пн.09232019

Кам’яне - на камені вічності (продовження)

Кам’яне - на камені вічності (продовження)10. Кам’яне: від 1934-го до 1941-го (продовження). У 1936-му кам’янчани намагалися на базі водяного млина, що стояв на Пслі, збудувати електростанцію, аби виробляти «свою» електрику. Діс­тали й турбіну. Внаслідок малого на­пору води тур­біна не на­бирала дос­татньої час­тоти обертів – і лампочки лише жевріли. Дехто з місцевих гостро­словів говорив, що «тур­біну влада виділила

виб­ра­­кувану, як вибра­куваного бугая» і ледь за це не поплатився, бо вже в кожне село почав заг­лядати страшний 1937-й рік. На Соловки «манд­рували» і за менш мало­значуще. Якось під час самодіяльної вистави в клубі один із жителів, Ченченко жартівливо зауважив артистові, що імітував стругання ру­банком дошки: «Куди ти стругаєш?! Сьогодні ж неділя!» З цієї репліки роздули серйозну по­літичну справу, яка закін­чилася для глядача трьома роками таборів. Уже пізніше, на початку 1950-х, якось до контори колгоспу ім. Воро­шилова зайшли добре напід­пит­ку Чернишов Стефан Яко­вич (Яківець) і При­дат­ченко Прокіп Кирилович та й побачили, що порт­рет Сталіна припав пилом і сажею, бо в конторській грубі топили торфом. Вони й почали бідкатися, мовляв, Сталін, хоч і батько народів, а «грязний і невмитий». Не довго думаючи, чоловіки набрали в цеберку води і почали «вмивати» вождя народів ганчіркою для миття підлоги. Це побачила Ганна Лапоног, на прізвисько Пальма, одна з найактивніших і най­безжалісніших з колишньої зграї активістів, що творили Голодомор 1933-го у Кам’яно­му, яка тоді працювала прибиральницею в конторі. Вона негайно доповіла про це голові колгоспу Дяченку Петру Антоновичу. Той одразу викликав дільничного міліціонера Біловола, який і заарештував Стефана і Прокопа. «Вліпили» їм по три роки тюрми за антирадянську агітацію. Ось вони, такі типові, тогочасні історії. І все ж у ма­теріальному плані життя колгоспників до 1941-го значно поліп­шилося.

З 1937 року головою сільради став місцевий селянин, колгоспник Радівілов Савка Андрійович, якого прийняли у члени ВКП(б). За згадками старожилів, він був відносно грамотною і хорошою людиною, але під час війни загинув.

Богдан Євлампій (1888 – 1956) – передовий колгосп­ник, інспектор-якісник у 1937-му році

Збереглися й цікаві відомості про сільську освіту цього передвоєнного десятиліття.У той час дітей було дуже багато, тому навчання проводилося у дві зміни. Не вистачало не тільки приміщень для школи, а й самих учителів. Після 1920-го дореволюційну цегляну школу, в якій було лише дві класні кімнати пере­будували і зробили в ній три класні приміщення. Потім у дерев’яному бу­динку, що розташовувався поруч школи, зробили іще два класи. У 1924-му на основі закону про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви церковну сторожку і будинок священика теж забрали для потреб школи.

 

Люліна Євдокія Антонівна в лю­тому 1941-го закінчила курси трактористів при Михайлівській МТС. До початку окупації працю­вала трактористкою на тракторі «ХТЗ». З 1944 –го по 1946-й – на «Уні­вер­салі» в кам’янських кол­госпах

Але в 1933-1934-му навчальному році запроваджується семирічна школа, тому, щоб забезпечити умови для її діяльності, було вирішено на Пушкарні з будинку колишнього дворянина Булатова побу­дувати одне з її при­міщень, а на Горянщині для розширення вже існуючого шкіль­ного при­міщення, що було в колишній по­півській ха­ті, зробити прибудову. Для забезпечення кад­рами сільської шко­ли місцева влада мо­білі­зувала ком­со­моль­ців, які мали чоти­ри­класну освіту. Їх поси­лали за комсомольсь­кими пу­тівками на три­місячні педагогічні кур­си і нап­равляли на роботу в школу, зобов’я­завши заочно навчатися в Ле­бе­динському пед­тех­нікумі. Такими міс­це­вими вчи­телями були: Лапо­ног Ми­рон Сте­пано­вич, Лапоног Пет­ро Анд­рія­нович та інші. З Лебе­дина приїха­ла Ващенко Парас­ковія Митрофа­нівна. Проте в 1935 році стало зрозу­міло, що школа пот­ребує досвід­чених висо­кокваліфіко­ваних кад­рів. Тому в цьому році в педтехнікум направили на нав­чання чимало ви­пуск­ників школи.

Багато поколінь се­лян довго зга­дували доб­рим словом дирек­тора школи Коломійця, який у страшному 1933-му робив усе для того, щоб зберегти життя дітей. Оскільки школа мала своє підсобне гос­подарство, він органі­зував гарячі сніданки. Нехай це була звичайна пісна юшечка, та декому і вона врятувала юне життя. Але дикі ті часи не обминули тоді й школи, в якій вчителювали комсо­мольці. За випитану інфор­мацію в дітей про те, у кого вдома є зерно, що їхні бать­ки їдять, вчителеві нале­жало 10 відсотків знай­деного за його свідченням. Або учням про­пону­вався твір на тему «Як мої батьки святкували куркульське свято» (тобто Різдво чи Великдень), адже в 1929-му влада оголосила Різдво контрре­волю­ційним свя­том, а заодно заборо­нила і «ялинку». Відомий Мереж­ковський писав, що Росія, маю на увазі насам­перед Україну, ніколи не мала чоловіка, а тільки ґвалтів­ників: монголів, ца­рів, біль­шовиків, додам від себе, ще й президентів. А коли в народі ґвалт, то йому – не до колядок. Замість цього вчителі-комсомольці вчили школярів декламу­вати: «Только тот, кто друг попов, елку празновать готов!». І хоча в народній пам’яті колядки зовсім не вмерли, та з чудового ви­соко­мо­раль­ного поетич­ного дійст­ва вони згодом перетво­рилися на «дайте, дядьку, п’ятака! А п’ятакневажний, - дайте руб бо­мажний. А в рублику – дірка, - дайте ще й п’ятірку!», що вже з об­ласті «їс­тоньки – спатоньки – «каки» – і ніякого Бога». Ще­д­рівки теж дефор­мувалися: «Щед­рик-ведрик! Вид­но й Веп­рик! Щедрик-живець – видно Плі­ши­вець, аж Вельбівку – дайте копійку…». А це вже для радвлади було те, що треба. Таких колядок, як «Ісус Христос народився – дуже Ірод зажурився. Діток в мам поза­би­рали, сорок тисяч пов­бивали…» уже не співали. Надто вже той Ірод когось на­гадував у Кремлі. Найгірше в школі на початку 1930-х було дітям так званих куркулів, підкуркуль­ників та їм спів­чу­ваючим. Їх теж вва­жали ворогами. За чотири дні до но­вого 1935-го року вла­да вирішила «ялин­ку» повернути знову. 28 грудня в «Правді» з’явля­єть­ся, звісно, що з доз­волу Ста­ліна, стаття секре­таря ЦК КП(б)У Павла Пости­шева. Зокрема, в ній проз­вучало: «Не должно быть ни одного кол­хоза, где бы прав­ление вместе с ком­сомольцями не устро­ило накануне Нового года елку для своих ребяти­шек». Їй-богу, у ста­лінській державі аб­сурд і вседер­жавну дурість довели до абсолюту! Так відбу­лася і кам’янська ялинка 1935-го року!

У 1939- 1940-му навчальному році сі­ль­ська неповно се­редня школа стала середньою. У ній пра­цювали вчителі, які вже мали повноцінну освіту і були за ра­дянськими мірками по-справжньому осві­ченими. Вони, як того вимагав мудрий Ста­лін, розповідали уч­ням і всім селянам про непорушну друж­бу між німецьким та ра­дян­сь­ким наро­да­ми, про те, що СРСР здійснює поставки до Німеччи­ни коксу, мар­­ганцю, лісу, сталі, зерна, па­ль­ного та багато інших страте­гічних товарів та щиро вітає Ні­меч­чину і Адоль­фа Гітлера з перемогами над гни­лими буржуаз­ними де­мократіями в Євро­пі. Педагоги повідом­ля­ли, що після виз­воль­ного походу РСЧА в Польщу, тобто розпо­ділу Польщі між СРСР і Німеччиною (згідно секретного протоколу, що додавався до мирного договору між дружними країна­­ми) навітьвідбулися на нових кордо­нах спіль­ні, як братів по зброї, німецько-радянські паради. Тоді ще нацистську партію називали правильно – націонал-со­ціалістичною робітничою. Це вже з по­чатком війни, зі зрозумілих причин, крем­лівські шулери перехрес­тять її в націонал-соціа­лістську. А ще гово­рили, якщо якісь вороги нападуть на нас, то ми будемо бити ворога на його території, як це вже ми героїчно робили на пе­реможній війні фін­ській, на Хасані та Хал­хінголі. Так, мовляв, буде і надалі. Про справжні людські втрати під час них, звісно ж, ніхто не знав.

