вт.10232018

Сокіл українського неба

bokovoe menuБатько Михайла Миколайовича Петренка (1817-1862) Микола Дмитрович (1792 – ?1838; місце поховання невідоме) був секретарем Слобідсько-Української губернії  і служив у Слов’янській міській ратуші. Документально відомо, що його діти, принаймні Євграф та Ксенія, народилися у Слов’янську. Тож Михайло, швидше за все, теж народився в цьому містечку і мав п’ятеро братів і сестер. Точна дата народження Михайла невідома, та оскільки він отримав таке ймення, а імена тоді давали за традицією на честь святих по церковному календарю, то, більш за все, він з’явився на світ у день Архистратига Божого Михаїла, тобто 21 листопада (за новим стилем). Вважається, що початкову освіту отримав у рідному містечку. Від 1833 року проживав і навчався в Харкові. У 1837 році вступив до Імператорського Харківського університету на юридичний факультет, який закінчив у 1841 році. У 1844 році М. Петренко почав служити у Харківській Палаті кримінального суду канцелярським чиновником. У липні 1849 року був переведений до Лебедина на посаду повітового стряпчого (прокурора) земського суду, у якому й займав цю посаду до своєї смерті. Його дружина Анна Євграфівна Миргородова, вірогідно, походила із містечка Суджа, що на Курщині.

У родині народилися діти: Микола (1849 р.н.), Людмила (1851 р.н.), Варвара (1853 р.н.), Марія (1855 р.н.), Євграф (1857 р.н.), Єлісавета (1858), Любов (1860), Михайло (1861). Помер колезький асесор повітовий стряпчий Михайло Миколайович Петренко в Лебедині 25 грудня 1862р. у віці 45 років від лихоманки.

На сьогодні не встановлено точне місце його поховання. Відспівували покійного в Миколаївській церкві, але, можливо, поховали на певній ділянці Покровського кладовища. Також не знайдено прижиттєвого зображення. Правда, відомі три реконструкції його образу, які здійснив Заслужений художник України Олександр Чередниченко на основі фотографій Петренка Бориса Миколайовича та Петренка Олександра Євграфовича, онуків поета.

У нашому місті він, за свідченнями краєзнавців початку 20-го ст., купив дерев’яний будинок поблизу Миколаївської церкви. Як стверджують ті ж краєзнавці, в 1911 році онук поета Борис Миколайович продав цей будинок купцю Воскобойникову. 12 листопада 1992 року на ознаменування 175-ї річниці від дня народження поета ініціативна група по його вшануванню встановила чавунну меморіальну дошку на цьому будинку по вулиці Щербакова, 4 (нині вулиця Миколаївська). Член тієї групи Василь Подоляк пригадує, що форму для неї, тобто опоки, їм виготовив за дві тисячі, вже знецінених, радянських карбованців один старий майстер. А ось на звернення до дирекції заводу поршневих кілець виготовити меморіальну дошку, вони отримали категоричну відмову. Та робітники ливарного цеху, довідавшись про це, запропонували виготовити їм цю дошку таємно від начальства за трилітрову банку самогону. Ось так вона й побачила світ.

Той факт, що народження дітей Михайла Петренка зареєстроване в різних церквах міста, може побічно стверджувати, що його родина могла змінювати місце свого проживання. Якщо це й справді так, і на даному будинку меморіальна дошка є в деякій мірі символічною, це аж ніяк не применшує її важливості.

Вперше згадка про Михайла Петренка, як про віршописця, з’явилася в 1841 році в поетичному альманасі «Сніпъ». У збірці під загальним заголовком «Думки» було надруковано декілька його віршів, зокрема й вірш «Недоля» (“Дивлюся на небо та й думку гадаю…”). Останнє прижиттєве видання віршів М. Петренка відбулося в «Южном русском зборнике» (1848), де вони були об’єднані в цикл «Думи та співи».

