вт.04232019

Історичний лікнеп вулиці імені «воїнів-інтернаціоналістів»4

Історичний лікнеп вулиці імені «воїнів-інтернаціоналістів»Термін «воїни-інтернаціоналісти» був первісно пов’язаний із діяльністю т. зв. більшовицьких «червоноармійських інтербригад», які діяли при встановленні радянської влади, зокрема в Україні в 1918-20 рр. До їх особового складу входили переважно китайці, монголи, угорці, чехи, латиші, австрійці. Вони показали себе особливо надійними при  широкомасштабних репресіях у містах, при придушенні численних селянських повстань та робітничих виступів. Із них формувалися знамениті ЧОНи («части особого назначения»), загороджувальні загони та спеціальні підрозділи  ЧК. Китайцям, приміром, доручали масові розстріли заручників, а латиші та монголи складали особисту охорону більшовицьких вождів.

Згадаємо й Інтернаціональні бригади з кадрових офіцерів РСЧА, що воювали на боці республіканського уряду Іспанії у 1936–1939 рр. Вони мали фальшиві документи і видавали себе за добровольців. У нинішнього ж покоління слова «воїни-інтернаціоналісти» асоціюються з «Афганською» війною. Насправді, за сім десятиліть свого існування СРСР провів 46 війн та бойових операцій по всій земній кулі, які й проводилися під гаслами так званого «пролетарського інтернаціоналізму». Пригадаємо «надання інтернаціональної допомоги» СРСР в Китаї (1946-50), в Кореї (1950-53), в Угорщині (1956 р.), у Польщі (1956), в Лаосі (1960-70), у В’єтнамі (1961-74), на Кубі (1962-63), в Єгипті (1962-75), в Ємені (1962-69), в Алжирі (1962-64), у Сирії (1967-73), у Чехословаччині (1968 р.), в Ефіопії (1977-79), в Камбоджі (1979), у Бангладеш (1972-73), у Мозамбіку (1967-69,75-79), в Анголі (1975-79), в Афганістані (з 1979 року) і т. д. І вся ця допомога надавалася на прохання широкого спектру режимів, варто їм було лишень заявити, що вони лояльні до СРСР. Той же у свою чергу називав їх «прогресивними», «антиімперіалістичними», «антифеодальними», «соціалістичними», «народно-визвольними». До прогресивних друзів СРСР, що отримували мільйони доларів допомоги, належав також президент Бокасса з Центрально-Африканської Республіки, з яким під час візиту до Москви у 1970-х виціловувався Леонід Брєжнєв. Згодом виявилося, що Бокасса був канібалом  і йому на обід подавали смажене людське м’ясо. Термін «інтернаціональний обов’язок» – іще один пропагандистський трюк для своїх громадян, що використовувало керівництво СРСР, вводячи свої війська для придушення народних повстань проти комуністичних урядів, або для забезпечення приходу до влади «потрібних» лідерів. Не здивуємося, якщо не сьогодні-завтра пропаганда РФ назве й своїх кадрових офіцерів - «відпускників-добровольців», що приїхали після «закупів у російських воєнторгах» на Донбас,  також воїнами-інтернаціоналістами.

