чт.09212017

«Тепер мій дім - Ліван»

«Тепер мій дім - Ліван»Олена Демченко, випускниця  Лебединського педагогічного училища, яка здобула професію соціального педагога із правом викладання англійської та французької  мов. Роботи за фахом на батьківщині не знайшла. На жаль. А ось Лівану знадобилися її знання, її працьовитість. Тож яким чином ця тендітна молода дівчина стала громадянкою цієї держави на Близькому Сході? Як склалася її доля там, далеко від рідної землі? Про це й поведемо розмову на сторінках тижневика «Будьмо разом».

- Олено, яким чином Ваш шлях проліг у Ліван? Що спонукало залишити рідний край?

- Сьогодні я з острахом пригадую той час. 2003-ій рік. Я маю диплом педагога. А ось зарплату за кожен місяць роботи в одному з дитячих садочків м.Сум, де мешкала наша родина, отримувала мізерну. Якраз на той час (уже 2004-ий) ми зазнали великої втрати – раптово помер глава родини і наш татко Ігор Григорович, якому тільки – но виповнилося 42 роки. В сім’ї розпач, біль, нестатки. Моя мама Наталія Іванівна, пра­цівниця дитсадочка, теж одержувала мізер­ну зарплату. Сестричці Каті всього 15. Я подумала, що треба шукати роботу, яка б давала достаток у дім, треба допомагати мамі. На той час моя подружка проживала і працювала в Лівані. Дізнавшись про нашу ситуацію, вона й запросила мене до себе, аби допомогти. Ось тоді-то й проліг мій життєвий шлях до цієї далекої від Сумщини країни.

- І Ви залишилися там назавжди?

- У Лівані нас, чотирьох дівчат із Сум, прийняли добре. Відразу знайшлася робота. Мені було 19, здавалося, відкривалися нові горизонти. Якось мене познайомили з ліванським юнаком Джо. Чемний, привітний, охочий у всьому допомогти, підтримати. І в душі зародилося кохання. Було страшнувато, але в той же час серце підказувало: це твоя доля. Джо проявив неабияку увагу до мене. Він мав намір одружитися зі мною, однак не міг піти проти волі батьків. А ті вважали, що йому ще рано заводити сім’ю, адже за їхніми близькосхідними традиціями, юнак має одружуватися після 30. Джо бідкався, а я сказала йому, що теж не піду проти волі його батьків. Ось тоді прийняла рішення повернутися в Суми. Та наше спілкування продовжилося через соціальні мережі. І ось одного разу він повідомив: батьки дали благословення. А через кілька днів я зустрічала його в Сумах. Він, піднесений, щасливий, попросив благословення і в моєї мами. Тож погожої літньої днини 2006 року працівники одного із загсів обласного центру уклали  шлюб українки Олени і ліванця Джо. Потім він поїхав, адже на нього чекала робота. Я мала поїхати дещо пізніше. Раптом у Лівані – війна. Це стало на заваді наших поїздок одне до одного. Згодом все стихло, владналося – і наша сім’я стала єдиним цілим.

- А яка зараз обстановка в Лівані? Адже поряд неспокійна Сирія, Ізраїль із напруженими стосунками із Палестиною.

- Нормальна. Я б сказала – спокійна. Щоправда, певний тиск від Сирії відчувається, бо звідти прибуває чимало біженців. Але керівництво Лівану справляється з цією проблемою.

- Олено, Вам до душі жити в цій державі?

- Так. Я б сказала – комфортно.

- З’ясуйте чому?

