні, до свого двоюрідного брата, коли дізнався, що його мати хоче віддати дочку за великоросіянина, хоча й відомого – різьбяра Сисоя Шалматова, автора іконостасів у Ромнах, Мгарському монастирі, Охтирці, Полтаві. Він радить сестру віддати за «хоть из выборных казаков, и хоть не богатого человека, а если не можно было сыскать никого из своих земляков, то пускай бы лучше сестра осталась в девках». І це писав секретар російського посольства! Коли 1718-го доньку гетьмана Івана Скоро­падського, 15-річну Уляну, з примусу Петра Першого віддали за графа Петра Толстого і вона від’їжджала до Москви, то її матір аж знепритомніла. Це частково можна пояснити тим, що, за свідченнями очевидців, більшість тогочасних московітів мали значно нижчий культурно-освітній рівень, аніж українці.  Згодом, не дивлячись на всілякі викрутаси в українсько-російських стосунках, ці упередження зникнуть назавжди, тим паче, що любов – зла… Втім, і сьогодні ми маємо різні менталітети та стереотипи. Наприклад, ми й досі боїмося, що якийсь наш гетьман залишиться над нами надовго, а росіяни мають страх щодо зміни своїх царів, бо в кожного народу – різна генетична пам’ять.

Чи не тоді черкаси, зокрема й кам’янські, помітили, що їхня мова московітам дається дуже важко? Вони, приміром, не могли вимовити правильно слово паляниця та цьому подібне, адже для російської мови, менш милозвучної за українську, характерний склад «ца», а не «ця», для якого їхнє мовлення з дитинства не пристосо­ване. Аналогічно, наші слова з пом’якшеним «г» їм чуються, як «х», приміром: наше «Ігор» їм чується як «Іхор». Але не це головне: уже тоді, застосовуючи право переможця, вони вважали нашу мову менш вартісною. І вже в 1672 році у Московії вийшов указ про заборону користуватися книжками, які видрукувані в Україні, а в 1720 році Петро Перший своїм указом взагалі заборонив друк книжок українською мовою, аби вони не відрізнялися від московських «не токмо тем, что в них пишется, а и начертанием». Все правильно: помре мова – помре й  душа народу, і ліпи тоді, чужий дядьку, з тієї глини будь-які горшки, свистунці та півники! І навіть сьогодні ми чуємо відлуння валуєвського указу 1863 року: «Никакой Украины не было, нет и быть не может». До речі, у 1941-1943 роках, коли чимало росіян, які зуміли вийти з оточення чи втекти з полону, перебували у сім’ях українців як «сини, брати, чоловіки», і, щоб перевірити достовірність цього, деякі лебединські поліцаї примушували молодих чоловіків казати слово «паляниця». Як бачимо, Правда є жіночкою не дуже симпатичною...

А ще в ті непевні часи початку 18 ст. церква дозволяла розлучення, якщо чоловіка чи жінки не було вдома понад п’ять років. Тепер стосовно церков. Преображенський храм був збудований (на Городищі) приблизно в 50-х роках 17-го століття на горі біля Псла. Сагайдак Оришка, що в 1970-х мала похилий вік, згадувала, що в малолітстві бачила, як той храм з причини ветхості і руйнування берега, на якому він стояв, течією Псла в кінці 19 ст. завалився і впав, а його дзвони при падінні розбилися. Дійсно, в другій половині  19 ст. про нього вже в офіціозі не згадують.   У 40-х роках 17 ст. черкаси - кам’янчани побудували в Кам’яному-Пригороді  дерев’яний Покровсь­кий храм, який, на жаль, до наших днів не зберігся. Потім були збудовані через ветхість попередника його «нові варіанти» у 1774 та 1882 році, які змінювали своє місцеположення все далі від Псла. Окрім того, стояли каплиці на Жуліковій горі, на Пушкарні та на горі, що недалеко від теперішньої сільської ради. Хоча дехто стверджує, що на Жуліковій горі стояла не каплиця, а невеличка церква. При храмі діяла парафіяльна школа під керівництвом попа, в якій навчалися від 10 до 20 учнів. Населення Кам’яного постійно змінювалося. За Гумі­левсь­ким: до обох церков, Преображенської та Покровсь­кої, у 1730-му належало 870 прихожан обох статей, а вже в 1850-му – 1736. Причиною вкрай малого зростання кількості населення були часті епідемії холери, тифу, віспи, чуми та інших. Тільки від холери у 1848-му померло 125 кам’янчан. Протягом 18-го століття значення Кам’яного, і як стратегіче, і як фортеці, послаб­лювалося, аж поки після приєднання Кримського ханства до Росії у 1783 році – не зійшло на нівець.

 

4. Від реформи 1861 року до 1905 року

«Майданчики-окаянчики,

Да гірка ваша доля,

Що не вмієте хліба-солі їсти

Да з чорного поля!»

( з народної пісні)

При написанні цього розділу і нас­тупних розділів кам’янської історії автори частково використали дані з рукопису відомого міс­цевого вчителя історії Чу­ма­­ченка Олександра Олек­сійовича, який він написав у 1970-х роках. Звісно, що цей рукопис дуже радя­ні­зований і вкрай обе­режний, але при вду­мливому його прочитанні вияв­ляється, що не такий він уже й радя­нізований та обережний. І якби він потрапив на очі тодішніх суворих кадебістів, то були б у колишнього військовополоне­ного знову великі непереливки. Світла пам’ять цьому мужньому краєзнавцю!

 

 

Чумаченко Олександр Олек­сійович, вчитель істо­рії Кам’янської середньої школи, краєзнавець. Фото 1980 року.

19-те століття в Кам’яному почалося із занепаду про­мислу по добуванню і обробці млинового каменю та кремнію для кресал, який до середини цього століття практично зник. Певно він не модернізувався і його продукція не витримала конкуренції з більш дешевими аналогами. А перша згадка про цей промисел датується 1652-м роком у переписці кам’янського воєводи з Розрядним приказом про виплату грошей у Москву за добування кремнію. За даними на 1864 рік, у казен­ному селі Лебе­динсь­кого повіту Харківської гу­бернії мешкало 1608 осіб (822 чоловічої статі та 786 – жіно­чої), налічувалося 265 дво­рових господарств, існувала пра­во­славна церква. (Харьковская губерния. Список населенных мест по сведениям 1864 года. Санкт-Пе­тербург, 1869 (рос.)). Старовинна дерев’яна Свято-Воздви­женська церква Покрови Святої Богородиці, або просто Покровська, яка пережила дві революції, громадянську війну, атеїстичну навалу та навалу фашистів у 1941-1943-му, на жаль згоріла у 2008-му році. Її звели у 1882 році на кошти селян - прихожан церкви. Як уже зазначалося, це було, очевидно, зумовлено тим, що Покровсь­кий храм, збудований 1774 року, на той час уже перебував у стані ветхості.

Священиком у новій церкві став Григорій Нікуліщев (віком 36 років), псало­мщиком – Іван Крижановський (віком 20 років), церковним старостою – Іван Грандаровський (розжалу­ваний за демо­кратичні пог­ляди учитель). Церква мала дві десятини землі під садибами та 35 десятин поля. Жалування священика складало 141 крб. 12 коп., а псало­м­щика – 35 крб. 28 коп.

Офіційні відповідальні працівники, які розслі­дували причини пожежі, стверд­жу­вали, що заго­ряння дерев’я­ної церкви сталося внаслідок корот­кого замикання через нео­бачність церковних слу­жок, які забули вимкнути вве­че­рі опалювальні при­лади. Вогонь зжер старо­винну культову споруду, дуже гарний іконостас, старовинні іконо­писні ро­боти. Під час пожежі роз­плавилися навіть цер­ков­ні дзвони. Отець Михаїл був у розпачі, адже того року він сам ремонтував дах церкви і, не втри­мавшись на покрівлі, впав і ледь не загинув. Серед інших, неофіційних, вер­сій пожежі, які у свій час доводи­лося чути від кам’янчан, побутувала й така: причиною загоряння церкви є гріхи кам’янчан і рядових, і особливо тих, які сиділи у керівних районних кріслах. А, може, й сам батюшка ненароком согрішив. Одному Богові це відомо… Та громада знайшла вихід і з цієї непростої ситуації. Оскільки після пожежі відбудувати храм збідніле та збезлюдніле село вже не могло, то нове місце для богослужіння вирішили розмістити в колишній конторі колгоспу, а потім СТОВу, які, як кажуть, давно почили в Бозі, приладнавши на даху колишньої контори купол з православним хрестом. Тепер у визначені дні тут веде службу та проводить церковні обряди отець Стефаній з сусіднього Пристайлового. До речі, один з небайдужих наших читачів – Роман, якому ми щиро вдячні, повідомив нам про існування сайту, на якому розміщені світлини колиш­ньої Покровської церкви зсередини. Вони вра­жаю­чі, і їх варто подивитися. Ось ця електронна адреса: http://lebedin.net/articles.php?article_id=45

Проте повернімося до реформи 1861 року, тобто рок style=вотчиною, а черкасів em?onnbsp; у ліквідації кріпацтва, яка стзмінилися й намагання сучасної старшини з метою отlaquo;під рукою лебединського воєводиlaquo;гриlaquo;під рукою лебединського воєводиала для кам’янчан водночас початком різкого майнового розшарування. З общини селян - корінних кам’янчан, які були, про що ми вже говорили, незакріпаченими, різними шляха­ми, чи за допомогою під­приємливості, праце­любності, а іноді й хитрості та «нахра­пистості», почали ви­ділятися більш заможні селяни. Вони і взяли владу в общині у свої руки. Між новоявленими заможними госпо­дарями-хазяями та бід­нотою Кам’яного-Пригородка починають посилюватися неаби­які суперечності. Ось лише один приклад, який стосується Івана Лапоногова на пріз­висько Боровий. Так і хочеться зауважити, що, певно, якийсь писар-росіянин перехрестив його на московський манер з Лапонога, якби не той відомий факт, що серед «дітей боярсь­ких» були Рудкін, Влєзьков, Лапоногов. Можливо, все сталося якраз навпаки: укра­їнсь­кі кам’янчани Лапоноги стараннями напівграмотних писарів пішли від російських кам’янчан Лапоногових, проте кровно з ними поріднившись. Про Борового у свій час розповідали місцевим краєзнавцям старожили Федір Юхимович Лихина, Прокіп Савич та Арсей Ілліч Дяченки. Іван Лапоногов брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 р. р., з якої привіз чимало золота, очевидно, когось по­гра­бувавши. Маючи початковий капітал, він придбав кілька гектарів землі біля села Буймер та вирощував на ній цукрові буряки, найнявши для цього батраків. Так його статки почали примно­жуватися. Згодом він підкупив земського старосту і суддю, які тоді були дуже продажними, та відсудив у общини луг, площею понад 200 га.

 

Кам’янська церква Покрови святої Богородиці, збудована у 1882 році. Згоріла у 2008 році.

Саме в цей час ціни на землю різко зросли. Так, якщо в 1860-1870-х роках наділ-десятина коштував 40 крб., то в 1883-1889-х роках – 147 крб.. Плата за орендовану селянами землю теж значно збільшилася, але прибутки селян залишилися мізерними, адже селянські господарства збирали відносно низькі врожаї, маючи відсталу техніку обробітку землі та нестачу органічних добрив. Цьому сприяли і низькі ціни на вирощений врожай. Наприклад, у 1881-1895 р.р. пуд жита коштував восени 49 коп., навесні – 57 коп., пшениці відповідно – 72 і 79 коп., ячменю – 40 і 46 коп. Основна маса селян, аж ніяк не ледарів та п’яниць, обробляла землю сохою або дерев’яним плугом, обмолот вели ціпами. Тому багато кам’янчан ходили на заробітки на Донбас, у Кривий Ріг та Таврію. Вони приносили додому разом із зароб­леним і революційні ідеї. Наприклад, як розпо­відав старожил Арсей Ілліч Дяченко, в 1904 році в шинку Дяченка С.С. селянин Степанченко Л.С. заявив, що лише тоді покращиться життя, коли буде повалено панування отого. І вказав на портрет царя. Несповідимі шляхи Господні! Під час Голодомору 1932-33 р.р., коли делікатесами стали кінська падлина, жаби, лелеки та ворони, могли запросто вкрасти і зарізати на м’ясо дитину, іще не од/spanин бідолаха згадає царя Миколу добрим словом! «strongПри цареві і блощиці їли добрі паляниці. В 33-му году їли й люди лободу і вмирали на ходу…» Активними поширювачами революційно-деstrong мократичних ідей у Кам’яному були вчителі Олександр Антонович Щепінський та Іван Павлович Грандаровський. Останнього за цю діяльність з посади звільнили, і він виконував обов’язки церковного старости. Агітацію проти царизму проводили й жителі сусіднього Полтавського Бобрика: управляючий панської економії Хлєбніков та його помічники Лука Степанченко та Олександр Павловський. Так цілком справедливо і логічно починалася в Кам’яному дорога до комуністичного раю, яка, як виявилося згодом, поведе по всіх сімох колах пекла. До речі, станом на 1904 рік в селі проживало 2633 душі, з них – 1289 жіночого роду, 1344 – роду чоловічого.

 

Щепінський Олександр Антонович. Фото 1910-х років.

На панських полях та полях заможних селян врожаї були значно вищими завдяки передовій, як на той час, техніці та застосуванню добрив. Мали вони і парові молотарки. Все це призвело до різкого загострення суперечностей між бідняками та заможними селянами і панами. Ця «болячка» почала проривати у 1903-му і зовсім «прорвала» у 1905-му. Про ці події свідчать архіви Харківського губернського жандармського управ­ління, а саме справа № 235 за 1905 рік. «10 июня 1905г. в с. Каменное крестьяне с. Бобрик и Каменного более 200 чел. выкосили около 150 десятин травы и яровых хлебов, принадлежащие крестья­нам Рудкину и Труфанову… 11 июня крестьяне с. Бобрик и Каменного в числе около 20 чел. произвели косьбу сена на луках крестьянина Лапоногова…» Окрім того, селяни скосили траву і забрали сіно в таких урочищах: Галине Болото, Крас­нотополь (очевидно, від «красний» - гарний, прекрасний, чудовий; але згодом – Червоний Тополь, від російського «красний» - червоний), Займа, Далікине (багато-хто говорить: Далекине) нарубали там хмизу, забрали напиляні дрова, знищили загороди та здійснили спаш (потраву) близько 10 десятин посівів буряку та конопель. У цей же час, пастух громадської худоби Іван Колісник, на прізвисько Індик, запустив худобу в луг і в куркульські посіви. Лапоногов зі своїми спільниками схопили пастуха і вбили його. За заявою куркуля лебединське жандармське управління на­правило для розправи з бунтівниками взвод драгунів. Селяни взялися за вила та коси, та сили були нерівними. Близько 80-ти організаторів та учасників цих подій було віддано до суду, з них вісім, зокрема, Лихина Г., Некипілий А., Борисенко З., Макогон Л., отримали по 2-3 роки ув’яз­нення, а багатьох відбатожили. Згодом селяни таки помстилися Івану Лапоногову за цю розправу, підпаливши його клуні, хату та комори. Проте під час цієї пожежі вигоріло й декілька вулиць, адже селилися селяни досить скупчено на крутосхилах та в ярах. У той час на чорноземах, як це стало зазвичай у часи колгоспні, не будувалися, орну землю дуже берегли! До 1917 року сучасна Тураївка була вигоном, а там, де нині вулиця, біля саду (в народі – Садова) – оралося поле. Основними вулицями були Горянщина, Балабухівка, Посад, Маслянщина, Дворянщина, Заболоття, Козацький Яр, Пушкарня, Некипілий, південна частина Логу, Ку­цоребрівка. Для молодого читача слово «клуня» є не­зрозумілим. Клуня – це приміщення для зберігання снопів, сіна та іншого фуражу для худоби. Клуню мав кожний господар. Вони були різними: на двох сохах (дубових стовпах), на 4-х, на 6-ти та на 8-ми. Клуні, як і більшість хат та комор у селі, вкривали солом’яними кулями чи очеретом. Заможні селяни вкривали свої помешкання «залізом» - чорною жерстю.

Після 1905 року з ініціативи церковного старости Івана Павловича Грандаровського в знак вшанування пам’яті пастуха, як жертви тих подій, йому було поставлено десяти­метровий хрест. Його довго називали хрестом Індика. А 6 листопада 1967 року пастуху Івану Коліснику тодішня сільська Рада відкрила пам’ятник як учаснику і жертві революції 1905 року, приурочивши це відкриття до 50-тої річниці Жовтневої Революції. Тоді це стало дуже актуальною подією, що мала велике політичне значення.

