пн.11202017

Ми - з хуторів. Ми - плоть від плоті рідної землі…

Ми - з хуторів. Ми - плоть від плоті рідної землі…26 серпня у хутірці Влізьки, в якому нині  проживає лише дві душі (а ще порівняно недавно це було велике село!), відбулася зустріч односельців різних поколінь. І з’їхалося їх майже півтори сотні! Спочатку я замислював подати про цю подію, як на мене, таку собі рядову, лише невеличку інформацію з груповою фотографією уродженців цього поселення під час зустрічі. Але колеги - журналісти нашого тижневика при попередній бесіді наполягли на подачі репортажу: мовляв, які ж там лишень можуть зустрітися людські долі і недолі! Якщо добре подумати, то вони, звісно, мали рацію. У цьому й читач зможе легко переконатися, знайомлячись із розповідями окремих влізьківців різних поколінь. Звісно, хотілося б подати їх якомога більше, але це моє бажання, як завше, обмежує розмір газетної площі.

На фото: організатори свята Людмила Іщенко та Леонід Пікуза вручають коровай останнім двом жителькам Влізьок.

Гуртовий портрет уродженців Влізьок на фоні практично зниклого села.

Людмила Ми­колаївна Іщенко (Гайкова) – «нач­шта­бу» ор­га­­нізації  зуст­рі­чі односе­ль­ців. Завідую­ча ФАПом у М.Боб­ри­ку. Ко­рис­ту­ється повагою та авторитетом, як фахівець і як організатор. Ба­гато хто вва­жає: «Оце з неї міг би бути справжній сільський голова! Ця б для села зробила багацько!»

Влізьки – приблизно рівновіддалені від Лебедина та від Охтирки. Найімовірніше, вони були засновані десь у 1650-60-х роках охтирськими козаками. Як перший поселенець, у народних переказах фігурує козак Влізько, тобто чоловік настирливий. В історичних джерелах, про які я не поширюватимуся, згадується, що новий храм у Влізьках на кам’яному фундаменті та з дубового матеріалу був збудований у 1710-15 роках; що у «Влєсковкє» в останній чверті 18 ст. після запровадження рабовласництва-кріпосництва проживало 256 душ, із яких 214 належали різним власникам. А ось однодворців налічувалося 23, вільних селян – 19. Мабуть, оті останні – це козацькі нащадки. У 1864 році в «хуторе казацкомъ Влезки при Березовом яре» проживало у 82 дворах осіб чоловічої статі – 272 та жіночої – 287; продовжував діяти православний храм. У 1930-х влізьківці мали свій колгосп і свою сільраду. На початку 1950-х, коли почалося укрупнення районів та сільрад, Влізьки стали адміністративно підлягати М.-Бобрицькій сільраді і перетворилися на виробничу дільницю бобрицького колгоспу, хоча влізьківці постійно добивалися самостійності аж до середини 1980-х. На початку 1970-х років у селі налічувалося близько 500 жителів. Діяла восьмирічна школа, яку закрили у 1979-му, як тільки кількість учнів у ній зменшилася десь до вісімдесяти. Саме тоді влада заходилася зводити зі світу віддалені поселення та хутори, аби мати лиш центральні колгоспні садиби. Цим тодішня влада безжально поставила хрест на подальшому існуванні й нашого Присілка. Отож, історія XX століття ніколи Влізьок  не обминала, і проходила вона по ньому потоптом. У нинішньому столітті село зовсім збезлюдніло, його поглинули сучасні українські джунглі дикого капіталізму, хоча в селі є газові та електричні мережі, вдосталь землі та волі».