У 1930-х і в повоєнні роки, аж до 1953-го, школа повинна була звикнути і до такого. Ще вчора, при­міром, вона разом з усім народом висловлювала здра­виці на честь якихось радянських і партійних дія­чів та пись­менників, но­сила їхні порт­рети на пер­шо­трав­невих демонст­ра­ціях, а вже завт­ра за­мазувала в підручниках ці портрети і їхні слова, чи твори чорним чорнилом та потім заклеювала ті чорні місця білим папером: вони виявлялися чер­говими во­рогами народу. Деякі з кміт­ливих, чи нахабних, учнів, не вивчивши урок, щоб не отримати двійку, могли сказати, що сьогодні під керівництвом батька Сталіна вони урок вивчать на п’ятірку. І запитували: «Ви що не вірите?» А страх, як відомо, є найкращим вихователем навіть для педагогів. Про це мені розповідали ще в 1980-х старі вчителі.

Під час виховних заходів лунала пат­ріотична пісня:

«Мы войны не хотим, но себя защитим,

Оборону крепим мы недаром.

И на вражьей земле мы врага разобьем

Малой кровью, могучим ударом».

З особливою відповідальністю вико­нув­алася й така пісня:

«А цих соколиків

Та всі добре знають:

Перший сокіл – Ленін,

Другий сокіл – Сталін…

А навколо них же

Звелись соколята.

І тепер вся молодь

Весело співає

Про сокола Сталіна

Та й пісні складає…»

Для народу новий бог Сталін на портретах того часу зображувався красенем і велетнем. Насправді, він був рябим і плішивим, мав зріст – усього 162 см, за іншими даними 155 см. Відомо, що найотрутніші павуки – дрібненькі: Гітлер – 165 см, Геббельс – 154 см, генерал Франко – 157 см. Та й Ленін мав зріст всього 164 см. Серед інших відомих карликів – нар­ком НКВД Єжов, батько Махно. Нинішні кремлівські небожителі теж карликуваті. Як відомо, найгірше і найбільше те дрібноросле зло, яке вдає із себе велике добро.

 

 

11. Початок війни 1941 - 1945 років у Кам’яному. Село під час окупації.

«Мы войны не хотим, но себя защитим,

Оборону крепим мы не даром.

И на вражьей земле мы врага разобьем

Малой кровью, могучим ударом».

(Із пісні «Если завтра война»)

«В иностранной прессе в последнее время появляются провокационные сообщения о концентрации германских войск на советской границе. Из хорошо информированных источников ТАСС уполномочен заявить о полной несостоятельности и лживости этих сообщений»

(Із заяви ТАРС напередодні війни)

«22 июня ровно в четыре часа

Киев бомбили и объявили,

Что началася война…»

(із пісні)

«Кому война, кому мать родна».

(приказка)

 

Оголошення про початок вій­ни всі зустріли у Кам’яному, як і в інших селах, по-різному. Партійні та радянські активісти, ком­сомольці та мо­лодь, виховані на пісні про «малу кров та могучий удар» були пе­реконані, що війну СРСР буде вести лише на тери­торії ворога. Бувалі в бувальцях та ті, що вже бачили не одного смаленого вовка, очікували най­гіршого, а постраждалі від рад­влади, як правило, ні в чому невинні, особ­ливо ті, які зазнали від неї не­людсь­ких знущань, спо­дівалися на помсту.

Старожили пам’ятають, як у неділю, 22 червня, багато чоло­віків-колгоспників колгоспу імені 17-го пратз’їзду сиділи в конторі і грали в під­кидного дурня проти «команди» картярів колгоспу імені Моло­това. Аж ось обідньої пори залетів на коні прямо в контору голова сільради Савка Радівілов і закричав: «Шо?! В дурня граєте?! Войнапочалася!» Уже ввечері розносили повістки, а другодня, 23 червня 1941 року, одразу декілька сотень кам’ян­чан мобілізували на фронт. Дехто з мобілізованих, добре пригос­тившись самого­ном, кричав: «Та ми німця шап­ками закидаємо!» Жінки плакали: «Ви хоч голови додому попри­нось­те!» Один із чоловіків, який часто напідпитку люто бив свою жінку, сказав їй: «Прости, мене, жінко, за все!» Жінка йому від­повіла: «Проси прощення у пер­шої кулі, що в тебе летітиме!» Мобілізація про­дов­жувалася аж до кінця серпня. З колгоспів протягом літа заб­рали майже всі автомашини та коней.

 

Передвоєнний голова кол­госпу (1938-1941) ім. Мо­лотова Павло Іванович Ла­поног, секретар М.Боб­рицької сільради у 1932-33 роках, у 1941-42 р.р. – пар­тизан загону Кіндрата Кар­пова

Колгоспні трактористки Гузіва М. К. та Хаврат (Сагайдак) П. С. почали евакуацію тракторівдо Саратовської області. Після війни вони повернуться разом з цією технікою в рідне село. Ра­дянський та партійний актив, а це Пасюта Михайло, Радівілов Сава Андрійович, Ярошенко Тро­хим, Лапоног Павло Іванович (голова колгоспу ім. Молотова, урод­женець М. Бобрика) та інші, залишалися для організації пар­тизанського руху. З цього чомусь не робили таємниці, і про це всі знали. Але більшість селян цей актив після лихих тридцятих не дуже любила, якщо не ска­зати, що тихо ненавиділа.

 

 

 

Сагайдак (Хаврат) Парасковія Семенівна (1921 – 2004). У 1937 році закінчила курси трак­то­ристів. Після звільнення Кам’я­ного і до 1955 року працювала в колгоспі трактористкою. Разом з нею працював на тракторі її дід Касьян, згодом – син Іван

На полях все-таки проходили жнива, темп яких сповіль­нював­ся зі зменшенням кількості чо­ловічих рук та техніки і коней. З 1-го вересня школа не пра­цювала: всіх учнів повели в поле збирати хліб, адже над­ходили не­певні часи. При наб­лиженні фрон­ту, виконуючи вка­зівку Ста­ліна «…евакуювати все, що мож­на, а що не можна, зни­щити…», уже в кінці серпня по­чали ева­куацію колгоспної худо­би та свиней. Їх погнали на схід. По­голів’я свиней, в групі суп­ро­воджуючих якого була й Раді­вілова Оксана Петрівна, вдалося перегнати в Курську область, яке в основному пішло на харчування наших військових частин. Проте колгоспну череду між Охтиркою і Богодуховим, як згадували Гляненко Марфа Андріївна та Гузіва Марія Корніївна, які цю худобу евакуювали, захопили німці, що прорвали фронт. Так само багато кам’янчан, яких направили в кінці серпня до Охтирського військкомату, бо Ле­бе­динський РВК евакуювався до Охтирки, зустріли там уже ні­мецькі частини, і тому повер­нулися додому.

З 15 вересня 1941 року в Лебедині почали звільняти служ­бовців, яким видавали трудові книжки та «евакуаційні» гроші. Трудова дисципліна пересталаіснувати як така. Більшість ке­рівників установ намагалися втекти на схід разом зі своїми сім’ями. Як стверджують лебе­динські краєзнавці, зокрема Іван Радченко, що призначений керів­ником руху опору по Лебе­дин­ському району та членом під­пільного обкому КП(б)У один із високопосадовців опинився аж в Алма-Аті і всю війну перебував там, кинувши напризволяще своїх товаришів. За чутками, при втечі ним «полуторкою» біля Сум червоноармійці відіб­рали в нього мішки з ковбасою та хлібом, залишивши йому лише мішок з грошима. І це так повівся ко­лишній районний «бо­жок», го­лова райвиконкому, ветеран громадянської війни, кавалер ордена Червоного Пра­пора, який закликав ще в серпні кам’ян­чан до патріотизму!.. Як пише відомий журналіст В. П’ян­ков, що «призначені рішенням бюро райкому партії тт: О.М. Линник - голова райвиконкому та І.І. Сердюк - секретар райкому партії, яких зобов’язали керувати партизанським рухом у районі, не виконали завдання і ева­куювалися в глиб країни, точніше - дезертирували» («Вклонимося великим тим рокам», МакДен, 2010 стор. 261). Повернувшись одразу після виз­волення додому, Линник зумів упи­сати себе в історію орга­ні­зато­ром парти­занського руху на Лебединщині, очевидно, заля­кавши свідків його втечі в тил. Свідок цього, ле­бе­динець Мо­ренець Захар Гри­го­­рович, ко­лиш­ній «фроловець», який був зали­шений для під­пільної ро­боти, довго обурю­вався цим хитрим «линком-пар­тійцем». А вперше про цю підлість загово­рив іще у 1980-х відомий краєз­навець, підполковник за­пасу Кость Матвійович Дуд­ченко.

