Михайло Петренко: 150-річчя від початку безсмертя

Михайло Петренко: 150-річчя від початку безсмертя«Дивлюсь я на небо – та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав?  

Я б землю покинув і в небо злітав…»

Для багатьох поколінь українців оця народна пісня – не просто улюблена. Вона ввійшла у золотий пісенний фонд і стала схожою на образ святого великомученика. Проте, як відомо, у неї є автор, який має безпосередню причетність до Лебедина. Це поет Михайло Петренко. І хоч його портрета ми, на жаль, не маємо, проте мальоване зображення цього чоловіка замінила створена ним безсмертна пісня.

Народився він, за твердженням його першого біографа А. Метлинського, 1817 року, очевидно, в Слов’янську. День і місяць народження – невідомі. Проте інших документів про місце і дату народження поета іще не виявлено. Не збереглися достовірні відомості і про матір поета та її соціальне походження. Навчався у Харківській гімназії. За твердженням Павла Грабовського юний Петренко належав до літгуртка Кореницького і славився там улаштуванням українських концертів. У 1837 році був зарахований студентом на юридичний факультет Імператорського Харківського університету, який закінчив у 1841 році. У цьому ж році він заявив про себе, як поет, у поетичному альманасі «Сніп», що видавався Олександром Корсуном, у тому числі й віршем «Недоля»(«Дивлюсь я на небо…»). Про його опубліковані твори дуже схвально відгукнувся у 1842 році в журналі «Маяк» критик Микола Тихорський. Він писав, що його твори – «…не самозванець поезія, а поезія справжня…», що це рівень Пушкіна і Лермонтова. І дійсно, своєрідне космічне світосприйняття, яке характерне для романтизму, найяскравіше виявилося саме в поезіях Петренка. Це була втеча від жорстокості земного буття та бездуховності суспільства, формою протесту, хоча й пасивного, проти самодержавства, кріпосництва, безправ’я народу. Вдруге його вірші були надру­ковані у літературній збірці «Молодик», яку підготував у 1843 році Іван Бецький. Де перебував і чим зай­мався Михайло Петренко після закінчення навчання аж до 1844 року, поки що невідомо. Деякі дослід­ники стверджують, що в цей час він учителював, хоча ніяких докумен­тальних підтверджень цієї версії не існує. У 1844 році поступає на службу до Харківської Палати кри­мінального суду і  Урядо­вим Сенатом затвер­джуєть­ся на посаді гу­бернського секретаря. Службові сходинки повели його стрімко вгору. У 1846-му його призначають на посаду столоначальника Харківської Палати кримінального суду та за «усєрдіє» він отримує чин Колезького секретаря. Проте вже в серпні 1847-го його переводять до Вовчанського повітового суду на посаду секретаря. Кар’єрне падіння Петренка співпало з розгромом Кирило-Мефодіївського братства. І таке різке пониження Петренка в посаді деякі краєзнавці, спираючись на записку київського генерал-губернатора Бібікова царю Миколі І, у якій згадуються імена Шевченка і Петренка, що вони писали твори українською мовою, трактують, як його покару реакціонерами за «українськість». Можливо, це просто збіг обставин, проте в такі збіги, які стосуються саме українських поетів, враховуючи реалії тих часів, особисто я не вірю. У 1848 році в «Южном русском зборнике» видавець А. Метлинський помістив вірші Михайла Петренка, додавши автобіографічну довідку про автора. У липні 1849 року М.М.Петренко взагалі отримує призначення на периферію губернії - до Лебедина, на посаду Повітового стряпчого(прокурора). Правда, в січні 1853-го йому надають звання Титу­лярного радника, яке давало право на особисте дворянство і отримання почесного громадянства його нащадкам.

У нашому місті він, за свідченнями краєзнавців початку 20-го ст., купив дерев’яний будинок поблизу Миколаївської церкви. Як стверджують ті ж краєзнавці, що в 1911 році онук поета Борис Миколайович продав цей будинок купцю Воскобойникову. 12 листопада 1992 року на ознаменування 175-ї річниці від дня народження поета місцеве літоб’єднання, душею якого протягом багатьох років є Володимир Дудченко,  встановило меморіальну дошку на цьому будинку по вулиці Щербакова, 4. Проте той факт, що народження його дітей зареєстроване в різних церквах міста, може побічно стверджувати, що Петренко міг і змінювати місце свого проживання. Якщо це й так, якщо на даному будинку меморіальна дошка є в деякій мірі і символічною, це аж ніяк не применшує її значення.

Меморіальна дошка на будинку, в якому проживав Михайло Петренко по вулиці Щербакова, 4 

Михайло Миколайович Петренко був одружений на дворянці Анні Євграфівні Миргородовій, мав п’ятьох дітей. Це підтверджують записи у відповідних метричних книгах: син Микола (1849) – реєстрація в метричній книзі Вознесенської церкви м. Лебедина, дочка Людмила (1851) – реєстрація в Георгіївській церкві м. Лебедина, дочка Варвара (1853) – реєстрація в Трьохсвятительській церкві м. Лебедина, дочка Марія (1855) – реєстрація в Трьохсвятительській церкві м. Лебедина, син Євграф (1857), згадка про це – в формулярному списку Михайла Петренка за 1858 рік. В цьому ж списку він подає наявність лише трьох дітей: Миколи, Марії, Євграфа. Отже, Людмила та Варвара до цього часу вже померли. До речі, праправнук Євграфа Михайловича – Олександр Євграфович Петренко у 2012 році видав дуже цікаве і солідне генеалого-біографічне дослідження про свого знаменитого предка – «Ідентифікація Петренка». Зауважу, що ця праця гідна праправнука Михайла Петренка! У ньому він спирається тільки на відомі і досліджені ним документи та піддає глибокому аналізу всі літературно-краєзнавчі матеріали про Михайла Петренка, які йо­му вдалося виявити.

