сб.03252017

Микола Хвильовий: «Геть від Москви! Дайош Європу!»

Микола Хвильовий: «Геть від Москви! Дайош Європу!»Наш земляк Микола Хвильовий (справжнє ім’я: Микола Григорович Фітільов) – видатний український прозаїк, поет, публіцист, один із основоположників післяреволюційної української прози, який у лихих 1920-х та початку 1930-х простодушно намагався поєднати непоєднуване - щире національне та комуністичне. Народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту на Харківщині (нині місто, райцентр Сумської області) у родині вчителів. Його батько походив із дрібних дворян і був у повсякденні, як писав сам Хвильовий, «в высшей степени безалаберным человеком» і п’яницею. Він розмовляв виключно російською, не вживаючи «малоросійське нарєчіє». Саме завдяки цій обставині  хлопець «рано перечитав російських класиків, добре познайомився із зарубіжними». Але, як стверджує на основі маловідомих документів Р. Крушельницький, дослідник життєпису Миколи Хвильового, що  біологічним батьком Миколи був не Фітільов, а заможний селянин із-під Охтирки Дмитро Дорош. Микола з юних літ знав особу справжнього батька, не цурався його, але й не розголошував цього таємного підспідку своєї біографії.  Дмитро Дорош походив із козаків, тому згодом друзі Миколи Хвильового вбачали в цьому пояснення багатьох справді козацьких рис його характеру. Микола мав брата Олександра і трьох сестер. 1904 року батьки розлучилися, і Микола залишився із матір’ю Єлизаветою Тарасенко, донькою Івана Тарасенка, бухгалтера маєтків Кеніґа.

Учився Миколка у тій же початковій школі в селі Калантаєві, де вчителювала його мати, а згодом у Богодухівській гімназії, яку одначе не закінчив. Проте ґрунтовну освіту здобував наполегливою самоосвітою. Підлітком мандрував у пошуках заробітків Донбасом і півднем України. Пізніше працював слюсарем у ремісничій школі, писарем у канцелярії волосної управи села Рублівка (1911–1916) (нині с. Велика Рублівка Котелевського району Полтавської обл.), брав участь у роботі місцевої «Просвіти». У 1916 році успішно склав екстерном іспити за повний курс гімназії і пішов добровольцем на війну. Саме на фронтах Першої світової війни, в окопах, серед солдатської маси Микола став прихильником більшовицьких ідей. За словами Дмитра Донцова, «його душею заволоділа романтика комунізму». Був одним із організаторів повстанського загону, створеного наприкінці 1918-го на Харківщині, який воював проти гетьманців, німців, петлюрівців, білогвардійців. У квітні 1919-го вступив до КП(б)У. Цього ж року Микола Фітільов узяв шлюб із учителькою Катериною Гащенко, яка народила йому дочку Іраїду. Та цей союз швидко розпався.

На початку 1921 року Микола Фітільов подався до Харкова, де став працювати слюсарем на заводі. Незабаром побрався з Юлією Уманцевою, яка мала дочку Любу від першого шлюбу.  У тодішній  радянській столиці України він дебютував як поет, почав активно друкуватися в газетах і журналах, видав того ж року збірки віршів «В електричний вік» та «Молодість». У 1922-му вийшла збірка віршів «Досвітні симфонії», а в 1923-му – знакова для всієї української радянської прози  книжка «Сині етюди». 1924 року побачила світ книга новел та оповідань «Осінь». Микола Хвильовий також активно заявив про себе як один із організаторів українського літературно-художнього життя та засновник багатьох тогочасних літературних організацій: «Гарт» (1923), «Урбіно» (1924), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1926), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) (1927), «Проліт-фронт» (1930).

У 1920-ті роки Хвильовий повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації», виступав проти русифікаційного розвитку української радянської культури. У 1925-му він опублікував книгу памфлетів під назвою «Камо грядеши?», а в 1926 році – «Думки проти течії». Того ж року в журналі «ВАПЛІТЕ» надрукував серію памфлетів «Апологети писаризму». Своєрідним продовженням цих памфлетів стала знаменита стаття «Україна чи Малоросія?», яка однак за життя автора так і не з’явилася в друці.

У цих творах автор висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву та орієнтуватися на «психологічну Європу»: «Європа - це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це - Європа грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу». Микола Хвильовий намагався розтлумачити зміст висунутих ним закликів і гасел («Геть від Москви!», «До психологічної Європи», «Азіатський ренесанс»), пояснював опонентам, що зовсім не закликає до розриву політичного і економічного союзу із Радянською Росією. Із позицією Хвильового солідаризувались українські націонал-комуністи, літературна група «неокласиків» на чолі з Миколою Зеровим та широкі кола національно свідомої української інтелігенції. Однак дискусія набрала політичного звучання, тож культурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 року Йосип Сталін порівняв виступи Хвильового з культивуванням антиросійських настроїв в Україні. Лист став сигналом для гострої критики письменника з боку московського та республіканського керівництва. Це одразу й зробили у промовах та статтях Л. Каганович, В. Чубар, Г. Петровський, А. Хвиля. Останній у статті «Марні надії ворогів» цинічно заявляв: «…або ми, комун. партія поведемо за собою весь процес витворення (…) української культури, або (…) нас перехлюпне, заллє націоналістичний потік і бажання, настирливе домагання українських фашистів…» Разом із О. Шумським і М. Волобуєвим Микола Хвильовий був потрактований як провідний ідеолог однієї з течій «націонал-ухильництва» всередині КП(б)У – «хвильовізму», «шумськізму» і «волобуєвщини».