 

Уже 3 вересня німецька роз­відка ввійшла в Кам’яне, а 27 вересня з боку Плішивця через село пройшли регулярні час­тини вермахту (11 жовтня вони з боєм захопили й Лебедин). Ніякого опору біля Кам’яного окупанти не зустріли, бо наші підрозділи вже давно відступили, тому й фак­тично ніяких руйнувань при вступі німцького війська до нього, - не зазнало. Гітлерівські вояки збили замок на сільмазі, подивилися на те, що в ньому було і, розчаровані, пішли собі далі. Селяни ж одразу магазин розграбували. Той, хто прибіг поживитися дармів­щи­ною останнім, приніс додому хіба саму мандоліну або ба­лалайку. Майже місяць у селі тривало безвладдя. Селяни одразу про­вели сходку і, нак­ричавшись до хрипо­ти, щоб «все було по спра­ведли­вос­ті», розпаювали кол­госпне майно. Сім’ям ра­дянських і пар­тій­них активістів та пар­тизанів, про які знали навіть маленькі діти, вирішили паїв не виділяти, мов­ляв, вони «наїлися добра при колгоспі і нашої крові напи­лися!». Всю тяглову силу, тобто коней, яких не встигли мобі­лізувати, та волів, поділили всім порівну на три-чотири дво­ри. Кожний двір почав заго­товляти для себе якнайбіль­ше того, що залишилося в полі: картоплі, буряків, гречки, соло­ми. Землю вирішили не ділити.

 

Люлін Антон Демидович (1911 – 1991) був мобілі­зований у перші дні війни. Нагороджений багатьма бо­йо­вими орденами та ме­далями. Мав Орден Слави 2 ст. (№42421), Орден Слави 3 ст. (№89825). Після війни працював у колгоспі.

 

Проте вже 6 листопада німці зігнали всіх жителів на сход і провели вибори старости села і начальника поліції, яким і нака­зали сформувати поліцію. Ста­рос­тою обрали вчителя (біології та хімії) школи Дяченка Андрія Лук’яно­вича, який перед війною прихо­вував ненависть до ста­лінської влади і вірив, що німці принесли в Україну європейську культуру і звільнення від біль­шовизму. За­бігаючи наперед, – трохи про його долю. За тверд­женням місцевих краєзнавців, восени 1941-го під його керів­ництвом поліцаї спалили хутір Квочки разом з їх жителями Вед­меденками, Безпрозванними та іншими за те, що вони надавали допомогу партизанам загону Кіндрата Карпова. За це ж був розстріляний Люлін Яків Іванович, який працював у Чернишкиному комірником. Так виконувалося розпорядження Ортскомедатури від 18 листопада 1941 року:

 

1. Усі захоплені партизани (обох статей, цебто чоловіки чи жінки) у військовому чи ци­вільному одягу будуть при­людно повішені. Всякий опір при затриманні або супровод­женні їх буде суворо пока­раний.

 

2. Всі села і двори, в яких будуть перебувати партизани або в яких вони будуть одер­жувати харчування, будуть покарані конфіскацією майна, спаленням будинків, роз­стрі­лом заложників і повішенням спільників партизан.

 

Комен­дант міста Підпис (ДАСО Ф. 1949, оп. 1, спр. 77, арк. 1)

 

За згадками старожилів, по­бачивши, що «німецький хрін радянської редьки не солод­ший», староста починає розкаю­ватися в тому, що служить нім­цям, пере­конує жителів у тому, що Україну і від Сталіна, і від Гітлера можуть врятувати лише українські пат­ріоти. За доносом деяких поліцаїв навесні 1942-го німці його за­ареш­тували і повіси­ли в Лебедині як українського націоналіста. Правда, окремі місцеві краєз­навці наполягали, що він все ж був залишений для підпільної роботи на окупованій території райкомом партії. До речі, за словами пат­ріарха жур­на­лістики Володимира П’янкова («Вклонимося великим тим ро­кам», Суми, «Макден», 2010, с.224) інший вчитель із Кам’яно­го, В.Ганджа очолив у Лебедині шуц-поліцію. За анти­німецькі настрої та відповідні розмови серед селян поліцаї розстріляли й Кузьму Лихину. Всього ж за подібні дії було стра­чено семеро кам’янчан.

 

Лапоног Георгій Алипієвич (1916-1980) – син селяни­на. Перед війною закінчив М. Висторопський техні­кум. У 1937 – 1940 роках слу­жив у РСЧА. До 22 чер­вня 1941 року працював агро­номом у колгоспі ім. Молотова. З перших днів війни – на фронті. Офіцер-фрон­товик. Після війни пра­цю­вав агрономом у Ми­хай­лівці, Плішивці, Кам’я­ному.

 

Другим старостою став Во­ло­димир Олександрович Лапо­ног. Це була набожна людина, хоч і далеко небезгрішна. На цю посаду його обрали самі селяни. Багатьох він урятував від від­правки до Німеччини, від роз­стрі­лів, проте обов’язки старости вимагали й іншого. Після війни його засудили, як зрадника. Піс­ля повернення з таборів додому тим землякам, які йому дорікали за те, що він в окупацію був старостою, відповідав: «А ви ж мене самі обрали. Що я не так зробив, за те я своє відсидів, а що я так для вас зробив – ви про те забули…» Начальником полі­ції призначили Федора Реву, родом з Чер­вленого, який прий­макував у Сухаєвської Одарки.

 

Більшість поліцаїв до одно­сель­чан ставилася досить приязно, при нагоді виручали їх, проте особливою жорстокістю від­значалися Тарас Люлін, по-вуличному Гендзель (це пріз­висько вчепилося до нього через те, що його дід працював поміч­ником коваля, як тоді говорили, дзендзелем), Іван Лой­ченко (Фер­шал), Степан Могильний (Могила). На початку 1942-го партизани Кіндрата Карпова, які проникли в село, і між іншим розпитавши в жителів про діяль­ність поліції та про те, хто з поліцаїв лютує, спіймали і роз­стріляли Гендзеля та Фершала. У березні 1942-го пораненого Могильного, який приймав участь у бою з загоном оточен­ців-червоноармійців на тор­фовищі біля Московського Боб­рика, радянські солдати схопили та повісили. Повісили вони біля села й одного німця-тиловика за ноги, за це окупанти ледь не спалили разом з жителями М. Бобрик, якби їх не вмолив цього не робити бобрицький староста Іван Танський, який добре вивчив німецьку мову, перебуваючи в полоні в Першу світову війну і який був зв’язаний з пар­ти­занами Кіндрата Карпова.

 

У Лебединському районі з чотирьох створених партизансь­ких загонів почав діяти лише один – загін міського голови Кіндрата Карпова, в якому й перебував довоєнний кам’янський голова колгоспу ім. Молотова Павло Лапоног. Решта загонів або не зібралися, або вийшли з лісу на милість окупантів. Проіснував загін з 9 жовтня 1941-го до 5 травня 1942-го. За цей час він мав чотири збройні сутички з окупантами та поліцією, внаслідок чого було вбито 63 німців і поліцаїв. Головними його перес­ліду­вачами були не німці, а «свої» поліцаї. Ті, хто вижили у лихі 30-ті, нічого не забули і згадали під час німецької окупації, коли почалося формування поліції. А партизанські загони якраз переважно й складалися з радянських та партійних активістів, частина з яких була прямо причетна до голодомору та репресій проти селян. Деякі з них йшли до лісу взагалі не для боротьби з загарбниками, а щоби уникнути помсти за сподіяне у 1930-х. У цьому факті можна в деякій мірі вбачати відлуння і навіть продовження громадянської війни в Україні. Оче­видно, німці це врахували, тому основними пе­реслідувачами партизанів стали поліцаї. Рештки загону Кіндрата Кар­пова були знищені біля Селища. У полон пот­рапив Антонов, сек­ретар підпільного об­кому партії. Згодом його після катувань фашисти стратили. Детальніше про партизанський рух на Лебединщині можна до­відатися з сучасної краєз­навчої літератури, що проливає правду на цю драматичну сторінку нашої історії.