Сьогодні не відомо жодного вірша, написаного поетом у Лебедині. Одні літературознавці це пояснюють тим, що прокурорська робота та сімейні клопоти пошматували поетичні струни в його душі. Інші стверджують, що його поетичне мовчання обумовлене тим, що російський критик, «неистовий», тобто скажений, Віссаріон Бєлінський Шевченка називав «хохлацким радикалом» і «хохлацким дураком», українську мову – лише «южнорусским наречием», а по всіх молодих українських поетах пройшовся потоптом, як по барвінку. Ще інші впевнені, що Петренко вірші насправді продовжував писати, але вони так і залишилися у рукописах. Утім, на прикладі Михайла Петренка ми бачимо, що часом, аби залишитися в пам’яті народу, не потрібні товсті віршовані томи – достатньо однієї-двох талановитих поезій.

 

Учений-хімік, краєзнавець, письменник Петренко

Відомо, що син Михайла Петренка Євграф (1857–1910) з дружиною Наталією Митрофанівною мали трьох дітей Олександра (1886–1937), Миколу (1895–1921) та Антоніну (1900 – ?). Олександр Євграфович Петренко з дружиною Євдокією Михайлівною народили сина Євграфа (1917 – 1961). А вже у Євграфа Олександровича з дружиною Анною Володимирівною народилося двоє синів: Петренко Олександр Євграфович (1957 р. н.) та Петренко Сергій Євграфович (1959 р.н.). Повністю розповідь про генеалогічне дерево Петренків можна знайти, зокрема, на сайті «Рід Петренків, до якого належить поет-романтик Михайло Петренко» (https://slavdelo.dn.ua/.../rid-petrenkiv-do-yakogo-nalezhit-p..)

Отож, Олександр  Євграфович Петренко (5 серпня 1957, м. Мелітополь, Запорізька область) який народився в сім’ї службовців, доводиться праправнуком Михайла Миколайовича Петренка, українського поета-романтика, вірші якого «Дивлюсь я на небо» та «Взяв би я бандуру» стали улюбленими народними піснями. Він кандидат хімічних наук, як вчений-хімік є співавтором п’яти винаходів, захищених авторськими свідоцтвами й патентами. Співавтор понад 20 наукових статей, надрукованих у вітчизняних та закордонних наукових журналах. В 1974 році закінчив Мелітопольську ЗОШ № 24, того ж року вступив до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту на факультет «Технології органічних речовин» (1974–1979). Після закінчення інституту протягом двох років працював викладачем органічної хімії Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту, в якому проводив дослідження як аспірант в галузі хімії гетероциклічних сполук.  Майже два роки працював інженером при Київському управлінні «Оргміндобрива». З 1983 року працював в Інституті біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України, де під керівництвом відомого вченого, академіка НАН України В. П. Кухаря в 1993 році захистив кандидатську дисертацію. З 2003 року працює в приватній хімічній компанії науковим консультантом по азійсько-тихоокеанському регіону та Ізраїлю.

Також він є добре відомим україн­сь­ким письменником, громадським діячем, засновником (з 2012 року) документального генеалогічно-літературно-дослідницького проекту «Ідентифікація Петренків», у рамках якого простежує не тільки свій родовід Петренків, до якого належить і поет-романтик першої половини ХІХ століття Михайло Петренко, але й вивчає архівні документи однофамільців з прізвищем Петренко. Він є автором декількох цікавих поетичних збірок, що містять глибоку філософську поезію.

Петренківські читання до 200-РІЧЧя Поета в Лебедині

(які відбулися на Михайла, 21 листопада, у залі Лебединської РДА)

Перша частина цього дійства була дещо офіційною, але дуже цікавою. Спочатку слово для привітання учасників наукових читань було надано ведучими свята представникам Лебединських РДА, районної ради, міської ради міста Лебедина, Сумської ОДА. Затим учасників ювілейних урочистостей привітав почесний гість свята праправнук Михайла Петренка Олександр Петренко. Дуже органічно після його поривного виступу прозвучала пісня у виконанні соліста Лебединського РБК Сергія Касьянова «Дивлюсь я на небо», начебто в залі відбулася привселюдна поява автора її слів. Опісля Євген Букет, головний редактор газети «Культура і життя», презентував книгу цієї пісні, в перекладах мовами світу. Затим Заслужений художник України Чередниченко О. М. розповів про реконструкцію портретів Михайла Петренка.

