нд.08252019

Академік Володимир Безкоровайний

Академік Володимир Безкоровайний«Землякам – радості від роботи і спілкування, гордості за наше рідне місто».

– Ви народилися в Лебедині? Розкажіть про родину.

– По-перше, дякую за Вашу напо­легливість, що надала можливість вир­ватись із виру стрімкого сучасного життя і подумки ще раз повернутись у рідний край.

Так, я народився і виріс у Лебедині. Наша сім’я, тато Валентин Олексійович, мама Мотрона Павлівна, бабуся Ганна Яківна і ми, семеро дітей, мешкали по вулиці Зарудка. Тато працював ван­тажником-експедитором у змішторзі, потім – на моло­козаводі, а мама – са­нітаркою у дитячому відділенні районної лікарні. Лише з роками ро­зумієш, яке нелегке життя вони прожили: війна, важка робота, домашнє господарство, се­меро дітей. Тато пройшов війну з Фінляндією, Велику Віт­чизняну війну, був двічі пора­нений. Мама пережила оку­пацію, потім разом – після­воєнне відновлення. Проте вони ніколи не скаржилися на життя. Незважаючи на численні труднощі, батьки назавжди зберегли доб­ро­зичливе відно­шення до життя, до людей. Двері їхнього будинку були завжди відкриті для гостей. Їх дуже любили онуки. Вра­жають їх мудрість і терпіння. Вони не повчали нас, а спо­кійно, власним прик­ладом показували, як потрібно жити і працювати.

Ми давно уже повиростали, у нас є свої діти і онуки. Уже всі, крім мене, пенсіонери. Ми намагаємося бути гід­ними своїх батьків. Старший брат Микола більше двадцяти років працював буді­вельником, майстром, потім – викон­робом у Донецькій області на складних промислових об’єктах, потім – шіст­надцять років у Тюменській області Росії. Він Заслужений будівельник Російської Федерації. Після виходу на пенсію повернувся в рідне місто. Сестра Марія після закінчення Харківського інституту культури працювала у школі, була завідуючою бібліотекою та завідую­чою відділом культури Недригайлівсь­кого району. Брат Іван після строкової служби у рядах Збройних сил працював у Лебедині робітником на заводах пор­шневих кілець,  верстат­них вузлів, майстром на заводі «Укртранс­пнев­матика». Брат Василь після закін­чення Київського інституту культури і мистецтва працював у Лебедині заві­дуючим ра­йонним будин­ком культури, районним відділом куль­тури, дирек­тором краєзнавчого музею. Сестра Євдокія, закінчивши Мінський інститут фізичної культури, тривалий час працювала у Лебедині вчителем. Сестра Тетяна – будівельник. Вона виявилась най­кра­щим продовжувачем традицій бать­ківської сім’ї: у неї п’ятеро дітей і чотири онуки.

– Які яскраві моменти дитинства запам’яталися?

– Я думаю, Ви погодитеся зі мною, що дитячі спогади у переважної біль­шості людей віддають теплом і бар­вами: це і тепла піч зимовими вечорами у батьківській хаті; це очікування но­ворічних свят, встановлення і при­крашення ялинки; свято відкриття ялинки у центрі міста; свято Масляної на крузі у лісі; казковий пляж на Кам’я­ному дні, походи в ліс по гриби, заго­тівля соснових шишок і колючок для розпалення груби, яка не сприймалася як робота, а скоріше – як гра.

Ми жили поряд з дитячим будинком, який очолювала людина з великим серцем – Леонід Прокопович Венжега. До нас частенько забігали мої одно­класники з дитячого будинку, а я ходив до них дивитись телевізор, фільми, що демонструвались по вихідних днях, кататись на каруселі і гойдалках, а взимку – на ковзанку, яку заливали перед новорічними святами. Атмосферу, що панувала там, важко передати словами.