 

Колгоспів німці не розпускали, адже це був геніальний винахід Сталіна, завдяки якому людей привчили пра­цювати за трудодні, але перей­менували їх у гро­мадські господарства. На початку 1942-го головою цього господарства призначили Кузьму Чернишова, бри­гадирами братів Івана і Нестора Влізько та інших. Робочий день становив 12 годин з годинною перервою на обід. За якістю польових робіт, дотриманням режиму і дисципліни наглядав німецький комендант Пристайлового, Кам’яного, Бобрового, Горок, Червленого - Медека, який перебував у Пристайловому і їздив на бричці по «своїх» селах парою коней із дзвіночками. Якщо він помічав, що в робочий час люди не працюють, то наставляв їх на розум нагайкою. Він же ознайомив селян через перекладача на сходці з великою статтею «До українських селян!» про новий порядок і сільськогосподарське виробництво, надру­кованій у газеті «Лебединський вісник» № 6 від 29 січня 1942 р.. У ній було сказано: «Німці несуть Вам порядок, безпечність і соціальну спра­ведливість… Ваш шматок землі з хатою та іншими будовами стає виключно Вашим «Влас­ним Господарством», яке звільняється від усіх податків і різних тягарів». 9 травня 1942 року надходить наказ німецького повітового сільсь­когосподарського коменданта Гейне усім старостам про обов’язкове проведення сільсь­когосподарських робіт і здачу продуктів.

 

Якось влітку 1942-го під час жнив кам’янські косарі вирішили піти на обід на півгодини раніше. Це помітив Медека, який з перек­ладачем проїздив поруч. Він примусив усіх повернутися в поле, а сам їхав за ними слідом. Коли люди прийшли в поле, годинник показував 12-ту годину дня. Медека сказав: «Тепер можете йти на обід. І більше не порушуйте дисципліну, бо будете суворо покарані!» А ще якось він застав молодих хлопців, які орали поле під озимину, коли ті в робочий час влаштували «перекур». Він шмагонув їх нагайкою і сказав, що в Німеччині в робочий час усі працюють, а для відпочинку є обідня перерва. Примусив він стати членом громадського господарства і одноосібника - діда Ілька Гляненка (Салоклига), коли зустрів його під час жнив не в полі. На його запитання «чому той не на жнивах?», Салоклиг пояснив, що він «нікс колхозник, а одноосібник з 1930 року». Тоді Медека шмагонув його нагайкою і наказав негайно стати «коль­хозником», бо буде розстріляний. Так і відбулася його ко­лективізація, якої не домігся Сталін. У зв’язку з нестачею тяглової сили поле копали частково і вручну. Денна норма для однієї душі до­рівнювала 0,03 га. Любив Медека і жінок. Одного разу він наказав старості зібрати у будівлі шко­ли найкра­си­віших жінок і при­готувати гарну ве­черю з горілкою. Ко­ли комендант сп’я­нів, то почав вима­гати від жінок гру­пових любощів. Тоді, за деякими розпові­дями, жінки, погасивши лампу, зв’язали ко­менданта, скинули з нього штани і зав’язали їх йому на голові. Самі ж порозбігалися. Після цього випадку він довго не з’являвся в селі.

 

Організована новими господарями по­ряд­ку зустріч: «визволителів» в одному з сіл радісно вітають українські селяни і селянки

 

Хоч інтимні сто­сунки німців із насе­ленням оку­пованих східних територій згідно з нацистською расовою теорією вважалися злочином, втім вони не були чимось незвичним. Проте молоді німці були дуже розчаровані через ставлення до них українських жінок і дівчат. Згодом вони розповідали, що «до українок важко підступитися, набагато важче, як у Німеччині до співвітчизниць, що їм важко заводити ближчі знайомства з українським жіноцтвом, як у місті, так і по селах. Бували й винятки з правила, але тих допускалися лише ті, що з проституції жили. Таких всюди є досить, по містах і по селах» (Михайло Мелешко, «Вінниця. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД у 1937-1938», повоєнне видання в еміграції). Проте є й інші свідчення. Ось що записав у щоденнику 22 жовтня 1942 року Лев Ніколаєнко, антрополог та анатом, який під час німецької окупації жив у Харкові: «Скільки баб тепер гуляють з німцями, благо мордочки у них симпатичні. Масова проституція українських жінок не пояснюється голодом. Ці жінки не голодували. Вони продалися за парфуми й цінні подарунки.»

 

 

11. Початок війни 1941 - 1945 років у Кам’яному.

 

Село під час окупації (продовження).

І взагалі однією зі сторінок окупації, про яку всі і досі мовчать, є ґвалтування українських жінок окупантами. Збезчещених, щоб приховати злочин, іноді вбивали, мотивуючи це зв’язками з партизанами. Частіше за німців цим займалися їхні союзники румуни та угорці, бо ті майже не мали доступу до борделів. У Райхскомісаріаті «Україна» упродовж окупації місцеві жінки народили від німців біля 10 тисяч дітей. Наводити місцеві приклади стосовно цього – якось воно не по-людському і водночас є справою не­безпечною. Втім, у таких справах, якщо відкинути тодішні ідеологічні сталінські та нацистські догми, ми не виключаємо і вкрай рідкісних у ті часи звичайних високих почуттів між українками і німецькими вояками, проте, чого таїти правду: жінки для окупантів були лише трофеями. Але й німкені в 1945-му для наших солдатів теж стануть трофеями. Ось що напишуть у 1945-му в своїх щоденниках про дії наших солдатів у Німеччині відомі письменники Олесь Гончар: «Дивує з якою настирністю «івани» піклуються про поширення російської раси. І сміх, і гріх» та британець Ентоні Бівор: «Російські солдати ґвалтували всіх німкень віком від 8 до 80. Наруги червоноармійців зазнали щонайменше 2 млн. німкень. Із них чи не більшість стали жертвами групових зґвалтувань». Він також процитував слова одного радянського майора: «Наші товариші так зголодніли за жіночою ласкою, що часто ґвалтували 60, 70 і навіть 80-річних – до їхнього відвертого здивування, якщо не сказати задоволення». Ще в 1980-х про це також розповідали напідпитку, хоч не дуже голосно, і не дуже охоче, і окремі ветерани з різних міст і сіл, які дійшли до Європи. Для цього їх потрібно було добре «під чаркою» розговорити.

 

Під час окупації через брак медпрацівників та медикаментів не працював ні медпункт, ні пологовий будинок. Перестала діяти і торгівля. Правда, згадавши НЕП, Люлін Герасим Ерехтович, який у свій час був організатором магазину споживчого товариства і його першим продавцем, намагався організувати магазин, та з цієї затії вийшов пшик, бо ніде було придбати товарів. Повернулася мінова торгівля: в село приходили жителі різних міст, особливо з Харкова, і приносили сіль, одяг, взуття, тканини, а земляк Карпо Рудкін, який працював там до війни на швейній фабриці привозив навіть для обміну взяті з фабрики швейні машинки. За стакан солі давали 3-4 стакани пшениці, гороху, квасолі, борошна чи пшона. На різні речі твердої ціни не існувало. Про це домовлялися між собою продавці і покупці. До весни 1942 року в обігу ходили радянські карбованці, та потім стали – окупаційні марки, якими платили «колгоспникам» за роботу, а вони ними сплачували податки, зокрема, культзбір в розмірі 65 крб. з двора. Відновила свою роботу і церква, в якій до війни була колгоспна комора. Попом став отець Василь Грищенко, який до війни працював гірничим інженером на одній із шахт Донбасу. Церква взяла на себе функцію реєстрації новонароджених -хрещення, шлюбу - вінчання та смерті громадян.

 

З дозволу коменданта відкрили і початкову школу, в якій викладалися арифметика, мова, інші предмети, замість радянських розділів історії вивчалися матеріали про Німеччину та Адольфа Гітлера. Вчителями працювали Лапоног М.І., Гузіва М.І., Коваленко В.С., Козаченко Є. В. та Ситник Х.А.. Директором був якийсь «чужак» - Петро Миколайович. Місцеві краєзнавці стверджували, що він був зв’язаний з партизанами. Його дружина Катерина Іванівна (з Пирятина) викладала німецьку мову.