Після його виступу директор Сумської дирекції ПАТ «Укрпошта» Ігор Сумарока повідомив, що до 200-річчя від дня народження поета-романтика Михайла Петренка «Укрпошта» виготовила конверт та марку. Тут же відбулося їхнє спецпогашення

(ця процедура зафіксована на) та передача одного з конвертів до Лебединського районного краєзнавчого музею, а частини з них – учасникам свята в якості сувенірів.

Після офіційної частини Олександр Петренко презентував свою книгу «Михайло Петренко – 200 років безсмертя» та розповів, що дослідниця із Слов’янська Валентина Шабанова, гостя свята, відшукала рукопис перших двох яв першої дії драматичної думи Михайла Петренка  «Най­да», датований 20 січня 1845 року, коли Михайло Петренко служив у Харківській палаті карного суду. Рукопис протягом багатьох років зберігався у фондах Російської державної бібліотеки. Знахідку було опрацьовано та адаптовано до сучасних стандартів нашої мови Олександром та Дмитром Редчуками.

Олександра Олександровича Редчука, гостя свята, прапраправнука Михайла Петренка  ви можете побачити на фото. Він нащадок сина Михайла Петренка Миколи (1849–1884), що мав сина Бориса (1882 р.н.). Його донька Ірина Борисівна (1912–1993) у заміжжі мала прізвище Редчук. Її син Олександр Сергійович (1938 р. н.) з Тамарою Василівною Редчук (1941 р.н.) народили Олександра Олександровича Редчука (1963 р. н.) Детальніше про його генеалогічну лінію можна знайти на сайті http://www.дивлюсьянанебо.com/genealogiya-odnogo-rodu-petrenkiv. Він радіофізик, займається електронікою. Є співавтором ряду патентів, занесених до бази патентів України, які стосуються радіоелектроніки. Про це можна довідатися на сайті http://uapatents.com/patents/redchuk-oleksandr-oleksandrovich.

З великою цікавістю учасники свята подивилися документальний фільм про вечір пам’яті Поета в Андрушівці, що на Житомирщині, де діє астрономічна обсерваторія. Її співробітники відкрили 2009 року астероїд, який назвали на честь Михайла Петренка. Також переглянули фільм-виставу «Найда, або Панська любов». У березні 2016 року за ініціативою слов’янських учасників документального проекту «Ідентифікація Петренків» на базі місцевої ЗОШ № 13 було показано виставу, створену за драмою «Найда» учасниками творчого колективу «Школа актора» Центру дитячої і юнацької творчості. Невдовзі учасниками цього ж колективу було й створено фільм-виставу «Найда, або Панська любов». Її відеозйомку  здійснили на території етнографічного комплексу в селі Маяки у сільській садибі XIX століття. Цікавим був і щиросердний виступ барвистою українською мовою Едуарда Торського – ведучого журналіста інтернет-порталу «Діловий Слов’янськ». Подивували й своєю обізнаністю юні лебединські «петренкознавці»  Марія Шутка та Ігор Карпенко, які йдуть на зміну досвідченим лебединським краєзнавцям Борису Ткаченку, Володимиру Кравченку, Василю Подоляку.

На завершення хочеться сказати, що рівень цього заходу був таки справді високим, який, як на мою думку, своєю неординарністю значно перевершив розхожий масштаб районний. І перед поетом Михайлом Петренком працівники Лебединського відділу культури та Лебединського районного краєзнавчого музею, які організували святкування його ювілейних іменин, певно, не почувалися ніяково. Та насамперед усі учасники свята висловили щиру вдячність праправнукові поета Олександру Петренку, який уособлює цілий інститут Петренкознавства та є його вічним двигуном.