 

Хрест-пам’ятник жертві революційних подій 1905 року в Кам’яному – громадському пастухові Івану Коліснику. Висота хреста ¬ 10 м. Фото 1960-х років

Збереглися й цікаві відомості про сільську освіту тих часів. Розвиток капіталізму почав вимагати від найманих працівників певних освітніх навичок, що й зумовило відкриття початкових шкіл (училищ). У 1870-х роках Харківське губернське земство, покладаючи на себе лише витрати на підготовку вчителів для початкових класів, витрати на відкриття початкових шкіл (народних училищ) поклало на повітові земства та сільські общини. Ось тому початкову школу, вкриту соломою, в Кам’яному-Пригородку у 1872 році збудували на кошти селян-общин­ників. Про цей факт засвідчують протоколи засідань Лебединського повітового земського зібрання за 1898 рік, де заслуховувалося питан­ня про стан освіти в повіті. В них, зокрема, говориться про початкову школу в Кам’яному-Пригородку, що це велика сільська хата, розміром приблизно 10м на 12 м, в якій тоді навчалося близько 60 учнів. «Каменно-Пригородское учили­ще находилось в общественном здании, основанном в 1872 году. Здание удобное и светлое, с квартирой для учителя. Учеников из других селений не было, а поэтому и ночлежки при школе нет. Классной мебели недоста­точно» («Журнал заседаний Лебе­динского уездного собрания за 1898 год», с. 76-77, Державний архів Сумської області, далі – ДАСО). Учителював у цій школі дяк Підгорний. У кінці 19 ст. влада визнає ідею впровадження загальної початкової освіти, а земства розробляють плани будівництва мережі народних 2-класних училищ. У 1896 році починається будівництво в селі нової дерев’яної школи. І вже в 1897-1898 навчальному році вона починає свою роботу. Це була типова двокласна школа, вкрита залізом. Тут же знаходилася і квартира для вчителя. У кожному класному приміщенні розміщувалося два класи. «Педколектив» тієї школи складався з трьох осіб. Перший учитель - Щепінський Олександр Антонович, уродженець Чупахівки. Навіть у 1960-х старі люди, яких він колись навчав, згадували про нього, як про дуже гарного чуйного вчителя. Він належав до демократично на­лаштованої інтелігенції, знайомив селян з політичними подіями. Другою вчителькою школи була З. Біло­ко­бильська, яка теж належала до прогресивної інтелігенції. Закону Божому навчав суворий піп Нікуліщев, уродженець Межиріча. На його санові лежала відповідальність за забезпечення дисципліни в школі. А втім, старі люди згадували про нього ще й як про любителя випити, що він, маючи неабияку силу, міг навіть напідпитку прямо на дорозі, як добрий козарлюга, «врізати» для потіхи мирян гопака. Проте, поганим словом його вчителювання не споминали навіть ті, кого він скубнув за вухо.

 

Клуня. Фото 1950-х років

У школі вивчалися такі дисципліни: Закон Божий, російська мова, арифметика, письмо («красно­писание»), співи та малювання. Найбільше часу приділялося вивченню арифметики, російської мови, Закону Божого. Викладання велося виключно мовою російською. Жалування педагогам виплачували і земство, і община. Чоловіки і жінки – вчителі, маючи однакову освіту і кількість уроків, отримували неод­наково. Так, у 1899 році річна оплата вчителів становила: законовчителю Нікуліщеву – 60 крб. від земства; учителю Щепінському О. А. – 150 крб. від земства та 100 крб. від общини та доплата за уроки співів – 30 крб. від земства. Учительці Білокобильській З. – 200 крб. від земства (дані взяті з «Журналу засідань Лебединського повітового земського зібрання за 1899 рік», ДАСО). Як уже зазначалося, Щепінський О. А. та звільнений з посади вчителя за антидержавну діяльність Гран­даровський І. П. зіграли основну роль у підготовці рево­люційних подій у селі. Навчання тоді в школі починалося 1 жовтня, після закінчення польових робіт, і закінчувалося 1 квітня, до початку польових робіт, тобто тривало в середньому 140 робочих днів. Релігійні свята вважалися вихідними.

Основним правилом тогочасної школи було таке правило: хочеш вийти в люди – старайся та вчись, а не хочеш – залишай школу. Зазвичай, один учитель навчав 50-70 учнів, проте після другого року навчання відбувався значний відтік учнів, особливо серед дівчаток, зокрема, через складні матеріальні умови. Школу закінчували насамперед діти обдаровані, адже навчання проводилося виключно російською мовою, розвитку дитячого мислення увага не приділялася, головним методом навчання вважалося «зубріння». Батьки учнів вважали найправильнішою методикою навчання таку: за одного битого двох небитих дають, але й тих брати не хочуть. І лозину вважали першим помічником учи­теля. Усні та письмові екзамени у перших ви­пускників-третьоклас­ників приймала комісія у складі попа, що екзаменував Закон Божий, вчителя, який проводив письмові роботи з арифметики та «сло­вєсності», інспектора, який задавав випускникам задачі. Іноді на екзаменах був присутній сам Голова земської управи. Але тих, хто успішно закінчував школу, залюбки брали працювати писарями та секретарями. Що б не говорили про недоліки тієї школи, але якість навчання у ній була дуже високою.

Медичної установи в селі не існувало. Хворі зверталися або до народних лікарів-травників та шептунів, або до бобрівського фельдшера, або в особливо тяжких випадках – до Лебединської лікарні, якій у січні цього року виповнилося 110 років.

 

Водяні млини на річці Псел. Любительське фото 1963року.

В «Полном географическом описании нашого оте­чества» (под редакцией В.П.Семенова, 1903, том седьмой, «Малороссія» С.-Петербург, издание А.Ф. Девріена) можна знайти на ст. 425 таке: «За с. Плъшивцемъ еще вверхъ по р. Пслу, верстахъ въ 6, на правомъ-же его берегу расположено село Каменное (Каменный приго­родокъ) съ населеніем болъе 2,5 тыс. душъ… Здъсь производится разработка глины, отличающейся сравнительно высокой пластичностью; залегаютъ глины неглубоко, почему добывать ихъ выгодно и не затруднительно».

Ще в 1960-х у Кам’яному продовжували діяти три водяні млини, які мали на той час дуже похилий вік, але були ще неабиякими міцними. Причому один з них до 1917 року належав заможному селянину Лапоногову Аривону, а два – сільській громаді. Млини працювали цілодобово. Їх зупиняли лише під час розливу (бе­резень-травень). У кінці 1960-х водяні млини розібрали, а з отриманого матеріалу (дубини) побудували два будинки та склад. Десь до 1960-х у селі залишалися діючими і три, солідного віку, вітряки. Після того, як у Бобровому в 1956-1957 роках збудували електро­станцію, потреба у вітряках відпала, і їх теж розібрали на дрова.

 

5. Кам’яне між 1905-м і 1917-м роками

«Годі терпіти, годі стогнати,

Годі панам догоджати!»

( з народної пісні)

Час після революційних подій 1905-1909 років камянські історики-краєзнавці ще на початку 1990-х називали часом жорстокої столипінської реакції, зростанням числа куркулів-експлуататорів та посиленням гніту бідняків. Ми ж дивимося на ті події трохи під іншим кутом зору. Такого лібералізму, який існував у царській Росії до 1905 року, іще потрібно було пошукати. Наприклад, коли Володимир Ульянов перебував у в’язниці, йому, як дворянину, обіди доставляли з ресторану, щотижня жандарми приносили з бібліотеки книги, необхідні для написання революційних статей. А коли він знаходився в засланні, - привозили мінеральну воду та для шашликів – молодих баранчиків. Окрім того, він вільно ходив на полювання. Згодом і Сталін царське заслання революціонерів характеризував, як місце відпочинку і самоосвіти, причому, з якого можна було легко в будь-який час утекти і добавляв, що радянська влада таких вольностей, які існували при цареві-слинькові, не допустить. Чисельність корпусів жандармів та поліції величезної імперії була теж невеликою. Приміром, у 1916 році вона досягла свого максимуму: 16 тис. жандармів та близько 100-120 тис. поліцейських!Якби їх служило і втричі більше, однак сучасна Україна, за даними різних джерел, в останні роки числом своїх правоохоронців, що сягнуло від 300 тис. до 500 тис. чол., вже переплюнула Російську імперію. Правопорядок у Лебединському повіті в 1909 році, який у той час відрізнявся від теперіш­нього району відчутно більшою територією і кількістю населення, забезпечували аж 13 поліцейських. Нині, за достовірними даними, в нашому районі на службі в міліції перебуває близько 100 осіб. Окрім того наявний з десяток незаповнених вакансій. Втім, ми порівнюємо цифри, які порівнювати вкрай некоректно, адже ми не повинні забувати про величезний вплив церкви та громади на початку 20-го століття на послух громадян перед владою і законом. В Україні за часів радянських, з їх войовничим атеїзмом і керівною роллю компартії такий вплив, здається, назавжди втратився. І сьогодні криміналізація суспільства знизу і доверху та падіння моралі знаходяться, як на нашу думку, взагалі біля критичної межі. Зрозуміло, що відчувши у 1905 році загрозу своєму існуванню, царизм почав застосо­вувати грубу силу. Дійсно, після рево­люційного спаду, розігнавши другу Державну Думу, цар Микола Другий видав виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі парламенту представників буржуазії та поміщиків. За звинуваченнями у політичних злочинах у 1905-1909 роках було засуджено 26 тис. чоловік (серед них і вісімдесят кам’янчан), причому 5 тис. – до страти. Скасовувався дозвіл міністерства народної освіти, виданий під час революційної напруги: «использовать малороссийский язык для объяснения того, что ученики не понимают», та не рекомендувалося вчи­телям розмовляти з учнями українською навіть поза школою. Не дозволялося публічне виконання українських пісень та мелодій. Звісно, що це були злочинні, зокрема, антиукраїнські дії, які не можна оправдати, але й порівняти ці жертви з багато­мільйо­нними жертвами репресій, які відбувалися в СРСР у 1920-1930 роках, теж аж ніяк не можна, бо вони несумірні.

А ще краєзнавці зазначали, що в цей час зарплата залишалася низькою, а ціни на продовольство невпинно зростали. Отож, подивимося на зарплати і ціни, приміром, у 1912 році, які можна знайти у «Харьковском календаре на 1914 год» (видавництво Харківського губстаткомітету, 1913 рік):

Ціни на худобу

1 пара волів…149 крб.

1 корова…….. 51,7 крб.

1 вівця………. 5,9 крб

1 свиня годована… 36 крб.

ціни на хліб(за пуд)

зима           літо

жито ……… 0,95 крб.    0,79 крб.

пшениця …. 0,95 крб.     1 крб.

ячмінь…….. 1 крб.         0,83 крб.

овес ……….  0,80 крб.    1,11 крб.

Зарплата с/г робітників на харчах наймача, якщо вони наймалися

на рік

Чоловіки… 140 крб.; Жінки… 80 крб.

на сезон (2-3 місяці)

Чоловіки… 90 крб.(весна-осінь);

Жінки…      50 крб. (весна-осінь)

на місяць

Чоловіки… 10 крб.(сівба, сінокіс), 16крб.(на жнивах),

Жінки…               8 крб. (сівба, сінокіс),  12 крб. (на жнивах).

Як бачимо, за 2-3 місяці в гарячу пору польових робіт найманий робітник-чоловік міг заробити лише 2,5 годованої свині, або 15 овець! А ще краєзнавці зазначали, що куркулі намагалися «вичавити» з робітників усі соки. Робочий день тривав по 16 годин у день. І хоч наглядачів, мовляв, не було, проте, наприклад, самі куркулі-експлуататори Лапоногови працювали разом з робітниками всі 16 годин у день і наглядали за ними. До речі, з таких куркулів переважно і формувалися в царській армії кадри молодших командирів, згодом сержантів: вони були ініціативними, самі вміли працювати і вміли примусити працювати й інших нижніх чинів. А ще зазначали місцеві краєзнавці,  що наймачі годували найманих робітників аби як: хліб – чорний, житній, з домішками борошна ячного, гречаного, пісний куліш, пшоняна каша з борщем, узвар. Обідньої перерви на жнивах та сінокосах теж не давали. Сподіваємося, що сучасний читач сам оцінить тодішній стан справ із зарплатами, цінами та поживністю обідів і зробить відповідні висновки.

 

Петро Аркадійович Столипін.

Тепер – стосовно Столипіна та його реформи. До речі, як показують дос­лідження, міс­це­вого краєз­навця О. Мар­тиненка, Столипін є не та­ким уже й далеким кровним нащад­ком кам’янсь­кого воєводи Арсень­єва. Як тільки Сто­липіна не обзи­вали в часи ра­дянсь­кі, яких тіль­ки собак на його шию не вішали! Проте, на нашу думку, він був од­ним з небагатьох по-справжньому мудрих дер­жав­ників того часу.

Він розумів, що 1905 рік буде повто­рюватися доти, доки єврейські революційні дріжджі з РСДРП потраплятимуть до складу «незадоволеної опари», зокрема, селянської станової общини, яка збереглася і після скасування кріпосницького права. Звісно, що общинні порядки, включаючи кругову поруку, допомагали владі контролювати селянство. Та він розумів, що селянська малоземельна община не сприяє розвитку сільського господарства, сковує ініціативу підприєм­ливих селян, є джерелом бідності і невдо­волення, і вдався до її руйнування. Суть столипінської реформи полягала в тому, щоб найбільш бідну революційну масу  - мало­земельних і безземельних селян переселити на вільні землі, тобто утворити хутори, та в ті частини імперії, де були величезні площі неосвоєної землі: Сибір, Далекий Схід, Казахстан. Рядом законодавчих актів він дозволив закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, щоб селянська сім’я мала можливість об’єднати свої ділянки в одну – у «відруб» і навіть виселитися на хутір. Кам’янські поміщики, налякані революцією, охоче продали частину своєї землі селянсь­кому поземельному банкові, який опісля продавав її селянам ділянками в розстрочку.  Так найбільш ініціативну потенційну рево­люційну масу – загрозу існування державного ладу, Столипін перетворював на його надійну опору. Нинішні українські уряди пішли зовсім іншим шляхом: свою потенційну найініціа­тивнішу протестну масу вони спро­ваджують на заробітчанство за кордон, задоб­рюючи, про всяк випадок, дрібними подач­ками тих, менш ініціативних, які залишилися. Столипінська реформа, з пільгами для переселенців, розрахована на 20 років, на повну силу відбувалася в 1906-1912 р.р. і мляво – після вбивства її ініціатора револю­ціонером-анархістом лише до 1914 року. Як відомо, застрелив його під час урочистостей з нагоди 50-річчя скасування кріпацтва в київському Оперному театрі 24-річний революціонер, київський юрист Дмитро Богров, син замож­ного правника, статки якого перевищували півмільйона рублів. Подейкували, що Столипін і столицю імперії планував переселити до спокійного, на відміну від Петербурга, Києва. Тому у його смерті були зацікавлені не лише револю­ціонери, соціальну базу в яких він у значній мірі відібрав, а й маса чиновників. Якби не смерть Столипіна, хтозна чи відбувся б у Російській імперії і style=span lang= жовтневий переворо/spanт.

Ось тому навколо Кам’яного уже в 1909 році виникають «столипінські» хутори: Руда (мабуть, тому, що господар хутора мав руду жінку), Розколупине (пpnbsp;оруч з ним було давнє глинище), Сторожівня (колись на цьому місці розташовувався сторожовий московський пост), Чернишкин (від прізвища козака Черниша, що колись тут проживав), Курди (так цей хутір, що стояв на пригоркові, «охрестив» один з демобілізованих кам’янчан, який служив на Кавказі, і це поселення нагадало йому поселення курдів: «Ти диви, живуть, як курди!»), Мигулин Другий – аж за Мос­ковським Бобриком (бо вже поблизу нього один Мигулин існував, заснований козаком Мигулею).  Значно розширився Ліг. Першими на хутори вийшли Гончаров Федосій, Макогон Іван, Демеха Микита, Данченко Данило, Влізько Михайло, Люлін Семен та інші. У той же час біля сорока сімейств найбідніших кам’янчан поїхали шукати своєї долі в Томську губернію. Це були переважно жителі Маслян­щини та Дворянщини. Проте дехто і в Сибіру не прижився та повернувся додому. Їх почали називати «сибіряками». «Сибіряки», продав­ши своє майно і витративши всі виручені кошти, тепер стали справжнім сільським пролетаріатом. Вони були приречені на батракування в куркулів та в економіях, що діяли в Чупахівці, Червоному, Альониному, їздити на заробітки до Криму.

Селяни, які ж зуміли розбагатіти завдяки столипінській реформі та власній неабиякій працелюбності, почали вкривати свої хати «залізом». Ще в 1899 р. в Лебедині почали видавати в кредит залізо для вкриття будинків. 153 пуди 11 фунтів такого заліза коштували 56, 52 крб. Проте ті, що залишалися бідними, обійстя більш удачливих і працелюбних часто підпалювали. Так само, як і в 1905-му, у 1914 році через підпал обійстя заможного селянина вигоріла вся Дворянщина. Ця пожежа спів­пала з іншою, значно більшою: розпочалася Перша Світова війна. Станом на 1914 рік село відносилося до Бобровської волості, кількість мешканців зросла до 3065 осіб. (Харьковский адрес-календарь 1914. Издание губернской типографии. Харьков. 1914 (рос.).