 

Замість сільради стала сільуправа, яка в основному займалася подвірним обліком худоби, збором грошових та натуральних податків: яєць, м’яса, молока, вовни. Її службовці вручали людям і різні повідомлення про виплату податків. Селян зобов’язували здавати яйця: на квартал по 12 штук з однієї курки, певну кількість картоплі, навіть насіння, починаючи від моркви і закінчуючи динями та шпинатом, для громадського господарства. За невиконання якогось зобов’язання платників податків штрафували на 25 кг зерна, або 150 кг картоплі. Ось приклад повідомлення про податок: «Ви…… повинні здати до 15 вересня 1942 року старих курей – 1 штуку, молодих курей – 1 штуку. За невиконання в строк ви будете покарані. Гуси, кури, качки будуть відібрані. Староста. Підпис». Окупаційний побут, щоправда в сусідньому Московському Бобрику, добре описав Григорій Камчатний у нарисі «Окуповане дитинство» (книга В. Пазинич «Висота 110», Г. Камчатний «Окуповане дитинство», «Золоті сторінки», Харків, 2012). Втім, він нічим не відрізнявся від окупаційного побуту в Кам’яному.

 

У Козацькому яру з літа 1942-го розташувався і взвод власовців. Як стверджують місцеві краєзнавці, у подальшому в боях з радянськими підрозділами вони воювали люто відстрілювалися до останнього патрона.

 

23 лютого 1943 року в Кам’яне несподівано вступив радянський загін. Це сталося під час прориву в районі Харкова після сталінградської битви. На вимогу командира населення вийшло розчищати від снігу дорогу до Плішивця. Та незабаром налетіла німецька авіація і почала обстрілювати людей та бомбувати село. Кількох чоловік загинуло, зокрема Дяченко Катерина Степанівна, Лапоног Марія Дмитрівна, Тонкий Іван Васильович, а багато селян отримали поранення. У цей день німецькі літуни розбомбили школу, церкву та частину села. Люди чим могли, тим і допомогли нашим солдатам: харчами та одягом, бо бійці, дуже випередивши свої тили, були голодними, завошив­леними і замореними. Тоді ж червоні командири мобілізували частину чоловіків призивного віку. Та всього через декілька днів червоні підрозділи відступили. Під час боїв за село німці захопили в полон групу червоноармійців, яких одразу погнали як підсобну силу на переправу через Псел своєї артилерії. Одну гармату полонені не втримали і вона впала з моста у річку. За це один із німців на бригадному подвір’ї убив прикладом полоненого матроса і прикидав його гноєм. Лише через кілька днів окупанти дозволили жителям села похоронити його на кладовищі. Німці розстріляли також за «саботаж» іще одного нашого полоненого (пізніше обох їх перепоховали в братській могилі біля меморіалу загиблим воїнам). Тепер у селі розмістили дві артбатареї: в Козацькому яру – батерею 6 – 12-ствольних мінометів «Ванюш», на горі Сторожівні – батарею далекобійних гармат.

 

Перевізник Михайло Ох­рі­мович (1924-1992) вліт­ку 1943 року був ви­ве­зений до Німеччини. У кінці 1944 року визво­лений з полону нашими військами, мобілі­зова­ний у діючу армію і од­разу без будь-якої під­готовки кинутий у бій. Йому пощастило вціліти. Мав бойові нагороди. Після демобілізації, у 1947 році, працював у колгоспі польоводом, бригадиром, завідую­чим МТФ,СТФ, током . У 1977 році нагороджений орденом «Знак Пошани»

 

Після свого повернення в село німці ввели строгіші порядки. За теплий прийом радянських воїнів поліцаї розстріляли у своїй хаті Романенко Наталію Максимівну. Була запроваджена комендантська година, проведена паспортизація. У паспортах зазначався зріст, колір очей, волосся та інші особливості, приміром, вказана наявність родимок. Окрім поліції в селах з’явилася ще й жандармерія. Німці призначили нового старосту - Минака Романа Леонтійовича, чоловіка строгого, який радянську владу ненавидів люто. У свій час радянська влада позну­щалася над його родиною і вислала на погибель на Північ. Як стверджували деякі земляки, він, син розкуркуленого, зумів утекти із північного спец­поселення для «ворогів народу» і перейти лінію фронту. У цей час німці значно посилили вивіз молоді до Німеччини (всього ж за час окупації згідно госпо­дарських книг сільуправи за 1941-1943 роки вивезено 152 душі). Щоб це вивезення «в германську науку» було «справедливим», і народ старосту не проклинав, він наказав створити на манер радянської «трійки» німецьку «трійку», до складу якої ввів найавторитетніших, як на його думку, і постраждалих від «совєтів» селян: Горового Дениса Даниловича, Лапонога Парфила Івановича та якогось Некипілого. Тільки «трійка» мала право вирішувати, кого відправляти до Німеччини в «науку», а кого залишити вдома. Відправляли в першу чергу тих, хто підтримував радянську владу, був причетний до колективізації та голодомору, невдоволених німецькою владою. Зокрема «трійка» відправила Сагайдака Макара Радивоновича, Хаврата Федора Сергійовича та багатьох інших. На початку 1943-го староста одружуєть­ся з 17-річною Марією Миколаївною Сагайдак (Шикорайка), якій загрожувало вивезення до «фатер­лян­ду». У серпні цього ж року, при наближенні Червоної Армії він утік на Захід разом зі своєю дружиною. Після 1945-го подружжя Минаків виїхало до Англії, а потім перебралося до США. Не будучи зроду ледачими, стали вони там досить заможними громадянами. Багато односельців з німецької неволі так і не повернулися, і доля їхня невідома. Драматичні долі остарбайтерів у війну та після війни вимагають окремої розповіді.

 

Напередодні своєї втечі в середині серпня місцева поліція заарештувала Некипілого Василя Івановича. До війни він був секретарем комсомольської організації школи, на початку війни став курсантом Київського військового піхотного училища. Після падіння української столиці Василь Некипілий повернувся додому, де довгий час йому вдавалося переховуватися. Був розстріляний 18 серпня у Лебедині на «бойні», де його труп після звільнення райцентру впізнала мати.

 

Наостанок скажемо, що історія не тільки твориться, але й переписується на догоду тим політсилам, які приходять до влади. Як правило, істориків, а також журналістів, письменників та людей мистецтва правителі та режими купують за допомогою слави, грошей та дівчаток, чи й хлопчиків. Тих, принципових, які продаватися не хочуть, бо розуміють, що купівля – це 100%-на компрометація, саджають до концтаборів і знищують. Ми знаємо таке історіописання-пере­писування, або введення в оману, особливо про період окупації, і за часів радянських, і, на жаль, вже й за часів незалежності України. Тому у своїх краєзнавчих нарисах автори намагалися писати об’єктивно і не заангажовано, подавати реальні події з усіма відтінками, якими б вони не були. Як відомо, часи, коли не потрібно підтасовувати факти минувшини до сьогодення, траплялися в історії нашого народу не часто. І невідомо, що нас іще чекає, тож поспішаємо писати правдиво…

 

 

12. Від визволення з-під німецької окупації і до 1960-го року.

 

Повоєнна історія Кам’яного є аж ніяк не оригінальною, а цілком типовою для всіх повоєнних сіл і відрізняється хіба окремими місцевими штрихами, іменами та прізвищами. Одразу після визволення відновили свою роботу сільрада та кол­госпи, які діяли в селі до окупації. Голо­вували в сільраді почергово після недов­гого керування Усатенка та Коновалова, спочатку Дрига Іван Павлович, а з 1 березня 1946-го – Басов Олексій Данило­вич. Головою колгоспу ім. Молотова призначили Лапонога Кузьму Пет­ровича (по-вуличному – Білий), а з січня 1944-го – Приходька Павла Єрмолайовича, бухгалтером – Хоменка Гордія Кузьмича, секретарем парт­організації – Донця Якова Івановича. У колгоспі ім. 17-го партійного з’їзду керівництво було таким: голова колгоспу – Хаврат Федір Сер­гійович, а з 1944-го – Сагайдак Дмитро Тихо­нович, бухгалтер – Люлін Микола Демидович, секретар парторганізації – Лойченко Архип Іванович. Одразу почала діяти і школа-семи­річка. Її директором була призначена Ващенко Парасковія Митрофанівна. Проте заняття розпочалися не в усіх класах, а лише в молод­ших. По-перше, всі шкільні приміщення були зруйновані і заняття проводилися в сільраді, а на Пушкарні – в приміщенні контори колгоспу ім. 17 партз’їзду (пізніше там проживала Лапоног Устина Дмитрівна) у дві зміни, по-друге – в селі було багато переростків, які в початковій школі під час окупації взагалі не навчалися. Розпочав свою роботу і медпункт. Фельд­шером у ньому працював Черниш Андрій Агафійович, який одночасно виконував обов’язки акушера. З ліками тоді було вкрай сутужно, тому він частенько для лікування застосовував відвари лікарських трав та коренів.