- Я маю чудову родину. Ми, дякуючи працелюбності чоловіка (в свій час він не стидався виконувати чисто робітничу нелегку справу – гравірував алмази у ювелірному магазині, що вимагало майстерності, зусиль, відповідальності, точності), живемо в просторій, облаштованій по-сучасному квартирі, маємо двох гарненьких синочків – дев’ятирічного Марка і чотирирічного Джо (названий на честь тата), які навчаються в школі. А ще маємо – стабільну роботу, достатній прибуток у дім, можливість з’їздити  за кордон. Коли я приїхала до Лівану уже в якості дружини Джо, мене привітно й тепло зустріли його батьки (до цього вони мене навіть не бачили). Згодом мама (свекруха) Айда допомагала мені няньчити хлопчиків. Зараз вона проживає з нами і підтримує мене у всіх домашніх клопотах. Поважають мене і родичі чоловіка. Я не почуваюся тут чужою. Ліванці дуже цінують сім’ю. Вона не закрита для рідних, друзів. Ми часто, особливо на свята, збираємося разом - всі близькі родичі.

- Якщо не  секрет, де Ви працюєте?

- Не секрет. Начальником охорони у Канадському посольстві у Республіці Ліван. Поскільки я досконало знаю англійську і французьку мови (вивчила й розмовну арабську), мене із задоволенням взяли сюди на роботу, причому дуже відповідальну. Тут нині працює й мій чоловік - водієм. Тепер він у моєму підпорядкуванні на роботі, а вдома – я у його підпорядкуванні (Посміхається - ред.). В Лівані така стала традиція: чоловік – глава родини, а дружина має слухати його у всьому. Але в нашій родині Джо сприймає й мою думку й іноді погоджується з нею. Скажімо, коли в  нас народився перший синочок, я попросила чоловіка дати дитині слов’янське ім’я. Він погодився, і ми дійшли спільної думки: назвали Марком.

- Ви звиклися до ліванських традицій? А чи впроваджуєте в життя своєї сім’ї українські?

- Так, оскільки живеш із тим народом, то, я вважаю, треба шанувати його традиції. Мій чоловік – християнин-католик, свекруха – православна християнка. Мої діти знають молитву «Отче наш». Старший вже непогано розмовляє російською мовою, меншого навчаю їй. Чоловік трішки володіє російською на черзі - українська. Ми завжди святкуємо Великдень. Я печу Паски - і всі разом смакуємо ними. На Різдво готую й українські, й ліванські страви. Відзначаємо Новий рік і за Григоріанським календарем, і за мусульманським, день народження Пророка Мухаммеда, курбан-байрам, два головних національних свя­та – День Незалежності (22 лис­топада), День мучеників (6 травня) – в пам’ять страчених лівійських патріотів турками-османами в 1916 році.

- Як зазначають офіційні джерела, Ліван в арабському світі має найвищий рівень писемності населення.

- Так. Країна сама по собі дуже маленька – площею 10 452 кв.км, як м.Суми, але має 7 університетів – найбільше в арабському світі. Це провідний центр журналістики і друкарської справи. Газети, що виходять у Бейруті, називають «парламентом арабського світу», бо висвітлюють проблеми, що хвилюють усіх. Країна має 15 національних бібліотек. Найбільші з них – депозитарних документів ООН та Американського університету. Здобувати освіту маленькі ліванці розпочинають із трирічного віку (ігрова форма). Освіта має кілька рівнів, на зразок нашої: початкова – 5 років, середня – 7, вища – 3 роки, професійна – 4. До речі, професійна готує працівників технічних професій. Медики і вчителі, культпрацівники там не навчаються. Вони закінчують тільки університети. Зазначу, що найбагатші люди у Лівані – лікарі. Причому, вони мають прекрасні умови праці. Адже медицина у Лівані дорога. Університетська освіта відкриває широкі можливості, але вона теж дуже дорога.

Нині наші дітки навчаються в 3 і 9-класах. Школа платна. За рік за обох ми витрачаємо десь 8-9 тисяч доларів. Форму і книги купуємо безпосередньо в школі, а не в торгових точках. Такий порядок. Причому кожна ланка школи має свою форму. В різних школах вона різна, не повторюється. Це імідж школи. У молодших і середніх школярів форма більш строга, у старших – розкута.

- У Вас уже, певно, чимало друзів у Лівані?

- Не зовсім багато, але є. Найближчі друзі – це мої колеги.