Уже на сьомий день війни, 7 серпня 1914 року, Лебединське повітове земське зібрання обговорило питання «Про заходи, пов’язані з війною» («Журнал чрезвычайного Лебе­динского уездного земского собрания 7 августа 1914 г.», ДАСО). У доповіді зібранню говорилося, що з Лебединського повіту призвано запасних: нижчих чинів – 4415, офіцерів – 26, ратників держ. ополчення – 1099, мобілізовано коней – 2696 голів, за які казна виплатила 353430 крб., повозок – 27, комплектів упряжі – 277. На цьому ж засіданні було вирішено «Остановить и отложить до получения от казны денег на постройку народных училищ в…Каменном - При­городке…» Але в 1916 році розпочате раніше будівництво школи все ж було продовжене і завершене. Тож одразу в цій школі і роз­почалися заняття. Зазначимо, що в 1913 році в школі Кам’яного – Пригородка навчалося 54 учні: 52 хлопці та 2 дівчинки. Школа отримала від земства підручників на суму 89 крб. 09 коп. Заодно з новою школою внаслідок війни наказали довго жити і запроектований залізничний зв’язок Лебедин – Гадяч (через Кам’яне), висотний міст через Псел біля Бобрового. Щоправда, через рік питання побудови моста знову стало на повістку денну земства, проте багато поміщиків, таких як Глазенап, Капніст, яким цей міст був не потрібним, «зарубали» виділення коштів у сумі 50 тис. крб. для його будівництва. Виділили лише 1000 крб. для побудови невеликого моста вартістю 3000 крб. Решту вартості будівництва моста зобов’язали оплатити поміщицю з Бобрового В.М. Анненкову та сільську общину Бобровської волості.

Залишившись без працездатних чоловіків та коней, багато кам’янських сімей розуміли, що попереду їх чекає велика скрута.

 

Могильний Андрій Макарович (1896 р.н.) (зліва) з бойовим товаришем в час  1-ї світової війни (фото 1910-х років). За хоробрість він отримав офіцерський чин. Під час громадянської війни служив у Білій армії і дослужився до штабс-капітана. Мав рідного  брата Макара Макаровича, який теж був на першій світовій війні, але під час війни громадянської пішов до армії Червоної. Під час бою на Донбасі  штабс-капітан Могильний Андрій зарубав шаблею рядового червоноармійця Могильного Макара, свого рідного брата. Його фото не збереглося. Та все ж у цих розповідях, як стверджують окремі краєзнавці, є й доля легенди.

У зв’язку з тим, що йшла війна, різко погіршилося і матеріальне становище учи­тельст­ва. Це і примусило земське зібрання Лебединського повіту розглянути це питання на своєму засіданні в кінці 1916 року. «Условия жизни народного учителя и до войны при жаловании в 30 рублей были не особенно завидными… Общее вздорожание жизни, особенно предметов первой неоходимости, создают такое положение, что и учителя на полученное ими жалование не в состоянии просуществовать… Дороговизна жизни прида­вила учителя всей своей тяжестью…» ( ДАСО, «Журнал собрания земской управы за 1916 год», с. 790-791). Земські збори вирішили на час війни підвищити платню вчителям на 5 крб. щомісяця. Серед відомих випускників Кам’ян­сь­ко-Пригородської початкової школи тих часів є Лапоног Олександр Миколайович (1893 – 1977р.р.) - син селянина Кам’яного-Пригородка.  Після закінчення початкової школи та Плішивецької гімназії Гадяцького повіту він згодом поступив на географічний факультет Київського університету та успішно закінчив його. На його долю припали війни, репресії, голодні роки та розруха, але він все життя залишався відданим науці. Став профе­сором географії. Він є автором науково-популярних книг «По Дніпру», «Дніпро», які вийшли у столичних видавництвах у 1970-х роках.

 

Професор географії Лапоног Олександр Миколайович (1893-1977р.р.).

Коли в 1916 році до повіту почали прибувати перші партії військовополонених австрійської армії, то земська управа використала їх на різ­них роботах. За даними Лебединської земської управи, станом на 1 вересня 1916 року в повіті працювало 2677 військовополонених, з них – 760 чол. в селянських господарствах, 1179  – в поміщицьких маєтках, 666 – на цукрових заводах. Працював один австрієць і в однієї з жительок Кам’яного. Ставлення тоді до полонених і в Російській імперії, і в Германії було досить лояльним. Між жіноцтвом, чоловіки яких поневірялися на фронтах чи перебували в полоні, і полоненими, як розповідали ста­рожи­ли, іноді спалахували неабиякі любовні романи.

Довготривала війна принесла в імперію розруху: знецінилися гроші, зросли ціни на промислові товари та продовольство, почали зникати товари першої необхідності – сіль, мило, сірники, гас, цвяхи, підкови, ухналі, тканини. До всього цього додавалася більшо­вицька пропаганда під лозунгом поразки царського уряду у війні. Тому більшість невдово­леного нестатками населення, яке ще й підбурювала більшовицькими ідеями частина солдатів-кам’янчан, що дезертирували з армії, зокрема, Іван Лихина, Прокіп Лихина та  Антон Люлін, які служили в Преоб­раженському полку, пожадливо накинулися на ці революційні ідеї і радо зустріли звістку про Лютневу революцію в Петрограді. До речі, тоді в «тюрмі народів» при «кривавому цареві» дезертирів не розстрілювали, як це робили в демократичних і прогресивних Німеччині та Франції. Учитель Щепінський О. А. теж проводив серед селян пропаганду проти самодержавства. Проте піп Єгор (Георгій) Нікуліщев, син попа, добре знаючи прихожан, переконував їх, що «коли не стане царя, то в країні настануть великі безпорядки, велика смута та брато­вбив­ство, що «новий рай» може виявитися насправді старим пеклом».

Скориставшись політичними послаб­лен­нями в національному питанні, почина­ючи з 1915 року, в селі починає активно діяти «Просвіта», якою керував Рудкін Оверко Пимонович. Активними членами «Просвіти» стали вчитель Щепінський О.А., Нікуліщев Микола - син попа, Лапоног Петро Лукич, Стенченко Наталія, Лапоног Корній Павло­вич та багато інших. «Просвітяни» поши­рювали в селі українську культуру, орга­нізували самодіяльний театр. Колишній «просвітянин» Лапоног Корній Павлович (1888 р. н.) у 1960-х роках згадував: «Коли я прийшов додому у 1915 році з німецького полону, то села не впізнав. Майже кожного вечора багато молоді і селян ішли до школи, де на саморобній сцені відбувалися постановки п’єс українських класиків. Я теж приєднався до свідомих українців. Навіть у 1919 році ми ставили «Мартина Борулю», «Назара Стодолю», «Наталку Полтавку», «Невольника» та інші п’єси. Перед почат­ком вистав виступав учитель Щепінський, який розповідав про політику більшовиків, зокрема національну, що, мовляв, більшо­вики підтримують українську культуру і українську незалежність». Уже в серпні 1919 року денікінці, які захопили повіт, не дуже схвально віднеслися до діяльності «Прос­віти», а більшовики, які слідом за ними уже прийшли остаточно, її діяльність забо­ронили взагалі.

Звістка про Жовтневий переворот до Кам’яного надійшла досить швидко разом із солдатами, які повернулися додому з війни. Серед них були: Гляненко Пилип Макарович (1889 р.н.) - георгіївський кавалер (нагороджений трьома Георгіївсь­ кими Хрестами), згодом він стане головою ревкому, Іщенко Тимофій Якович (1893 р.н.) - матрос, він згодом стане в Ревкомі комісаром, Могильний Панкрат Іванович - георгіївський кавалер, нагороджений двома Георгіївськими Хрестами, та багато інших. До речі, після Жовтневого пере­вороту більшість дезертирів царської армії всту­пили в червоний загін, який очолював Пилип Гляненко. Відчувши, що влада захиталася, багато кам’янчан почали самовільно косити луки, рубати ліс, захоплювати землю не тільки своїх панів та куркулів, а й сусідського пана Кова­левського з Боро­веньки.

 

Іщенко Тимофій Якович (1893 р.н.), перший комісар у Кам’яно­му. Розстріляний денікінцями у серпні 1919 року за Михайлівкою. Фото 1910-х років.

У цей час лебединські більшовики, якими керували К. Горячов, Ю. Базавлук, І. Чирва та інші, поширювали в повіті ідеї про перехід влади до Рад у всьому повіті. У Кам’яному цим займався, як ми вже говорили, вчитель О.Щепінський. А остаточно завоювали більшовики симпатії серед більшості населення повіту, чи, правильніше, підку­пили його, коли делегат Другого з’їзду Рад  Ю.Базавлук озвучив перші закони нової влади «Декрет про землю» та «Декрет про владу», (хоча, насправді, перші ленінські декрети – це декрети про заборону опо­зиційних газет та про заборону всіх інших партій). Тепер уся поміщицька земля переходила до рук держави, а вже держава безоплатно передавала її селянам. Як же було більшості селян не вітати нову владу, коли вона здійснила їхні віковічні мрії про землю! До Лебединської Ради робітничих і селянських депутатів надходили листи селян з висловленням подяки. Такий лист надіслали до Ради і селяни Кам’яного та Московського Бобрика, які писали, що вони «гаряче вітають владу Рад і будуть стійко за народну владу боротися». Так починалася більшовицька афера з землею. Сьогодні зовсім інші, але не менш гіркі наслідки сучасних афер-реформ – вимираючі села, які нині перебувають в інсультному стані.

 

5. Громадянська війна від Фролова до Махна

«І свій свого не познаша…»

(зі старослов’янської правди)

На кам’янських підмостках  в театрі громадянської війни пе­ре­бували переважно ті ж самі дійові особи – головні герої, що й в інших селах Лебединського повіту. Іншою і, можливо, трохи коло­ритнішою була масовка, яку грав місцевий люд. З розповідей старо­жилів іще в 70-х роках минулого століття, зокрема Лихини Івана Гнатовича, вима­льовується така картина тих подій у селі.

У ті часи влада так швидко змінювала одна одну, що в се­лян аж макітрилася голова. Отож, влада з листопада 1917 року аж до грудня 1919 року, як ледача дівка на печі не зале­жувалася, а переверталася з боку на бік: більшовицька – гайдамацька Центральної Ради – більшо­вицька – австро-німець­ка окупаційна – петлюрівська – більшовицька – біло­гвардійсько-денікінська – більшовицька. Ці зміни влади супроводжувалися проведенням насильних мобілізацій тією владою, яка встановлювалася в селі, розгу­лом анархії та бандитизму. Так громадянська війна і розвела кам’янчан по різні боки барикад: червоних, білих, махновських, петлюрівських та різних озброєних загонів, які називали бандами. У попередньому нарисі ми вже згадували про те, що, приміром, шляхи, призваних на війну в 1914 році братів Могильних, після революції розійшлися. І під час кривавиці громадянської штабс-капітан Могильний Андрій Макарович зарубав у бою на Донбасі шаблею червоно­армійця Могильного Макара Макаровича. Отже, й розповідь про ті події – в послідовності зміни влад, проте трохи торкаючись загальної панорами подій в Україні, без чого нами розказане мало б вигляд вкрай схематичний і не зовсім зрозумілий.

Як відомо, після Лютневої революції в Російській імперії та зречення Миколи Другого від престолу, утворення Тим­часового уряду і в Україні 17 березня 1917 року утво­рю­ються органи управління - Українська Центральна Рада (УЦР) та Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на місцях. 1-й Уні­версал УЦР проголошував 23 червня 1917 року автономію України, 2-й Універсал УЦР  16 липня 1917 року – взаєм­не визнання УЦР і Тим­часо­вого уряду в Росії.  Та вже після Жовтневої революції в кінці жовтня – на початку листопада місцеві більшо­вики на чолі з Ф. Грищенком, Я. Зоричем, Д. Бур’яном закликали лебе­динців до переобрання міс­цевої Ради, яку вони називали буржуазно-націоналістичною, до формування загонів Червоної гвардії та створення в усіх селах революційних комітетів (Ревкомів). І до кінця листопада, створивши червоногвардійські загони, вони фактично захопили владу в повіті. Та в цей час у Києві влада переходить до УЦР, яка 20 листопада 1917 року  3-м Універсалом проголошує Українську Народну Республіку (УНР). Проте вже 19 грудня українські більшовики влаштовують демарш: на пер­шому більшовицькому з’їзді Рад у Харкові вони проголошують Україну Радянською Республікою (УРР). Знову настали часи Руїни.  Подібні центри поляризації, але вже іншої, існують і нині: Київ-Львів та Донецьк-Харків.

На початку грудня 1917 року війська Центральної Ради більшовицьку владу з Лебединського повіту вимели. Отож, загони козаків та гайдамаків, викликані заможними кам’янчанами з Лебедина, за захоплене майно поміщиків та куркулів добре списали нагайками спини багатьом селянам. Тому особливою популярністю серед переважної більшості кам’янчан ця влада не корис­тувалася.  І коли почався наступ більшо­вицьких військ під проводом Антонова-Овсієнка на Лівобережжя, то 1 – 3 січня 1918 року червоні загони матроса Губіна з піснею «Ех, яблочко сбоку красноє, што Украінє конєц – дєло ясноє…» вибили гайдамаків з нашого повіту. Членом охорони штабу матроса Губіна був і наш земляк-кам’ян­чанин Парфило Під­гаєвський. Одразу ж, 4 січня 1918 року, червоногвардійці пере­обрали Лебединську Раду робітничих і солдатських депутатів, тобто вона стала «збільшовиченою» з орієнтиром на більшо­вицький Харків, столицю УРР, а не на «на­ціоналістичний» Київ, столицю УНР.

Кам’янчани теж на початку січня 1918-го створили ревком. Його очолив колишній фронтовик Пилип Макарович Гляненко (1889 р. н.), комісаром при ньому став Тимофій Якович Іщенко (1893 р. н.). До складу ревкому також входили Андрій Артемович Люлін, Прокіп Савич Дяченко та  Семен Опентійович Хаврат, а до земельного комітету – Лебединський Яків Опанасович, Дяченко Іван Євдокимович, Чернишов Дмитро Овсійович, Пасюта Михайло Ягорович та Лапоног М. Я.. Більшість із них, як уже зазначалося, у свій час дезертирували з царської армії. Земельний комітет займався розподілом панської і куркульської землі та майна. Оскільки земля перестала слугувати товаром, то заможні селяни, щоб якось зберегти нажите добро, почали масово відділяти синів, дарували земельні ділянки зятям. Це робили навіть ті, які раніше щедрістю не відзначалися. Їх охопив відчай! Все, що вони наживали, наживаючи одночасно на спині горби та грижі, раптом пішло шкереберть, як говорили, собаці під хвіст. У лютому 1918 року місцеві ревкомівці створюють сільську Раду, яку очолив перший її голова Придатченко Іван Степанович.

Тим селянам, які підтримали при владі Центральної Ради гайдамаків, стало непе­реливки. І не тільки тим селянам, бо в цей час російські більшовицькі війська колишнього царського полковника Муравйова починають здобувати Київ під гаслами «Смерть буржуям и украинцам!».  Це була відповідь Ради Народних Комісарів РСФРР на Четвертий Універсал УЦР від 22 січня 1918 року, який проголошував Україну самостійною неза­лежною державою. Як зазначав армійський секретар ревармії горе­звісного Муравйова Люсіль Вагнер, що «жителей не жалеть, они терпели хозяйничье гайдамаков. Мы их всех перестреляем и перережем. Мы им покажем. Кто не с нами, тот против нас».  І місцеві більшовики, і більшовики харківські з маріонеткового радянського уряду, що проголосили УРР, сполошилися, бо пове­дінка російських реввійськ  в Україні, звірства стосовно всіх українців, масові розстріли за розмову українською, за українське вбрання, за причетність до інтелігенції та навіть за наявність вусів не сприяла поширенню більшовизму. У квітні Муравйова більшовики заарештували, та згодом справу закрили за відсутністю складу злочину.

Після того, як стараннями делегації УНР в Бересті (нинішній білоруський Брест) 9 лютого 1918-го країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) визнали УНР як самостійну дер­жаву, але згодом фактично окупували її, 5 квітня 1918 року і в Лебедині влада змінилася. Вона стала австро-німецькою окупаційною, яка підтримувала ново­спеченого гетьмана Української держави Скоропадського, колиш­нього царського генерала. І в Лебедині, і в Гадячі, окрім загонів вояків Скоропадського, стояли німецькі гарнізони. Невеличкі загони німців та гайдамаків розташовувалися і в великих селах. У Кам’яному перебували 20 німецьких солдатів. І хоч, як це стане відомо народу значно пізніше, що більшовицький переворот було здійснено за німецькі марки, окупаційна влада з більшовиками і більшо­вицькими настроями розправлялася люто і підтримувала заможні верстви населення. Тому все сільське більшовицьке начальство рятувалося в навколишніх лісах та ярах. Нещадно німці били нагайками і тих селян, які продовжували самовільно рубати ліси, які належали поміщикам чи куркулям. Приміром, добре дісталося від німців за крадіжку лісу одному кам’янчанинові, який віз дерево з лісового угіддя «Борова», що під Боровенькою.

