Завтра відзначатимемо 68-му річницю Великої Перемоги. Сумно усвідомлювати, що з кожним роком ветеранів стає все менше. Ось і в Пристайловому залишився лише один - Михайло Пилипович Колдовський. Вітаємо усіх, хто ціною свого життя захищав Батьківщину. Дякуємо за наше мирне небо над головою. Низький вам уклін.
На знімку: Михайло Пилипович з правнуком Андрієм.
Фото Петра ВАКАРЯ.
Близнюки
Життя у невеликих провінційних містечках, де старожили знають все і про всіх, не є таким одноманітним, яким може видатися на перший погляд.
Історія цих містечок – це сукупність життєвих історій кожної родини. Вони – різні, але завжди цікаві. Ось одна із таких містечкових історій, почута колись у приміському потязі.
У дружній родині Гнідашів, Івана та Марії, зростали сини-близнюки Михайло і Микола. Хлопці були схожі між собою, як дві краплі води. Іноді, навіть матері здавалося, що вона їх плутає. Розпізнати їх можна було хіба що за характерами. Михайло – запальний, жартівливий, Микола – більш поміркований, сором’язливий. Хлопці були гордістю батьків, учителів; спортивною надією містечка, яку вони повністю оправдовували, повертаючись зі спортивних змагань з нагородами. Маючи артистичний хист, брати брали участь в художній самодіяльності. Михайло самотужки освоїв гру на баяні і грав майже віртуозно, а Микола хвацько танцював гопака і був у цьому неперевершений.
Брати товаришували з Орисею, своєю однокласницею, яка, між іншим, їх ніколи не плутала.
Сором’язливу Орисю Ткаченко не можна було назвати красунею. Але коли вона, тоненька і струнка, як тополька, не йшла, а м’яко несла себе звабливою ходою, при цьому її світло-руса, важка коса майже не рухалась, від неї неможливо було відвести очей. Обдарована красивим голосом, Орися була солісткою хору при районному будинку культури.
У травні разом з розквітлими садами в душах братів розквітло кохання до Орисі. І вони вирішили зізнатись їй у своїх почуттях. Орися була в садку, готувалась до випускних іспитів. Уважно вислухавши братів, дівчина підвелась, ніжно глянула на них і сказала: «Я люблю вас, - і тихо додала, - обох»... Продовження читайте у тижневику "Будьмо разом" за 23 травня 2019 року.
Мирославна Кулініч – Классієнс: «УкраїнськI жIнки найгарнIшI в свIтI»
– Вітаємо Вас, шановна пані Мирославно! Шлемо найщиріші, найкращі побажання від земляків із рідної Сумщини. Ваших відповідей на наші запитання з нетерпінням чекають читачі обласного тижневика «Будьмо разом». Спершу цікаво дізнатися, яким чином доля визначила Ваш життєвий шлях аж до Франції?
– Вітаю тебе, моя рідна Україно! Вітаю вас, дорогі мої земляки! Рада зустрічі з вами, хоча й через сторінки тижневика «Будьмо разом»! А зараз на хвилинку завітаємо до м. Глухова, де я зустріла свого чоловіка. У 2009 році влаштувалася працювати до Французької аграрної компанії. Спочатку ми були колегами, потім друзями, а в 2012 році одружилися. У 2014-му у нас народилася друга дитина. Народжувала я в Нормандії (Франція), у місті Руан. Мій чоловік дуже любить Україну, тому ми знову повернулися до неї, але все ж через певний час після народження дитини попрямували до Франції. Мабуть, відразу виникає запитання: що спонукало до цього? Чекали на зміни в моїй Батьківщині. Але, на жаль. Трапився такий прикрий випадок у м. Глухові. Синові Еріку був лише один місяць. Ми подолали 3000 км до мого рідного міста. Раптом дитина захворіла. Піднялася висока температура та почалися судоми. Відразу я звернулася до «швидкої допомоги». Мені відмовили. Тому довелося шукати приватного лікаря, який миттєво приїхав на наш виклик. Згодом виявилося, що у місцевій лікарні відсутня вакцина. Потім знову звернулися до приватної клініки. Словом, в Україні нестабільність. А ще кожного з нас супроводжувало відчуття страху за родину. Тож у 2017 році ми переїхали до м. Дьєпп (Нормандія, Франція).
– Чи звикли вже до французького стилю життя – звичаїв, традицій?
– Наші народи відрізняються один від одного. Нещодавно зустріла українку Ларису. Ми з нею, звичайно ж, говорили про Україну, як ми поїдемо додому. Щодо моди? Ми тут не носимо високих підборів, суконь, макіяжу. Звикаємо до французького стилю: кросівки, джинси, футболка. Зізнаюся, що в моєму гардеробі лише одна маленька суконька, яку я можу вдягнути лише вдома. Черевиків на підборах зовсім немає. Дуже не вистачає мені косметолога. А ще зазначу, що українські жінки – найгарніші в світі.
Я дуже люблю французьку традицію зустрічати ранок у маленькому затишному кафе за чашкою смачної кави і гарячого круасана. Хоча круасанами не зловживаю. Хіба що один у місяць. Тут, у кафе, всі спілкуються, хтось читає книгу, інші – свіжі ранкові газети.
Ось тільки останнім часом ранок проходить у швидкому темпі за кермом.
(Продовження читайте у новому номері тижневика «Будьмо разом» за 23 травня ц.р.).
Обласний щотижневик «Будьмо разом» - порадниця, друг і співрозмовник.
Передплатна ціна:
місяць – 26,57 грн., 3 місяці – 79,71 грн.,
6 місяців – 159,42 грн., 1 рік – 318,84 грн.
Ціни вказані без послуг зв’язку
Передплатний індекс:
для міста і району 49 097
для області 97 842
Газета «БУДЬМО РАЗОМ» - обласне видання для сімейного читання. Тому із вашими матеріалами, шановні читачі, дописувачі, рекламодавці, надрукованими у тижневику, ознайомляться не лише на Лебединщині, а й в обласному центрі, інших районах області.