А десь років у п’ять-шість я, житель міста, вперше потрапив у село, точніше на хутір Чижів, до маминої тітки Єфимії та її чоловіка дядька Семена. Ото була казка! Глиняна хата із солом’яним дахом, глиняною підлогою, піччю і по­лицями замість ліжок, запа­морочливі запахи молока, сіна, трав. Пташки і стрибунці, що співають цілий день, цикади, що не замовкають до півночі. На вулиці, в полі або в городі пасуться корови, коні, гуси. А ще сила-силенна всіляких чудер­нацьких предметів: видо­вбані зі стовбурів дерев бочки і корита, рубелі, ціпи, серпи, коси, інше начиння, призначення якого я до кінця не розумів. А ті дивні ключі, якими закривались на засув сільські хати! Це був якийсь дивний, незнайомий, але страшенно привабливий світ! Мені довіряли пасти тітчину корову. А одного разу з сусідськими хлопцями я навіть пас череду. А ввечері – ті красиві українські пісні, які можна почути лише у наших селах.

Таких приємних спогадів у мене багато.

– В якій школі Ви навчалися? Пам’ятаєте Ваших учителів? Чи спілкуєтесь з одно­класниками?

– У перший клас я пішов, точніше мене відвела мама, у Лебединську восьмирічну школу №2. Звичайно, я пам’ятаю свою першу вчительку Лідію Кос­тянтинівну Ситник, учи­теля фіз­культури Володимира Григоровича Радченка, вчи­теля трудового нав­чання Василя Мит­рофано­вича Удода, вчительку групи продовженого дня Уляну Данилівну Митник, дирек­тора школи Олексія Іва­новича Митника. Я згадую їх піклування про нас, при­гадую захоплюючі походи в ліс, на озеро, до Радянсь­кого ліс­ництва «на кашу», що орга­нізовувались у шко­лі по закінченні нав­чального року. Саме у цій школі ми потоваришували з Толею Удодом, майбутнім мером нашого міста, Володею Рудем, май­бутнім на­чаль­ником Лебединського від­ділення Приватбанку, Сергієм Сліп­ченком, у наш час одним із кращих тренерів Сумщини. Під час відпочинку, розглядаючи фото­картку нашого пер­шого класу, я пригадую всіх наших однокласників.

У четвертому класі мене перевели до шостої школи. За час навчання у нашому класі змінилося п’ять класних керівників. Ми всіх їх любили, пам’я­таємо і часто згадуємо, спілкуючись, Ніну Михайлівну Хлонь, Світлану Йосипівну Коган, Лідію Павлівну Шкарупу, Олек­сандра Васильовича Шутька, Наталію Се­ме­нівну Соло­дов­ник. Напевне, то був не дуже вдалий експе­ри­мент, але кожен з них давав нам щось своє, навчав нас по-своєму, і ми вдячні їм за це. На той час у нашій школі під ке­рівництвом Ми­хайла Федоровича Зініча було створено міцний педагогічний колек­тив, що був спла­вом досвіду стар­шого по­ко­ління і зав­зяття мо­лодих учи­телів. Після класичних уроків ук­раїнської мови і лі­тератури Галини Си­лів­ни Шкурко, наси­чених теорією уроків математики Лідії Павлівни Шкарупи, фізики – Віктора Яковича Кулішенка, романтичних уроків із географії і астрономії Павла Яковича Яценка ми з радістю бігли на уроки музики і малювання загального улюб­ленця Валерія Кузьмича Грицая та на уроки фізкультури до Івана Степановича Радченка і Павла Петровича Логвиненка.

У нашому класі зібралися різнобічні особистості – математик Сашко Камчатний, музикант і технар Мишко Осовицький, спортсмени Толя Кузін, Толя Пінчук, Сергій Сліпченко, гуморист Василь Барабаш, співачки і просто красуні дівчата з Кургана Ніна Петренко, Ніна Лубенська, Люба Яценко, міс -доброта Тоня Самотой, наша староста, організатор і оберіг Віра Тонкошкур. Про кожного з однокласників згадується щось цікаве.