Восени 1918-го війська Скоропадського та окупаційні загони з повіту відступили. У Кам’яному знову встановилася радянська влада маріонеткового уряду. Головою сільсь­кої Ради став колишній голова ревкому Пилип Гляненко, який під час окупації переховувався зі своїми єдиновірцями в лісах. Незабаром їм знову довелося переховуватися, бо вже на початку грудня в Лебедині і в повіті на нетривалий час встановилася влада пет­люрівців. Вони подавили виступи більшовиків у місті. Єврейських погромів у повітовому містечку не трапилося. Не постраждали від петлюрівців і євреї, які тримали гостьовий двір у Злодійському. Пізніше Симону Петлюрі більшовики приписали такі погроми, але насправді він з ними нещадно боровся. 20 липня 1919-го він видав наказ своїм коман­дирам «неуклінно стежити за тим, щоб на місцях… не проводилось жодної агітації проти євреїв», а 26 серпня 1919-го – звернення до українського населення і війська: «… мирне єврейське населення… живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська і віддавати під суд, як зрадників вітчизни». Та його, як відомо, застрелив 25 травня 1926-го у Парижі Самуїл Шварцбард, зло примовляючи: «Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!» Хоча останніми систематично займалася Біла армія, ідеологи якої вважали всіх євреїв більшовицькими комісарами, загрозою існування всіх націй, причиною всіх нещасть, що звалилися на Російську імперію, та призвели її до погибелі. Втім і в наші дні виконавчий директор академії історії і культури євреїв імені Шимона Дубнова О. Найман за дорученням, так званого, Анти­фашистського комітету України після перей­менування в Києві вулиці Комінтерну, в якому у свій час аж кишіло його кровноспо­рідненими, у вулицю Петлюри, теж вважає Петлюру винним у єврейських погромах.

Пам’ятник Х. Фролову у Лебедині

У цей час на повітовій арені гро­мадянської війни з’являється Харитон Фролов, якого пізніше вважатимуть героєм громадянської, тобто брато­вбивчої, війни. Справжня постать Хари­тона Фролова є досить суперечливою на відміну від написаної пізніше ра­дянською владою його героїчної біографії. Харитон Мусійович (за документами Моісєєвич) народився у листопаді 1891 року в селі Лихинівці, пізніше село перейменували в Семенівку. У 1918 році він з двоюрідним братом Андрієм Фроловим організовує червоний партизанський загін, який героїчно бився з австро-німецькими окупантами та білогвардійцями, розгромлює штаб махновців у Ворожбі та пізніше бере активну участь у знищенні їх під Гадячем та Осколом. Махновці за це жорстоко розправилися з родиною Фролова: порубали шаб­лями його дружину Мотрону, закололи багнетами трирічну доньку Тетянку та спалили його хату в Семенівці. Коли ж на території Лебединського повіту зshy;почалися заняття. Зазначимо, що в 1913 році в школі Кам махновцями було покінчено, у березні 1919-го загін влився в ряди регулярної Червоної армії. Фролов стає коман­диром 1-го Кубанського козацького кавалерійського полку. За видатні заслуги в боях проти ворогів радвлади наказом №343 1921 року Рев­військради його нагородили орденом Червоного Прапора та іменною зброє p class=nbsp;ю. Але, як стверджує письменник Борис Ткаченко, що з війни у 1920 році він уже прийшов з орденом Червоного Прапора. Проте в нього цей орден чекісти відібрали, як не заслужено привласнений. Хоча не виключена можливість, що він був справді нагороджений командуючим, при­міром, армією, а Реввійськрада того нагородження не затвердила. Для тих часів така плутанина – не велика дивина. Як згадував маршал Семен Будьонний, що ордени під час гро­мадянської війни давали лише героям з героїв. Зазвичай, просто героїв  наго­род­жували іменною зброєю, червоними революційними шароварами, або буланими жеребчиками.

 

 

6. Громадянська війна від Фролова до Махна

«І свій свого не познаша…»

(зі старослов’янської правди).

ЯкрозповідаєлебединськийкраєзнавецьІванРадченко, батькойоготещі, МоренецьЗахарГригорович, бувбійцемзагонуХаритонаФроловаійогоблизькимдругом. Він також був посланцем Фролова, одним із трьох лебединських ходоків до Леніна, який привіз від нього для червоного загону зброю. Не раз у 1918-му загін Фролова навідувався і до Кам’яного. Старожили згадували, що тоді грабувала «всяка власть», яка входила до села. Правда фроловці називали це дійство експро­пріацією. І не дивно: незалежно від кольору ідеї смачно поїсти та добре випити люблять усі. Деякі кам’янчани теж записалися до цього загону. А ще старожили згадували, що одного разу в Плішивці, яке є селом-сусідом, за відмову селян зібрати для загону Фролова певну кількість, і досить чималу, продовольства, фроловці заарештували більше 80-ти душ заможних селян і закрили їх у коморі, приг­розивши спалити. Одно­сельці кинули­ся в Гадяч і привели черво­ноармійський загін, який селян і визволив, вибивши фроловців з Плішивця. Тому загін Фролова на Гадяччині, не знаючи, що він червоний, називали просто фроловською бандою. Свідчення старожилів Плішивця свого часу записали місцеві краєзнавці, але опуб­лікували їх у райгазеті «Гадяцький вісник» лише в 2012 році.

22 січня 1919 року на Лебе­динщині влада знову стає ра­дянською. У Лебедині ство­рюєть­ся сумнозвісна ЧК на чолі з Д.Бур’яном. Їй і підпорядкували загони А. І. Фролова, К.К. Шу­мила та  Х. М. Фролова. Проте останній відмовився підпорядко­вуватися повітчекістам, а всту­пив у під­порядкування повітво­єнко­мові, і в березні загін Харитона Фролова влився до складу регулярної Червоної армії. Мабуть, і в той час, і трохи згодом стосунки між братами Фроловими складалися непрос­то. Чекістів Харитон Моі­се­йович зневажав, бо, як по­відомив нам лебединський історик Сергій Венгеровський, лише двоє з 28 повітових чекістів до революції не мали суди­мостей, зокрема за зґвалтування та інцестні стосунки. Як тепер відомо, що тоді в чекісти масово хлинули різні збочені виродженці,

садисти, фізичні та моральні каліки-виродки з дво-чотирикласною освітою. Про ці «подоз­рительные личности» навіть зауважував сам Ленін. Навесні 1919 року настав червоний терор. Страшну його мелодію на революційній балалайці зіграла харківська ГубЧеКа. Людей заарештовували й знищували не за якісь злочини, а тільки за те, що вони могли бути потенційними ворогами радянської влади. Коли влітку 1919-го Добровольча армія захопила Харків, то  ГубЧеКа відступила в Охтирку, а частина з них – до Лебедина. Печально вnbsp; І коли почався наступ більшо­вицьких військ під проводом Антонова-Овсієнка на Лівобережжя, то 1 – 3 січня 1918 року червоні загони матроса Губіна з піснею «Ех, яблочко сбоку красноє, што Украінє конєц – дєло ясноє…» вибили гайдамаків з нашого повіту. Членом охорони штабу матроса Губіна був і наш земляк-кам’ян­чанин Парфило Під­гаєвський. Одразу ж, 4 січня 1918 року, червоногвардійці пере­обрали Лебединську Раду робітничих і солдатських депутатів, тобто вона стала «збільшовиченою» з орієнтиром на більшо­вицький Харків, столицю УРР, а не на «на­ціоналістичний» Київ, столицю УНР.ЯкрозповідаєлебединськийкраєзнавецьІванРадченко, батькойоготещі, МоренецьЗахарГригорович, бувбійцемзагонуХаритонаФроловаійогоблизькимдругом. Він також був посланцем Фролова, одним із трьох лебединських ходоків до Леніна, який привіз від нього для червоного загону зброю. Не раз у 1918-му загін Фролова навідувався і до Кам’яного. Старожили згадували, що тоді грабувала «всяка власть», яка входила до села. Правда фроловці називали це дійство експро­пріацією. І не дивно: незалежно від кОсь тому навколо Кам’яного уже в 1909 році виникають «столипінські» хутори: Руда (мабуть, тому, що господар хутора мав руду жінку), Розколупине (пpnbsp;оруч з ним було давнє глинище), Сторожівня (колись на цьому місці розташовувався сторожовий московський пост), Чернишкин (від прізвища козака Черниша, що колись тут проживав), Курди (так цей хутір, що стояв на пригоркові, «охрестив» один з демобілізованих кам’янчан, який служив на Кавказі, і це style=Як відомо, після Лютневої революції в Російській імперії та зречення Миколи Другого від престолу, утворення Тим­часового уряду і в Україні 17 березня 1917 року утво­рю­ються органи управління - Українська Центральна Рада (УЦР) та Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів на місцях. 1-й Уні­версал УЦР проголошував 23 червня 1917 року автономію Ук раїни, 2-й Унspan style=іверсал УЦРпоселення нагадало йому поселення курдів: «Ти диви, живуть, як курди!»), Мигулин Другий – аж за Мос­ковським Бобриком (бо вже поблизу нього один en-us=margin-top: 0cm; margin-right color:=: 2.85pt; margin-bottom: .0001pt; margin-left: 2.85pt; text-indent: 14.15pt; mso-layout-grid-align: none; text-autospace: none; Мигулин існував, заснований козаком Мигулею)./pольору ідеї смачно поїсти та доmargin-top: 0cm; margin-right: 2.85pt; margin-bottom: .0001pt; margin-left: 2.85pt; text-indent: 14.15pt; mso-layout-grid-align: none; text-autospace: none;бре випити люблять усі. Деякі кам’янчани теж зсолдатів-кам’янчан, що дезертирували з армії, зокрема, Іван Лихина, Прокіп Лихина тааписалися до цього зstrongагону. А щеon старожили згадували, що одного разу в Плішивці, яке є селом-сусідом, за відмову селян зібрати для загону Фролова певну кількість, і досить чималу, продовольства, фроловці заарештували більше 80-ти душ заможних селян і закрили їх у коморі, приг­розивши спалити. Одно­сельці кинули­ся в Гадяч і привели черво­ноармійський загін, який селян і визволив, вибивши фроловців з Плішивця. Тому загін Фролова на Гадяччині, не знаючи, що він червоний, називали просто фроловською бандою. Свідчення старожилів Плішивця свого часу записали місцеві краєзнавці, але опуб­лікували їх у райгазеті «Гадяцький вісник» лише в 2p012 році.ідомі чекісти-головорізи, які очолювали ГубЧеКа, Саєнко та матрос Едуард, почали реквізиції майна аж до жіночої білизни включно.  Очевидно, не поділивши награбоване, повітчекісти та губчекісти  ледь не спричинили між собою збройної сутички. Грабунки тривали аж до 4 серпня, коли денікінці захопили Лебедин. Як стверджує відомий харківський історик Е. Зуб, харківські чекісти залишали після себе в підвалах, де проводили допити і катування, гори трупів замордованих «класових ворогів». З деяких живцем була зідрана шкіра. Це викликало відповідну жор­стокість з боку контр­роз­відки денікінської армії, але вже до прихильників радвлади. У цей рево­лю­ційно-вовчий час у Кам’янсь­кій сільській Раді головує Хаврат Семен Опентійович.

Ченченко Семен Опанасович, учитель, більшо­вик, розстріляний денікінцями під Боромлею. Фото 1910-х років.

Дяченко Петро Савич (1890 р.н.). Фото 1910-х років.

Комуніст-анархіст, «батько» селянської армії, комбриг, кавалер найвищого радянського ордена Червоного Прапора №2, за іншими даними №4, Нестор Махно, якого більшовики, як і інших «батьків», зуміли ефективно використати під час громадянської війни для своєї користі, а потім оголосили ворогом радвлади..

Іще до вступу денікінців у повіт більшовики провели запис добровольців до 1-го Лебе­динського пролетарсь­кого полку, на чолі з С. І. Бі­логубцем, та створили і 3-й зведений полк. Доб­ро­вольцями в ці полки запи­салися і кам’янчани Цекало Петро Іванович, Хаврат Олек­сандр Сергійович, Руд­кін ІПам’ятник Х. Фролову у Лебединіван Денисович, Чен­ченко Єгор Пилипович, Іщенко Тимофій Якович, що був першим кам’янським комісаром, ЛихинMsoNormalnbsp; src=а Степан Євдо­кимович, яког о в 1924-му один з повстанців проти радвлади застрелить  з об­різа, та інші. Також воювали в Червоній армії: проти військ барона Врангеля – Дяченко Петро Савич (1890 р. н.), демобілізувався у 1922 році; проти білополяків – Лапоног Дмитро Семенович (1899 р.н.), демо­білізувався у 1924 році. По-революційному склалася доля у Лапонога Йосипа Семеновича (1893 – 1971 р. р.). Він закінчив Кам’янсько-Пригородську земську початкову школу та Плішивецьку гімназію. Воював у Червоній армії. Був командиром авіазагону дивізії В.І.Чапаєва. Згодом став особистим льотчиком-адьютантом М.В. Фрунзе. Під час Великої Вітчизняної війни – він полковник авіації. Останні роки свого життя провів у Києві.

4 серпня 1919-го влада в повіті перейшла до денікінців. Вступивши в село, денікінці одразу розігнали сільську Раду, спалили всі документи в ній, багатьох прихильників радянської влади за наводкою місцевих противників «совєтів» заарештували та розстріляли. Зокрема, вони стратили Семена Ченченка, більшовика, який до революції вчителював у одному з сіл повіту. Розігнали вони і місцеву «Просвіту», бо ненавиділи її ще сильніше за більшовиків. Білогвардійці також мобілізували до своєї армії понад 30 чоловіків, частині яких вдалося вже з Лебедина втекти.

3 грудня 1919-го денікінців з Лебединщини вигнали, і влада вже остаточно стала радянсь­кою. Одразу до Червоної армії почалася мобілізація. Цим займався в селі член сільської Ради, волосний воєнком  Гляненко П.М. Частенько під час братовбивчої кривавиці до села навідувалися і махновці. Ще раз вони його добре потривожили влітку 1920-го, коли одна з махновських бригад, рейдуючи з боями, проходила через Кам’яне. У цей час селянська армія Махна почала проводити бої одночасно з червоноармійцями і білогвардійцями. Тих селян, які відмовилися надати махновцям продовольство та фураж для коней, браві хлопці-анархісти швиденько наставили на добрий розум шомполами та «різками». Декого з селян вони загітували-мобілізували до свого загону. Як згадували старожили, запам’яталися махновці піснями: від цілком пристойних «Іди, сину, пріч од мене, нехай тебе москаль візьме. Мене, мамо, москаль знає, жить до себе підмовляє…», «Їхали хозари із Дону додому, умовляли Галю їхати з собою: «Їдем, Галю, з нами, мудрими жидами, буде тобі краще, ніж в рідної мами...»» до цілком сороміцьких «Красна утка до села, до села принесла нам три пера, трі пера…». У 1970-х старі баби розповідали, що вони нібито бачили й самого Махна. Як на нашу думку, перебування Махна в Кам’яному є скоріше красивою легендою.  У наш час, коли українське село опинилося біля прірви, багато-хто почав згадувати селянського батька Нестора Івановича як захисника селян.

Зі зрозумілих причин імена мобі­лізованих земляків петлюрівцями, денікінцями, мах­новцями незабаром намагалися забути і в першу чергу їхні рідні, адже коли встановилася Радянська влада, всі ті, мобілізовані, авто­матично зарахувалися в її вороги. Особливо сильне затемнення  стосовно їх сталося в пам’яті у 1930-х, під час зловісних сталінських репресій. Наостанок – трохи про затемнення пам’яті. Нас дуже довго годували і годують дохлими міфами, переконуючи, що ми бездарна і безхребетна аморфна маса, що в нас ніколи нічого з власною державою не вийде. А добре ж відомо, якщо людину весь час переконувати, що вона собака, то людина згодом загавкає. І якщо собаку весь час тримати на прив’язі, якось відірвавшись з цепом на волю, вона однак незабаром намагатиметься повернутися до своєї буди. Проте, на наше переконання, наша історія, як звичайна історія: не гірша і не краща за історії інших держав, але вони, на відміну від нас, свої поразки навчилися використовувати як намичок перемог. Усього-то...

 

7. Від продрозверстки до НЕПу.

 

«Ой високо сонечко зіходить,

А низенько заходить…»

(з народної пісні)

 

Я кажу собі: товаришу москаль,

На Україну зуби не скаль.

Вивчіть мову цю зі стягів –

Лексиконів мас повсталих…

 

(«Борг Україні», Володимир Маяковський, переклад Леоніда Первомайського)

Деякі наші читачі, що, певно, мають серйозні історичні знання, зауважують нам, що ми розповідаємо про Кам’яне на фоні історичного полотна та деяких відомих постатей на ньому, без чого, мовляв, можна б і обійтися. Ми поважаємо їхню думку, але вважаємо, що без цього прийому наша розповідь була б вкрай схематичною і не зовсім зрозумілою для широкого читацького загалу.

 

Громадянська війна в повіті закінчилася. Проте ще масштабніша громадянська війна в Україні насправді лише починалася. На цей раз війна радянської влади – проти всього се­лянства. Першою наступальною операцією була продрозверстка, або продрозкладка. Адже декретом РНК від 9 травня 1918 року більшовики запроваджували державну моно­полію на продовольство. Ленін з цього при­воду говорив: «Хлібна монополія, хлібна картка, загальна трудова повинність в руках пролетарської держави, в руках повновладних Рад є наймо­гутнішим засобом обліку і конт­ролю. Цей засіб контролю і примусу до праці сильніший від законів Конвенту і його гільйо­тини. Гільйотина тільки залякувала, тільки ламала активний спротив. Нам цього мало!» Для організації реквізиції хліба, або прод­розверстки, тобто примусового вилучення хліба та продовольства в першу чергу в куркулів і з міцних селянських господарств більшовики створили відповідний комісаріат, загони продрозверстки, продовольчі органи з робітників та сільського активу. Це свавілля щодо хліборобів і політику «воєнного комунізму» більшовики пояснювали умовами надзвичайного стану громадянської війни. Більшість селян, обманутих красивими лозун­гами більшовиків про землю і волю, гірко тепер каялася, та подітися було нікуди. Розчару­валася цією владою і деяка частина тих, які цю владу встановлювали, бо вона не виправдала їхніх сподівань.

