нд.01192020

Михайло Петренко: 150-річчя від початку безсмертя

Михайло Петренко: 150-річчя від початку безсмертя«Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав?  

Я б землю покинув і в небо злітав…»

Для багатьох поколінь українців оця народна пісня – не просто улюблена. Вона ввійшла у золотий пісенний фонд і стала схожою на образ святого великомученика. Проте, як відомо, у неї є автор, який має безпосередню причетність до Лебедина. Це поет Михайло Петренко. І хоч його портрета ми, на жаль, не маємо, проте мальоване зображення цього чоловіка замінила створена ним безсмертна пісня.

Народився він, за твердженням його першого біографа А. Метлинського, 1817 року, очевидно, в Слов’янську. День і місяць народження – невідомі. Проте інших документів про місце і дату народження поета іще не виявлено. Не збереглися достовірні відомості і про матір поета та її соціальне походження. Навчався у Харківській гімназії. За твердженням Павла Грабовського юний Петренко належав до літгуртка Кореницького і славився там улаштуванням українських концертів. У 1837 році був зарахований студентом на юридичний факультет Імператорського Харківського університету, який закінчив у 1841 році. У цьому ж році він заявив про себе, як поет, у поетичному альманасі «Сніп», що видавався Олександром Корсуном, у тому числі й віршем «Недоля»(«Дивлюсь я на небо…»). Про його опубліковані твори дуже схвально відгукнувся у 1842 році в журналі «Маяк» критик Микола Тихорський. Він писав, що його твори – «…не самозванець поезія, а поезія справжня…», що це рівень Пушкіна і Лермонтова. І дійсно, своєрідне космічне світосприйняття, яке характерне для романтизму, найяскравіше виявилося саме в поезіях Петренка. Це була втеча від жорстокості земного буття та бездуховності суспільства, формою протесту, хоча й пасивного, проти самодержавства, кріпосництва, безправ’я народу. Вдруге його вірші були надру­ковані у літературній збірці «Молодик», яку підготував у 1843 році Іван Бецький. Де перебував і чим зай­мався Михайло Петренко після закінчення навчання аж до 1844 року, поки що невідомо. Деякі дослід­ники стверджують, що в цей час він учителював, хоча ніяких докумен­тальних підтверджень цієї версії не існує. У 1844 році поступає на службу до Харківської Палати кри­мінального суду і  Урядо­вим Сенатом затвер­джуєть­ся на посаді гу­бернського секретаря. Службові сходинки повели його стрімко вгору. У 1846-му його призначають на посаду столоначальника Харківської Палати кримінального суду та за «усєрдіє» він отримує чин Колезького секретаря. Проте вже в серпні 1847-го його переводять до Вовчанського повітового суду на посаду секретаря. Кар’єрне падіння Петренка співпало з розгромом Кирило-Мефодіївського братства. І таке різке пониження Петренка в посаді деякі краєзнавці, спираючись на записку київського генерал-губернатора Бібікова царю Миколі І, у якій згадуються імена Шевченка і Петренка, що вони писали твори українською мовою, трактують, як його покару реакціонерами за «українськість». Можливо, це просто збіг обставин, проте в такі збіги, які стосуються саме українських поетів, враховуючи реалії тих часів, особисто я не вірю. У 1848 році в «Южном русском зборнике» видавець А. Метлинський помістив вірші Михайла Петренка, додавши автобіографічну довідку про автора. У липні 1849 року М.М.Петренко взагалі отримує призначення на периферію губернії - до Лебедина, на посаду Повітового стряпчого(прокурора). Правда, в січні 1853-го йому надають звання Титу­лярного радника, яке давало право на особисте дворянство і отримання почесного громадянства його нащадкам.

У нашому місті він, за свідченнями краєзнавців початку 20-го ст., купив дерев’яний будинок поблизу Миколаївської церкви. Як стверджують ті ж краєзнавці, що в 1911 році онук поета Борис Миколайович продав цей будинок купцю Воскобойникову. 12 листопада 1992 року на ознаменування 175-ї річниці від дня народження поета місцеве літоб’єднання, душею якого протягом багатьох років є Володимир Дудченко,  встановило меморіальну дошку на цьому будинку по вулиці Щербакова, 4. Проте той факт, що народження його дітей зареєстроване в різних церквах міста, може побічно стверджувати, що Петренко міг і змінювати місце свого проживання. Якщо це й так, якщо на даному будинку меморіальна дошка є в деякій мірі і символічною, це аж ніяк не применшує її значення.

Меморіальна дошка на будинку, в якому проживав Михайло Петренко по вулиці Щербакова, 4 

Михайло Миколайович Петренко був одружений на дворянці Анні Євграфівні Миргородовій, мав п’ятьох дітей. Це підтверджують записи у відповідних метричних книгах: син Микола (1849) – реєстрація в метричній книзі Вознесенської церкви м. Лебедина, дочка Людмила (1851) – реєстрація в Георгіївській церкві м. Лебедина, дочка Варвара (1853) – реєстрація в Трьохсвятительській церкві м. Лебедина, дочка Марія (1855) – реєстрація в Трьохсвятительській церкві м. Лебедина, син Євграф (1857), згадка про це – в формулярному списку Михайла Петренка за 1858 рік. В цьому ж списку він подає наявність лише трьох дітей: Миколи, Марії, Євграфа. Отже, Людмила та Варвара до цього часу вже померли. До речі, праправнук Євграфа Михайловича – Олександр Євграфович Петренко у 2012 році видав дуже цікаве і солідне генеалого-біографічне дослідження про свого знаменитого предка – «Ідентифікація Петренка». Зауважу, що ця праця гідна праправнука Михайла Петренка! У ньому він спирається тільки на відомі і досліджені ним документи та піддає глибокому аналізу всі літературно-краєзнавчі матеріали про Михайла Петренка, які йо­му вдалося виявити.