Спілкування по телефону або Інтернету більшості з нас не вистачає. Нас тягне на зустріч з юністю. Раніше зустрічались один раз на п’ять років, зараз – кожного року. З радістю дізнаємось про успіхи однокласників. Сумуємо за Сергієм Падалкою, капітаном дальнього плавання, який находив уже десятки тисяч миль морями і океанами. Заслуховуємось розповідями льотчика-інструктора Михайла Осовицького, який налітав десятки тисяч годин у небі Європи, Африки, Близького, Далекого та Південного Сходу. Із задоволенням діз­наємось про успіхи наших спортсменів, яких підготував Сергій Сліпченко. Посміхаючись, слухаємо настанови щодо здорового спо­собу життя головного педіатра Середино-Будської районної лікарні, тендітної Зіни Новік (Долі). Як завжди стриманими і не­багатослівними є розповіді про життя Толі Кузіна, який два десятки років пропрацював на передньому краї технологій мікро­елект­роніки. Радіє за нас і не любить розповідати про свої здобутки наша староста Віра Кузіна (Тонкошкур), яка багато років поспіль конт­ролювала бухгалтерію двадцятитисячного підприємства.

– Як часто буваєте в Лебедині?

– Раніше, поки ще були живі батьки, приїздив додому декілька разів на рік, обов’язково – на їхні дні народження, на Новорічні свята і у літню відпустку. На жаль, сучасний ритм життя не залишає вдосталь часу на регулярні тривалі візити до Лебедина. Зараз вдається приїздити десь двічі-тричі на рік на нетривалий час. Це, в першу чергу, поминальні дні, візити до братів і сестер і, звичайно ж, щорічна зустріч із випускниками. Пригадуються теплі зустрічі з одно­каш­никами Людою Рудик (Зеленою), Надією Гузенко (Баштовою), Володею Рудем.

Уже традиційними стали зустрічі спортс­менів на, як тоді здавалося височенному, передостаньому підйомі лижної траси, які запровадив наш учитель фізкультури і тренер Іван Степанович Радченко. Стоячи на ньому, згадуємо перипетії тих лижних перегонів, їх результати, кумедні випадки на змаганнях, тих, кого вже немає серед нас, говоримо про життя. Гімном таких зустрічей став вірш нашого однокласника, душі нашої компанії Толі Удода «У юність повертаюсь як додому», який напрочуд точно відображає відчуття школяра-лижника на передостанньому під­йомі пятикілометрової траси.

 

У юність повертаюсь, як додому –

До витоків, до правди, до взяття

Того передостаннього підйому,

Що став уроком мужності й життя.

* * *

Ми ще живі, на трасі не померли,

Кричи, співай або рахуй до ста!

А він уже, здається, до Говерли

В запаленій уяві вироста.

 

Останні сили у кулак зібрати

Для злету, для рішучого ривка,

Його ніяк не можна не здолати:

Нога –  рука, нога i знов –  рука!

 

Вони свинцем чи чавуном налиті?

В легенях помістився б цілий світ!

А жовті сосни сонцем перемиті,

А сніг на вітах, як весняний квіт!

 

Рікою піт і розпашілі лиця:

Я не людина –  механізм, верстат!

І помахом мільйонний раз палиця,

Як стрілка, вiдмiряє результат.

 

Але верстат не має сили волі,

Не знає, що таке спортивний гарт,

А в мене є! І нерви мої голі

Розкручують, як приводи, азарт.

 

І серце знову робиться мотором,

І я біжу вперед: лижня моя!

А тренер –  педагог! Він був актором:

Переконав таки, що зможу я.

* * *

… Горить багаття на його вершині,

У спалахах життєвих розмаїть

Ми стоїмо сьогоднiшнi, i нині

Між нами вже нема десятиліть.