Василь Пазинич, краєзнавець.


Коментарі  

 
Парфюмер
0 #7 Парфюмер 02.01.2018, 15:03
Память
Славянск
Имя Ми­ха­и­ла Пет­рен­ко носит го­род­ская биб­лио­те­ка в Сла­вян­ске. В сен­тяб­ре 1987 года (170-я го­дов­щи­на со дня рож­де­ния М. Пет­рен­ко) на зда­нии биб­лио­те­ки­б ы­ла от­кры­та па­мят­ная ме­мо­ри­аль­на я доска, на ко­то­рой было ука­за­но: «У 1817 році в Слов’янсь­ку на­ро­ди­вся українсь­кий по­ет-ро­ман­ти к XIX століття Ми­хай­ло Ми­ко­лай­о­вич Петренко».

В пе­да­го­ги­че­ ском лицее функ­ци­о­ни­ру ­ет «ком­на­та па­мя­ти» Поэта. Тре­бу­ет су­ще­ствен­но­ го об­нов­ле­ния экспозиции.

В июле 2012 име­нем Ми­ха­и­ла Пет­рен­ко на­зва­на одна из улиц но­во­го жил­мас­си­ва Радужный.

На гербе и флаге Сла­вян­ска изоб­ра­жен се­реб­ря­ный сокол с рас­про­стёр­ты ­ми кры­лья­ми ко­то­рый сим­во­ли­зи­ру ­ет песню «Див­люсь я на небо та й думку гадаю, Чому я не сокіл, чому не літаю»[33][34].

Лебедин
В 1992 году на зда­нии в Ле­бе­дине, где про­жи­вал Поэт, от­кры­та па­мят­ная доска с над­пи­сью: «У цьому бу­дин­ку з 1849 по 1862 рр. жив ви­дат­ний українсь­кий по­ет-ро­ман­ти к Пет­рен­ко Ми­хай­ло Миколайович».

Одна из улиц го­ро­да носит имя Ми­ха­и­ла Петренко.

Пе­ри­о­ди­че­ски, в го­ро­дах, где про­жи­вал и по­хо­ро­нен Ми­ха­ил Пет­рен­ко, про­во­дят­ся ли­те­ра­тур­ны е ве­че­ра, по­свя­щен­ные его творчеству.

(274843)?Михаил?Петренко
(274843) Ми­ха­ил Петренко — асте­ро­ид глав­но­го пояса.

Со­труд­ни­ка­ми Ан­дру­шёв­ской ?аст­ро­но­ми­ч е­ской?об­сер­в а­то­рии со­здан непре­взой­ден­ ный па­мят­ник по­эту-ро­ман­т и­ку Ми­ха­и­лу Петренко.

Асте­ро­и­ду, ко­то­рый был от­крыт в ночь с 24 на 25 ав­гу­ста 2009, к. ф.-м. н. Юрием Ива­щен­ко и его со­рат­ни­ком Пет­ром Оста­фий­чу­ком , и за­ре­ги­стри­р о­ван­но­му Меж­ду­на­род­н ым цен­тром малых пла­нет при Меж­ду­на­род­н ом?аст­ро­но­ми ­че­ском?союзе? (МАС) под но­ме­ром 274843, 8 ок­тяб­ря 2014, было офи­ци­аль­но под­твер­жде­но при­сво­е­ние имени Mykhailopetrenk o (ре­ги­стра­ци­ он­ный номер MPC 90380) [35][36]. Этому со­бы­тию был по­свя­щен вечер по­э­зии, ко­то­рый вско­ре был про­ве­ден в Ан­дру­шёв­ке [37]

Харьков
Харь­ков­ский го­род­ской совет в фев­ра­ле 2016 г. пе­ре­име­но­ва л улицу Ба­у­ман­скую Ок­тябрь­ско­го рай­о­на име­нем Ми­ха­и­ла Петренко.

