пн.12102018

Той, хто вдихав сили в поранені крила і полум’яні серця літаків

Той, хто вдихав сили в поранені крила і полум’яні серця літаківКам’янчанин Михайло Андрійович Тимошенко є місцевою легендою. По-перше, він народився 17 листопада 1923 року – отож, дев’яносте літечко накували йому сиві зозулі! По-друге, він – фронтовик - авіаційний механік літаків-винищувачів з 1941-го по 1945-й. По-третє, він очолював місцеву середню школу в 1965 - 1984 роках! І, по-четверте, як повідомив мені сільський голова Михайло Скрипаль, він є останнім, із села

Кам’яного, ветераном війни 1941-1945 років. І кожна з цих життєвих повістей, не якась там рядова повістинка, а по-справжньому трудна і справжня. Не зважаючи на вік солідний, пам’ять він має відмінну, розповідає про своє життя барвисто і прецікаво, а ще з гумором та іронією: мовляв, може не згадати, що було вчора, іноді забувається й прізвище нинішнього Президента України, але всіх своїх бойових побратимів і командирів, їхні військові звання та звідки вони родом прекрасно пам’ятає і досі.

Народився Михайло Андрійович у Плішивці, що на Гадяччині, але це поруч з Кам’яним. У 1938-1941 роках навчався у Гадяцькій середній школі №2, і атестат про середню освіту отримав 20-го червня 1941-го, тобто за два дні до війни. Його відмінний документ про середню освіту і прекрасні знання з усіх предметів гарантували юнакові вступ до Ленінградської військово-морської медичної академії, звідки вже йому надійшов виклик з’явитися на екзамени 24 червня. Та в Гадяцькому військоматі Михайлові 22 червня пояснили: тепер його направляють навчатися до іншого училища, бо на війні потрібні в першу чергу грамотні військові технічні спеціалісти. Так він згодом і став курсантом Вовчанської військової школи авіаційних механіків винищувальної авіації. Як він згадує, що тоді в авіашколі начальствував полковник Красков, що навчали їх, зважаючи на події на фронтах, хоч і дуже прискорено, але ґрунтовно, а значить, – до сьомого поту і до кривавих мозолів. Першим бойовим завданням молодих механіків-авіаспеціалістів було замінити застарілі кулемети, встановлені на наших винищувачах І-16 («ішачках») на скорострільні кулемети Березіна калібром 12,7 мм. Далі – участь у жорстокій битві за Харків, під час якої практично вся наша авіація була втрачена. А скільки, як пригадує ветеран, загинуло льотчиків та «технарів», зовсім молодих хлопців, учорашніх шко­ля­рів! У зв’язку з цим при відступі під натиском перева­жаючих сил вермахту аж до Сталінграда всі авіаспе­ціалісти і льотний склад стали піхотинцями. Але вже в Сталінграді при переформуванні частин з усіх «технарів» авіації, які вже отримали безцінний бойовий досвід і яким вдалося уникнути оточення, в терміновому порядку сформували команду та направили її в Середню Азію в один із навчальних полків по підготовці льотного складу.

Проте вже в кінці жовтня 1941-го той полк терміново перебазували на Хімкінський аеродром, адже над Москвою нависла загроза оточення. Поступили на озброєння і нові крилаті машини – ЯК-7Б. Їх і почали терміново освоювати, щоб, як говорять, «знати на зубок», до гвинтика, до гаєчки. Незабаром почалася битва за Москву, у якій, як відомо, авіація відіграла надзвичайно важливу роль. Але вже тоді було добре зрозуміло, що грамотний механік і відповідно відмінно підготовлений до бою літак – це щонайменше половина успіху льотчика в бою. І доводилося тоді ставати механікам чарів­никами: на льодяному вітрі, коли пальці примерзали до металу, ремонтувати часто підручними засобами без необхідного устат­кування пошкоджені у бою літаки. Тут же, на Хімкінському аеродро­мі, довелося рядовому Тимошен­кові не раз бачити молоденького майора Василя Сталіна. Згадки про нього залишилися супереч­ливі: іноді був простим і душевним хлопцем, іноді його, як сина вождя прямо «аж заносило» на небеса, і він поводився, як боярин. А ще Василь, як згадував з усмішкою Михайло Андрійович, запам’ятав­ся, як страшенний пияк і гуляка: користуючись своїм особливим статусом, він жодній симпатичній жінці у спідниці і в погонах не давав проходу. Та всі його витівки, що межували, скажімо м’яко так, зі злочинами, зрозуміло, залишалися без покари. Та згадувалися потім усе життя не він, Василь Сталін, а Гриша Сіроштан, Коля Лінчевський, Вася Зінько, його бойові друзі-механіки літаків-винищувачів, льотчик Бойко Іван Йосипович, який збив не одного німецького «Хейнкеля». Так-так! Вони і досі залишилися для ветерана Гришею, Колею, Васею, молодими, живими і здоровими, а льотчик Бойко – таким же статним, з орлиним поглядом…