 

Бо ми на вік собі не робим знижки:

Із пам’яті не зітреться ніяк

Та траса, що збігала мимо вишки,

Впадаючи, як річка, в березняк.

 

За вміння йти, долаючи утому,

До непiдробно справжньої мети

Вклонюсь передостанньому підйому,

Зійшовши до пiднiжжя з висоти!

 

– Ви займаєтесь точними науками. Коли відчули потяг до них? Можливо, Вас хтось надихнув?

– Так трапилось, що шкільні предмети приходили до мене вдома ще у дошкільному віці. Мої старші брат Василь і сестра Євдокія виконували вечорами домашні завдання. Телевізорів та інших сучасних розваг тоді не було. Я крутився біля них, напевно, за­важаючи їм, і мимоволі слухав вірші, що їм потрібно було вивчити напам’ять, сприймав незрозумілі слова з фізики, хімії, біології, інших шкільних предметів. Серед них були і мате­матичні терміни – синус, косинус, ло­гарифм. Їх пояснення тоді були мені нез­розумілими. Але після того, як я пішов до школи, це стало в нагоді. Хоча, з іншого боку, це давало можливість мені лінуватись: не потрібно було ретельно вивчати матеріал. Не дала мені стати ле­дарем учителька математики Лідія Павлівна Шкарупа. Вона видавала учням, що легко справлялися з типовими задачами, задачі під­вищеної складності, приносила з дому книжечки з цікавими задачами. Вони викликали інтерес нез­вичністю постановок. Подібні книжечки, як, наприклад, Я. Пе­рельмана «Зани­мательная ал­гебра», «Зани­мательная физика» зацікавили мене, і я став купувати їх у місцевій книгарні. Проте математиком чи фізиком я себе не вважав, ними я і не став. Більш здібними і сильними були, на мій погляд, наприклад, Сашко Камчатний і Сашко Дубровін.

– Який предмет у школі особливо подобався?

– У школі мені подобалась переважна більшість предметів. Це заслуга наших учителів, майстрів своєї справи. Крім того, мої уподобання серед шкільних предметів формували мої брати і сестри. Василь і Євдокія чудово малювали. Василь навіть років з десять працював у Лебедині ху­дожником-оформлювачем або, як зараз кажуть – дизайнером. Середній брат Іван займався боксом, молодший серед братів Василь – лижами і велоспортом, середня сестра Євдокія – ручним м’ячем.

У молодших класах я був у захваті від уроків виставок і концертів з малювання і співів Валерія Кузьмича Грицая. Не зали­шали нікого байдужими цікаві уроки з географії Павла Яковича Яценка, на яких, крім теоретичного матеріалу, були і походи в ліс, і пошук за відміткою на саморобній карті захованих у лісі скарбів у вигляді цукерок, і ще багато чого. Подобалась іноземна мова і математика. До речі, робота з картами, математика, фізика та іноземна мова стали у нагоді мені у моїй  професійній діяльності. Багато в чому я завдячую урокам фізкультури і заняттям у секціях легкої атлетики і лижного спорту, які вів Іван Степанович Радченко і консультував Валерій Олександрович Плєщов. Тренування і участь у районних, обласних і рес­публіканських змаганнях забирали багато часу і сил та відволікали від бешкетування не тільки мене, а й багатьох з моїх однокласників. Це до­помагало нам раніше, допомагає й зараз. Ми щиро вдячні їм за це!

– Ми знаємо, що не так давно Ви отримали звання академіка, щиро Вас вітаємо. Якщо можна, коротко роз­кажіть про Вашу професійну діяльність.

– Дякую. Мені приємно, що лебединці цікавляться життям земляків.