Марія Денисівна Колісник (і на 92-ому році життя до цих пір активно займається бджільництвом і доглядає за пасікою) та Варвара Тимофіївна Капліна (1940 р.н.) – сусідки і нині єдині жительки Влізьок. «Зі свого села – нікуди й ногою, якими б калачами і в який би рай нас не манили! На цій землі ми прожили – у цю землю ми й піде­мо, коли нам Бог повелить. А село, вважаємо, остаточно посунулося до прірви після того, як у 1981-му слідом за школою розорили нашу старовинну церкву. Після її закриття владою, і як накинув на її двері замок останній священик, так у ній десятиліттями ніхто й шибки не вибив, хоча тоді й буйствував атеїзм і за віру таки не жалували. А всі ті, хто був причетний до розору храму, невдовзі померли від тяжких хвороб. Навіть у тих, хто тоді зі скупості на дармове потягнувся і з дерева церкви щось зробив для худоби – у тих і худоба пропала! Це безвусому – на замітку. А ще хочемо сказати: «Любіть свою землю, бережіть і ніколи її не забувайте, куди б вас доля не закинула! Тут ваша пуповина! Може, колись Влізьки й відродяться. Та не скоро це станеться».

Олена Іларіонівна Рагоза (1947 р.н.) проживає в Лебедині: «Для мене сьогоднішнє зібрання земляків почалося із образи й печалі. Хочу через газету спитати в сільського голови Олександра Дубровіна ось про що. На братській могилі у Влізьках з часів повоєнних знаходилася плита із прізвищами загиблих воїнів під час Великої Вітчизняної війни. Після заміни повоєнного пам’ятника, що вже не піддавався ремонту, на невеличкий обеліск – її прибрали. Нещодавно сюди приїжджали онуки та правнуки одного із загиблих воїнів та похованого тут. Місце поховання відшукали за архівами. На жаль, надмогильної плити на похованні визволителів вони не побачили. Допоки ж ця плита буде відсутньою?»

Телефонна відповідь Олександра Дубровіна на це запитання: «Поховано у братській могилі близько 80-ти загиблих воїнів. На плиті значилися прізвища лише 15-ти. Через військкомат ми встановили прізвища практично всіх загиблих воїнів у 1943-му при вигнанні німців із Влізьок. Надмогильна плита перебуває в процесі виготовлення». Сподіватимемося, що цей процес не розтягнеться на роки (автори).

Очільники родини Руденко: Олександр Кузьмич (1941 р.н.) та Уляна Степанівна (1942 р.н.) розповідають: «На наше дитинство випали не лишень повоєнні нестатки, голод та «розмінування» нами боєприпасів, яких тут валялося доволі, а й тяжка праця з пуп’янка. Ми колись тут так важко зводили нову хату і гадали, що в ній іще й наші онуки житимуть. Та не так сталося, як у молодості гадалося». Їхня донька Людмила Хоменко та зять  Григорій зауважують, що люблять, цінують та поважають батька й неньку.

Відоме працелюбне подружжя Влізьків говорить, що трималися в рідному селі, де мали дуже добротну хату, міцне господарство, великий сад, до останнього. Та в минулому році придбали обійстя в Лебедині – і туди перебралися. Там і лікарня близенько, і аптека не за сорок кілометрів від господи. Як образливо колишньому бригадиру тракторної бригади Петру Івановичу, що замість квітучого села – тепер буяють хащі… Колишні передові трактористи Василь Якович Головачов (1935 р. н.) (до речі, знаменитий пасічник) та Петро Іларіонович Рагоза (1945 р. н.) зауважують, що їм не соромно за свої прожиті роки. Петро Іларіонович відзначає, що до безтями любить своє село, та вигнала їх звідси з дружиною у 2013 році до Лебедина старість. Прожиті літа, звісно, це багатство, але чомусь йому в старості не раді.

Людмила Рагоза (Забуга) з донькою Маринкою, студенткою Лебединського пед­училища – навпроти своєї хати, з якої їхній глава сім’ї перед переселенням зняв покрівлю з кольорового металу, бо однак би її вкрали. У 2007 році молода родина змушена була переїхати до райцентру, де придбала житло, адже звідси до найближчої школи – світ не близенький, тож дитину туди  було не наводитися й не навозитися. Особливо взимку.