Помер колезький асесор повітовий стряп­чий М.М. Петренко 25 грудня 1862 року соро­кап’яти­літнім від гарячки. У су­мсь­кому ар­хіві зна­ходяться за­пи­си з метричної книги Мико­лаївської церкви м. Лебедина, де зазначена саме ця дата смерті і похорон нашого земляка та формулярний список про його службу.

Після відспівування в Миколаївській церкві помер­лого поховали на приходському цвинтарі. Проте місцеві краєзнавці різних поколінь за свідченнями старожилів стверджували, що похований він все-таки на кладовищі біля Покровської церкви, бо на кладовищі біля Миколаївської церкви, у якій його хоч і відспівували,  у той час уже не хоронили. І хоча старожили у свій час навіть вказували могили, в одній з яких може бути похований Петренко, що ніби дехто бачив на одному з надгробків навіть його фотогра­фію, точне місце похо­вання поета, на жаль, невідоме, адже на початку лихих 1930-х багато надгробків і са­мих поховань з відомих усім причин було знище­но. Стверджувати на­пев­не ми можемо лише те, що прах вели­кого поета належить нашій лебединській землі і став нашою землею лебединською.

Як пише відомий журналіст Володимир П’янков, який у свій час занотував багато свід­чень старожилів, що в Лебедині постійно про­жи­вав Микола Михай­лович Петренко, який мав двох синів і доньку. Менший син Борис успад­кував від свого відомого діда любов до поезії та музики, став непоганим музикантом і вчителем. Учителював він у Гудимівці. Під час денікінської окупації  на вимогу місцевих властей очолити духовий оркестр Борис Миколайович відмовився виконати дане розпорядження. Про це навіть писали «Земские известия» від 6 серпня 1918 року. Був мобілізований до денікінської армії, але начебто  в знак протесту проти цього – покінчив з собою. Його дружина (мати відомої Наталії Борисівни Шептій-Петренко) після громадянської війни вчителювала в Тростянці. Але перед тим, як виїхати з Лебедина, відвезла до міської бібліотеки цілого воза рідкісних книг із сімейної книгозбірні. Частина з них, мабуть, належали ще Михайлові Петренкові. Наталія Борисівна, як правнучка поета, зробила великий вклад у встанов­лення біографічної істини свого прадіда, досліджувала архіви та стала автором численних публікацій про нього.

Факт нагородження Михайла Петренка бронзовою медаллю «В пам’ять війни 1853-1856 рр.» багато краєзнавців трактували як свідчення його участі в Кримській війні. Але в дійсності це не так. Цією пам’ятною медаллю із темної бронзи нагороджували також і цивільні чини, які не брали участі у війні.

Звісно, що, оспівану багатьма письменниками і «запротокольовану» деякими краєзнавцями, які іноді «дають лишку», зустріч Петренка і Шевченка у 1859 році в Лебедині так же багато-хто вважає поетичним домислом. Дійсно, цьому фактові немає документальних підтверджень. Проте давайте погодимось, що ймовірність такої зустрічі була досить високою. Дуже сумніваюся, щоб Петренко, займаючи таку посаду в повіті, не дізнався про приїзд Кобзаря до Лебедина і не хотів з ним зустрітися. Так само – й Шевченко. Тим паче, що творчість Михайла Миколайовича він знав. Навіть занотував до свого записника у 1848 році одну з редакцій вірша «Дивлюсь я на небо…» Вважаю, що й можливість зустрітися у них обох була. Ця думка обстоюється в нарисах краєзнавців П. Сапухіна, Г. Діброви, В. Дудченка, В. П’янкова та письменників Б. Ткаченка та В. Скакуна. Про це розповідає й роман П. Жура «Третя зустріч». Але згодьтеся, що задокументована реклама дружніх стосунків «госу­даревого» чиновника Петренка і опального Шевченка, хоч одним, хоч іншим, могла б принести повітовому стря­пчому лише неприємності. А за ним стояли не тільки служба, а ще й його сім’я, діти та їхнє майбутнє. Це теж кінець кінців можна зрозуміти. Знаю, що це звучить аж ніяк не по-науковому, але я теж схильний до думки: Шевченко і Петренко в Лебедині не могли не зустрітися! Приміром,  дехто з молодих початкуючих поетів у 1980-ті теж таємно зустрічався з опальним сумським поетом Миколою Даньком, за яким постійно стежило КДБ, дехто – з його побратимом, якому приписували «націоналізм», Йосипом Дудкою, проте ці зустрічі нітрохи не рекламував. Адже за них могли б легко й виключити з інституту. Таке життя!..

Можливі помилки в окремих біографічних деталях, у земних та небесних координатах, що траплялися в краєзнавчих дослідженнях про Михайла Петренка,  річ, звісно, дуже неприємна. Вони, як вибої на дорозі до істини. Проте без сумніву маємо напевне: на небозводі біографії міста Лебедина зірка цього поета-романтика є незгасною. Насамкінець: уклонимося низенько й різним поколінням краєзнавців, стараннями яких ім’я Михайла Петренка на Лебединщині ніколи не було забутим.

Василь Пазинич,  кор. тижневика «Будьмо разом»


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.