Якщо коротко, після закін­чення факуль­тету систем уп­рав­ління й аспірантури по ка­федрі системотехніки Харківсь­кого інс­титуту радіоелектроніки пра­цював  науко­вим співробіт­ником, викладачем, старшим виклада­чем, доцентом, про­фесором кафедри системо­техніки Хар­ківського інституту радіоелект­роніки (зараз Хар­ківський на­ціональний універ­ситет радіо­електро­ніки). Пара­лельно про­водив наукові дос­лідження, за­хистив канди­датську і док­торську дисертації, отримав вчені звання доцента, а потім професора. Окрім основ­ної ро­боти, є членом спе­ціа­лізованих вчених рад із захисту дисертацій на здо­буття наукових ступенів кандидата і док­тора наук у Хар­ківському націо­нальному уні­верситеті радіо­електроніки і націо­наль­ному аерокос­мічному універси­теті «Харківський аві­аційний інститут».

Моя професійна діяльність здійс­нюєть­ся у підрозділі, що створений видатним вченим, Заслуженим діячем науки і тех­ніки України, Лауреатом Дер­жавної премії України, док­тором технічних наук, про­фесором, віце-президентом Академії наук прикладної радіо­електроніки Іваном Ва­сильо­вичем Кузь­міним. Основ­ними нап­ряма­ми досліджень, що проводилися ним і під його керівництвом, є методи обробки сигналів зі стан­цій огляду і на­ведення, теорія оцінки ефек­тив­ності авто­мати­зованих систем контролю і ке­рування, ана­лізу і синтезу склад­них авіа­ційних, кос­мічних і ви­робничих сис­тем керування. Зараз нау­кові дос­лідження на кафедрі проводяться під ке­рівництвом його учня, доктора технічних наук, професора, ака­деміка Академії наук прикладної радіо­електроніки Едуарда Георгі­йо­вича Петрова, відомого фахівця в галузі математичного моде­лювання і теорії прийняття рі­шень. Своїх результатів я досяг, завдячуючи їм, визначним вченим і особистостям.

У цьому році мене обрано академіком Академії наук прик­ладної радіоелектроніки. Акаде­мія наук прикладної радіоелект­роніки – це міжнародна гро­мадська наукова орга­нізація, створена у 1992 році з ініціативи вчених Військової інженерної радіотехнічної академії проти­повітряної академії імені Маршала Радянського Союзу Л.А. Говорова. Зараз у складі Академії представники 11 країн Європи, Америки (включаючи США), Азії, Африки.

Одним із головних її завдань є сприяння зміцненню наукових зв’язків, взаємодії наукових колективів і наукових шкіл різних країн, раціональному викорис­тан­ню наукового потенціалу на основі інтеграції науки, освіти і виробництва. Зусилля Академії спрямовані на сприяння у роз­витку таких напрямків, як радіо­фізика, радіотехніка, електро­ніка, нанотехнології, кібернети­ка, інформатика, робототех­ніка, системи керування та авто­матизованого контролю, елект­родінаміка, оптика, при­ладо­будування, радіолокація, радіо­на­вігація, радіомоніторинг, лазерна техніка, електро­енер­гетика, автоматизоване про­ек­тування і інші високотех­ноло­гічні напрямки.

– У Вас є особистий сек­рет успіху? Поділіться ним.

– Мої успіхи є відносними. Повірте, я цілком спокійно ставлюся до того, що Ви назвали успіхами. Серед моїх знайомих є люди, які досягли набагато вагоміших результатів, ніж я. Це стосується не лише нау­ко­вих, чи педа­гогічних досягнень. Це і бізнес, і спорт, і вироб­ництво, і мистецтво, і духовний розвиток.

Основу моїм ус­піхам, як і успіхам всіх нас, вочевидь зак­лала ро­дина, школа, друзі. З цим мені страшенно по­таланило. Важливу роль, безумовно, відіг­рав спорт. Тренування і зма­ган­ня привчили тер­піти, йти до кінця і пере­магати. За це я вдячний своїм тре­нерам. А потім – це задоволення від отри­маних результатів. Ще з дитинства мені за­пам’яталися сло­ва з книги знамени­того ново­зе­ландського бігу­на, триразо­вого олім­пійського чем­піона, док­то­ра філософії (кан­дидата наук) Пі­тера Снел­ла: «Якщо є справа, достойна того, щоб нею зай­матися, слід робити її добре». Можливо, секрет саме в цьому.