Не випадково Ленін обмовився чи «обпи­сався», що «декрети» радвлади - «это говно». Недовго селяни тішилися декретом про землю. Якщо в 1919-му в Україні діяло лише 48 великих продзагонів з Росії, то в 1920-му це вже був справжній розбій вуркаганів з великої дороги, який іще й посилився поганим врожаєм 1921 року. За словами начальника ВУЧК В.Манцева: ці загони формувалися «с красноармейцев родом с северных окра­ин, …они не свя­заны с местными усло­виями, есть более стой­ким элементом». Цей політико-економічний бандитизм, що називався продрозкладкою, який нищив інтерес до праці та замінявся адмі­нпри­мусом, приніс в Україну в 1920-1922 роках страшний голод, якого українці до того часу не пам’ятали. Зачепив він своїм чорним крилом і кам’янчан. Але з цього приводу один з теоретиків комунізму Микола Бухарін говорив: «…проле­тарское принуж­де­ние…, начиная от рас­стре­лов и кончая трудовой повинностью, является… мето­дом выработки коммунис­тического чело­вечества…» Руйнівна сила голоду в Україні применшувалася і не обнаро­дувалася, біль­шо­вики говорили, що в Україні не голод, а лише – саботаж хлібоздачі. Отже, виходило так: у Росії таки голод, а в Україні – неврожай в окремих районах, і потрібно хліб вивозити до голодної Росії.

У цей непростий час продрозверстки голо­вою сільської Ради призначають Лойченка Карпа Івановича. Продрозверстка лік­ві­довувала товарне виробництво, селянин не мав права продавати зерно на базарі, щоб за нього щось собі придбати. Ось що розповідав тодішній член сільської ради Пилип Гляненко історикові Олександру Чумаченку у 1970-х: «Ось, наприк­лад, було наказано кожному заможному селянину здати в фонд голо­дуючих по два пуди хліба. Але Рудкін Семен категорично відмовився це зробити. Тоді ми примусили його здати до вечора не два пуди, а 5 пудів. Деяких ми так налякали, що вони самі віддали свою землю радвладі і виїхали з села на роботу в міста. Приміром, так вчинив Йосип Лапоног. Однак деякі жителі не захотіли підчинитися миром і взяли до рук зброю, створили банди».

 

З протоколу по вияв­ленню жертв, забитих контр­рево­люційними бандами.

 

Чи бува ще й не від цього всього свавілля, що тоді творилося, призначений на початку 1920-го на посаду повітвоєнкома Харитон Фролов, який все ж воював за ідеї спра­ведливості під час громадянської війни, намагався встановити в повіті свою рес­публіку? Як стверджують деякі лебединські краєзнавці, він навіть встиг надрукувати у районній друкарні, цілком пристойні на вигляд, «свої» – лебединські гроші. У Харківському архіві збереглася доповідь помічника ЧК України І.А. Меніцького «Фроловская аван­тюра», в якій висувається Харитону Фролову серйозне звинувачення: створення в повіті самостійної бандитської республіки на чолі з ним. Ось так! Як на нашу думку, це була страшна трагедія людини, спричинена розчаруванням радвладою. Ми вже розповідали про те, що лебединець Моренець Захар Григорович, з вулиці Козіївка, був бійцем загону Фролова і його близьким другом. За свідченням його доньки Марфи Захарівни, одразу після гро­ма­дянської війни спочатку у довгих відвертих і потаєм­них розмовах з самим Фро­ловим, а потім і зі своїми рідними аж до 1975-го, року своєї смерті, він твердив: «Нам, коли ми за неї вою­вали, обіцяли не таку ра­дянську владу!» І все життя відчував острах, особ­ливо в 1933-му, коли масово вми­рали його земляки, у 1938-му, коли заарештували Фро­лова, після виз­воль­ного 1943-го, адже він знав правду про призначеного керівника парти­занського руху на Лебе­динщині, який у 1941-му втік до Алма-Ати. Не нове це каяття і не старе. При­міром, один з відомих патріархів лебе­динського Руху якось у приватній розмові гірко зізнався: «Я боровся не за таку Україну, яка є сьо­годні!» Воістину, революції заду­мують романтики, здійс­нюють – прагма­тики, а до влади приходять не­гідники.

Тепер про банди Кучера та Стешенка-Скрипаля, які діяли в «трикутнику»: Боб­рик Московський – Бобрик Полтавський – Кам’яне та прилеглих до них сіл та хуторів. Насправді, це були відважні загони обурених продрозверсткою селян, які не хотіли задарма від­давати радянській владі виро­щений ними хліб та худобу. Як стверджують старожили, сам Стешенко був родом з Великих Бу­дищ, що на Гадяччині. До складу його загону «Золо­тий зуб», зокрема, входили кам’янчани Г. Скрипаль (Білий) – співголова загону, Тонкий, Тялко (Тяла), Семен Гузів та інші. Загін Кучера поповнили також, за твердженнями деяких краєзнавців, і роз­чаровані радвладою бійці волосного воєн­кома Андрія Фролова, і, мабуть, за такі солідні гріхи перед радвладою обидва Фролови біля керма реальної влади на Лебединщині після гро­мадянської війни – відсутні. А 13.06.1938 року співробітники НКВС заарештують Харитона Фролова. Висунуте йому обвинувачення: участь в антирадянській повстанській орга­нізації. Проте через деякий час Фролова з Хар­ківської в’язниці випустять. Він повернеться до Лебедина десь у лютому 1939-го. Це можна пояснити або зменшенням обертів маховика репресій, або тим, що готувалася нова справа, для якої хотіли і притримати лебединського героя. Як стверджують деякі краєзнавці, після цього він починає по-чорному пити і в 1940-му помре під парканом. Відомо, що будь-яка революція завжди пожирає своїх дітей, як погана свиня після опоросу своїх поросят.

Більшість людей зрозуміли, що більшо­визм не несе їм ніякого порядку і справед­ливості, а лише – загибель. Тому радянська влада на початку 1921-го опинилася перед загрозою загального селянського повстан­ня. Про це відверто визнав у статті «Красная армия и борьба с бандитизмом» Християн Раковський. А Лейба Троцький-Бронштейн в інструкції червоним агітаторам, що вирушали в Україну, писав іще відвертіше і правдивіше: «Комуну, чрезвичайку, продовольчі загони, комі­сарів-євреїв зненавидів український се­лянин до глибини своєї душі. Це страшний дух, який кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах і змушує українців творити чудеса хоробрості. ТІЛЬКИ БЕЗ­МЕЖНА ДОВІРЛИВІСТЬ І ПОСТУПЛИВІСТЬ, А ТАКОЖ ВІДСУТНІСТЬ УСВІДОМЛЕННЯ ПОТРЕБИ ПОСТІЙНОЇ МІЦНОЇ ЗГУРТОВА­НОСТІ… ГУБИЛИ ВСІ ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНЦІВ». Тут вам – і діагноз української лихоманки, тут вам – і рецепт її більшо­вицького лікування! Згадані ним євреї-комісари і, згадана ним, не­нависть з боку українців до них аж ніяк не випадково. За дос­лідженнями професора Василя Яре­менка, навіть у партійному квитку члена Комуністичної партії більшовиків України, що виданий 4 лютого 1918 року, слова «картка-білет» розме­жовані не тире, не червоною п’ятикутною зіркою, а шести­кутною зіркою Давида, симво­лом сіонізму. Але це був лише початок. Згідно тих же дос­ліджень про­фесора Яременка, на чолі більшовицької влади при Леніні стояли переважно євреї. Це продовжилося і в сталінські часи, приблизно аж до 1939-го: близько 5000 євреїв були дип­ломатами, вищим командним складом РСЧА, понад 90%-ми складу НКВД і т.д. Народна пісня «Хлопці кучеряві, не ходіть до нас, бо уже зламали тин і перелаз…» набула в ті часи зовсім іншого змісту. Чи не в часи кривавих українських між­усобиць виник такий анекдот: чому в пеклі біля казана з євреями посилена чортяча охорона, а біля українців взагалі охорона відсутня? Бо якщо один єврей вилізе наверх, то всіх зі смоли витягне. А якщо наверх вилізатиме українець, то його ж свої назад у смолу потягнуть. Віддавши належне єврейській взаємовиручці та їхній під­приємливості, зазначимо, що і в наші часи їхні нащадки зуміли «осідлати», судячи за інфор­мацією мас-медіа, багато влад­них, опозиційних та бізнесових елітних українських коней. І на місці деяких наших «ура-пат­ріотів» ми тих представників спритного «божого» народу не лаяли б, всі свої негаразди на них не списували б, а нарешті серйозно в них повчилися б! Дивись тоді – і в Кремлі, і в «кремлях» європейських си­діли б українці.

Опір продрозкладці в нашому краї набрав потужного розмаху. Як стверджують деякі лебединські історики, в Лебедині розташовувалися батальйон і окрема рота «чонівців», що набагато перевищувало кількість бійців у Сумах. Це змусило радвладу на початку 1921 року провести в Лебедині нараду-інструктаж для керівників повітів північно-східних губерній по боротьбі з бандитизмом, на якій був присутній сам М.В.Фрунзе. Приїжджав Фрунзе і в Кам’яне, в якому опір радянській владі став за­пеклим. Про ці відвідини бунтівного села радянським воєначальником свідчила, відкрита у 1968 році на фасаді сільради, меморіальна дошка. Проте на початку 1990-х під час ремонту сільради вона десь зникла, але пропажа якоїсь меморіальної дошки нікого тоді вже не турбувала, адже саме зникав з карти світу сам СРСР… Після перебування Фрунзе у повіті повітова нарада незаможників, звісно, під керів­ництвом комісарів, у січні 1921 року вирі­шила створити кінний ескадрон. Про це писала газета «Серп і молот»(№38) у статті «Ополчайтесь на бандитов!» «Эскадрон этот будет составляться исключительно из незаможных селян, которые будут верны делу защиты трудящихся и не пойдут на сделку с кулаком – оплотом бандитов…» І вже 02. 03. 1921 року ця ж газета писала: «Конэскадрон сформирован. Для этого каждая волость должна дать 3-4 добро­вольца-кавалериста…с лошадьми и воору­жением».

Одночасно з цим у Кам’яному ство­рюється загін міліції, який очолив Лебе­динський Омелян Терентійович. Міліці­онерами стали Підгаєвський Парфило Іванович, Іванченко Петро Миколайович та інші. Частину з них сільрада направила до ескадрону в Лебедин. Як згадували ста­рожили, приміром, бабуся Ганна Оникіївна (1905 р.н.), бабуня одного з авторів цих нарисів, у 1970-х роках, що тодішня сільська міліція часто-густо відрізнялася від «бан­дитів» лише тим, що «носила форму». Знай­шовши в селян самогонку, вона знищувала його традиційним способом: поганий – виливала, хороший – випивала. Самогонові тоді, як спільникові класового ворога, радвлада оголосила справжню війну. А ще вона «своїх» бандитів побоювалася, нама­галася з ними не «заїдатися» і воліла краще з ними якось домовлятися, щоб ті на своїй території не шкодили. Тепер міліція відважна, чесна і непідкупна. Вона стоїть на сторожі інтересів простих людей навіть у тих ви­падках, коли злочинцями є «мажори», або дуже багаті громадяни.

Не дивлячись на це і на те, що губком пропонував селянам, які ви­конали прод­розкладку, това­рообмін, але вкрай не­вигідний для селян, а це сіль, цукор, мануфактура, цвяхи, залізо та шкірсировина, знач­на частина селян сабо­тувала продроз­кладку різними спо­собами, зокрема, тим, що перестала засівати всю зем­лю, адже врожай однак ішов «за так чужому дядькові». Се­ляни засівали лише такі площі, які якось забезпечували їх про­довольством і фуражем. Газета «Серп і молот» (№23) від 02. 03. 1921 року писала: «Ясно: если оставлять так дело даль­ше, если каждый крестьянин будет по-старому вести хо­ зяйство, то скоро мы дойдем до такого положения, что хоть ложись и умирай… Мы по­требуем от всех земледельцев полного засева полей по за­данию государства и правильной их обработки по примеру лучших наиболее старательных хозяев середняков и бедняков… Слов нет, трудно крестьянам увеличи­вать запашки и правильно вести хозяйство, когда не хватает самых необходимых орудий. Но разве легко рабочему увеличивать выпуск машин, когда ему не хватает хлеба и самых необ­ходимых припасов…»

Проте чимало селян уперто ігнорувало план продрозверстки. Найзлісніших, з точки зору рад­влади, ворогів продрозверстки та тих, які виступали проти неї, а також тих, хто відстоював свою позицію за допомогою зброї, приводив до тями Сумський окружний трибунал. Так, газета «Серп і молот» (№48) від 15.03.1921 року повідомила: «…при­говорены к расстрелу Люлин Иван, Люлин Авксентий, Влезько Тимофей, Дрига Ва­силий. Приговор приведен в исполнение». Навряд, щоб хтось уже пригадав цих роз­стріляних земляків-кам’ян­чан.

 

Перший начальник робочо-селянської міліції в с. Кам’я­не (1918-1919), член земель­ної комісії в селі (1920-1921), учасник Великої Вітчизняної війни Омелян Лебединський. Фото 1920-х років.

 

Проте селяни-повстанці і не думали здаватися, адже народ їх у переважній біль­шості підтримував, бо об’єк­том їхньої помсти був не він - простий народ, а співро­бітники ДПУ, члени КП(б)У, червоноармійці та радянські «начальники». Про це свід­чить протокол засідання комісії по виявленню «жертв, які забиті контрреволю­цій­ними бандами та поховані на братській площі в Лебедині» від 2-3 грудня 1929 року за підписом голови комісії С.Шведа та секретаря Ю. Базавлука. Тому відносити дії повстанських загонів Сте­шенка-Скрипаля та Кучера лише до звичайного бан­дитизму, як це робили в часи радянські, не можна. Загін «Золотий зуб» Стешенка-Скрипаля у серпні 1924 року застрелив голову сільради Степана Євдокимовича Лихи­ну, який почав головувати в січні 1921 року, та спалив у коморі його брата Олексія. Проте, як згадують старо­жили, спочатку сам Лихина Степан входив до складу загону Стешенка-Скрипаля і пізніше, мовляв, «замітаючи сліди», встиг знищити чимало своїх колишніх побратимів. Хоча, не виключаємо такої можливості, що він міг ввійти до загону з метою виявлення його особового складу, уже як агент ДПУ. Частину повстанців виказав міліції Демеха Вар­нава та його вітчим Демеха Микола, коли ті прийшли до їхньої хати переночувати, адже деякі з них доводилися їм родичами. Так їх сонних міліція і пов’язала, а згодом знищила. Самого Скрипаля, «кукиного сина», схопили лише в 1924 році в урочищі Кукине, коли той копав землянку для зимівлі. Рештки загонів Стешенка – Скрипаля – Кучера завдяки зусиллям сільської міліції та лебединського ескадрону знищили за офіційними даними в 1925-му році. Так був подавлений останній збройний опір радвладі біля Кам’яного. Хоча, як стверджують знавці історії Лебединщини, у дійсності опір владі тривав іще років зо два-три. Про нього просто не повідомляли, щоб не «портить» радянську статистику. У 1932 – 1933 році про повстанців багато кам’янчан згадувало і шкодувало, що тепер «таких уже нема».

1921-й показав більшовикам, що чер­воний терор себе повністю вичерпав, що продрозверстка пробудила небувалі повс­танські настрої, що врешті, сама влада опинилася перед загрозою існування. Тоді хитрий «вождь світового пролетаріату» поклав початок НЕПу, і якщо коротко пояснювати його зміст, то це звучить так: «Дозвіл на приватну ініціативу! Роби дядьку і для себе!» А наш селянин ледачіти не звик, якщо є ще й вигода. Він ледарює лише тоді, коли його до цього ледарювання примушують. Навіть у «радянізованому» рукописі з історії Кам’яного Олександр Чумаченко визнавав таке. «НЕП значно посприяв пожвавленню товарообміну між містом і селом. У Кам’яному з числа середняків виросло дуже багато куркулів, з числа бідноти – ціла когорта міцних селянських господарств. Нев­довзі вони придбали плуги, залізні борони, сівалки, жниварки і молотарки, а деякі навіть спромоглися на парові двигуни. Дехто з односельчан відкрив магазинчики, майс­терні. Дехто почав навіть наймати бат­раків, бо вже сам не встигав справлятися з роботою». У часи НЕПу головою сільської Ради став Придат­ченко Тимофій Трохи­мович, якого, як дехто стверджував, за втрату в нетверезому стані печатки сільради, а також радянської пильності та за дрібнобуржуазне пере­родження з посади зняли і з села вигнали.

Попри все, саме тоді до багатьох безграмотних селян почала стукати в двері письменність. «В селах відкривались хати-читальні. В Кам’яному вона містилась у церковній сторожці. Була в селі бібліотека – книжок на сто… Тут проводились голосні читання газет, на які охоче сходились старі і молодь. Діди смалили самосад, а дівчата лускали насіння. Діди дуже цікавилися, чи заберуть у них землю, що таке комуна, чи будуть у продажу гвіздки, ситець. Скільки розмов було, що в комуні всі їстимуть з одного казана, жінки будуть спільними, всі спатимуть під однією ковдрою, дітей заберуть в ясла. А ясла у всіх асоціювалися з яслами для коней».(П. Борисенко, «Газета в моєму житті», «З історії Лебединщини», випуск третій, 1994).