 

Пасюта Василь Михайлович  (1930 р.н.) – типовий представник повоєнної «тяглової» сили. Фото 1990-х років

 

На Пушкарні відновив свою роботу і сільмаг, у якому по картках продавали сірники, мило, гас, сіль, тканини та взуття, яких, втім, було не дуже густо, а для робітників та службовців – по 8 кг борошна (ячного, житнього, кукурудзяного) на місяць. Колгоспникам борошна не прода­вали, та їм і купити було ні за що. Вважа­лося, що 100-150 г зерна та 10-20 коп. на трудодень цілком достатньо. Проте у порівнянні з цінами того часу це була страшенна мізерія. При сільпо відкрили майстерню по ремонту взуття, якою керував Незола Мусій Данилович (по-вуличному – Гарбуз), та гончарну майстерню, якою керував майстер Ольховський. На Пслі працювали три водяні млини. Олійниці в селі не було, тому меткіші селяни організували домашнє виробництво олії. Так, на Городищі Зіновій Іванович Андрущенко змайстрував «драчку» для насіння, а Дрига Андрій Кузь­мич та Рудкін Марко Ягорович – сковороду та прес. За роботу вони брали «розмір», тобто частину продукції.

 

А запеклі старі курці згадували, що тоді замість махорки вони частенько використовували пом’яте сухе капустяне листя з буркуном.

 

З поранених та контужених, яких демобілізували, як ми вже зазначали, влада сформувала переважно керівні кадри. Приміром, у січні 1944 року головою колгоспу ім. Молотова обрали інваліда війни Приходька Павла Єрмолайовича.

 

Перевозник Марія Никифорівна (1925 р.н.) разом з іншими молодими дівчатами орала  повоєнне поле коровами. Фото 1990-х років

 

А ось основною «тягловою» силою в селі були старики, жінки та підлітки. На їхню долю і припали всі тяготи по відбудові зруйнованого села і сільського­спо­дарського виробництва. Після окупації на кожну бригаду припадало лише по кілька старих волів та вибракуваних з Червоної Армії коней. Отож основною тягловою силою були корівки, яких у селі теж залишилося небагато, та жінки з підлітками. Коровами і волами звозили з полів восени 1943-го знешкоджені саперами міни, а вже навесні 1944-го коровами орали, волочили та сіяли. Бути стахановцями доводилося не тільки дванадцятирічним, а й коровам. Адже до продподатку у фонд Червоної Армії входило і молоко. Старожили згадували, що план його здачі становив 300 л на рік. Отже, корова після оранки повинна була ще й добре доїтися. Деякі поля доводилося скопувати вручну. Проте аж до 1947-го частина земель залишалася «толокувати». Ніяких вихідних  днів у ті трудні часи взагалі не існувало. При необхідності, особливо під час жнив влітку 1944-го, працювали і вночі, щоб зерно не осипалося. Косарями були все ті ж жінки, діди та підлітки. У цьому ж році почалося відтворення молочно-товарних, свино, вівце-, птахоферм. До цієї нелюдської напруги односельців додавався іще й сільгоспподаток: грошовий та натуральний. Уже значно пізніше багатьох колгоспників нагородять медаллю «За доблестный труд в ВО войне».

 

Макогон Варвара Данилівна (1924 р. н.), вдень косила на полі  пшеницю, а вночі ще й в’язала снопи. Фото 1990-х років

 

Україною в 1941-1943-х роках двічі пройшов вогняний смерч війни. Її втрати, матеріальні і людські, були фантастично великими. Проте Сталін не зробив якихось послаблень щойно визволеним селянам. Більше того, як стверджують деякі історики, він навіть хотів виселити весь український народ, як ворога народу, так, як це зробили з кримськими татарами та чеченцями. Але на відміну від останніх, українців було досить багато – вагонів би не вистачило. Отож, податки держава встановила великі, а державні закупівельні ціни на продукцію вкрай низькі. До натурального обов’язкового податку входили: 100-150л молока (жир. – 3,8%), м’яса – 40 кг живою вагою, картоплі по 10-12 кг з кожної сотки (з 10 соток), яйця, вовна, шкури, овочі. Всі ці поставки державою оплачувалися, але закупівельні ціни були сміхотворними. Так, у 1945-1953 роках держава встановила таку заку­півельну ціну за літр молока – 2 копійки. Примірник газети в той час коштував 20 копійок і, як бачимо, дорівнював 10 літрам молока, за склянку насіння на базарі просили 30 крб.. За буханку хліба просили 50-70 крб., хоча держава закуповувала зерно в колгоспах по 7-10 копійок за кілограм! Грошовим податком обк­ла­далися також присадибна ділянка, посіви на ній, фруктові дерева, враховуючи можливість прибутку господарства, але вже не за державними, а за ринковими цінами! Ось як обчислювався тоді податок. Нехай город колгоспника становив 0,6 га, на якому було посаджено 0,3 га картоплі, 0,15 га буряків, 0, 1 га жита, 0,01 га цибулі, 0,02 га овочів і т. д. Рахувалося, що з кожної «картопляної» сотки колгоспник отримає по 200 кг бульб, а разом – 6000 кг. І оскільки на ринку 100 кг картоплі коштує 8 крб., то колгоспник отримає 480 крб. прибутку за саму лише картоплю. До цього додавався прибуток від реалізації буряків – 280 крб., від цибулі – 50 крб. і т. д. Додавалися також прибутки від корови, овець, свиней, птиці, пасіки.

 

 

Від визволення з-під німецької окупації і до 1960-го року.

 

Вважалося, що кожне фруктове дерево дає прибуток 20-30 крб. Ось і виходило, що прибуток двора складав 3000 крб. З першої тисячі прибутку нараховували 100 крб., з другої – 120 крб., з третьої – 150 крб. і т д. Тому, щоб заплатити податок, колгосп­ники повинні були про­дати до трьох чвертей всього виро­щеного, або й більше. Се­ляни почали масово виру­бувати фрук­тові дерева. Окрім цього податку, влада ввела і Державну позику відбудови та розвитку народного гос­по­дарства, яку повинні були спла­чувати вже не тільки кол­госпники, а й усі ро­бітники та службовці. Вона ста­новила від 100 крб. до 1000 крб. і стала для колгоспників заш­моргом, адже майже до се­ре­дини шістдесятих років вони працювали за трудо­дні, на які нараховувалася не дуже щедра натуральна оплата. Спо­чатку її на базарі в райцентрі продавали, а за виручені гроші купували об­лігації державної позики. За несплату податку та відмову купувати облігації мож­на було опи­нитися там, де вже наш Макар пас північних телят – оленів. Для збору нату­раль­них та грошових податків при сільраді були спе­ціально упов­новажені з району – фінагент та агент по поставках. Для швидкого розміщення серед селян державної позики райкоми створювали спеціальні бригади з депутатів сільради, активу, вчителів, комуністів. І це тривало аж до 1956 року. Якщо врахувати, що тоді селяни не мали паспортів і не мали права взагалі покидати село, то нинішньому поколінню та радянська крі­посницька система може здатися дикістю. Місцеві старожили згадували: «До Микити Хрущова на селі мали паспорти лише коні, а в людей паспортів не було. В городі ж паспорти мали навіть собаки. З кінця 1953-го за вимогою селянина, але при дозволі голови сільради, він міг отримати паспорт, хоча їх видавали дуже неохоче. Лише в 1976-му всіх без винятку селян нарешті паспортизували. Старі люди отримали тоді паспорти уперше в житті».

 

Тому при найменшій можливості кам’янчани з села втікали. Багато з них у 1945-1957 роках поїхало на відбудови шахт Донбасу та  Хар­ківського тракторного заводу. Близько 40 сімей у 1954 році переселилися до Криму, з якого до Сибіру та до Казахстану виселили кримських татар, як «зрадників» Радянської Вітчизни.