Манжаї: Павло Миколайович (1950 р.н.) та Лідія Іванівна (1959 р.н.) – тепер лебединці. «Тут пройшло не лише наше дитинство. Тут у 1977-му та 1978-му народилися наші син та донька. Наш син Андрій – став льотчиком і здійснює польоти на міжнародних повітряних трасах. Він пілот «Боїнга».

Іван Миколайович Дейнека (1960р.н) працює в Бориспільському аеропорту у службі забезпечення безпеки польотів.

«Рідна земля така родюча, що, як говорив відомий класик, якщо застромити в неї дишло, то виросте віз. Люди у Влізьках завжди працювали, наче прокляті. Та в які часи і яка влада на нашій землі не любила обідрати  хліборобів до нитки? Ось і напучували нас діди та батьки, аби ми добре вчилися, вибивалися в люди і втікали із села… Пишаюся, що тут народився Ми­хайло Демещенко – льотчик-ас, учасник «афганської» війни. На жаль, він загинув у 1980-х в автокатастрофі поблизу Лебедина. Добре знаю й односельця - чудового льотчика Андрія Манжая».

Валентина Петрівна Нечитайло (Козіка) (1953 р.н.), тепер – бобричанка, з дитинства любить вишивати.

«Люди у Влізьках бу­ли завжди дружними та  роботящими. А як спі­вали – аж солов’ї заслуховувалися! А ще се­ло славилося вишива­льницями. Я й нині не уявляю свого життя без вишивання. Навіть при нездужанні мій щоденний мінімум становить сто вишитих хрестиків на полотні. На моєму рахунку 43 вишиванки, які я роздарувала родичам та знайомим, більше ста рушників, які є в Італії, Москві, Сумах, Донецьку, в Лебедині та деінде. Я є спів­автором орнаменту рушника села».

Велика сім’я з роду Пупенків, а це Пупенко Павло та Василь  Петровичі, Ганна Михайлівна, Ганна Петрівна, Сергій Павлович, Краснонос Надія Петрівна, Дроб’язко Андрій Олександрович, Тетяна Іванівна, Ірина, Олексій, Анастасія та Софія Андрійовичі, Кулик Жанна Андріївна,  вважає, що рідну землю і свій народ потрібно любити так, як їх безмежно любив талановитий український письменник, уродженець їхньої нової малої батьківщини - Зіньківщини – Григір Тютюнник. «Ми постійно вклоняємося рідній землі та часто передаємо рідним Влізькам «три зозулі з поклоном».

Родина Калюжних. Біля спорожнілої будівлі рідної школи Іван Калюжний з дружиною Валентиною Дмитрівною (зліва) та Олександр Калюжний з донькою Юлею і дружиною Олександрою Миколаївною (справа). Іван та Олександр  – рідні брати. Олександр Федорович – колишній «афганець». Нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Інвалід війни ІІ групи. Валентина Дмитрівна розповідає, що для їхньої школи, збудованої у 1929 році, їхній дідусь Йосип Климович Харченко возив конем цеглу із самого Лебедина. Цегляна кладка – неначе вчорашня! Уміли ж колись так непмани цеглу робити і з неї будувати! Певно, за це й були колективізаторами знищені.

Лідія Іванівна Гаврилова (Бондаренко) – офіцер СБУ в запасі. Вона говорить, що раніше про її батька Івана Якимовича газети писали частенько. І не випадково! Він пройшов усю війну від 1941-го до 1945-го! Мав п’ятнадцять бойових, а не ювілейних, нагород! Нині вони зберігаються в її родині як фамільна реліквія. Мав він також із дружиною шестеро дітей: двох синів і чотирьох доньок. І всі вони вийшли в люди. Взагалі, він був великим трудівником-хліборобом.

Харків’янин Сергій Васильович Шаблій (1957 р. н.) розповів: «Мій батько був неперевершеним колгоспним ковалем. Тож усе моє дитинство пов’язане із дзвінкою мелодією кузні, в якій ластівки примудрялися вити багато гніздечок і виводити численну малечу. Та й у самого батька було семеро синів та доньок.