Влітку 1926 року в розпал літературної дискусії М. Хвильовий опублікував першу частину роману «Вальдшнепи», в якому виведено образ партійного переродженця та обивателя, і де його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби, порушують болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, осмислюючи непрості уроки революції.  Проте саме ці роздуми були піддані нищівній критиці. Незважаючи на це, Хвильовий пристрасно заперечував, так зване, масове мистецтво, його профанацію та зведення до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики, наголошував на необхідності позбутися залежності від «російського диригента», адже для більшості тогочасних літераторів було властиве намагання копіювати готові форми й художні засоби російської літератури. Хвильовий вважав таке копіювання раболіпством, яке ніколи не дасть справді високохудожніх творів. Другу частину роману «Вальдшнепи», що вийшла друком у журналі ВАПЛІТЕ 1927 року – конфіскували.

Радянській владі такі погляди Хвильового та його побратимів були ворожими, і вона почала ліквідовувати літературні організації. Намагаючись урятувати існування ВАПЛІТЕ, 1927 року Хвильовий разом із письменниками Яловим і Досвітнім виступив у пресі із покаянним листом.  Одначе, влада не повірила в його щирість, і в тому ж році працівники ГПУ (госудаствєнноє політічєскоє управлєніє) завели на нього справу та почали за ним стеження.  Добре розуміючи, що його, наче вовка на полюванні, обклали червоними прапорцями, у січні 1928 року в листі до газети «Комуніст» Хвильовий вимушено засудив своє гасло «Геть від Москви!». Та це вже не зіграло ніякої ролі, адже Генеральний секретар ЦК КПУ(б) Станіслав Косіор того ж року висловився про Хвильового однозначно: «Хвильовий - це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне». Після цього Хвильовий, зрозумівши, що українізація в Україні, хоча й нещира та зрівноважена антиукраїнською політикою, була для радянської влади лише вимушеним «заграванням» із масами, що тепер настає жорстокий розворот у протилежний бік, спробував писати, дотримуючись «партійної лінії», проте побачив, що він уже ізольований від літературного життя. У 1933-му письменник побував на Полтавщині, де на власні очі бачив трагедію Голодомору, із цієї подорожі повернувся фізично й морально розбитим. 3 травня 1933-го він подався на Охтирщину до рідного батька Дмитра Дороша, та того вже не застав живим. 13 травня 1933-го на знак протесту проти дій радянської влади в Україні Хвильовий пострілом із револьвера покінчив життя самогубством. Це сталося в Харківському Будинку письменників «Слово». Його рання трагічна смерть була не проявом слабодухості, а все ж протестом, яким він безхитрісно хотів зупинити лавину репресій, що вже почалася. Його кончина стала символом краху ідеології українського національного комунізму та кінця українського національного відродження 1920–30-х років. Тепер уже всім стало зрозуміло, що поєднати щире виявлення національного духу та комуністичних ідей неможливо в принципі. Твори Хвильового та його ім’я залишалися забороненими аж до останніх років існування радянської влади в Україні. Його ідеї про незалежність України та про її європейський вибір і сьогодні є надзвичайно актуальними. Вулиці, названі на честь видатного письменника, існують у багатьох населених пунктах України, у тому числі і в Лебедині (це колишня вулиця Фрунзе). Читач, певно, добре розуміє, що глибший розгляд творчості цього непересічного письменника не є темою даної статті.

Володимир Кравченко,

заступник голови

міської топонімічної комісії,

історик-краєзнавець,

Григорій ОЛЕФІРЕНКО,

краєзнавець.

Loading...


Коментарі  

 
???
#1 ??? 09.03.2017, 15:07
«Геть вiд Москви! Дайош Європу!»

Яке красномовне гасло! Все ж «дайош» - це росiйська мова. От i виходить, що без росiйської мови од Росiї навiть не втекти? А по-друге, хто вам повинен ту Європу «дати»? Невже до вас так i не дiйшло, шановнi лебединськi iнтелектуали, що Європу не «дають», до неї входять як рiвнi до рiвних! А не як жебраки з простягнутою рукою. А ви ж iї навiть не просто випрошуєте, а вимагаєте як примхлива дитина кетю!
До речi, пане Кравченко, ви не помiтили, що Хвильовий поряд з Гете назвав i Маркса? Того самого, якого ви проклинали. Щось тут не гра: або ви – не щирий патрiот, або у Хвильового з цим були проблеми…

I ще: волаючи своє "дайош", ви чомусь забуваєте, що для культурної Європи "нацiоналiст" - це лайка, а не привiд для гордощiв.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Яндекс.Метрика Лучшие сайты Сумщины