Краматорск
19 фев­ра­ля 2016 года в Кра­ма­тор­ске одна?из?улиц пе­ре­име­но­ва ­на в честь Ми­ха­и­ла Петренко.
Цитата | Скарга
 
 
Парфюмер
+2 #6 Парфюмер 09.12.2017, 22:36
Умер Михаил Николаевич Петренко в городе Лебедине Харьковской губернии, о чем произведена соответствующая запись в метрической книге Николаевской церкви города Лебедина за 1862 год:

… № 14. 1862 годъ, 25 декабря умер, 27 декабря погребенъ. «Города Лебедина У?здный Стряпчій Коллежский Ассесоръ Михаилъ Николаевъ сынъ Петренко, сорока пяти летъ. — 45. Отъ горячки. Кто совершалъ погребеніе и где погребенъ/ … на отведенномъ приходскомъ кладбыще».[16]

О смерти Михаила Петренко из метрики Николаевской церкви г. Лебедина
Отпевали М. Петренко в Николаевской церкви г. Лебедина, а похоронен он был 27 декабря «на отведенном приходскомъ кладбыще», о чем сделаны соответствующие записи в метрической книге этой церкви.


О месте захоронения Михаила Петренко в метрике Николаевской церкви г. Лебедина
Имеются архивные документы, позволяющие достаточно детально понять Лебединский период жизни Михаила Петренко.

Где именно в Славянске родился Михаил Петренко (если он родился в Славянске) и где похоронен в городе Лебедине, неизвестно, однако, исследования по этим вопросам продолжаются.

P.S. Вроде бы названа в честь поэта улица в Лебедине, но знаю, что "топографу" Владимиру Ивановичу на слово верить нельзя.
Люблю читать подобные исследования, одно только пожелание: беспристрастнос ть и честность в изложении жизненного пути и творчества людей, прославивших наш край.
Цитата | Скарга
 
 
Парфюмер
+2 #5 Парфюмер 09.12.2017, 19:33
Цитата В.Пазинича: " українську мову – лише «южнорусским наречием», а по всіх молодих українських поетах пройшовся потоптом,"

Прочитайте, что на самом деле по этой теме писал Виссарион Белинский в своём отзыве на малороссийскую оперу "Сватанье" (сочинение Квiтки-Основ'ян енка). Пунктуация сохранена. В отзыве довольно много реверансов в сторону украинского наречия и проживающего там народа.
Как вам цитата: "Малороссия - страна поэтическая и оригинальная в высшей степени". Это пишет Белинский и очень непохоже, что в этот момент он "скажений", как утверждает в своём плевке в сторону критического великорусского ортодокса солнце лебединской журналистики пан Пазинич.

Цитата Виссариона Белинского из первоисточников:

"Предстоит важный вопрос: есть ли на свете малороссийский язык, или это только областное наречие? Из решения этого вопроса вытекает другой: может ли существовать малороссийская литература и должны ли наши литераторы из малороссиян писать по-малороссийск и?

