пн.11202017

«Вогненний» штурман Терентій Дремлюга

«Вогненний» штурман Терентій ДремлюгаНашого земляка льотчика бомбардувальної авіації Терентія Дремлюгу однополчани за героїчний вчинок, здійснений ним 26 січня 1945 року, прозвали «вогненним» штурманом. Так хто ж він такий – Терентій Дремлюга? Архівні джерела про нього повідомляють, що народився він 5 липня 1922 року в селі Топчії Лебединського повіту Харківської губернії (нині відноситься до Калюжнянської сільради). Корені його родоводу, за споминами самого Терентія Петровича, знаходилися в хуторі Дремлюги, що поважно розкинувся неподалік Лебедина, і був заснований, очевидно, в останній чверті  17-го ст. козаком Дремлюгою. Нині він у адміністративному віданні Будильської сільради. У 1864 році це поселення мало офіційну назву «хутор казацкий Дремлюгинъ при озере Муховатом». Там і звікували його прабатьки.

Батькова ж доля розпорядилася так, аби той провів життя у сусідніх Топчіях. У 1938 році Терентій став членом ВЛКСМ. На службу до РСЧА був призваний Лебединським РВК 1 травня 1940 року. Перед війною закінчив авіаційну штурманську школу в Мелітополі. Потім для вдосконалення штурманської вправності був направлений на навчання до Саратова, а опісля – на Урал. На фронт потрапив у жовтні 1942-го. Восени 1943 року під час виконання бойового завдання отримав поранення. На початку 1945-го лейтенант Дремлюга – старший штурман 6-го бомбардувального авіаційного полку 326-ї бомбардувальної авіаційної Тарнопольської дивізії 3-ї повітряної армії 1-го Прибалтійського фронту. 26 січня 1945 року в складі екіпажу Ту-2, що входив до групи бомбардувальників, брав участь у нанесенні бомбового удару по порту Лібава. Під час виконання бойової задачі їхню групу атакували ворожі винищувачі. Уцілілі екіпажі, які повернулися після виконання завдання, засвідчили своєму командуванню, що літак, який вів Первушин, згорів разом з екіпажем, а палаючий бомбардувальник Трифонова та Дремлюги здійснив таран: їхній Ту-2 (№25) врізався в колону ворожої техніки, і пілоти при цьому вціліти не могли. Насправді льотчику Трифонову та штурману Дремлюзі вдалося вижити. У тому повітряному бою стрільці їхнього бомбардувальника ст. сержант Ахмет Нагуманов (башкир) та мол. сержант Михайло Кічігін (мордвин), підбивши ворожий винищувач, загинули, а командир екіпажу ст. лейтенант Веніамін Трифонов (росіянин) та старший штурман лейтенант Терентій Дремлюга (українець) буквально за якусь там хвилю до падіння своєї крилатої машини катапультувалися з неї, скерувавши її на скупчення ворожої сили і техніки.

Льотчик-штурман лейтенант Терентій Дремлюга.