– Чи є у Вас захоп­лення, справа, так би мовити, для душі?

– Ви маєте на увазі, пере­фразуючи Йоганна Гете, що я роблю «от суеты мирской ус­тав­ши»? Залежно від настрою обираю один з трьох несумісних для мене видів відпочинку: манд­­рівка, спілкування з друзями або театр.

Подорожую, коли хочеться привести думки до ладу, потягом, автобусом, пішки або на велосипеді, у будь-яку по­году, вдень або вночі. Приїжд­жаючи в Лебедин, я на вело­сипеді або й пішки частенько по­дорожую селами району Прис­тайлове, Горки, Червлене, Новоселівка, Чижеве, Курган, Кулики, де був розташований літній табір дитячого будинку, Михайлівка, Ме­жиріч, Токарі, намагаючись побувати в дитинстві. Це дає потужний заряд енергії.

З великим задоволенням  спілкуюсь з родинами братів і сестер, із друзями. Це, напевне, одна з найбільших цінностей у людському житті. Молодший серед братів Василь захоплю­ється риболовлею. Рані­ше я часто їздив з ним та племін­никами повудити на Псел. Зараз, на жаль, це буває все рідше. До того ж інстинкт ри­бал­ки зникає, і я став поганим напарником: поки брат ри­балить, я прогулююсь берегом, збираю лугові трави або просто лежу в траві і насолоджуюсь сонцем, небом, повітрям.

Серед Харківських театрів частіше за все буваю у театрі опери і балету та драматичному театрі. Це допомагає краще розуміти людей, їх настрої, проблеми, переживання. Серед походів останнього місяця – пре­м’є­ра «Літучої миші» у театрі опери і балету, шоу-балет «Брод­вей» у кіноконцертному залі «Україна» та похід з онуком на циркову виставу.

– Яка у Вас родина? Чи не пішли діти Вашим шляхом?

– Моя дружина Наталія, після закінчен­ня Харківського інституту радіоелектро­ніки, працювала на одному з при­ладобудів­них підприємств Хар­кова інженером-техно­логом, зараз – держслужбовець. У нас двоє дітей. Старша дочка Інна, певною мірою, спробувала знай­ти свій шлях у науці. Вона системний аналітик, закінчила факультет прикладної матема­тики і ме­недж­менту Харківсь­кого націо­нального універ­ситету ра­діо­елект­роніки, кан­дидат тех­нічних наук у галузі матема­тич­ного моде­лювання і обчис­лю­вальних методів для підтрим­ки прийняття багатофактор­них рі­шень. Заміжня, ви­ховує двох синів. Після закінчення аспіран­тури працювала науко­вим спів­робітником, зараз знахо­диться у декретній відпустці. Молодша дочка Юлія закінчила факуль­тет прик­ладної мате­ма­тики і ме­недж­менту Хар­ківського на­ціо­наль­ного універ­ситету радіо­електроніки за спе­ціа­льністю еконо­мічна кібернетика і зараз працює в банку.

– Ваші побажання зем­лякам?

– Щиро вітаючи земляків із Новорічними святами, бажаю розуміння себе і ото­чуючих, радості від роботи і спілкування, гордості за наше рідне місто.

 

Майже вся велика родина Безкоровайних.


Брати Безкоровайні (зліва-направо): Микола, Василь, Володимир та Іван.


Зустріч із друзями (зліва-направо): Михай­ло Осо­вицький, Володимир Безкоровайний, Іван Радченко, Сергій Слєпченко, Анатолій Кузін, Юрій Кострикін


Подорожуючи Кримом (Ай-Петрі)


Мама і тато


Біля рідного університету

 

 

По Інтернету спілкувалися

Наталя МАТВЄЄВА,

Василь ДАЦЬКО.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.