Одна із моїх сестричок-ластівочок Людмила Мунтян сьогодні теж присутня на зустрічі односельців. Вона – працівниця бобрицької МТФ СТОВ «Гадяцьке».

Микола Григорович Римар (1958 р.н.) у 1973 році закінчив Влізьківську восьмирічну школу. Потім навчався в педучилищі, в педінституті, працював у школах району. Протягом тривалого часу він, як досвідчений педагог, працює методистом методкабінету Лебединського міського відділу освіти.

«Біля будівлі колишньої рідної школи найбільше згадуються перша вчителька Любов Іванівна Римар та вчителька математики Лідія Антонівна Костенко. Їх також пригадують і мої колишні друзі Микола Павлович Влізько (1957 р. н.), Олексій Вікторович Загребельний (1957 р. н.) та  Василь Іванович Дерев’янченко (1958 р. н). Коли вони навчалися в технікумах, то з математикою, як вони говорять, у них ніколи проблем не виникало».

Сергій Петрович Козіка (1963 р. н.) прибув до рідного села із нової малої батьківщини, що поблизу Диканьки. Не дивлячись на те, що пройшло чимало літ після закінчення місцевої восьмирічки, його однак упізнавали однокласники та старші товариші. Було їм що згадати! Приміром, Микола Григорович Остапенко, уродженець сусідньої Рубанівки, розповів, що до 1975 року, тобто до року призову його до Радянської армії, ходив до Влізьок парубкувати. Мовляв, тут же були найгарніші в окрузі дівчата, та й хлопці – дружелюбні, з якими можна було всі справи, що стосувалися залицяння до дівчат, владнати миром! Ось у сусідній Бурівці він лишень один раз провів дівку, а за те його парубки-бурівчани били аж тричі: перед тим, як збирався її проводити, після того та ще й «виписали» йому на додачу «відхідного».

Для всіх учасників зустрічі численні спогади стали машиною часу, яка переносила їх у минуле. Але кожний із них міг повідомити про свою життєву дорогу і про те, як нині заробляє собі на хліб насущний, лише за власним бажанням.

Для них неповторний самодіяльний колектив «Мальви» з Московського Бобрика  підготував та провів концертну програму. У цьому колективі задіяні справжні таланти, тому «Мальви» заслуговують на окрему розповідь. З особливою цікавістю слухали виступи «мальв» Павло Бондаренко-батько (одвічний хлібороб, але в останні літа мимовільний житель Охтирки)  та Микола Бондаренко-син  (тепер житель Харкова, інженер).

Вони висловили сподівання, що наступного разу ці козачки ще й заспівають пісню про Сагайдачного, адже поруч із такими селами, що виникли згодом, як Влізьки – Бурівка – Се­ме­нівка – Со­фі­ївка – Радчу­ки – Забуги – Ка­люжне – Вер­шина – Три­губи – Костів (більшість із них уже не іс­нує), проходив Сагайдачний шлях, або «Сагайдак», яким наш легендарний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний ходив війною на Москву на допомогу польському війську у 1618 році. Це відомо їм з діда - прадіда.

А завершилася ця зустріч традиційним застіллям, де найшановнішою на столі стра­­вою була польова каша з дим­ком, що нагадала всім присутнім неповторний аромат босоногого ху­тірського дитинства. Свято вдалося на славу. Причому без будь-якої допомоги, без найменшого втручання і без просто присутності  місцевої влади, а лише – виключно на ентузіазмі організаторів свята та його учасників. Нагадаємо, що організували це дійство колишні влізьківці – Леонід Пікуза та Людмила Іщенко, яка до того ж іще й виступила дуже принциповим співавтором цього репортажу.

Василь Пазинич, член національної Спілки письменників України,

Людмила Іщенко, зав. ФАПом села М.Бобрик.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91