Что до первого вопроса, на него можно отвечать и да и нет Малороссийский язык действительно существовал во времена самобытности Малороссии и существует теперь – в памятниках народной поэзии тех славных времен. Но это еще не значит, чтоб у малороссиян была литература: народная поэзия еще не составляет литературы. Тем не менее памятники народной поэзии драгоценны, и сохранение их похвально. Малороссия – страна поэтическая и оригинальная в высшей степени. Малороссияне одарены неподражаемым юмором; в жизни их простого народа так много человеческого, благородного. Тут имеют место все чувства, которыми высока натура человеческая. Любовь составляет основную стихию жизни. Прибавьте к этому азиатское рыцарство, известное под именем удалого казачества; вспомните тревожную жизнь Малороссии, ее борьбу с католическою Польшею, и басурманским Крымом и Турциею, – и вы согласитесь, что трудно найти более обильного источника поэзии, как малороссийская жизнь. Но не должно забывать, что Малороссия начала выходить из своего непосредственно го состояния вместе с Великороссиею, со времен Петра Великого; что до тех пор какой-нибудь вельможный гетман отличался от простого казака не идеями, не образованием, но только старостию, опытностию, а иногда только богатым платьем, большими хоромами и обильною трапезою. Язык был общий, потому что идеи последнего казака были в уровень с идеями пышного гетмана. Но с Петра Великого началось разделение сословий. Дворянство, по ходу исторической необходимости, приняло русский язык и русско-европейс кие обычаи в образе жизни. Язык самого народа начал портиться, – и теперь чистый малороссийский язык находится преимущественно в одних книгах. Следовательно, мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие, подобные им областные наречия[1].

Теперь очень легко решается и второй вопрос: должно ли и можно ли писать по-малороссийск и? Поэзия есть идеализирование действительной жизни: чью же жизнь будут идеализировать наши малороссийские поэты? – Высшего общества Малороссии? Но жизнь этого общества переросла малороссийский язык, оставшийся в устах одного простого народа, – и это общество выражает свои чувства и понятия не на малороссийском, а на русском и даже французском языках. И какая разница, в этом случае, между малороссийским наречием и русским языком! Русский романист может вывести в своем романе людей всех сословий и каждого заставит говорить своим языком: образованного человека языком образованных людей, купца по-купечески, солдата по-солдатски, мужика по-мужицки. А малороссийское наречие одно и то же для всех сословий – крестьянское. Поэтому наши малороссийские литераторы и поэты пишут повести всегда из простого быта и знакомят нас только с Марусями, Одарками, Прокипали, Кандзюбами, Стецьками и тому подобными особами. Где жизнь, там и поэзия: следовательно, и в простом быту есть поэзия? Правда; но для этой поэзии нужны слишком огромные таланты. Мужицкая жизнь сама по себе мало интересна для образованного человека: следственно, нужно много таланта, чтоб идеализировать ее до поэзии. Это дело какого-нибудь Гоголя, который в малороссийском быте умел найти общее и человеческое, в простом быту умел подстеречь и уловить играние солнечного луча поэзии; в ограниченном кругу умел подсмотреть разнообразие страстей, положений, характеров. Но это потому, что для творческого таланта Гоголя существуют не одни нарубки и дывчата, не одни Афанасии Ивановичи с Пульхериями Ивановнами, но и Тарас Бульба с своими могучими сынами; не одни малороссы, но и русские, и не одни русские, но человек и человечество. Гений есть полный властелин жизни и берет с нее полную дань, когда бы и где бы ни захотел. Какая глубокая мысль в этом факте, что Гоголь, страстно любя Малороссию, все-таки стал писать по-русски, а не по-малороссийск и!"
Цитата | Скарга
 
 
?!?!?
+2 #4 ?!?!? 08.12.2017, 11:03
"Віссаріон Бєлінський Шевченка називав «хохлацким радикалом» і «хохлацким дураком»"

Сергей, молодец! Классные комменты.

Честно говоря, я не стал внимательно читать пана Пазинича. Так что до этого славного места не дошел. А то бы мог напомнить пану краезнавцу, что отношение к Шевченко было несколько далеко от восторженного и со стороны Гоголя. При упоминании о стихах Кобзаря он морщился и говорил: "Дегтю слишком много". Видимо предвидел, каким образом наследие Шевченко станут использовать нынешние патриоты.
Я же прекратил читать пана Пазинича после того, как прочитал у него где-то такой перл: "Хоча його прiзвище Iванов, але вiн козацького роду". После таких слов пан Йося Геббельс может спать спокойно.

Я было предложил свой стишок, посвященный пану Пазиничу, но модератор его не пропустил. Попробую еще раз - может, прокатит?