У 1920 році в селі почали виконувати рішення і розпорядження ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про ліквідацію неписьменності. Для цього на школу покладалася особлива відповідальність: не тільки вчити читанню і письму дорослих, а ще й формувати кому­ністичну політграмоту. Навчанням в обо­в’яз­ковому порядку були охоплені чоловіки та жінки віком до 54 років. Для цього школа мусила задіяти активістів лікнепів, які володіли грамотою. Спочатку була ство­рена група «Геть неписьменність!». Її очолив сільорг(сільський організатор) - грамотний селянин Лойченко Сергій Матвійович. Згодом його замінив Лапо­ногов Мирон Степанович. Вчителями лікнепів стали грамотні жителі села: Лапоногов Воло­димир Інокентійович, Іванченко Петро Миколайович, Борисенко Яків Явтухович, Ченченко Євдокія Афа­насіївна та багато інших. А керували їхньою діяльністю місцеві вчителі. Обов’язки методиста виконував учитель Гавриленко з Лебедина.

Всіх селян розподілили на групи. Занят­тя з групами селян проводилися по хатах, за класну дошку слугували фарбовані двері, на яких і писали крейдою. Після закінчення такого навчання учням вида­валося пос­відчення про закінчення лікнепу чи школи малописьменних, у якому на першому плані були надруковані слова Леніна: «На 10-ті роковини Жовтневої революції жодного неписьменного робіт­ника й селянина в Радянській Республіці». До 1927 року неписьменність у Кам’яному серед до­рос­лого населення в основному ліквідували. Для тих дорослих, які хотіли опануватfont-size: 10pt; font-family: 'Arial';p style=и повну початкову освіту, при школі від­крилися класи, з якими працювали «справжні» шкільні вчителі.

Вчителем лікнепу в ті часи був і Лебе­динський Нестор Іванович. Він народився у 1907 році в сім’ї селянина. У 1923 році закінчив 7 класів Лебе­динської СШ. Брав участь у створенні комсомольської орга­нізації у Кам’яному. У 1924-1925 роках він - секретар ко­мітету незаможних селян. Навесні 1926 року по рекомендації ком­сомолу, КНС та сільради направляється на робітфак. Згодом стає студентом Ново­чер­кась­кого політехнічного інституту, який закінчив у 1Ченченко Семен Опанасович, учитель, більшо­вик, розстріляний денікінцями під Боромлею. Фото 1910-х років.;933-му, і направлений на Горьковський авіазавод №21 ім. Серго Орджонікідзе. З 1940-го – він помічник головного інженера авіазаводу, з 1941-го – начальник цеху завершальної зборки літаків і передачі їх для фронту, з 1943-го – начальник технологічного відділу заводу, з 1944-го – диспетчер заводу. До 1970-го працював на заводах Москви. Мав багато нагород. Став співавтором довідника ро­бітника механічного цеху. В Москві і закінчилося його життя.

Лебединський Нестор Іванович – голова комітету незаможних селян у 1924 1925 роках. Фото початку 1940-х років.

 

У 1922 році головою комітету неза­можних селян стає Люлін Герасим Ерех­тович, а секретарем – Волощенко Яків Демидович. У 1925–1926 р. р. в селі створюється кредитне товариство. Його контора розташовувалася в будинку Руд­кіної Софії, по-вуличному Грицютина. Його першим головою став Лапоногов Олімпій Іванович, а бухгалтером – Іван­ченко Іван Миколайович. Товариство продавало в кредит селянам сільсь­когосподарські машини та брали в кредит машини. Так, Сагайдак Федір Сидорович, Люліни Герасим Ерехтович, Фанасій Гаврилович, Микита Гаврилович у 1926 році взяли в кредит кінну моло­тарку БР-18 за 250 крб., що було на той час значною сумою, бо, приміром, корова коштувала 25-50 крб. Забігаючи наперед, скажемо, що в 1929 році їхня молотарка дістанеться ство­реному СОЗу «Згода», яке утворилося з 19 господарств.

Але до 1928 року селяни раділи: нарешті непорозуміння з «совєтами» закінчилися! Та не так би вони раділи, якби знали слова Леніна про НЕП: «Величайшая ошибка думать, что НЕП положил конец террору. Мы еще вер­немся к террору и к террору эконо­мическому». Смерть не дала йоb;му виконати дану погрозу. За оцю справу візьметься вже Сталін. Початок руїни ожилого села слід брати від «історичних» рішень листопадових 1928-го року Пленумів ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, які проголосили ліквідацію приватної власності, ліквідацію «кур­куля як кляси» і створення колгоспів. Проте вказівка Сталіна про знищення багатих верств населення була дана ним іще 14 січня 1928 року. Він надіслав директиву на місця про арешти тор­говців, куркулів, «дезорганізаторів ринку». Зрозуміло, що поняття «багатої верстви населення» досить відносне, і при бажанні до цієї верстви можна було записати кого завгодно. У найближчому колі, за свідченням Микити Хрущова, Сталін говорив: «Я никому не верю. Я сам себе не верю». Так Кам’яне і вступило в особливо чорну смугу своєї історії 20 століття.

Після всього, що ми розповіли, вам здасться дуже дивною наша позиція стосовно знесення пам’ят­ників Леніну, яких залишилося вже не так і багато. Ми – проти! По-перше, це наша історія, по-друге – це хоч якесь та пугало на нашому городі для теперішніх гнобителів народу. І, взагалі, ламати пам’ят­ники – це більшовицький вандалізм.

 

 

8. Велика руїна лихих тридцятих.

 

 

 

«Специальная задача коллективизации на Украине состоит в том, чтобы уничтожить социальную базу украинского национализма - индивидуальное крестьянское хозяйство».

 

(З «мудрих» думок вождя і батька народів Сталіна)

 

 

 

Як погнав наш Йосип Сталін весь народ у СОЗи,

 

Пролилися на Вкраїні великії сльози.

 

І страшне у нас по селах зчинилося лихо:

 

Побив голод хліборобів, стало в селах тихо.

 

(З народної творчості 1930-х років)

 

 

 

Така земля: де не копнеш – коріння.

 

Таке життя, куди не глянеш – смерть.

 

     (Василь Чубур)

 

 

 

Спочатку декілька слів про склад села напередодні колективізації після НЕПу. В Кам’яному, як таких «класичних» куркулів, проживали лише одиниці. Правда, було в ньому чимало заможних сімей, замож­ність яких базувалася на тому, що ці сім’ї мали у своєму складі від 8 до 20 дорослих душ та працювали, наче прокляті. Пере­важна більшість селян насправді нале­жала до, так званих, міцних середняків. Як таких, бідняцьких, родин налічувалося не так уже й багато. Одні з них, хоч і не ледачіли, та потрапивши в нужду, так з неї і не спромоглися вибратися. Решта бідняків були елементарними ледарями та п’яничками. На останніх, як класово близьких, і зробила ставку радянська влада. Якщо з такими мірками підходити і до сьогоднішнього села, то отримаємо схожу картину.

 

Райком КП(б)У напередодні колек­тивізації вже ретельніше підбирав кадри на посаду голови сільради, щоб вони були «без страха и сомнения, без глупой жалости». Почергово цю посаду займали у 1929-1930 роках – Підопригора, у 1931-му – Радько, у 1932-1937 – Абрамов.

 

У травні 1929 року комуністи Кам’я­ного повідомили в райком наступне. «Кулацко-вражд. элементом на про­тяжении весны с. г. срывались… сходы по хлебозаготовке и беднота не стала в противоречие, 19.05 на сходе по вопросу хлебозаготовки и выпо­лнения плана из присутствовавших 400 душ «за» проголосовал только один человек, бедняк-активист, и то на него были выкрики «ну сам и выполняй план хлебозаготовки». Комуністи пові­домили і про те, що на адресу сільського активіста «пред. КНС Согайдача» (авт., оче­видно, Сагайдака) і «по адресу сек­ретаря с/с Лапоногова» надійшли письмові анонімні погрози. (ДАСО, Ф. Р. -7641.-ОП.1, спр. 840).

 

Одразу знайшли і першого крайнього - Лапоногова Петра Андрійовича. Ось довідка про нього із особової справи ОДПУ. «Лапоногов П.А.,1897 р.н. с. Кам’яне Лебединського району, українець, освіта нижча, одружений, куркуль. Арештований 29.05.1929 р. за проведення а/р агітації. 02.08. 29 р. засуджений за ст. 54-10 до висилки на 3р. в Північний край. Рішенням засідання Трійки при ОДПУ від 21.04. 1932 р. по відбуття терміну направлений в спецпоселення. Реа­білітований 07.12. 1989р.» (ДАСО, Ф.Р. -7641, ОП.1, спр.840).

 

А вже восени 1929-го майже щотиж­ня в наляканому селі проводилися сходки. На них, як правило, виступали районні керівники: секретар Лебе­динського РК КП(б)У тов. Тільман, голова РВК, члени райкому. Вони проводили агітацію за колективні гос­подарства, спочатку показуючи «пря­ник» у вигляді солодких обіцянок та небувалих пільг колективним гос­по­дарствам від держави, а потім для ще більшої ефективності демонстрували й «батога», довівши до відома кам’янчан, що партія комуністів від планів ко­лективізації однак не відступить, і непокірні вважатимуться ворогами ра­дянсь­кої влади. Тож, піддавшись на агі­тацію, 19 господарств бідняків та декількох середняків, яким особливо втрачати було нічого, об’єдналися в СОЗ «Згода».

 

 

 

 

Сагайдак Федір Сидорович, перший голова СОЗу «Згода», пізніше активний член правління колгоспу. В 1939-му завербувався для переселення в Казахстан. Там і помер. Фото 1920-х років.

 

Його головою став Са­гайдак Федір Сидорович, рахівником – Рудкін Юхим Іванович. При пе­ре­підпорядкуванні землі восени 1929-го СОЗу одразу виділили чотири поля по 30 га та під садиби 18, 61 га. Вони усус­пільнили худобу, знаряддя праці, машини та взяли кредит в Будильському кредитному товаристві у вигляді двох кінних сівалок та 15 культиваторів (у Кам’яному таке то­вариство на той час вже не діяло).

 

Інші кам’янчани, зваживши на за­ля­кування, погодилися, подивившись, як підуть справи у СОЗі, дати районним властям непевні обіцянки і собі навесні вступити до цього СОЗу. Їх змусили під тиском сільради та наганних погроз міс­цевих комуністів здати восени для посіву майбутнього колгоспного поля посівне зерно. Проте побачивши, що справи в СОЗі ішли абияк, тобто «в СОЗі «Згода» добре жить: один робить – сім лежить, а лежало б тільки п’ять, можна б всім туди вступать…», наприкінці зими 1930-го в селі спалахнув стихійний бунт проти колективізації. Се­ляни почали вимагати у голови сільської Ради, щоб той повернув їм назад посівний матеріал, бо в колгосп вони вступати не надумали, і що, мовляв, гуртове – це чортове. Влада відмовилася виконати вимогу селян. Тоді вони зірвали замок з дверей комори, яку називали магазеєм, і почали розбирати зерно.

 

 

 

Уповноважений Лебединського РК КП(б)У по проведенню колекти­візації в Кам’яному Михайло Саліхов . Фото 1950-х років.

 

До бунтівного села одразу прибув уповноважений від Лебединського РККП(б)У Михайло Саліхов, який пог­розами та вмовляннями цей бунт таки припинив, хоча його при цьому так побили, що він потім два місяці перебував у лікарні. Били його жінки, знаючи, що за це їм, як «слабому полу», нічого від влади не змелеться. Чоловікам за таке присудили б концтаборів. Та все ж, якось укоськавши бунт, він, хоч і заюшений кров’ю, провів небагатослівну агітацію. А агітатором він був, на відміну від багатослівного та непе­реконливого секретаря райкому Тільмана, хоч і єврея, могутнім, бо просто і дохід­ливо та ще й стисло пояснив усім селя­нам, що тепер перед ними однак три дороги. Перша – до колгоспу, друга – за межі села в міський пролетаріат, а третя – на Соловки, де Макар телят не пас. Мовляв, така воля Комуністичної партії та радянської влади. А оскільки радянсь­ка влада є владою гуманною, то вона надає селянам широкий вибір своєї майбутньої долі. Він теж, звісно, прощає жінкам, які його били, бо в них волосся довге, та ум, як він іще раз переконався, – короткий. Село одразу аж принишкло, і всім, як заціпило. Більшість зрозуміла, що тепер «хана»: колгосп – це фатальна неминучість. До речі, М. Саліхов вдруге відвідав село вже в 1970-му, коли святку­вали в СБК чергову річницю вже не більшовицького перевороту, як говорили самі ж більшовики майже до кінця 1930-х, а Великої Жовтневої соціалістичної революції.

 

Цей стихійний бунт був на руку владі, і в його організації одразу звинуватили куркулів, «лютих ворогів колективізації». Одразу до Вологодської області влада вислала 4 куркульські сім’ї братів Лапоногових (Борових), а заодно з ними ще 6 сімей, хоч і не куркулів, але заможних селян, а все їхнє майно, зі спіднім одягом включно, реквізувала.

 

8. Велика руїна лихих тридцятих.

 

«Специальная задача коллективизации на Украине состоит в том, чтобы уничтожить социальную базу украинского национализма - индивидуальное крестьянское хозяйство».

(З «мудрих» думок вождя і батька народів Сталіна)

 

Як погнав наш Йосип Сталін весь народ у СОЗи,

Пролилися на Вкраїні великії сльози.

І страшне у нас по селах зчинилося лихо:

Побив голод хліборобів, стало в селах тихо.

(З народної творчості 1930-х років)

 

Така земля: де не копнеш – коріння.

Таке життя, куди не глянеш – смерть.

(Василь Чубур)

 

Згідно протоколу засідання Президії Лебе­динського РВК від 17-29 лютого 1930 року, на якому затверджували матеріали сільрад про виселення та розкуркулення куркульських господарств, вирішили вис­лати, зокрема, з Камяного до конц­табору вкупі з сімєю по 2-й категорії Лапонога Івана Івановича, по третій кате­горії, хоч між цими категоріями насправді ніякої різниці не існувало, Лапоногів Хому Івановича, Андрія Ялисейовича, Трохима Івановича, Сергія Івановича, Іларіона Івановича, Філарета Мироновича, Трохима Антонp style=овича, Панька Лукича, Ананія /span /spanstyle= Лихину, Ілька Лапонога, Петра Лапонога, Антона Некипілого, Назара Некипілого та Хріна Василя Петровича. З метою найповнішого розкуркулення, а вважай, що залякування, сільрада поділила село на «сотні і де­сятидворки». Роз­кур­кулення своїх земля­ків оформляли, як ініціативу народних мас знизу. А вже доку­менти на розкуркулення наказали подавати до президії райви­конкому. Заохочувалися і дописи сількорів до районної газети. «Таким був і наш сусід Афанасій Григорович Люлін. Мене, малого, брала злість: у нього такі хороми, а в нас, сиріт, тин осувається, хвірточка на моту­зочку. От я й вирішив написати свою першу сількорівську замітку. В той час робота сількора була небезпечною, нерідко ці люди гинули від рук тих, про кого вони писали»(П.Борисенко, «Газета у моєму житті», «З історії Лебединщини», третій випуск, 1994). Не випадково Сталін заз­начав, що «селькоры – люди в массе своей впечатлительные, желающие обличать».

Побачивши, що дуже запахло смале­ним, до середини літа майже половина кам’ян­чан, змирившись зі своєю долею, вступили до колгоспів. За деякими даними, їх спочатку організували в селі аж дев’ять, та потім об’єднали в один – імені Молотова. Деякі пись­менники і краєзнавці стверджують, що кам’янського попа, добряче залякавши, демонстративно теж зробили кол­госп­ником, ще й приму­шували того «сек­сотити». Тобто змушували під страхом смерті доповідати в сільраду, хто і про що говорить стосовно колгоспів та влади: «вертається панщина», «знову ярмо на людей надівають», «однак ці колгоспи ненадовго», «беруть наше добро, та подав­ляться». Тим паче, що в 1929 році виходить циркуляр «О мерах об усилении анти­религиозной работы», який підписав Лазар Каганович. Утворена в цьому ж році пар­тійна організація і, створена іще в1927 році, – комсомольська, посилили атеїзм. «В період культурної революції велася боротьба з релігією, притому в такій формі, щоб якнайдошкульніше вдарити по віру­ючих і служителях культу. Скажімо, в церкві йде вечірня відправа, а комсомольці зберуться в школі, що поряд, пороз­чиняють вікна і давай горлати пісні. При­їжд­жі лектори з Лебедина влаштовували диспути. На примітивній сцені лектор і батюшка задавали один одному питання, а потім на них відповідали» (П.Борисенко, «Газета у моєму житті», «З історії Лебе­динщини», випуск третій, 1994).

 

(фото 1970-х). Фронтовик. Мав тяжке поранення.

