сб.12162017

Мане

МанеПісля зимової сесії, навчаючись у виші, я приїхала до батьків на канікули. Ми повечеряли, погомоніли і вирішили раніше лягти спати. За столом засидівся лише тато. Я підійшла. Він малював. У нього дуже добре виходило змальовувати предмети, непогано виходили пейзажі. Малював олівцями. Найбільше любив малювати простим олівцем. До мого тата природа була дуже прихильною: він умів будувати будинки, вправно працював на землі, вирощував сади; міг пошити чоботи (був сином чоботаря), незважаючи на те, що обіймав відповідальні посади.

На аркуші паперу була намальована гвинтівка (він змалював її із книги), а під гвинтівкою – дві мальви. «Що це?» - запитала. – «Бачиш, сьогодні такий день, коли Мане повинен відчути, що я пам’ятаю його». – «Який Мане?» - «Художник Мане», - відповів батько. – «Ти хочеш сказати, що бачив художника Мане?» - перепитала я. – «А як же, як осьо тебе..» - «І який же він із себе?» - прилипла я до стільця. – «Високий, сутулуватий, з довгообразим лицем, з печальними очима і по-жіночому красивими руками музиканта або художника». Спати мені розхотілось. «Ти хочеш сказати, що знав Едуарда Мане?» - «Нє-а, я знав лише одного Мане – Альошу Маневича. Мане – це його прізвисько. І в тому, що я зараз живий, є і його заслуга».

Тато не часто згадував війну, говорив, що до смерті товаришів, однополчан і, взагалі, людей звикнути неможливо. Можливо лише міцно стиснути зуби, щоб не заволати на весь білий світ від болю утрат, та, міцно стиснувши кулаки, йти далі і гнати непроханих чужинців зі свої землі.

Про себе він скромно говорив: «Я – рядовий армії, пройшов війну від дзвінка до дзвінка». І це – правда, але на грудях цього рядового бійця багато медалей: «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За взяття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною в 1941-1945 р.р.» та інші, а також вища нагорода держави – Орден Вітчизняної війни І ступеня.

Служив він у 13-й залізнично-шляховій бригаді інженерних військ 3-го Білоруського фронту. Вони відбудовували пошкоджені залізничні колії, мости, а коли було необхідно, - і підривали їх. Це про таких, як він, говорили: «Сапер помиляється лише один раз». У цю бригаду входили такі ж відчайдухи і сміливці, як і мій батько. Виконували найскладніші завдання, не шкодуючи ні сил, ні свого життя. Тому і була нагороджена вся бригада орденом Олександра Невського.

Так от, узимку 1941 року «прибився» до них хлопчина. Правда, цей хлопчина всього на чотири роки був молодшим за тата. Яким чином «прибився», тато не уточнював. Мане, так його назвали, навчався у Ленінградському художньому училищі. Але вирішив, що навчання можна буде продовжити і після перемоги. І все ж правдами і неправдами добився відправки на фронт. Тож у свої дев’ятнадцять років взяв тендітними руками важку солдатську зброю. Мане був шульгою, але і з-під його лівої руки виходили неперевершені портрети однополчан. А малював він завжди і скрізь. Малював огризком олівця, вуглиною на клаптиках паперу, цеглинах і навіть на снігу.

До батька Мане «прикипів» душею. Тато, в свою чергу, як міг, оберігав його, якщо це, взагалі, можна було зробити в умовах війни.

Це трапилось під Москвою в 1942 році. Після одного із важких боїв було багато загиблих і поранених. Серед них і мій батько, Іван Олександрович. І запам’ятав він лише те, що довго лежав на снігу (а морози були люті). Сніг танув під ним. І, провалюючись у темряву, йому здавалося, що на цьому місці, де сніг розтанув і капала його кров, розквітають мальви, як у мами під вікном. А далі відчував, що його кудись тягнуть. Оговтався він у шпиталі.

Зліва від нього лежав блідий, знекровлений Мане. Права рука забинтована, а ліва була набагато коротша. І тоді тато дізнався, що це він дотіг його до шпиталю. Був теж поранений, а ліву руку відморозив, і врятувати її не змогли – ампутували кисть. Коли Мане розплющив очі, тато закричав на нього: «Як же тепер ти будеш малювати?!» - «Я навчусь писати правою». «А малювати якою?» - не вгамовувався батько. «Картини не малюють, а пишуть, - усміхнувся Мане, - я ж даю слово, що навчусь це робити правою. Добре те, що ти живий», - додав він.

Тоді батько мовив: «Таких як я, багато, а талановитих художників одиниці…» На його очі навернулись сльози.

Вони ішли на поправку. Батько і далі міг воювати. А Мане з іншими комісованими відправляли подалі від лінії фронту.

На подвір’ї вони попрощались. Батько дивився, як від’їжджає машина. Мане махав йому правицею. Але раптом сталось несподіване: за кількасот метрів машина злетіла в повітря. І тоді тато, глянувши на небо, надривно закричав, а потім поклявся: по-перше, воювати за двох,

по-друге, навчитись малювати. Сказав – і злякався. Що стосується першого – тато точно знав, що виконає, а от друге – він же ніколи не тримав пензля в руках…

Коли моєму батькові вручали медаль «За оборону Москви», він сказав: «Це і твоя медаль, Мане». Побратими його зрозуміли.

Найтяжче своє поранення тато дістав у бою під Кенігсбергом, його там і ушпиталили. І вже сюди до нього долетіла звістка про кінець війни і світлу Перемогу.

Додому, в своє село, повернувся не одразу, а аж у 1947 році, бо ще відбудовував народне господарство. Роботи було багато – не вистачало ні дня,

ні ночі. А ще ж треба було навчитись малювати. Він і пензлика зробив (сам зметикував), були і фарби якісь поганенькі. Але справа з місця не зрушила: і пензлик не той, і руки не такі…І тоді тато взяв простого олівця і почав малювати все, що його оточувало. Вийшло! Людей малювати не пробував, бо запам’ятав, що портрети і картини пишуть. А він так – просто малював.

Свою оповідь я почала з епіграфа. Це слова пісні, яка лунала ще й тоді, коли мій тато був живий. Почувши цю пісню вперше, він сказав: «Це – про Альошу…»

Надія КОСОЛАП,

м.Лебедин.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91