Хоть поздно встань, а хоть и рано,
А то и вовсе не ложись -
За окнами под стать гуано
Сереет, протекая, жизнь.

Повисли чучелом на грядке
Былой задор и красота,
А в поэтической тетрадке
Помойно булькают лета.

Сдирает флер воспоминаний
Пещерной ненависти шок....
Поэт! Об чем твои стенанья?
Ведь ты же сам ее разжег.

Пане Пазинич! Как аукнется, так и откликнется. Так устроена жизнь. Я совсем не религиозный человек, но мне кажется, что вы тут как-то напрасно изгалялись над Библией. Ее ведь очень неглупые люди писали. Вам бы к ним прислушаться, а?
Цитата | Скарга
 
 
Парфюмер
+3 #3 Парфюмер 04.12.2017, 21:51
Уточнение моего второго комментария.
Сумма за выкуп Т.Шевченко - 2500 рублей (названо 25 000), место проведения лотереи - Аничков дворец (назван Александровский.)
Второстепенные помарки, не меняющие глобального смысла: в выкупе Тараса из неволи участвовала, в том числе, императорская семья.
Привожу цитату из Википедии, биография поэта В.А.Жуковского, принадлежащего к сонму ведущих русских поэтов ХIХ века, он же наставник и воспитатель будущего российского императора Александра II, а также автор слов российского самодержавного гимна "Боже, царя храни".
Цитирую статью: "... "В апреле (1838г.), наконец, решился вопрос о Т. Г. Шевченко, дело которого растянулось на год из-за отсутствия В.А.Жуковского.
Чтобы добыть 2500 рублей, в Аничковом дворце была устроена лотерея с портретом самого Жуковского работы Карла Брюллова. Царское семейство внесло 1 000 рублей (дополняю: императрица - 400 рублей, княжна Мария Николаевна и цесаревич Александр Николаевич - по 300 рублей). В процентах - ровно 40 % от суммы выкупа.
Остальные деньги обеспечили сам Жуковский и Карл Брюллов. Отпускная Тарасу была подписана 22.04. 1838 года. Ну, а через 6 лет грянул тарасовский "Сон", сейчас вот только повторно перечитал его. Чтобы понять глубокий смысл поэмы, надо бы жить в той эпохе, сейчас "не тот эффект" (субъективное мнение).
Резюме: против исторических фактов не попрёшь.
Советую запомнить эту рекомендацию в неостывших ещё революционных головах лебединских адептов свiдомо вывернутой исторической "правды".
Цитата | Скарга
 