Украй ганебним проявом «інтернаціональної допомоги оплотом соціалізму» стала майже 10-річна війна СРСР проти Афганістану. Не будемо давати характеристику тій війні, адже для цього потрібно довго ворушити зовнішню політику СРСР та розглядати тогочасну міжнародну обстановку. Багато колишніх «афганців» нині говорять про неї, як про політичну авантюру, яка забрала життя десятків тисяч, понівечивши долі сотень тисяч людей, та вибила політико-економічний фундамент з-під СРСР. Втрати Союзу, за різними оцінками, становили від 17 до 50 тисяч солдатів, афганські – від півтора мільйона до двох мільйонів, більшість із яких були мирними жителями. За офіційною статистикою, за час бойових дій на території Афганістану потрапило в полон та пропало безвісти 417 військовослужбовців, із яких 130 вдалося визволити до іще виведення радянських військ із Афганістану.  Багато хто з наших солдатів пристрастився там до наркотиків. Під час тієї кривавиці спритники при великих погонах налагодили до Союзу поставки тієї зарази. Відомі випадки, коли одні солдати, оточені моджахедами, щоб не потрапити в полон, підривали себе гранатами, окремі інші ж – добровільно переходили на бік моджахедів і потім брали участь у бойових діях проти Радянської Армії. За розповідями очевидців, було там усе: і справжнє бойове побратимство, і героїзм, і боягузтво, і продажність, і мародерство, і «дідівщина», і випадки, коли під час бою молоді солдати стріляли своїм «дідам» у спину, помщаючись за знущання, і випадки, коли офіцери ховалися за спини солдатів, і знищення мирних жителів. На війні як на війні. Міністерство оборони СРСР намагалося, аби через Афганістан пройшло якомога більше радянських солдатів, щоб вони отримали безцінний бойовий досвід, щоб стали «інтернаціоналістами»  А вбиті, поранені, каліки та морально травмовані з понівеченими долями – це, на думку тодішніх високих чинів, лише побічний наслідок того бойового досвіду. Згідно з офіційними даними Міністерства оборони колишнього СРСР, крізь пекельне афганське горнило пройшло 546.255 радянських громадян, у т. ч. більше 160.000 українців. Тобто майже кожний четвертий воїн-«афганець» був українцем! Цим і тоді вирішувався широкий політичний спектр питань. Та нехай читач сам зробить із цього факту відповідні висновки. Нашого цвіту полягло в Афганістані понад 3 тис. осіб. 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8 тис. українців, із них 4.687 повернулися додому інвалідами. Серед 72 осіб, удостоєних за роки «Афганської» війни звання Героя Радянського Союзу, 11 є українцями. Це теж цікавий факт для роздумів.

Іще ІІ З’їзд народних депутатів СРСР у грудні 1989 р. дав політичну оцінку введенню радянських військ до Афганістану. У відповідній постанові з’їзду декларувалося, що вторгнення СРСР до Афганістану заслуговує політичного й морального осуду, а сама «Афганська» війна оголошувалася злочинною. Та в розумінні народу вина комуністичних перестарків із Кремля за цю розв’язану агресію автоматично не падала на «воїнів-афганців», яких на цю війну направили. Це була чергова солдатська трагедія: по суті, вони вкотре стали для Москви «гарматним м’ясом». Радянські солдати й сержанти, прапорщики й офіцери ступали на афганську землю без комплексу завойовників. Із пелюшок потрапивши в жорна радянської ідеологічної машини і вийшовши з неї, вони чесно виконували свій військовий обов’язок і свято вірили в офіційні теревені, що начебто захищають високі інтереси Батьківщини, виконують інтернаціональний обов’язок перед дружнім афганським народом. Простий солдат завжди воює за Вітчизну, не задумуючись про те, що вона насправді може виявитися злою мачухою. Не одному з них іще за Союзу в чиновницьких кабінетах було сказано: «Я тебе в Афганістан не посилав!»

Попри те, що незалежна Україна визнала війну Радянського Союзу проти Афганістану агресивною, вона заявила, що вояків-українців, котрі брали в ній участь, напризволяще не кине і все одно прирівнює їх до учасників бойових дій, як «осіб, що виконували бойові завдання по захисту Батьківщини». Також було вирішено, що пам’ятники учасникам тієї війни не підпадають під дію законів про декомунізацію. На тій кривавиці побували й наші земляки-лебединці. Усього в «Афганській» війні взяли участь 144 земляки-лебединці, із них містян – 86, жителів сіл – 58. На їхню честь одна із вулиць Лебедина отримала назву Воїнів-інтернаціоналістів. 8 травня 2007 р. в Лебедині відбулася церемонія відкриття пам’ятика «Прощавай, зброє!» на вшанування пам’яті 13 загиблих на «Афганській» війні земляків. Серед них: молодший сержант Батютенко Леонід Петрович, рядова медичної служби Комісарова Тетяна Павлівна, гвардії рядовий Трофименко Володимир Олександрович. Усі вони посмертно нагороджені орденами Червоної Зірки. Після ухвалення пакету законів про декомунізацію та згідно з рекомендаціями Українського інституту національної пам’яті, постало питання про перейменування вулиці Воїнів-інтернаціоналістів у м. Лебедині. Проте міська топонімічна комісія вирішила не перейменовувати вулицю Воїнів-інтернаціоналістів, більше того, вона прийняла ухвалу про перейменування трьох вулиць міста в пам’ять про загиблих земляків – «воїнів-афганців».