 

 

Лебединська Устинія Якимівна (1922 р.н.). На долю її покоління випали важкі повоєнні поне­віряння. Фото 1990-х років

 

Іще в 1944-му трактористка Сагайдак Па­рас­ковія Семенівна (по-вуличному Касянка) та її подруги-трактористки відремонтували трак­тор «Універсал». Але запчастин до нього не знаходили і зі свічкою в руках, деякі вузли доводилося зв’язувати дротом та мотузками, та все ж користь з «Універсала» була неаби­якою. З 1946-го відновлена Михайлівська МТС почала виділяти для Кам’яного трактори з причіпним інвентарем, молотарки та комбайни. Та вже в 1949-му в селі з’являється тракторна бригада з трьох тракторів: гусеничний «Наті-ХТЗ», колісний «ХТЗ», «Універсал» (Ленін­градського тракторно­го заводу). Трактористами працювали Пасюта Володимир, Лойченко Єгор Феодосійович, Романенко Савелій Мак­симович, Хаврат Йосип Георгійович.  Уже в 1947 році вдалося зорати і засіяти всі поля, та ситуація в селі навесні того року склалася критичною. Це стало наслідком небувалої засухи 1946-го і відповідно поганого врожаю. Майже все зібране зерно віддали для вико­нання державного плану. Липневий (1946) пленум ЦК КП(б)У зобов’язав кол­госпи не лише виконати державні плани хлібо­здачі, а й «наверстати» раніше заборговане збіж­жя. Кам’янчани хоч і голо­дували, та все ж масової смертності, як у 1933-му не трапилося, адже «чер­воні мітли» не вимітали все їстівне. Старожили розповідали, що навесні 1947-го на городах навіть не картоплю садили, а тільки лушпайки, з проро­щеними вічками. В їжу, щоб вижити, йшло все: взимку – просяна полова, макор­женики з пере­тертої моло­дої липової кори, терен, глід, потов­чене коріння пирію, на­весні – молода кропива, щавель, бере­зовий сік, ставкові та річ­кові ра­кушки. Хто мав корівчину, або ятерами ловив рибу у Пслі, той, за мірками того часу, роз­кошував. Багато фрон­товиків, ослаб­лених внас­лідок поранень, того року по­мерло. Але навесні цього ж 1947-го сумно­звісний Лазар Кагано­вич, знову зайнявши пост вождя України, заявив у пресі: «Го­ловною причиною тих про­довольчих трудно­щів є се­лянство! Воно за­ра­зилося дрібнобур­жуаз­ною сквер­ною в часи ні­мецької оку­пації». А в цей час ешелони з лозунгами «Німецькому народу – від народу ук­раїнсь­кого!» і з українською пшеницею, як згадували фронтовики, ішли в ра­дянську зону окупації Ні­меччини.

 

Ось типова розповідь місцевих жителів, ди­тинст­во яких припало на по­воєнні роки: «Наші дитячі роки були голодними і на­пів­голодними. Як зараз ба­чимо: сидимо на ле­жанці і плачемо: «Їсти!» Мама варить бурякову гичку з ріденькими галу­шеч­ка­ми, а ми, голодні, ніяк не можемо діж­да­тися, коли ж воно, те вариво, дос­піне. Зимою топили соло­мою, яку крали на кол­госпному полі. Старші діти ходили на поле зби­рати колоски, а люті об’їжд­чики, наче хортові пси, за ними ганялися. Потім те зерно вилущу­валося, переме­лювалося на жорнах – і з нього, до­бав­ляючи листя, пекли страшенно смачні макор­жени­ки, які ми з’їдали  миттю. До самих морозів у школу ходили босі. Парт іще не було, тому сиділи ми на довгих лавах».

 

 

Гончаров Михайло Олександ­рович (1928 р. н.) після визво­лення села працював у колгоспі. Згодом вивчився на шофера. За сумлінну роботу та береж­ливе ставлення до техніки наго­роджений орденами Трудово­го Червоного Прапора, «Знак Пошани», медаллю «За трудову доблесть», Срібною медаллю ВДНГ та іншими. Фото 1960-х років

 

 

 

 

 

 

 

 

Камчатний Павло Гри­горо­вич (1906 – 1978)  – голова колгоспу ім. Мо­лотова у 1946-1947 роках. Фото 1950- х років

 

У 1946-1947 роках у колгоспі ім. Мо­лотова головував житель Московського Бобрика Камчатний Павло Григорович. Для нього, колишнього фронтовика, не чужими були людяність і чуйність, тому він, як міг, так і допомагав своїм колгоспникам вижити в ті голодні часи. До нього за допомогою зверталися і земляки з Мос­ковського Бобрика. Головою колгоспу ім. 17 партз’їзду в 1947-му призначили Фролова Олексія Івановича, уродженця с. Лихинівка, демобілізованого моряка, який головував у 1946-1951 роках. Від­зна­чалося, що в його колгоспі трудова дисципліна була на дуже високому рівні, посилена боротьба з крадіжками, а вияв­лені в роботі недоліки одразу лікві­довувалися. Уже в 1948-1949 роках він вивів колгосп у передові.

 

 

 

Камчатний Олексій Анто­нович (1919 р. н.) у 1953-1955 роках працював головою колгоспу ім. Во­ро­шилова. Фото 1960-х років

 

Не дивлячись на важкі матеріальні умови, в 1947-му починає налагод­жува­тися і культмасова робота. Клуби обох колгоспів вдалося відремонтувати, і в них почали демонструвати кінофільми за допомогою кінопересувок. Силами вчи­телів та комсомольців Коваленко Василя Платоновича, Коваленко Віри Сергіївни, Борисенка Петра Євтихійовича, Рудкіної Мотрони Іванівни, Чумаченка Олександра Олексійовича, Чумаченко Анастасії Мико­лаївни та інших вдалося організувати роботу драматичного гуртка, який ставив п’єси українських класиків, що ко­рис­тувалися шаленою по­пулярністю.

 

У 1950-1951 роках починається процес укрупнення колгоспів, тож у кінці серпня з двох колгоспів утворили один – імені Ворошилова. Головою цього колгоспу стає місцевий житель, що було рідкістю, ко­муніст Дяченко Петро Антонович, демо­білізований з армії. Якось за його голо­вування до контори кол­госпу зайшли добре напідпитку Чер­нишов Стефан Якович (Яківець) і Придатченко Прокіп Кирилович та й поба­чили, що портрет Ста­ліна припав пилом і са­жею, бо в конторській грубі топили торфом. Вони й почали бідка­тися, мовляв, Сталін, хоч і бать­ко народів, а «грязний і невмитий». Не довго думаючи, чоловіки набрали  в цеберку води і почали «вмивати» вож­дя народів ганчіркою для миття підлоги. Це по­бачила, вже раніше зга­дувана, «Пальма», яка тоді працювала при­биральницею в конторі, і негайно доповіла про це голові колгоспу Дя­ченку. Той одразу вик­ликав діль­ничного мілі­ціонера Біловола, який і за­арештував Стефана і Прокопа. «Вліпили» їм по три роки за анти­радянську агітацію, за «грязного і невмитого» Сталіна.

 

У цей же час, щоб підвищити вро­жайність полів ЦК ВКП(б) вирішив за порадою вчених повести колгоспникам боротьбу з суховіями. Для цього вздовж полів посадили лісосмуги. Незабаром об’єднали і Бобрівську та Кам’ян­ську сільські Ради, за­лишивши назву «Кам’ян­сь­ка сільська Рада» і призначивши голо­вою виконкому Басова Олек­сія Дани­ловича, а секретарем Лапоног Оксеню Дмитрівну (ра­йонний архів Лебединського райвиконкому Ф-28 арх. №75, опис №1 лист 9-10). У 1953-1955 роках у колгоспі ім. Ворошилова головував теж житель Московсь­кого Бобрика, інвалід війни (без однієї руки), учасник оборони Ленінграда Камчатний Олексій Антонович.

 

Коли 5 березня 1953-го помер Йосип Сталін, як згадували ста­ро­­жили, колгосп­ники за ним особ­ливо й не плакали, а ось учителі, так само, як і учні, напів­голодні та благенько одягнуті, плакали дуже. Після смерті кри­вавого вождя і розправи над не менш кривавим Берією, нові кремлівські небо­жителі, які з усіх сил намагалися від­хреститися від недавніх репре­сій, почали правити державою ко­лективно, зрозуміли, що зі старою сис­темою оподаткування СРСР буде приреченим на постійну заку­півлю хліба за кордоном, а село так і залишиться жити в солом’яній хаті з вітряком біля неї. З ініціативи Микити Хрущова, який почав прибирати владу до своїх рук, вересневий 1953-го року пленум ЦК КПРС уперше звернув увагу на катастро­фічний стан сільсь­кого господарства. Система узако­неного пограбування села була пом’як­шена. Тепер податки значно зменшилися. Якщо до 1953 року колгоспник, маючи 0,8 га присадибної ділянки, платив до 1000 крб. податку, то після 1953-го – лише 68 крб. Кріпак-колгоспник почав оживати, адже дозволили раніше нечуване і неба­чене! Було відмінено обов’яз­ковий нату­ральний податок. Тепер ніхто не вказував, що колгоспнику на городі сіяти, тепер не оподатковувалися сади, пасіки, худоба. Відмінили заборону на сма­ління свиней і обов’язкову здачу свиня­чої шкіри. Для колгоспів встановили норми продажу продукції державі, підняли на неї ціни і підвищили оплату за трудодень до 1-2 кг зерна, до 2-3 кг картоплі, до 1крб. грошима. Населення кинулося заводити худобу, пасіки та потроху накопичувати гроші для будів­ництва нових хат, тим паче, що в 1957 році збудували першу піч для випалювання цегли, а в 1961-му –  на­земну, овальну, з пресом для змі­шування та формування цегли. Раніше в обох колгоспах існували лише цехи по виробництву цегли-сирцю.