Фото орієнтовно 1944 року

Літописець 6-го бомбардувального авіаційного полку 326-ї бомбардувальної авіаційної Тарнопольської дивізії, штурман екіпажу цього ж авіаполку, що згодом став Берлінським та ордена Кутузова, полковник Борис Маслєнніков у своїй книзі «Труженики фронтового неба» (документальные повести и очерки. - Новосибирск: Новосибирское книжное издательство, 2005) розповів про обставини подвигу та врятування Трифонова і Дремлюги. Пропонуємо дуже стислі витяги із розповіді автора (повний її варіант можна знайти в Інтернеті). «Прошло больше недели после этого, трагического для двух экипажей полка, боевого вылета. Об экипаже Трифонова никаких известий не было. Кроме, впрочем, одного: подтверждения наземными войсками еще одного подвига «огненного» экипажа – огнем своих пулеметов в своем последнем воздушном бою его стрелки сбили один из «фоккеров», атаковавших уже пылающий, устремленный к порту Либава, бомбардировщик. Вражеский истребитель упал на нашей территории вблизи линии фронта. На очередном построении полка память погибших боевых товарищей была почтена коротким траурным митингом и минутой молчания. А в адрес родных каждого из погибших командование полка послало скорбное извещение. В 1975 году, на встрече ветеранов полка в городе наших шефов Иваново по случаю 30-летия Победы неожиданно появились, естественно считавшиеся погибшими, командир героического экипажа Трифонов и его штурман Дремлюга. Оказалось, что чудом спасшиеся тогда, 26 января 1945 года, они попали в плен, затем вернулись на Родину. А через три года после этой встречи они оба вновь повстречались с однополчанами по случаю 40-летнего юбилея полка. Встреча проходила в том самом литовском городе Шяуляе, с аэродрома которого они в последний раз взлетели в небо Прибалтики на бомбардировщике Ту-2 (номер 25) более тридцати трех лет назад. Невозможно передать словами их переживание и волнение, когда в сопровождении тоже взволнованных фронтовых друзей приблизились они к Стене Памяти полка и среди знакомых-презнакомых фамилий погибших в боях однополчан со слезами на глазах прочитали на мраморе свои: л-т Дремлюга Т.П., ст. л-т Трифонов В.М. За такие героические подвиги даже погибшие летчики удостаивались, как правило, звания Героя Советского Союза, но подвиг наших отважных однополчан Терентия Петровича Дремлюги, Вениамина Михайловича Трифонова вообще не был отмечен никакой государственной наградой. Может, потому, что кто-то, где-то, когда-то посчитал, что остаться живым в такой передряге на грани жизни и смерти и есть самая высокая награда…»

І лише після зустрічі однополчан у 1975 році про подвиг екіпажу бомбардувальника Ту-2 (№25) повідомили періодичні видання. У тому ж році це зробив журнал ЦК ВЛКСМ «Молодой коммунист» (№5, с.33), у 1979 році – балашовська газета «Патриот» (березень) та обласна уфимська газета «Ленинец» (08.09.1983) (обидві газети – РСФСР-івські), у 1985 році – лебединська районна газета «Будівник комунізму» (23.12), у 1987 році – сумська обласна газета «Ленінська правда» (07.10) та деякі інші. У всіх цих статтях зазначалося, що льотчик і штурман після звершення героїчного вчинку залишилися живими. Проте автори статей помовкували про те, що за свій подвиг члени екіпажу ніякої нагороди не отримали. Лише 6 березня 1985 року Терентій Петрович був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Правда, тоді такі ордени до чергового ювілею Перемоги вручали всім учасникам бойових дій. Щоб ліквідувати жорстоку несправедливість, Спілка ветеранів 6-го бомбардувального авіаполку, в якому воювали  старший лейтенант Трифонов В.М. та лейтенант Дремлюга Т.П., неодноразово вносила аргументоване клопотання перед Президією Верховної Ради Радянського Союзу про присвоєння цим мужнім льотчикам звання Героя Радянського Союзу. Свою відмову цей всевладний орган пояснював тим, що для цього йому бракує документальних матеріалів про здійснення ними героїчного вчинку, а головне те, що двомісячне перебування пілотів у німецькому полоні категорично виключає право на отримання ними високих титулів. Можливо, перестраховуючись іще в 1945-му, адже льотчики могли потрапити в полон, командування полку не поспішило із поданням на присвоєння їм звань Героя. Може, воно й було зроблене, але його «загальмували» «особісти», натрапивши при опитуванні піхотинців із передньої лінії оборони на тих, які бачили, як  льотчики палаючого бомбардувальника, що згодом врізався в колону техніки в порту, викинулися з нього майже перед його падінням із парашутами. А раз так, то, значить, на думку «особістів», вони рятували свої власні шкури, а це вже на подвиг не схоже і нагородженню не підлягає. Ось якби вони загинули під час тарану, чи застрелилися, щоб не потрапити в полон, то тоді б ця справа виглядала зовсім по-іншому. Хіба ж тих «особістів» та згодом членів Президії ВР СРСР хвилювало те, за яких обставин молоді пілоти потрапили в полон, як вони там себе поводили, що честі своєї офіцерської не посоромили і Батьківщини не продавали?