Помер колезький асесор повітовий стряп­чий М.М. Петренко 25 грудня 1862 року соро­кап’яти­літнім від гарячки. У су­мсь­кому ар­хіві зна­ходяться за­пи­си з метричної книги Мико­лаївської церкви м. Лебедина, де зазначена саме ця дата смерті і похорон нашого земляка та формулярний список про його службу.

Після відспівування в Миколаївській церкві помер­лого поховали на приходському цвинтарі. Проте місцеві краєзнавці різних поколінь за свідченнями старожилів стверджували, що похований він все-таки на кладовищі біля Покровської церкви, бо на кладовищі біля Миколаївської церкви, у якій його хоч і відспівували,  у той час уже не хоронили. І хоча старожили у свій час навіть вказували могили, в одній з яких може бути похований Петренко, що ніби дехто бачив на одному з надгробків навіть його фотогра­фію, точне місце похо­вання поета, на жаль, невідоме, адже на початку лихих 1930-х багато надгробків і са­мих поховань з відомих усім причин було знище­но. Стверджувати на­пев­не ми можемо лише те, що прах вели­кого поета належить нашій лебединській землі і став нашою землею лебединською.

Як пише відомий журналіст Володимир П’янков, який у свій час занотував багато свід­чень старожилів, що в Лебедині постійно про­жи­вав Микола Михай­лович Петренко, який мав двох синів і доньку. Менший син Борис успад­кував від свого відомого діда любов до поезії та музики, став непоганим музикантом і вчителем. Учителював він у Гудимівці. Під час денікінської окупації  на вимогу місцевих властей очолити духовий оркестр Борис Миколайович відмовився виконати дане розпорядження. Про це навіть писали «Земские известия» від 6 серпня 1918 року. Був мобілізований до денікінської армії, але начебто  в знак протесту проти цього – покінчив з собою. Його дружина (мати відомої Наталії Борисівни Шептій-Петренко) після громадянської війни вчителювала в Тростянці. Але перед тим, як виїхати з Лебедина, відвезла до міської бібліотеки цілого воза рідкісних книг із сімейної книгозбірні. Частина з них, мабуть, належали ще Михайлові Петренкові. Наталія Борисівна, як правнучка поета, зробила великий вклад у встанов­лення біографічної істини свого прадіда, досліджувала архіви та стала автором численних публікацій про нього.

Факт нагородження Михайла Петренка бронзовою медаллю «В пам’ять війни 1853-1856 рр.» багато краєзнавців трактували як свідчення його участі в Кримській війні. Але в дійсності це не так. Цією пам’ятною медаллю із темної бронзи нагороджували також і цивільні чини, які не брали участі у війні.

Звісно, що, оспівану багатьма письменниками і «запротокольовану» деякими краєзнавцями, які іноді «дають лишку», зустріч Петренка і Шевченка у 1859 році в Лебедині так же багато-хто вважає поетичним домислом. Дійсно, цьому фактові немає документальних підтверджень. Проте давайте погодимось, що ймовірність такої зустрічі була досить високою. Дуже сумніваюся, щоб Петренко, займаючи таку посаду в повіті, не дізнався про приїзд Кобзаря до Лебедина і не хотів з ним зустрітися. Так само – й Шевченко. Тим паче, що творчість Михайла Миколайовича він знав. Навіть занотував до свого записника у 1848 році одну з редакцій вірша «Дивлюсь я на небо…» Вважаю, що й можливість зустрітися у них обох була. Ця думка обстоюється в нарисах краєзнавців П. Сапухіна, Г. Діброви, В. Дудченка, В. П’янкова та письменників Б. Ткаченка та В. Скакуна. Про це розповідає й роман П. Жура «Третя зустріч». Але згодьтеся, що задокументована реклама дружніх стосунків «госу­даревого» чиновника Петренка і опального Шевченка, хоч одним, хоч іншим, могла б принести повітовому стря­пчому лише неприємності. А за ним стояли не тільки служба, а ще й його сім’я, діти та їхнє майбутнє. Це теж кінець кінців можна зрозуміти. Знаю, що це звучить аж ніяк не по-науковому, але я теж схильний до думки: Шевченко і Петренко в Лебедині не могли не зустрітися! Приміром,  дехто з молодих початкуючих поетів у 1980-ті теж таємно зустрічався з опальним сумським поетом Миколою Даньком, за яким постійно стежило КДБ, дехто – з його побратимом, якому приписували «націоналізм», Йосипом Дудкою, проте ці зустрічі нітрохи не рекламував. Адже за них могли б легко й виключити з інституту. Таке життя!..

Можливі помилки в окремих біографічних деталях, у земних та небесних координатах, що траплялися в краєзнавчих дослідженнях про Михайла Петренка,  річ, звісно, дуже неприємна. Вони, як вибої на дорозі до істини. Проте без сумніву маємо напевне: на небозводі біографії міста Лебедина зірка цього поета-романтика є незгасною. Насамкінець: уклонимося низенько й різним поколінням краєзнавців, стараннями яких ім’я Михайла Петренка на Лебединщині ніколи не було забутим.

Василь Пазинич,  кор. тижневика «Будьмо разом»