чт.08172017

Довга дорога до щастя

Довга дорога до щастяДоброго дня, редколегія газети «Будьмо разом» і, зокрема, сторінки «Між нами, жінками». Якось вийшов на ваш сайт. Чому? Бо ж Лебедин – моя мала батьківщина. Рідне містечко залишив більше чотирьох десятиліть тому. Часто навідувався до нього, до рідних, друзів. Тепер не маю такої можливості, адже підводить здоров’я. Тому ностальгія за рідним краєм, рідною землею не полишає мене.

Сьогодні я звертаюся до вас з іншою метою. Прочитав у сторінці «Між нами, жінками» матеріал-сповідь, в якому чоловік лише через десятки років, коли втратив дружину назавжди, покаявся у  своєму байдужому ставленні до неї. У мене історія протилежна: мої дружини байдуже ставилися до мене. Можливо, комусь вона буде повчальною. Та все по порядку.

…Я, молодий і завзятий, прибув до курортного містечка на березі Азовського моря відразу по закінченню профтехучилища. Душа відчувала піднесення. Відразу ж знайшов роботу, адже мав рідкісну професію столяра-червонодеревщика. Згодом став користуватися авторитетом спочатку в будівельній організації, а згодом – і серед населення, адже в той час люди будувалися, робили ремонти. І мистецьки послати підлогу, зробити вишуканий паркан із візерунками, оформити оригінально балкон та різні інші речі з деревини – то було справою моїх рук. Заробітки мав високі, тому незабаром купив квартиру. Завидний наречений! Отож дівчата липли до мене – одна від одної краща!

І я нарешті зробив свій вибір. Холостяцьке життя позаду, тепер не варто думати, де б пообідати чи повечеряти, бо, відверто скажу, мені завжди за роботою ніколи було братися за кухарську справу. Покладав усі надії на дружину. Однак згодом став помічати, що не дуже вона сповнена натхнення та ентузіазму створювати затишок у квартирі та готувати страви для чоловіка. Все казала: «Давай підемо до ресторану, скуштуємо щось смачненьке, екзотичне!» А ще частіше став помічати у квартирі сліди господарювання моєї тещі Антоніни Іванівни. Поки я на роботі, вона прибіжить із згорточком із пиріжками чи каструлею борщу, прибере в кімнатах, випере речі, щось законсервує. А що ж дружина? Їй би до кінотеатру чи цирку сходити, прогулятися набережною, поспілкуватися з друзями, позасмагати під сонцем. Так, і це потрібно. Однак не можна перетворювати життя у суцільне гуляння. «Любий», - зазначала вона на мої зауваження, - життя так швидко проходить, тому не треба відмовлятися від його принад». Я з нею пого­джувався, але ж просив, поки я заробляю гроші (і в позаробочий час теж), щоб дбала про затишок у нашій оселі. Та де там! Коли приходив пізно ввечері стомлений, дружини вдома іноді ще не було, а мене зустрічав порожній холодильник і неприбрана квартира.

Якось мені запропонували поїхати у від­рядження в одну із країн колишньої соціалістичної співдружності. Дружина погодилася на цю поїздку. Поки я допомагав будівельникам дружньої держави (а це більше чотирьох років), моя Ірина встигла… вийти заміж. Коли повернувся до свого міста, зустрів мене напарник по роботі і повідомив цю «новину». Зайшовши в свою квартиру, дійсно побачив свою дружину з іншим чоловіком та малятком на руках, але не моїм. Ось так. Коментарі, як кажуть, зайві.

Я не став заливати горе горілкою, як дехто це робить у подібних ситуаціях. Набравшись сили, волі і витримки, продовжував жити і працювати. А ще взяв розлучення.

Одного разу на дні народженні мого друга його дружина познайомила мене з її далекою родичкою. Мої душевні рани від попереднього шлюбу трішки зажили, тому вирішив зустрічатися з цією жіночкою, яка пережила тяжке горе – втрату чоловіка. Вона певний час була самотньою, тому я подумав, що все пережите нами обома стане об’єднуючою ниточкою. Незабаром запропонував Алі одружитися. Вона погодилася.

Моя нова дружина працювала вихователькою дитячого садочка. Сподівався, що її турбота про чужих дітей згодом переросте у турботу про власних спільних малят. Однак Аля не поспішала народжувати їх. Рік біг за роком, я все чекав поповнення в родині. Однак замість цього дружина стала призвичаюватися до спиртного. Та згодом я зрозумів, що вона ним захоплювалася й до нашого одруження, проте стримувалася. А потім пішло-поїхало. Її все тягнуло в компанії, а звідти, траплялося, я приносив додому дружину на своїх плечах. Ранком вона обіцяла, що таке більше не повториться. Я все рідше погоджувався відвідувати різні заходи, пов’язані із застіллям. А ось Аля бігла на них із задоволенням, навіть забувши, що в неї є чоловік. Звідти її привозили, приводили. Що робити? Запропонував їй полікуватися від алкоголізму, а вона мені – розлучення.

Час поспішав уперед, а я все холостякував, як кажуть у народі, зашпори ніяк не відходили. Взагалі вирішив: куплю нову квартиру, машину і житиму сам, навіщо мені зайвий клопіт. Але ж я ще був молодим: лише 35 років. Чоловік у розквіті сил.

Одного разу зайшов до нового магазину. Очі розбігаються від товару, не можу зорієнтуватися. Придивляюся, що купити. Аж раптом продавчиня-консультант: «Молодий чоловіче, можливо, Вам допомогти зорієнтуватися?» Вона чемно  пояснила, що скільки коштує, підібрала продукти. Я, скупившись, подякував, а по дорозі додому чомусь думав про неї – чорняву симпатичну жіночку з ямочками на щоках. Щось у її голосі було таке утаємничене, бо притягувало до себе. Тому через два дні я знову заїхав до того ж магазину. Ми познайомилися ближче. Внутрішньо відчував, що я Галинці (так звали жінку) теж не байдужий. Згодом запросив її в кіно. Наші зустрічі переросли в кохання. Однак я не поспішав освідчуватися, просити руки і серця. Вирішив: час підкаже, коли це зробити. Два роки дозволили впізнати і характер, і звички, і уподобання Галинки. А потому ми й поєднали свої долі. І не помилилися. У злагоді, взаєморозумінні, взаємопідтримці прожили вже біля трьох десятиліть. Виростили двох доньок, дали їм освіту, діждалися онуків. Галинка стала моїм щастям. Довго я шукав його і, дякуючи долі, знайшов.

P.S. У переважній більшості розлучення між подружжям трапляються через пияцтво, зраду, негідну поведінку чоловіка. Але ж і дружини бувають різними. Так, як у моєму випадку. Тож раджу молодим людям: ніколи не поспішайте до загсу, придивіться одне до одного, щоб потім не страждали ви самі, а, перш за все, спільні діти.

З повагою ваш земляк,

читач сайту www.Lebedinpress.com.ua

Віктор М., Херсонська область.

Loading...


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91