Вчитель української мови та літератури Терентій Дремлюга. Початок 1980-х

Про свого прадіда Терентія Дремлюгу також розповів у збірнику «Слобожанські дзвони Перемоги» (Харків-2013, ХОДА, департамент науки та освіти) учень Вільшанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, що на Харківщині, Олексій Лебединський за сприяння вчительки української мови цієї ж школи Лебединської К.О. Він повідомив ряд подробиць його подвигу, які, певно, стали сімейними переказами. Коли командир палаючого бомбардувальника прийняв рішення про катапультування екіпажу, то згідно з особливістю конструкції кабіни Ту-2 для пілотів мусив це зробити спершу сам льотчик, потім – штурман, а вже опісля – стрілець-радист та стрілець. Правда, на той час обидва стрільці вже загинули. Штурман допоміг катапультуватися командиру, адже той уже не міг самостійно залишити кабіну. І перед тим, як самому покинути літак, що знаходився на висоті всього лише 400-500 м, він направив його пологе падіння на скупчення ворожої техніки в порту. Приземлившись у ліску, лейтенант Дремлюга вирішив спочатку знайти командира. І таки знайшов його у такому ж стані, в якому перебував і сам. Той зазнав сильних опіків та був вкрай виснаженим. Згодом до цього додалося ще й обмороження. Товариші стали пробиратися до лінії фронту. Та за чотири доби їх, що вже почали періодично втрачати свідомість, зовсім знесилених від ран і голоду, виявила і взяла в полон одна з німецьких пошукових команд. У полоні бойові побратими трималися мужньо та стійко. Гітлерівці, спочатку полоняників підлікувавши, почали схиляти до співробітництва, то підсилаючи до них офіцерів із «Русской освободительной армии» генерала Власова, то завдаючи їм безпощадних побоїв. Зрозумівши, що льотчики на зрадництво не підуть, нескорених відправили до одного з концтаборів, який знаходився в західній частині Німеччини. У таборі смерті Трифонов і Дремлюга пробули до квітня місяця, а потім їх звільнили американські війська. Після того, як американці видали радянському командуванню звільнених льотчиків, на них чекав  спеціальний «фільтраційний» табір. У ньому пілотів дуже довго перевіряли «особісти». Десятки разів вивірялася кожна деталь, кожна дрібниця, з’ясовувалося, чи не здалися вони в полон за власною волею, чи не співпрацювали з нацистами, чи не були завербовані німецькою або американською розвідкою. Після скрупульозної і виснажливої «фільтрації» на благонадійність льотчики отримали документи і припис повертатися не на місце служби, тобто до свого полку, а як колишні військовополонені – до місць свого проживання на Батьківщині. Звісно, це було образливо для них, але «особливий відділ», враховуючи те, що потрапили вони в полон лише наприкінці війни, мабуть, вважав своє рішення стосовно колишніх полонених офіцерів навпаки, дуже гуманним. Зауважимо, що тогочасні «фільтрації» у подібних випадках часто закінчувалися більш печально для «фільтрованих», приміром, присвоєнням їм звань «ворогів народу» і Колимою. Старший лейтенант Трифонов В.М. повернувся до Чебоксар, а лейтенант Дремлюга Т.П. – на рідну Лебединщину в хутір Топчії. Звісно, вдома їх ніхто вже й не сподівався побачити живими, адже іще в лютому 1945-го їхні родини отримали на них похоронки. Так вони на довгі роки втратили зв’язок із однополчанами, хоча один одного і свого фронтового братерства ніколи не забували. Після війни Терентій Петрович, закінчивши Лебединський учительський інститут, працював учителем рідної мови та директором восьмирічної школи у с. Річки Білопільського району Сумської області. Згодом він заочно закінчив філфак Сумського педагогічного інституту.  Після закриття цієї школи у 1978 році, продовжив учителювати у тих же Річках, але в іншій школі – середній, до 1985 року.