Пам’ятник загиблим землякам, воїнам Афганської війни (1979—1989 рр.) "Прощавай, зброє!" у Лебедині

Трофименко Володимир Олександрович народився 27 травня 1962 р. в Лебедині. Після закінчення Лебединської СШ №3 оволодів професією меліоратора широкого профілю в Лебединському  ПТУ № 4 та працював на заводі. 11 листопада 1980 р. був призваний Лебединським РВК Сумської області на строкову службу. Одразу був направлений до Прибалтійського навчального центру (м. Ганджунай), де навчався за спеціальністю механік-водій БМД (бойової машини десанту). 5 травня 1981 р. рядового Трофименка направили в Афганістан (район Гардеза) на посаду старшого механіка-водія до 56-ї гвардійської десантно-штурмової бригади. 19 травня 1982 р. колону бойових машин, яка поверталася після виконання бойового завдання в пункт дислокації, обстріляли моджахеди. Екіпаж БМД Володимира Трофименка одразу вступив із ними в бій, проте підірвався на міні. Так наш земляк став «вантажем 200». Він похований у Лебедині на Троїцькому кладовищі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22.09.1982 р. за мужність і відвагу гвардії рядовий Трофименко Володимир Олександрович нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Розпорядженням міського голови м. Лебедина О. М. Бакликова від 19 лютого цього року вулиця Кірова перейменована на вулицю Володимира Трофименка.

Батютенко Леонід Петрович народився 25 травня 1963 р. в с. Чупахівці Охтирського району Сумської області. Через деякий час сім’я переїхала до Лебедина. Закінчив Лебединську СШ № 1. 20 жовтня 1981 р. був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил СССР. Пройшов курс військової підготовки з ведення бойових дій у гірській місцевості по спеціальності стрілець і був направлений до Афганістану помічником гранатометника десантно-штурмової групи прикордонних військ в\ч 2066. Неодноразово молодший сержант Батютенко брав участь у бойових операціях, показав себе мужнім, рішучим, хоробрим воїном. Загинув 13 грудня 1982 р. під час відбиття нападу моджахедів на їхній підрозділ. Похований у м. Лебедині на Мироносицькому кладовищі. Указом Президії Верховної Ради СРСР за мужність і героїзм молодший сержант Батютенко Леонід Петрович нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Розпорядженням міського голови м. Лебедина О. М. Бакликова від 19 лютого цього року вулиця Щорса, на якій свого часу жили батьки воїна, перейменована на вулицю Леоніда Батютенка.

Комісарова Тетяна Павлівна народилася 21 лютого 1964 р. в Лебедині. Після закінчення  Лебединської восьмирічної школи №4 навчалася в Лебединському медичному училищі. Від 1982 р. працювала в Сумській обласній лікарні. На «Афганську» війну пішла добровільно по комсомольській путівці. У 1985 р. була призвана на військову службу Сумським ОГВК і направлена до Афганістану в 1138-й військовий інфекційний шпиталь (м. Кундуз). Працювала в ньому медичною. До кінця свого передчасно обірваного життя добросовісно й сумлінно виконувала професійні і службові обов’язки. Коли в радянських військових частинах спалахнула епідемія інфекційного гепатиту, вона заразилася цією небезпечною хворобою, від якої й померла 17 січня 1987 року. Похована у м. Лебедині на Мироносицькому кладовищі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 08.12.1988 р. за мужність і відвагу гвардії рядова Комісарова Тетяна Павлівна нагороджена орденом Червоної Зірки (посмертно). Розпорядженням міського голови м. Лебедина О. М. Бакликова від 19 лютого цього року вулиця Крупської перейменована на вулицю Тетяни Комісарової.

Наостанок додамо, що під час Революції Гідності існувала Афганська сотня, що багато колишніх «афганців» стали на захист України при вторгненні РФ на Донбас і стали там Героями, але вже війни за свою землю.

Володимир Кравченко, заступник голови міської топонімічної комісії, історик-краєзнавець,

Григорій Олефіренко, краєзнавець.

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.