- А серед тих, хто так, як і Ви, приїхали до Лівану – чи то попрацювати, чи на постійне місце проживання – із країн колишнього Союзу, із слов’янських держав?

- Зовсім небагато. Я з ними просто приятелюю. Це перукарі, продавці, манікюрниці.

- Олено, Ви звиклися до особливостей арабського світу. Менталітети арабів і українців – діаметрально протилежні...

- Звиклася. Пройшли вже роки. Поряд була підтримка люблячих рідних, тому й легко звикалося. Ліванці – відкриті люди, довіряють одне-одному – і мені це подобається в них.

- Де саме Ви мешкаєте?

- На початку нашого сімейного життя проживали в центрі столиці Лівану – Бейруті, а зараз – у його передмісті, адже там придбали квартиру. Бейрут – красиве, впорядковане місто, з рівними дорогами. Тут проводиться чимало різних фестивалів, свят, від того місто розцвітає різнобарв’ям. А ще чистота довкола. Сміття не валяється, як у Сумах, Лебедині. Місця для нього відповідно обладнані, причому йде розподіл його на фракції: папір – окремо, скло – окремо і т.д.

- Ваше ліванське прізвище Суккар. Ви не цікавилися, що воно означає?

- Ви, певно, відчули у вимові співзвуччя зі словом цукор. Отож, воно й означає цукор, а мені від того приємно.

- Ви звикли до цілорічного літа, не сумуєте за зимою?

- Відверто скажу: не люблю зиму. Тому ліванське літо - це чудово! А якщо вже схочеться торкнутися зими, сім’єю вирушаємо в гори, а там зимно.

- Як Ви відпочиваєте?

- Час у нас спресований. Сім’я, робота (причому, неспокійна) потребують чимало часу. Тому, щоб хоч кілька хвилин перепочити, разом збираємося  на відкритій великій веранді, звідки відкривається красивий краєвид, що милує погляд і зігріває душу. А ще вибираємося до Середземного моря – це найкращий відпочинок.

- Ви пригощаєте ліванських родичів українськими стравами?

- Звичайно ж. Борщ, вареники, пельмені, різноманітні салати, особливо олів’є, із крабових паличок, шуба із червоною рибою (оселедців там немає в продажу) - ось те, що полюбляють мої ліванські родичі. Коли вони мають намір завітати до нас, завжди замовляють ці страви.

- А які страви готують ліванці?

- Вони в основному із зелені, оливкової олії, лимонів і лимонного та гранатового соку. Використовують для них телятину, рис. Споживають і свинину, але вона в дефіциті. Я теж уже навчилася готувати ліванські страви.

- Звісно, Вам хочеться привезти гостинці своїм рідним в Україну. Це можливо?

- Так. Я привожу одяг, взуття з натуральної сировини. Синтетика в Лівані не використовується для їх пошиття, адже це не гігієнічно для тіла у спекотну погоду. Тому хочу, щоб мої рідні в Україні теж ходили в комфортному одязі. Зазначу, що в Лівані існують знижки на товари – від 30 до 90 відсотків. От і вибираємо, де дешевше купити. Але цей товар ніяк не гірший від того, що має початкову ціну.

- Нашу Україну знають у Лівані?

- Знають, адже українці мешкають тут. Особливо приваблюють ліванських юнаків українські дівчата. Інтереси і України, і українців я намагаюся відстоювати. Гідність – перш за все. Вмію й за себе постояти.

- Ваша душа часто лине в Україну, додому?

- Тепер мій дім – Ліван. Тут моя сім’я, улюб­лена робота, комфорт. На жаль, в Ук­раї­ні простий народ виживає, а ось у Лівані живе розміреним життям. А ще в Україні чимало грубих, нечемних людей, відсутні елементар­ні правила спілкування.  В Лівані люди ввічливі, завжди прийдуть на допомогу. В Україні така форма спілкування зустрічається рідко. Вочевидь, причина тому – прогалини у вихованні школярів, молоді, а ще – економічна криза, безробіття…

- А чи є безробіття в Лівані?