Борисенко Петро Євгенович( насп­рав­ді за церковними метриками - Євти­хійович) (1909 – 1998), засновник ком­со­мольської організації в Кам’яному. Став сількором і самодіяльним пое­том. Ось уривок з його вірша «Ой, як не любити», надрукованого в лебе­динській райгазеті у 1967 році:

Коли зійдуть зорі,

Всі діди у зборі – згадують бої:

Як колись Петлюру і Нестора Шкуру

Гнали на коні.

Як партія рідна веде нас побідно

Шляхом Ілліча.

Народ монолітним славне півстоліття

Жовтня зустріча.

 

Як розпо­відали люди, які добре знали Петра Євге­новича, він в останні роки свого життя дуже шкодував за деякі свої вчинки, здійснені в молодості. Зокрема, на таку тему мав з ним відверту розмову на початку 1990-х і В.Пазинич, який, починаючи з 1975 року іще школярем теж відвідував разом з ним район­не літоб’єднання. Смисл тієї розмови - приблизно такий: «Були ми за народне щастя, за всепланетний комунізм І за нове для всіх причастя, і рай земний: один для всіх. Хіба ж ми знали, що до раю – пекельний шлях, залізна гать. Тепер про це я добре знаю, і вам не варто забувать. Простіть мене, дівчата й хлопці, що вийшло в нас таке життя, де люди – сірники в коробці, І каяття без во­роття…» У той час страшенно чубилися комуністи й рухівці, і в тому, що при цьому «чубінні» до влади в Україні прийде третя, страш­на, олігархічна сила, Петро Євгенович не сумнівався. Так воно і сталося…

Та повернемося у 1930-й. Як уже заз­на­чалося, попа зробили колгоспником, цер­ковне начиння відвезли в райцентр для виварювання з нього позолоти, яку вже тепер пустили для соціалізму, а ікони, з церкви та відібрані з хат селян, молоді атеїсти тоді палили прямо на вигонах. Все ж багато ікон жителям вдалося сховати в надійних місцях до кращих часів. Саму красуню-церкву радянські активісти пе­ретворили в колгоспний склад. Вона відновить свою роботу лише під час німецької окупації. Як засвідчили справи НКВД (за архівами ДАСО), які використав Б. Ткаченко у книзі «Важка стежка до Бога» (2007 р., м. Суми, ст. 227), колишній священик Георгій Григорович Нікуліщев, син священика, заявляв органам НКВД на лебединського священика Пилипа Семеновича Григо­ровича: «Приблизно в 1933 році Григорович П.С., воло­діючи властивістю афе­риста, зводив наклеп на радвладу… приблизно в 1935 році Григорович П. С. завжди вів к-р нак­лепи на радянську вла­ду». Та не поспішайте його за­суджувати, що вия­вився він слабо­духим! По-перше, «не судіть, щоб не суди­мими були», по-друге, НКВД вміло «ламати» при потребі навіть са­мих маршалів НКВД, пог­рожуючи зґвал­тувати їхніх жінок чи дочок у їх присутності.

8. Велика руїна лихих 30-х (закінчення).

Багато кам’янчан, не бажаючи вступати до колгоспу, чи з причини молодого комсомольського ентузіазму виїхали на будівництва ХТЗ, «Азовсталі», шахт Донбасу. Серед них були Лойченко Сергій Матвійович, Пасюта Іван Пилипович, Лапоног Іван Охрімович, Могильний Амвросій Пилипович, Борисенко Петро Євгенович, Лапоног Ферапонт Андрійович, Гузів Євдоким Денисович, Гузів Серафим Пантелейович. Влітку 1930-го об’єднаний кам’янський колгосп спочатку ненадовго очолив Лебединський Омелян Терентійович, чоловік строгий, колишній начальник сільської міліції, а потім на початку 1931-го – «25-тисячник» - робітник-комуніст Іван Григорович Чайка з Дніпропетровська. Організатором він був непоганим, до того ж людяним, як згадували старожили, «душа – чоловік», та в сільському господарстві тямив не дуже, тому вже з грудня 1931-го (і до 1 січня 1933-го) головою колгоспу призначили Волинського Тихона Васильовича з Чернелого. А Чайка з радістю полетів на свій завод. У 1932- му за ініціативою колгоспника Герасима Ерехтовича Люліна правління колгоспу вирішило закласти сад, адже садами Кам’яне славилося одвіку. Ініціатора цього проекту і зобов’язали це рішення виконати. Довго потім той сад радував селян. У його міжряддях стали вирощувати горо­дину, слава про яку пішла по всьому району. Згодом усі забудуть, як звали тодішніх колгоспних голів, парторгів, місцеву еліту, та Герасима Ерехтовича багато односельців згадує і нині. Опісля цього (у 1934-1935 р.р.) намагалися закласти сад і в Вільхах, проте земля там виявилася не дуже для саду придатною.

 

Люлін Герасим Ерехтович (1897 р.н.). У 1954-ому пе­ре­ї­хав до Криму, де орга­нізував садове господарст­во. В Криму і похований. Коли помер, невідомо. Фото 1950-х років.

 

     

 

Волинський Тихін Васильо­вич (1890 – 1943), уродже­нець с. Чернеле, голова кол­госпу(1931-1933). Роз­стрі­ляний поліцаями разом з 62 односельцями - при­хиль­никами радянської влади.

 

Щоб процес колективізації прискорити – прис­корили й розкуркулення. Репресивний маховик набирав обертів. Спробувавши солодкої безкарності та дармівщини, істерія розкуркулення досягла апогею, і коли з Лебедина почали надходити все більші плани на подальше розкуркулення, то в куркулі стали «записувати» й середняків та навіть тих бідняків, які критично ставилися до колгоспного ладу, навіть тих, які мали лише елементарні допотопні засоби для обробітку землі. За «довгий» та критичний язик потрапив під розкуркулення Могильний Панкрат, георгіївський кавалер, чоловік незаможний. Під категорію розкуркулення підпали також дуже віруючі та колишні церковні старости, а також, так звані, підкуркульники, в які при бажанні можна було записати все село. А план при радвладі ставав законом, його виконання – обов’язком, перевиконання – честю. Важко нині згадати всіх селян, які потрапили під маховик розкуркулення. Їх просто було БАГАЦЬКО! Місцеві органи влади домоглися того, що вже до осені 1932-го майже всі кам’янчани стали колгоспниками.

Більшовицька українізація України, що тривала з квітня 1923-го по квітень 1933-го, і яка заду­мувалася як одна з можливостей втягнення українців у побудову соціалізму, в Кам’яному пройшла непоміченою, бо кам’янчани і без неї були споконвіків «українізованими». Скоріше її сприйняли як фарс, адже в містах за українськими вивісками діяла та сама «русскоязычная» бюрократична машина. Сучасник цих процесів Юрій Шевельов писав: «Насаджувана неукраїнською партією й дер­жавним апаратом, позбавлена щирости й безпосередности, постійно зрівноважувана антиукраїнськими заходами – українізація в очах пересічного… міщуха виглядала на комедію, вряди-годи з драматичними нотками, але все-таки комедію…» Організатор украї­нізації і згодом голодомору в Україні Лазар Каганович розмовною українською мовою володів погано, хоч і вчив її з репетитором. Павло Постишев, який українською взагалі не розмовляв і який згорнув українізацію, хоч офіційно проти неї й не виступав, часто ходив у вишиванці. Нинішній голова українського уряду Микола Азаров хоч у вишиванці й не ходить, але теж не де­монструє українофобії і з усіх сил намагається говоритиук­раїнською, проте його роз­мовна українська є предметом пародій та анекдотів. Ось вона – історична спіраль.

Наостанок скажемо кілька слів про погром релігії під час ко­лективізації. З висоти пройденого часу ми можемо стверджувати, що більшовики, відвернувши людей від вічного Бога та навернувши їх до нової комуністичної релігії і нового живого бога Сталіна, насправді Джугашвілі, що в пе­рекладі означає син ізраїліта, зробили стратегічний про­ра­хунок. Живі боги, маючи людські тіла і потреби, є смертними, і на зміну їм приходять інші боги й божки зі своїми схизмами, які топчуть своїх попередників, що вже з владного престолу впали. Люблять вони маєтки з садом і молодих жінок та нехотя дають відповідь на запитання «чому, маючи в країні всю повноту влади, в фундаменті якої кістки мільйонів, заце­ментованих кров’ю, а також – під своїм началом армію, міліцію, КДБ, так безславно і безвольно, фактично без опору просвистіли і владу, і СРСР?», що, мовляв, це – через Іуду Михайла. Все логічно. Як відомо, на зорі радянської влади організатор Червоної армії антихрист Лейба Троцький нака­зав встановити в Соло­вецькому монастирі кам’яних ідолів – Диявола та його помічника Іуду, спорами яких почали щедро за­ражати народну мораль. Але ґешефти з дияволом часто закінчуються тим, що він, обіцяючи владу, славу і багатство, часто розплачується черепками в першу чергу з Іудами.

Проте траплялися тоді і зовсім неймовірні, як на ті часи, речі. На початку 1930-х свя­щеник селаЧернеле мав серед його жителів непорушний авто­ритет. І коли в кінці 1932-го він дізнався, що не сьогодні-завт­ра його прийдуть заареш­товувати, а церкву войов­ничі районні атеїсти хочуть зруй­нувати, то попросив усіх жителів села, в тому числі і нове радянське керівництво, в якому утворилися колгоспи ім. Чапаєва і «Переможець», все ж якось урятувати церкву, мовляв, вона їм іще знадобиться. Тоді голова колгоспу ім. Чапаєва, якому відійшла церква, з голо­вою сільради Безкровним терміново перетворили її у зерносклад, завізши до неї намолочене зерно. А ще завдяки цим, безсумнівно мужнім, лю­дяним і мудрим, головам обох колгоспів і сільради, а також парторгові Пархоменкові, які ризикуючи всім на світі до­помагали людям, як могли, людських втрат від голоду в Чернелому у 1932-1933 роках фактично не було. Навіть у дитячому садочку сільські ке­рівники зуміли налагодити гаряче харчування. Цей факт підтвердив і відомий лебе­динський краєзнавець І.С. Рад­ченко. Проте такі випадки – поодинокі, бо основна маса голів колгоспів і сільрад та парторгів виявилася справж­німи кому­ністами-сталінцями.

 

Через те ти, земле, молодіти стала,

Що рука трудящих тебе уквітчала!

Що ми всі веселі і заможні стали,

Що життя прекрасне нам тепер настало!

З колгоспних пісень того часу

День відколгоспив, а колгосп, як схоче,

Запише трудодень чи півтора.

Була така валюта неохоча,

Соціалістичної держави гра…

Володимир Затуливітер

(із книжки «Четвертий із триптиха», 2004)

Хай шумить земля піснями

В цей крилатий гордий час.

Слово Сталіна між нами,

Воля Сталіна між нас…

(з однієї з багатьох пісень про Сталіна)

Офіційною версією того, що в січні 1934-го розук­рупнили великий колгосп ім. Молотова на два невеликих є така: «з метою кращої організації сільсь­когос­подарського виробництва». Неофіційна – інша: надто вже великі людські втрати від голоду були в Кам’яному в попередньому році. За даними вчителя Чумаченка О.О., вони становили від 800 до 1000 кам’янчан, що складало від третини до половини населення тодішнього села. Хоча за офіційними даними ДАСО, у 1932 році в Кам’яному та Бобровому померло всього 86 чоловік, а дані про смертність у 1933-му взагалі відсутні. Колгосп ім.17 з’їзду ВКП(б) об’єднував Пушкарню, Маслянщину та хутори Некипілий, Козацьке, Ліг, Курди, Чернишки, а решту села – колгосп імені Молотова. В колгоспі ім. 17 партз’їзду після його утворення спочатку головував недовгий час Цебро, потім Лапоног Григорій Федотович, а з 1935-го до 1941-го, до часу мобілізації в Червону Армію – Сергієнко Дмитро Миколайович, родом з села Токарі.

Тогочасні світові лідери про Голодомор в Україні промовчали. І ось чому. У той час СРСР встановлював дипломатичні стосунки з країнами, які до того часу його не визнавали. Приміром, США, які виходили з потужної економічної кризи, отримали від СРСР дуже дешеву українську пшеницю, вигідно реалізувавши тому про­мислове устаткування для індустріалізації. Власна вигода переважила правду про мільйони померлих від голоду. Лише Адольф Гітлер використав правду про голод в Україні в політичній боротьбі з комуністами. Цей жахливий аргумент примусив німецьких бюргерів проголосувати за націонал-соціалістів і привести Гітлера до влади.

Повіривши, що «страшний суд» і пекло на землі притихло, селяни, хоч і налякані та деморалізовані голодом, взялися до роботи. Районна газета «За колективізацію» (№34 від 09.04. 1934 року) писала: «Колгосп ім.17 парт. з’їзду – на районній Червоній дошці за те, що 08.04.34р. закінчив сівбу цукрових буряків. Голова колгоспу тов. Цебро, парторг – Наріжний». Ця ж газета повідомляла, що успішно провели сівбу і колгоспники колгоспу імені Молотова. В цьому ж році Лебе­динський РПК і РВК своїм рішенням зобов’язали всі кол­госпи створити МТФ і СТФ. Проте селяни, зазнавши над собою не­людської наруги, робили в колгоспах абияк. Якість робіт залишалася досить низькою: рани, нанесені селу голо­домором, були ще відкритими, вони вже побачили, на яке людоїдство здатна сталінська влада. Тому згідно рішення Бюро Харківського обкому КП(б)У від 29.03.34 р. в колгоспах запро­ваджували «інспекторів-якісників». Кожний колгосп повинен був виділити таких інспекторів з числа най­кращих колгоспників, які б проводили боротьбу за якість робіт. Вони з роботи не звільнялися, проте їм нара­ховувалася середня кількість трудоднів за ті дні, коли вони виконували «контролюючі» функції і доносили на тих колгоспників, які погано працювали. Введення «якісників» було спробою ще дужче залякати кол­госпників і стимулювати їх до примусової праці.

Засіданняправлінняколгоспуімені 17 партзїзду (літо 1935-го). За столом сидять: Сергієнко Дмитро Миколайович (в білій сорочці) – голова колгоспу, Вода (зліва від голови)  парторг, колгоспник Радівілов Савка Андрійович, якого перед війною оберуть головою сільради

Засідання правління колгоспу ім. Молотова (весна 1937-го). За столом сидять: Сагайдак Федір Сидорович, Токар Петро Іванович - голова колгоспу (1934-1938), Абрамов – голова сільради. З 1938-го по 1941-й голова колгоспу ім. Молотова – Лапоног П. І.

Лапоног Андріян - передовий кол­госпник-конюх, який добре під­готував коней до весняно-польових робіт 1937 року

Нарком постачання А. І. Мікоян 25.04.1934 р. побував у Лебединському повіті. Ознайомившись зі станом посівів та з колгоспами, побачивши там не дуже якісно виконані роботи, він одразу дав «цінні» вказівки щодо поліпшення обробітку цукрових буряків і висловив сподівання, а фактично зобов’язання, що Лебединщина здасть на цукрові заводи по 120-140 ц буряків з кожного га. Також він зобов’язав керівників, щоб лебединці виконали рішення 17-го партз’їзду: «зробити колгоспників замож­ними, а колгоспи більшовицькими». У червні 1934-го почалася чистка рядів ВКП(б) на виконання постанови ЦК ВКП(б)У від 28 квітня 1933-го «Про чистку партії». У колгоспах і при сільрадах були створені відповідні комісії. У першу чергу планували «вичистити» тих комуністів, які в 1932-1933 роках критикували завищені плани хлібо­заготівлі та за «націоналістичний» ухил. Але Кам’яне за це, як повідомила тоді райгазета «За колективізацію» (№84 від 03.08.1934 року), піддали різкій критиці за пасивність у цьому питанні. Та «чистити» в селі особливо було і нікого: голод вичистив багатьох, у тому числі й рядових комуністів.

До 1936 року всі польові роботи в колгоспах вико­нувалися переважно вручну та «кінними» машинами. Лише в 1936-му починають з’являтися перші автомашини «ГАЗ», трактори «ХТЗ» та «Універсал», а з 1937-го – «ЧТЗ» та «СТЗ», комбайни. Першим кам’янським шофером у колгоспі ім. 17-го партз’їзду став Хаврат Антон Денисович, а першим трактористом – Хаврат Йосип Ягорович. Трактористами і шоферами також стали Лапоног Марфа Олексіївна, Хаврат Парасковія Семе­нівна, Чернишова Палажка Гаврилівна, Люліна Євдокія Антонівна, Гузіва Марія Корніївна, Гончаров Семен Трохимович, Некипілий Воло­димир Якимович, Пасю­та Воло­димир, Лойченко Ягор Фео­досійович. На­пе­редодні війни партія ініціює рух «п’ятисотенниць». 500 цнт буряків з га у кам’янських колгоспах не виростили, проте на ланках Лапоног Ганни Вар­навівни та Лебединської Ганни Сте­панівни з колгоспу ім. Молотова у 1940 році зібрали відповідно по 350 і 300 цнт з га. А може, просто з райкому не посту­пила вказівка на такий рекордний урожай і на «маяки». Адже, як було заведено в ті часи, могли б і звезти вночі на поле визначеної «стахановки» буряки й з інших полів. Ланкова Ганна Вар­навівна була удостоєна права участі у ВДНГ в Москві. Голова колгоспу ім. 17 партз’їзду товариш Сергієнко теж удостоївся такої честі за отримання врожаю ячменю по 40 цнт з га, а колгосп преміювали мотоциклом та грошима в сумі 13000 крб.