 

У 1955 році, коли вже починалося роз­­вінчання поплічників Сталіна, кол­госп перейменували з імені Воро­шилова на цілком нейтральне стосовно всіх керівників ЦК минулих, теперішніх і майбутніх –   «Дружба», щоб убез­печитися від подаль­ших переймену­вань. А його головою призначили згідно нових віянь з партійної гори по укріп­ленню керівних кадрів на селі, «трид­ця­тит­исяч­ника» - колишнього дирек­тора Будиль­ського спиртзаводу, людину в літах, учас­ника громадянської війни, Астафьєва Єлисея Євстігнейовича, а його зас­тупником Басова Олексія Даниловича. Головою ж сільради тепер став комуніст Влізько Семен Костян­тинович. Не зва­жаючи на свій вік, Астафьєв розвинув у колгоспі бурхливу діяльність, хоча в справах сільського господарства розу­мівся мало. Одразу колгосп придбав легковика, і голова пересів з брички на авто, було встановлено дизельну дина­мо-машину потужністю 50 кВт. Ця мініелект­ростанція працювала лише до 12-ї години ночі, але освітити все село іще не могла. Освітлювалися лише контора колгоспу, школа, клуб, сіль­рада, магазини, ферми та ті будинки, які розта­шовувалися в центрі села. Згодом Кам’яне було підключено в сітку Бобрівської елек­тро­­станції. У селі поставили транс­фор­матори – і неза­баром майже все село електри­­фіку­вали. Ре­конст­руювали і це­гельний завод, який, до речі, пропрацював до 1974-го, а потім через нерента­бель­ність був закритий. Так почалося від­родження Кам’яного. Але в жовтні 1956 року вдарили морози, і більше 100 га буряків залишилися в полі. Це для Астафьєва стало сигналом про звіль­нення за власним бажанням.

 

Не забувала влада і про нагороди, як моральні стимули. Всього було наго­роджено орденами і медалями в 1945-1955 роках 23 колгоспників. Про ті нелегкі часи і наш нескорений народ чудово написав наш земляк, поет Леонід Стрель­ник: «Співало дзвінкоголосо все село – чи зима, чи літо надворі. Матері, йдучи з поля, співали. Дівчата, набехкавшись на різних кол­госпних роботах, співали аж до ранку, і бригадир виганяв їх на роботу батогом. Боже, жили бідно, часто недоїдали, але як задушевно співали! Як родичались! Як раділи, зустрівши в лісі людину! Як допо­магали одне одному! Під осінь, зібравши врожай, сідали всі гуртом за довжелезний стіл, святкували обжинки. На столі сяка-така закуска, але річ не в тім. Співали! Так співали, що й солов’ї заслухувались».

 

У подальшому житті Хрущов і його епоха більше запам’яталися селя­нам куку­рудзою, яку сіяли навіть на півночі, не кажучи вже про Ле­бе­динщину, хлібом з кукурудзи та гороху, який продавали на вагу, та чергами за ним, хрущовською «кузь­киною матір’ю» та биттям черевиком по трибуні під час виступу в ООН, Ка­рибською кризою, коли світ стояв на грані Третьої світової війни, та тим, що політ Юрія Гагаріна в космос тоді трактували, як остаточне взяття «бога за бороду».

 

 

Єфросинін Яків Миколайович, 1980-ті роки

 

У 1957 році головою колгоспу приз­начають Єфросиніна Якова Мико­лайовича, який пра­цював агро­номом у колгоспі «За запо­вітами Леніна» (М. Бобрик). Та, як стверд­жують старо­жили, новий го­лова «заголову­вався», бо його, мов­ляв,  та головного бухгалтера на фі­нан­сах лихий попутав під час закупівлі у 1961-62 роках 3000 кубо­мет­рів будівельного лісу для перебудови колгоспних ферм та школи. Голову від керівництва колгоспом усу­нули, хоча й згодом він зумів доказати свою непричетність до махлю­вання, а бухгалтера, як матеріально від­пові­даль­ного, кримінально покарали. У 1962-1963 та 1965-1983 роках він працював зоотех­ніком у бобрицькому «За за­повітами Леніна» та в боровеньківському «Прогресі» та в 1963-1965 роках – парт­оргом у Черв­леному.

 

 

Михайло Андрійович Тимо­шенко, колишній ди­ректор школи, останній ве­теран війни у Кам’яному, 2013 рік. Недавно він від­святкував своє 90-річчя

 

Збереглися й цікаві відо­мості про тогочасну освіту в селі (1943 -1962). Під час боїв за Кам’яне всі шкільні примі­щення були зруйновані. До 1 жовтня 1943-го вчителі здійс­нили перепис населення та дітей шкільного віку, а з 1 жовтня почалися заняття в довоєнному приміщенні сіль­ради (1-й клас (40 учнів) нав­чала вчителька Чумаченко Анастасія Миколаївна, 2-й клас (12 учнів) – Лапоног Мотрона Іванівна, 3-й клас (23 учні) – Ситник Тіна Арсентіївна).), а на Пушкарні в колишній конторі колгоспу ім. 17 партз’їзду 3-й клас (30 учнів) навчала Любліна Уляна Йонівна. До п’ятого класу записалося ли­ше кілька учнів. Їх навчали Віра Ко­ва­ленко та Ва­щенко Парас­ковія Митро­фа­нівна, яка ви­кону­вала обов’­яз­ки директора шко­ли. Вікна в класних кім­на­тах позак­ла­да­ли цеглою, бо скло тоді було на вагу золота. У 1944-му до 1-го класу набра­ли понад 60 уч­нів, яких ста­ла нав­чати Руд­кіна Мо­­т­ро­на Іва­нів­на. Сфор­мува­ли і 6-й клас з тих, які закін­чили 5-й та з пе­реростків, які в 1941-му закін­­чили чотири класи. У 1945-му поповнюється склад вчителів за рахунок демо­білізованих. Ди­рек­тором стає Венжега Олек­сандр Єли­се­євич, воєн­руком – Нікуліщев Бо­рис Михай­ло­вич, вчителями – Лапоногов Мирон Сте­панович, Коваленко Василь Платонович. Починається і ремонт шкіль­них приміщень. У 1946-му пед­ко­лектив іще поповнили демобілізовані солдати Чума­ченко Олекс­андр Олексійович та Лапоног Василь Пав­лович. У 1948-му школу очолив Митник Олексій Іванович, колишній фрон­товик. Він розгорнув бурхливу діяль­ність, щоб забезпечити школу приладдям для навчання. Школа стає семирічкою. У 1951-му колишній клуб почи­нають перероб­ляти під школу, яка стала се­ред­ньою і 1-го ве­ресня 1952 року вперше наб­рала два восьмі класи: один зі своїх випускників семирічки, другий – із бобричан та бобрівчан. Перший ви­пуск одинад­цятиклас­ників шко­ла здійснила у 1955-му році, коли вже тимча­сово дирек­то­рував Ти­мо­­шенко Ми­хайло Анд­рійо­­вич, бо Митника бу­ло пе­ре­ведено на по­са­ду дру­гого сек­ретаря РК КПУ. У серпні 1955 року дирек­тором школи стає Сухо­вій Ва­силь Андрійо­вич, який за десять літ ди­ректо­рування разом з пед­ко­лективом  дуже роз­винув культмасову ро­боту. Багато випуск­ників школи вступили до інститутів, деякі з них згодом пішли у велику науку. Про них ми вже розповідали у попе­редніх публікаціях.

 

 

Михайло Скрипаль,

сільський голова Кам’яного,

Василь Пазинич,

кор. тижневика «Будьмо разом»,

Сергій Венгеровський,

історик-консультант.

 

Кам’яне - на камені вічності (початок)

 

 


Коментарі  

 
-1 #1 гпргош 28.11.2013, 16:37
задрали уже камянным
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91

Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.