 
Парфюмер
+3 #2 Парфюмер 04.12.2017, 20:08
Продолжение.
С радостью пан Пазинич лягнул царскую эпоху, но вот советскую эпоху в контексте нашей пикировки ему при всём желании лягнуть не удастся. Это при царизме Тарас Шевченко был "хохляцким радикалом", а вот во времена СССР он считался великим революционно-де мократическим поэтом. Величавые памятники ему стоят в Москве и Санкт-Петербург е, в каждом городе есть улицы Шевченко и на его имя до настоящего времени никто не возводит напраслину. Это важно.
А теперь рассказываю обещанную предысторию.
Тарас Григорьевич, как многие знают, был выкуплен из неволи трудами великого художника Карла Брюллова. Но МАЛО КТО ЗНАЕТ, ВКЛЮЧАЯ И КРАЕВЕДА ПАЗИНИЧА, что он был выкуплен из неволи за деньги царской семьи. Именно так, я не ошибся. Этот факт не тиражировался в силу известных и понятных причин. Но и малоизвестное когда-то всё равно станет известным.
Как же было это произошло? Портрет поэта В.А.Жуковского работы Карла Брюллова разыгрывался на семейной лотерее, которая проводилась в Александровском дворце Царского села. (В Википедии называют Аничков дворец, но это не так).
Достоверно известно, что императрица Александра Фёдоровна (жена императора Николая I) внесла 400 рублей, а великая княжна Мария Николаевна 300 рублей. Что внёс сам император точно не установлено. Но он внёс, раз искомая сумма 25 000 рублей, требуемая Энгельгардтом (кстати, племянником светлейшего князя Григория Потёмкина), была собрана.
Спустя несколько лет, в качестве своеобразной "благодарности" Тарас написал поэму "Сон" (1844г.), в которой кроя самыми хулительными и оскорбительными словами самодержавие, не забыл и царскую семью и императрицу Александру Фёдоровну: "...Цариця-небо га, мов опеньок засушений, тонка-довгонога , та ще, на лихо сердешне хита головою. Так оце-то богиня!"...
Какое отношение глумливый отзыв над физическими недостатками женщины имеет к "революционно-д емократической" борьбе остаётся неясным, но именно этот пассаж привёл в ярость императора (хотя в поэме и ему лично досталось).
Тарас Шевченко в итоге отправился в долгую ссылку. Интересно, что сам Тарас об этом напишет, цитирую:"Дурний свiй розум проклинаю, що дався дурням одурить, в калюжi волю утопить".
Виссарион Белинский, хотя и не был никогда сторонником самодержавия, считал это бессмысленной провокацией. Полная цитата его отзыва у меня есть, в ней фигурируют эпитеты "дурак" и "безмозглый либералишка". Ну и остальное по мелочи.
Так что, пан Василий, есть теперь повод для возбуждения вами свiдомого порыва под названием "кипит наш разум возмущённый". Буду ждать дальнейших ваших путеводных публикаций-прок ламаций, "печаль надеждой осквернив".
Цитата | Скарга
 
 
Парфюмер
+3 #1 Парфюмер 04.12.2017, 19:27
, що його поетичне мовчання обумовлене тим, що російський критик, «неистовий», тобто скажений, Віссаріон Бєлінський Шевченка називав «хохлацким радикалом» і «хохлацким дураком»

Ну что же, материал о Михаиле Петренко интересен и отдаю должное автору. Надеюсь, пан Василий, что при написании этого высокохудожеств енного текста вы в левой руке держали Библию для исключения присущего вам свiдомого вихляния налево и направо в интерпретации жизненного пути давно покинувших этот мир земляков. Это наблюдение со стороны, если хотите, можете принять к сведению. Мне всё равно.
Позвольте положить чайную ложку дегтя в этот краеведческий шедевр. Этой ложки не было бы, если речь шла только о Михаиле Петренко. Но пан Пазинич в выделенной мной цитате всё же не удержался от искушения лягнуть давно усопшего Виссариона Белинского, дерзко посягнувшего на священное имя великого Кобзаря (правда, в то время 30-летний Тарас Григорьевич был мало кому знаком и находился только в начале творческого пути). Так вот, пан Василий, по поводу прозвища Белинского допущена фактическая неточность, а по поводу "хохляцкого радикала" всё же нужно читателям рассказать подоплёку этой истории.
1. Неточность пана Пазинича в переводе, а именно: "неистовий", тобто скажений. Пардон, "скажений" в переводе на русский язык означает "бешеный". Признаёте неточность? А вот "неистовый" в переводе на украинский ближе к "шалений". На самом деле, синоним "неистовый" совсем не означал клиническую патологию и проявление психиатрическог о синдрома, к чему призывает пан Василий, а так называли Виссариона его друзья за его необычайную горячность и яростную энергию в спорах по вопросам, которые живо его затрагивали.
Вот так оно было. Не каждый день ведь дано поправлять "письменникiв", но иногда нужно для поддержания их мотивации. Что я с радостью и делаю.
По поводу "хохляцкого радикала" расскажу во второй части своего комментария. История любопытная, Белинский действительно подобное говорил, но и здесь есть некоторые нюансы, оставшиеся за кадрами изложения В.Пазинича, и пусть читатели оценят их сами.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91