Нещодавно його колишній молодший колега та заступник директора тодішньої Річківської середньої школи, а нині пенсіонер, уродженець с. Будилка Лебединського району Володимир Петрович Рева, який почав працювати з ним у 1974 році, люб’язно розповів нам, що педагогом та керівником його старший товариш був неперевершеним. Школярі його дуже любили і шанували. Повідуючи йому при нагоді про свою фронтову молодість та про бомбардування порту Лібава 26 січня 1945-го, ніколи не висловлював жалю про те, що його за ту справу не нагородили. Мовляв, не за нагороди ж воювали, та й на війні доволі несправедливості траплялося – і тут уже нічого не вдієш. А на журналістів, що зрідка писали про нього, за те, що не висвітлювали всієї правди, не ображався – заборонено їм було тоді це робити, та й якби хто й відважився це зробити – цензура б не пропустила. Утім, зарекомендував він себе людиною дуже скромною і своїми воєнними подвигами ніколи не хизувався. А ще Терентій Петрович та його дружина, вчителька математики Ганна Петрівна, виховали двох чудових доньок, і серед його онуків є й учителі рідної мови. У середині 1970-х Терентій Дремлюга та Веніамін Трифонов гостювали один у одного вдома. Відійшов у вічність наш земляк у 2008 році. Похований на сільському цвинтарі у Річках.

Надгробок на могилі «вогняного» штурмана Дремлюги

Радянська влада його героїчного вчинку через чорну пляму полону на ньому не відзначила.  Влада в уже незалежній Україні та й ми, простолюдини, на жаль, свого часу не наполягли на відновленні справедливості стосовно цієї людини, адже та війна між Німеччиною та СРСР із перших днів незалежності почала набувати для України абрисів аж ніяк не Великої Вітчизняної, а просто німецько-радянської. Та на скрижалях військової слави ім’я Терентія Дремлюги, від плоті і крові свого народу, з козацького роду, вписане досить помітними літерами. Саме завдяки таким справжнім героям, часто належно не поцінованим та які затим після своїх героїчних вчинків цього особливо й не прагнули, Україна та й, власне кажучи, імперії, до яких вона входила, витримували грізні урагани часу.

Автор ідеї статті - Михайло Білковський, директор Гудиміської ЗОШ.

Автори статті - Ігор Білоножко, методист відділу освіти Лебединської РДА, вчитель історії,

Василь Пазинич, член Національної спілки письменників України.

Ця творча група висловлює особливу подяку директору Річківської ЗОШ І-ІІІ ст. Білопільського району Олені Коломієць – за надання фотографій Дремлюги Т. П., колишньому вчителю школи Володимиру Реві – за згадки про нього, всьому колективу школи – за збереження пам’яті про нашого земляка.


Коментарі  

 
???
#1 ??? 22.06.2017, 14:56
"ст. сержант Ахмет Нагуманов (башкир) та мол. сержант Михайло Кічігін (мордвин), підбивши ворожий винищувач, загинули, а командир екіпажу ст. лейтенант Веніамін Трифонов (росіянин) та старший штурман лейтенант Терентій Дремлюга (українець)"

Хоч вiрте, хоч нi, але коли я ходив до школи (якраз в той час, коли Терентiй Дремлюга працював вчителем), нi я, i нiхто з моїх ооднокласникiв навiть гадки не мав (i не задумувався), хто з нас якої нацiональностi. Ми оцiнювали одне одного за iншими властивостями.
А зараз, значить, пiшла ось яка астролябiя...
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91