- Тут живуть за принципом: хочеш працювати – роботу завжди знайдеш.

- Олено, хто із земляків в Україні залишив у Вас найглибший слід? Найчастіше кого згадуєте?

- За рідними сумую. Найглибший слід залишили мої дорогі бабуся Катерина Олексіївна Демченко, яка працювала викладачем у Лебединському педагогічному училищі і змусила мене вивчити англійську і французьку мови (я ж тепер чогось варта у цьому житті!), мама Наталія Іванівна, яка проживає в Сумах і працює вчителем фізкультури в одному з дитсадків, сестричка Катя – співробітниця діагностичного центру обласного центру. Моя душа завжди лине до них. Я з нетерпінням чекаю їх у гості. Коли приїжджають, це для мене щастя, радість, піднесення. Ми часто спілкуємося у соцмережах.

Своєму становленню, як особистості, завдячую викладачам Лебединського пед­училища, зокрема Олександру Яковичу Некипілому, який наполегливо навчав мене французькій мові, Вікторії Володимирівні Криворукій, яка штудіювала зі мною англійську. Як все це знадобилося в житті! Часто згадую однокурсників, особливо милу мою подругу Юлію Чебану (Стрижакову), яка завжди виручала, допомагала, підтримує зі мною спілкування й досі. Чимало в мене друзів і в Сумах. Коли на душі млосно, думкою, звісно ж, лину й до них.

- Олено, дякуємо Вам за спілкування, за цікаву розповідь про Ліван, який так далеко від України. Сподіваємося, читачі тижневика «Будьмо разом» із задоволенням прочитали це інтерв’ю. А Вам бажаємо доброго здоров’я, затишку й бла­гополуччя в родині. І не забувайте зем­лю, де Ви народились і виросли. Хай Вам щастить у всьому.

Інтернет-міст організувала і провела

Надія Солодовник.


Коментарі  

 
Гість-2
#5 Гість-2 02.09.2017, 15:27
Цитую ???:
Цитую Гість:
Рівняння в математиці, а це скоріш філософія. А якщо розв'язку не існує, порожня множина, іншими словами, тоді як?


Тодi мовою агресора це називається "словоблудие".


Мовою кацапів назва цієї статті "Теперь мой дом за перебриком".
Цитата | Скарга
 
 
???
#4 ??? 02.09.2017, 09:08
Цитую Гість:
Рівняння в математиці, а це скоріш філософія. А якщо розв'язку не існує, порожня множина, іншими словами, тоді як?


Тодi мовою агресора це називається "словоблудие".
Цитата | Скарга
 
 
Гість
#3 Гість 02.09.2017, 04:15
Рівняння в математиці, а це скоріш філософія. А якщо розв'язку не існує, порожня множина, іншими словами, тоді як?
Цитата | Скарга
 
 
???
#2 ??? 01.09.2017, 17:17
Цитую Гість:
Подібні знайомства вже перетворили в самоціль. Інша справа, досягнути поставленої мети самому.


Чи не мiг би пан Гiсть пояснити рiзницю мiж такими поняттями як "самоцiль" та "досягненя поставленої мети самому"?
Чи то "мета" - не "цiль", чи то "цiль" - не "мета"?
Втiм, якщо додати до цього рiвняння ще такий складник як притаманна певнiй культурi нашого соцiуму "заздрiсть", то, здається, виникає цiлком ймовiрна можливiсть його розв'язати.
Цитата | Скарга
 
 
Гість
#1 Гість 01.09.2017, 00:56
Про те, що в Україні існує проблема з культурою спілкування у соціумі - можна погодитися. Але в той же час, можна додати ще певну характерну для деяких представників суспільства рису, в особливості це стосується українських жінок, які не так і рідко полюбляють вирішувати свої фінансові проблеми таким чином. Подібні знайомства вже перетворили в самоціль. Інша справа, досягнути поставленої мети самому.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91