Згадував ветеран і польові аеродроми на Кубані, станиці Петропавловську, Курєновскую, перебазування літаків на нові аеродроми, під час яких траплялися і жорстокі повітряні бої. І доводилося тоді механікам виконувати ще й роботу стрілків-радистів, іноді гинути разом з екіпажем. Ніби й не на передовій щодня він був, а однак смерть про себе нагадувала і в очі заглядала. Ось за це й отримували авіамеханіки бойові нагороди.

У 1945-му групі найкращих авіамеханіків, у якій перебував і старший сержант Тимошенко, доручили важливу державну справу: на одному з аеродромів на Кубані проводити обслуговування крилатих машини особливих курсантів – югославів, які пізніше стали льотчиками югославської народної армії. Серед них був і племінник героя-керівника Югославії Броз Тіто. Михайлові він запам’ятався своєю простотою, душевністю, але водночас відчайдушною сміливістю. Проте згодом, коли між маршалами Сталіним і Тіто пробігла велика чорна кішка, він за це знайомство певний час побоювався, щоб не бути репресованим. Тоді це було справою звичайною. Тут, на Кубані, сержант Тимошенко і зустрів Перемогу. Але не тільки її.

Далі розповідь ветерана стала такою щемливою, що я подумав: скільки втратило теперішнє покоління, виховане на мильних серіалах про псевдолюбовійки… Михайло Андрійович з особливим почуттям згадував, як він познайомився зі своєю єдиною і незабутньою любов’ю свого життя – кубанською козачкою і красунею Фєоною Григорівною Бєлою. Зізнаюся, що розповідаючи мені про війну, він часто перепрошував, що, мовляв, уже не може згадати деякі дати, події, але цієї дати не забуде до смерті: 8 листопада 1947 року. У цей день він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Згодом, отримавши благословення її і його батьків та одружив­шись, вони, тепер уже вдвох із дружиною, служили в авіаційній частині в Лебедині, де він познайомився з бравим і толковим старшиною Павлом Луніним, теж фронтовиком, який згодом стане відомим педагогом і легендарним директором Лебединського педагогічного училища. Можливо, якраз і не обійшлося без його впливу, що сержант-понадстроковик Тимошенко теж захотів стати вчителем. У 1947-1949 роках було заочне навчання Михайла Тимошенка в Лебединському учительському інституті, потім вчителювання у різних школах району, знову заочне навчання, але вже в Сумському педінституті на філоло­гіч­ному факультеті, директорування у 1965-1984 роках у Кам’янській середній школі, куди його призначили наказом відділу освіти, вростання всією «кореневою системою» своєї безмежної душі в землю та історію села Кам’яне, заслужена шана та любов односельців, особливо шанобливе ставлення до нього доньки Надії та її чоловіка, сина Михайла та його дружини, онуків… І життя, мовляв, склалося, хоч і нелегко, та недаремно, лише страшенно шкода, що вже його Вічна Любов Фєона Григорівна – у засвітах та й старша їхня донька, на жаль, – теж… А це, згодьтеся, пережити непросто…

А ще, попрощавшись зі мною, поривався Михайло Андрійович провести мене до хатнього порога, та якось винувато перепросив, що, мовляв, вже тепер у нього не тільки пам’ять не та, а й ноги стали не тими, що були раніше, що тепер йому і бойові нагороди, яких на піджаку таки чимало, носити важко, що він дякує за увагу до нього. Якось тоді не знайшлося найпотрібніших слів, та тепер скажу: «Дорога Ви, наша, Велика Людино! Світ тримається не на політиках, не на тих, що при владі, не на доларові і багатстві, він тримається на таких, як Ви, на Вашій пам’яті. Живіть, дорогий Ви наш, до ста літ і більше при такій же ясній пам’яті, при такому доброму розумі і доброті! Залишайтеся ще довго, хоч Ви, єдиним представником, колись численних у Кам’яному, фронтовиків!»

 

Двоє Михайлів Тимошенків: першийдвадцятилітній, старший сержант авіаціїв 1943 році, другиймайже девяностолітній, останній ветеран війни с. Камяного 1941-1945 років, ветеран педагогічної праціу травні 2013 року.

Василь Пазинич, кор. тижневика «Будьмо разом».


Коментарі  

 
Месник
0 #1 Месник 14.05.2013, 20:01
Слава героям!
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91