 

Михайло Скрипаль,

краєзнавець,

Кам’янський сільський голова.

Василь Пазинич,

краєзнавець,

кор. тижневика «Будьмо разом».

Сергій Венгеровський,

історик-консультант.

Далі буде.

Loading...


Коментарі  

 
Андрій
#9 Андрій 02.07.2015, 21:21
вдруге прочитав я вашу БРЕХНЮ....одним словом москволюби сані,добавить нічого!!!Це той Столипін не поганой людиной виявився у ваших міркуваннях??? чи була в Україні громадянська війна в 1919-22???Да ви ще ГОМОДРІЛУ леніна прославте а то нам так не вистачає москальського МАРАЗМУ...І я сумніваюся що ви (писаки) земляки лебединцям,а якщо так то немає у вас ні гідності ні порядності.Так відписувать про ВОРОГІВ української нації.Ви ще Івана Носа та Семена Палія занесіть в (ваш) список.Тим сволотам дубе місце в українській історії без сумніву,в музеї під назвою СОБАЧЕ КЛАДБИЩЕ,з написом вороги української нації!!!!
Цитата | Скарга
 
 
Андрій
#8 Андрій 02.07.2015, 16:18
В 1647 році росії ще не існувало!!!Якщо брешете то хоть у [*********]ла повчилися б)))) По смерті Хмельницького обрали гетьманов Івана Виговського,тог о самого який розбив військо МОСКОВІЯ а не рЮЮсії.І в той час царем був в москальськом АУЛУ батько петруши-дегенер ата(язик не повертається назвати його великим,бо це теля навіть не вміло а ні читати а ні писати....) Юрій хмельницький велика чорна пляма в українській історії.Не без його участі Виговському не вдалося добити москалів.Чи хто забув битву під Конотопом???Да й саме слово та ідею під назвою росія це ДИТИНЧА гетьмана Виговського,а москальський АУЛ привласнив цю ідею при петруші-дегенер аті.Різниця в півстоліття,ота кі ви писаки)))Не треба плутати історію з казочками кремлівських підарастів!!! Москва НІКОЛИ не була Русью де ключеве слово КИЇВСЬКА,моква- московіє-москов іти-москалі---ц е АЗІАТСЬКИЙ аул у якого не має жодного права називатися слов'янами маючи монгольські та фінські корні!!!Та й царі це наче теж винятково азіатське)))
Цитата | Скарга
 
 
Наталя
#7 Наталя 28.11.2014, 20:13
Дорогі автори, дякую за вашу роботу і правду. Мій батько народився і виріс у Кам’яному. Там доживає свого віку бабуся. Зустріла знайомі прізвища. Здається, знайшла долю прапрадіда. Цікаво неймовірно. І боляче водночас...Сама , ще дитиною, пам’ятаю яке було процвітаюче село. І бачу, що з нього залишилося... Дякую.
Цитата | Скарга
 
 
Л.М.
#6 Л.М. 31.05.2013, 11:09
Завжди кажу студентам: Не можна порівнювати народи, іх ментальність, мову, культуру за принципом "краще", "гірше". Існують поняття: "різні", "Інші". Багато століть пербування українських земель у складі великих держав сформували переконання, що чуже краще. І, на жаль, 20 років незалежності Української держави не змінили ситуації. Нібито нове покоління народилося, а совковість йому ердалася з молоком матері. Скільки ще десятиліть має пройти, щоб ми повернули гордість за себе, свій народ? А поки продовжуємо жити тугою за минулим, нічого і не зміниться.
Цитата | Скарга
 
 
Сергею Хижняку
#5 Сергею Хижняку 03.05.2013, 11:59
Отвечу по порядку:
1. «Речь идет о том, что в русском языке НЕ СУЩЕСТВУЕТ НИКАКИХ ЗАПРЕТОВ на чередование гласных. НЕТ НИКАКИХ ЗАПРЕТОВ В ФОНЕТИКЕ РУССКОГО ЯЗЫКА.»
Ответ: термин «запрет», возможно, отсутствует в школьных учебниках, но это не значит, что запретов не существует и в языке (или что этот термин отсутствует в лингвистике). Тут простая логика: если есть правила, то они включают и запреты, верно? Это я вам говорю как бывший учитель и «действующий» лингвист. Надеюсь, вы не воспринимаете термин «запрет» в языке как запрет директора школы на курение в туалете?

2. «Я супруге 5 раз давал правильный образец произношения этого слова, но она не справилась.»
Ответ: а я вас еще раз прошу: пусть она произнесет один, отдельный слог «ця». С этой задачей легко справится любой русскоязычный. Это и будет «диагностически й» тест, который доказывает, что «твердость» звука «ц» к обсуждаемой нами проблеме отношения не имеет в отличие от указанного мной чередования гласных в слове.

3. «Мне просто поразительно, как тогда, 70 лет назад, такой простой тест приводил к трагическим последствиям.»
Ответ: повторяю, что примерно такой же «диагностически й» тест провели не 70, а еще 5-6 тысяч лет назад (а то и больше) древние иудеи, когда им нужно было выявить людей из враждебного им, иудейского же, рода. Тех, кто не мог произнести «диагностическо е» слово, убивали под насмешки и хохот победителей. Повторяю, что этот эпизод описан в Библии, а также, по ее мотивам, в романе Фейхтфангера «Ефта и его дочь». И меня удивляет ваше удивление. Но, к сожалению, не удивляет, что психология доисторических дикарей продолжает жить и в головах современных «патриотов». Действительно, ничто не ново под Луной, и история тупо ходит по кругу.

4. «По поводу "мелодичности". Почему же Вы не указываете, каковы же с Вашей точки зрения, объективные научные критерии? Странный молчок…»
Ответ: По моему скромному мнению, объективного критерия «мелодичности» языка не существует. «Мелодичность» - дело вкуса, а о вкусах не спорят. Для петуха и «ку-ка-ре-ку» - чудесная мелодия. Если кто-то решил, что мелодичность языка определяется количеством открытых слогов, то это его проблема. Я могу выбрать критерием мелодичности количество гласных в слове, и тогда полинезийские языки дадут всем европейским языкам 300 очков вперед, т.к. у них согласные звуки вообще очень редки. Однако называть такой критерий «научным»? Увольте. Так можно из одного сопливого носа столько «науки» наковырять, что все академики дружно уйдут на пенсию. За такой лингвистикой можете обращаться к Михаилу Задорнову.

5. «Несмотря на то, что в России я живу уже более 25 лет, только мой родной украинский язык единственно близок и так будет до конца.»
Ответ: Это личное дело каждого. Я переехал в Россию 46 лет назад, но оба языка мне в равной степени близки и понятны в отличие от ура-патриотов с обеих сторон. Вот этих я понять никак не могу. По-моему, их главный признак – невключенные мозги, дефицит образования и желание заработать на патриотизме. При советской власти эти ребята зарабатывали на преданности коммунизму, а сейчас просто переключились на другой «-изм», где можно срубить больше бабок.

6. «В спорах куется истина.»
Ответ: Не согласен. В спорах взрослых людей «куется» маразм, а Истина – это из другой оперы. Спорить вообще бессмысленно, но, к сожалению, человек слаб, и я повелся на эту перепалку. Извините, больше не буду.
Цитата | Скарга
 
 
Виктор
#4 Виктор 03.05.2013, 10:27
Уважаемый Виктор! Действительно, наша дискуссия демонстрирует непонимание аргументов друг друга. Если хотите, продолжим.
1. Вы сами не заметили, как 2 раза попались на одну и ту же удочку. В первый раз я простил, а теперь не буду. Речь идет о том, что в русском языке НЕ СУЩЕСТВУЕТ НИКАКИХ ЗАПРЕТОВ на чередование гласных. НЕТ НИКАКИХ ЗАПРЕТОВ В ФОНЕТИКЕ РУССКОГО ЯЗЫКА. То, что Вы считаете запретом, называется "Правила русской фонетики". Раздела запретов там нет, а если Вы считаете, что есть, обнародуйте в Москве(адресов там много). Поскольку запретов нет, я больше не буду обсуждать эту тему.
2. Твердость (Ц) в слове "паляниця" играет как раз очень большую роль, в отличие от Вашего утверждения. Я супруге 5 раз давал правильный образец произношения этого слова, но она не справилась. Думаю, не справятся и остальные русскоязычные граждане.
3. По поводу "диагностическо го теста". Вы спрашиваете- "диагностика - чего?". Читайте текст, там все написано. Бежавшие из плена или окружения русские, которых приютили украинцы и выдавали за своих [*********]ов семьи, не могли при проверке справиться с произношением слова "паляниця", которое и выступало в роли диагностическог о инструмента. Мне просто поразительно, как тогда, 70 лет назад, такой простой тест приводил к трагическим последствиям. Понимаете, о чем речь.
4. По поводу "мелодичности". Почему же Вы не указываете, каковы же с Вашей точки зрения, объективные научные критерии? Странный молчок, нечего сказать на эту тему? В Интернете полно информации на этот счет и она подтверждает то, что я написал.
Единственное, в чем с Вами соглашусь, что "родной язык всякому человеку приятен более, чем чужой". Это правда. Несмотря на то, что в России я живу уже более 25 лет, только мой родной украинский язык единственно близок и так будет до конца. А на русском в России я разговариваю уже четверть века, но русским ведь не стал.
По поводу пренебрежения автора текста. Здесь я спорить не буду, так как не знаю лично В.Пазинича, но склоняюсь к мысли, что он хороший профессионал. Это видно по перу. Возможно, была некоторая неточность в мысли, и это вызвало Ваше раздражение. Спросите В.Пазинича сами о причине его "общего состояния души", он ответит. В следующем году, скорее всего, приеду в Лебедин, мне хотелось быы поговорить с автором, думаю, он интересный собеседник, а история всегда была моим любимым предметом в школе.
Успехов Вам, Виктор, несмотря на разногласия. В спорах куется истина.
Г.Пенза, Россия
Цитата | Скарга
 
 
Виктор
#3 Виктор 03.05.2013, 10:26
Сергей,
Это мне напоминает разговор слепого с глухим. Я не спорю с тем, что русскому человеку трудно правильно произнести «паляницу». Причем тут ваш «диагностически й тест»? Диагностика – чего?
С чередованием гласных я действительно оговорился. В русском существует запрет на чередование узкий-широкий-у зкий гласный, которое и имеет место в этом слове. Попросите свою супругу произнести слог «ця» отдельно. И вы увидите, что она с этим легко справится. Так что твердость «ц» тут большой роли не играет.
Вы ссылаетесь на исследовании «мелодичности» языков. Причем в этом «исследовании» термин «мелодичность» основан на условных, совершенно произвольно выбранных, а не на ОБЪЕКТИВНЫХ научных критериях. Да, открытых слогов в русском меньше, чем в украинском. И что это доказывает? Что на украинском языке песни поются «легко и хорошо», а на русском - с «трудом и плохо»? Тут любителям открытых слогов надо бы тщательней.
Между тем, автор статьи БЕЗАПЕЛЛЯЦИОННО назвал русский язык не «менее мелодичным», а «менш милозвучним», то есть (перевожу для тех, кто недопонимает), менее приятным слу[*********]. Вот я и попытался ему сказать, что родной язык всякому человеку приятен более, чем чужой. И в этом смысле мой вьетнамский пример очень даже по делу. Китайцы тоже найдут украинский язык менее «милозвучным», чем их родной язык. Это так трудно понять?
А пренебрежение к русскому языку все же звучит в тексте Пазинича, если вы его внимательно прочитали. Да и в других его текстах, бывает, тоже, причем совсем «не по делу», а по причине общего состояния души. Что и вызывает возражения, поскольку публикуется в молодежном издании, а ненависти в мире и без того хватает.
Так что, если вам не нравится «розпалювання ненавистi», я согласен заменить его на «содействие разжиганию неприязни». Так сойдет?
Цитата | Скарга
 
 
Хижняк Сергей
#2 Хижняк Сергей 03.05.2013, 10:25
Уважаемый Виктор! Позвольте действующему учителю стать на защиту коллеги. Мне не понравилась Ваша безапелляционно сть, тем более, что многое написанное Вами далеко от истины. Поясняю. 1. Широких и узких гласных в русском языке не существует, Вы даже не удосужились почитать, как правильно они называются. Кроме того, ссылка на чередование гласных приведена абсолютно не по делу. Дело в том, что в древнерусском языке звук (Ц) был мягким. В дальнейшем в литературном языке он отвердел. Поэтому независимо от того, какая гласная следует за буквой (Ц), звук (Ц) произносится твердо. Могу еще сообщить, что я лебединец, а моя жена русская, практически не знающая "мови". Естественно, я проверил на ней произношение слова "паляниця". И все верно, произносит окончание слова "ца",плюс мягкое "И" в третьем слоге. Так что приведенный в тексте тест на произношение был диагностически верным и автор прав ,и не спорьте даже с этим.
2. По поводу сравнительного анализа мелодичности или музыкальности украинского и русского языка. Мелодичный или музыкальный язык - это тот, на котором легко и хорошо поются песни. Существует вполне научный принцип определения мелодичности. Это - количество открытых слогов в слове. Открытый слог - это тот, который заканчивается на гласный звук, поэтому его легко пропеть. Было проведено сравнительное исследование (результаты его есть в Интернете) текста на разных языках -Библия, Бытие, глава 1, стихи 1-5.
Результаты: итальянский язык - 84% открытых слогов ко всем слогам - 1 место, французский - 76% - 2 место, украинский и испанский - 76% - 3 место, русский язык - 61%. Как говорится, почувствуйте разницу. И не надо писать чепу[*********] про вьетнамский язык, лучше сравнивайте его с китайским.
А "розпалювання ненавистi" Вы, безусловно, увидели сами. Вот так-то, совершенствуйте сь. г.Пенза, Россия
Цитата | Скарга
 
 
Виктор
#1 Виктор 03.05.2013, 10:25
«…адже для російської мови, менш милозвучної за українську, характерний склад «ца», не «ця», для якого їхнє мовлення з дитинства не пристосо¬ване. Аналогічно, наші слова з пом’якшеним «г» їм чуються, як «х», приміром: наше «Ігор» їм чується як «Іхор». Але не це головне: уже тоді, застосовуючи право переможця, вони вважали нашу мову менш вартісною…»

Шановний пане Пазинич!
Хотiв би зробити (лише!) кiлька зауважень до вашого тексту. Все-таки, якщо ви хочете, щоб вiн звучав «науково», то треба ставитись до справи бiльш профеciйно, без iдеологiчних перекрутiв та базарних висновкiв. Наприклад, ви називаєте росiйську мову «менш милозвучною». Те, що вона менш «милозвучна» для вас – цiлком природньо i зрозумiло. Але якщо я вам скажу, що для росiйського вуха – все навпаки, вас це дуже здивує? Я готовий вiдкрити вам ще один секрет: наприклад, для в’єтнамського вуха i росiйська, i українська звучать однаково грубо та неоковирно, бо у в’єтнамськiй мовi – п’ять музичних тонiв. В залежностi вiд тону одне й те ж слово може мати п’ять абсолютно рiзних значень! Так що тут i росiйська, i українська мови – «отдихають». А вашу iсторiю з «паляницею», коли спорiдненi народи насмiхаються над мовою одне одного, можна знайти ще в Бiблiї: приблизно такий епiзод описано в романi Лiона Фейхтфангера «Єфта та його донька». Тому можна сказати, що ваша «неприхильнiсть » до росiйської мови не дуже оригiнальна, властива людству взагалi, але є здебiльшого рисою не дуже перевантажених освiтою людей.

Ваша фраза «…характерний склад «ца», а не «ця», для якого їхнє мовлення з дитинства не пристосо¬ване…» годиться для бабусi з ринку, а не для колишнього вчителя. Бо справа зовсiм не в «непристосовано стi росiйського вуха», а в тому, що фонетичнi закони росiйської мови забороняють чергування широких i вузьких голосних пiдряд в одному словi. А в «паляницi» таке чергування ще й повторюється. Так само грузину важко вимовити росiйське слово «вилка» або «тарелка»: вiн скаже «вилька» i «тарелька», бо в грузинскiй мовi «л» обов’язково пом’якшується перед «к».

Далi ви пишете: «застосовуючи право переможця, вони вважали нашу мову менш вартісною…»
Тут два зауваження. 1) Як можна щось «вважати, застосовуючи право»? Це ж нiсенiтниця! Чи у вас уже й на думки та на смак треба виборювати право?
2) Ви, судячи з вашого тексту, вiдносите себе до «переможених». А вiдкiля тодi у вас береться право вважати росiйську мову «менш вартісною» чи пак «менш милозвучною»? Вам – можна, а «завойовникам» – зась? Щось тут iз справедливiстю, тай з логiкою – не дуже… Втiм, це характерна риса людей, що мають цiллю розпалювання ненавистi мiж народами. От тiльки для чого це вам?

Далi - ви називаєте кам’янчанами людей, що жили на теренi теперiшнього Кам’яного три тисячi рокiв тому, коли ще не було нi Кам’яного, нi України… Значить, тубiльцiв, що мешкали рокiв п’ятсот тому на Гудзонi, ви будете називати н’ю-йоркцями?

Жаль, бо матерiал у вас цiкавий.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Яндекс.Метрика Лучшие сайты Сумщины