чт.08172017

Петренко – праправнук Петренка

Петренко – праправнук ПетренкаНе лише краєзнавці, а й більшість лебединців зберігають пам’ять про Михайла Петренка, в першу чергу, як автора проникливих ліричних поезій. Деякі із них були покладені на музику, стали досить популярними не лише в Україні, а й далеко за її межами. А пісня, на слова Петренка «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю», вважається народною і витримала випробування часом. Михайло Миколайович прожив коротке, але насичине життя, помер у 45 років

від лихоманки, похований на цвинтарі у Лебедині. У пам’ять про Михайла Миколайовича одна із вулиць міста носить його ім’я. Не так давно у Лебедині побував Олександр Петренко, праправнук Михайла Петренка. Йому 55 років, мешкає у Києві, має вищу освіту, близько двадцяти років працював в ІБОХ НАН України, кандидат хімічних наук. Дружина, Тамара Василівна, теж хімік. Дочка Анна, після закінчення Київського національного лінгвістичного університету, працює перекладачем. Мипознайомилися із Олександром Петренком, зав’язалося цікаве спілкування. ОлександрЄвграфович поділився своїми дослідженнями родини Петренків і особливо свого прапрадіда Михайла Петренка.

 

Друкуємо розповідь Олександра Петренка «Михайло Петренко – поет і чиновник».

Михайло Петренко – поет і чиновник.

Багато, хто чув про Михайла Петренка як про поета, але небагато хто знає, що він був ще й чиновником. Як поет, написав він небагато, але його вірші пам’ятають і зараз. Деякі з них трансформувалися в пісні та отримали статус народних. Михайло Петренко народився, швидше за все, в Слобідсько-Українській губернії в 1817 році, проте, чи народився він в Слов’янську, на мій погляд, питання залишається досі відкритим. Те, що він проживав в Слов’янську і любив це місто, сумнівів немає.

У вересні 1837 року Михайло Петренко був зарахований студентом на юридичний факультет Імператорського Харківського університету. У 1841 році закінчив повний курс наук в університеті зі ступенем дійсного студента. Лише у липні 1844 року поступив на службу у Харківську Палату кримінального суду канцелярським чиновником і незабаром Урядовим Сенатом був затверджений в чині губернського секретаря.

Досить успішно просуваючись по службі, в листопаді 1846 року Михайло Петренко був нагороджений чином Колезького секретаря, проте в серпні 1847 року був переведений у Волчанський повітовий суд секретарем.

У липні 1849 року був переведений у місто Лебедин на посаду повітового стряпчого до земського суду. Почався лебединський період життя М. Петренка.

У січні 1853-го року за вислугу років він був нагороджений чином Титулярного радника. А у 1856 році М. Петренко отримав бронзову медалль «В память войны 1853-1856 г.г.».

Слід зазначити, зважаючи на помилку, що часто відновлюється у літературі, в Кримській війні Михайло Петренко участі не брав. Був одружений на дворянці Анні Євграфівні Міргородовій, мав п’ятеро дітей. На жаль, не всі метричні книги із записами про народження дітей вдалося на сьогоднішній день відшукати в архівах.

Звертає на себе увагу той факт, що четверо дітей Михайла Петренка мали три хрещених, проте хрещеним батьком була одна й та ж людина – його начальник, Лебединський поміщик повіту, капітан-справник Петро Добросельський. Звичайно ж, це говорить про міцну дружбу між ними. Чи був Михайло Петренко хрещеним у його дітей – питання цікаве і зараз вивчається.

Виявлені дослідження говорять і про місце мешкання сім’ї М. Петренка в Лебедині. Чи може означати, що він кілька разів міняв місце проживання, якщо дітей хрестили в різних церквах? Пам’ятається мені літературна згадка про дві-три лебединські адреси. Може, це були не альтернативні адреси?

У Формулярному списку, складеному в 1858 році, вказано, що у М.Петренка було троє дітей:

- син Микола, що народився 16 серпня 1849 року,

- дочка Марія, що народилася 23 січня 1855 року та

- син Євграф, що народився 20 квітня 1857 року.

За станом на 1858 рік (точніше на момент написання Формулярного списку) всі вони знаходилися при батьку (тобто в Лебедині). Так виходить, що доньки Людмила (1851 р. н.) і Варвара (1853 р. н.) померли до моменту написання Формулярного списку 1858 року.

Помер повітовий стряпчий М. Петренко в чині колезького асесора 25 грудня 1862 року у віці 45 років від лихоманки. Відспівували його в Миколаївській церкві й похований був 27 грудня на «отведенном приходском кладбище». Не дивлячись на простоту та однозначність запису в метричній книзі, деякі лебединські краєзнавці та старожили говорять про поховання Михайла Петренка на кладовищі біля Покрівської церкви. Мотивується це тим, що в ті роки відспівували в Миколаївській церкві, але ховали на певній ділянці Покрівського кладовища, оскільки на Миколаївському кладовищі вже не ховали.

Старожили навіть вказують на три покинуті могили, розташовані поруч (дві з них із старими, але металевими хрестами). У одній з них може бути похований М. Петренко. Але поховання ці не схожі на старі і є з чим порівнювати: недалеко можна побачити масивні почорнілі дубові хрести, і лише по них можна здогадатися, що тут були поховання.

Як вже наголошувалося, Михайло Петренко служив повітовим стряпчим Лебединського земського суду з 1849 до кінця1862 року. Що це була за посада? Чим він займався?

Губернські прокурори, губернські й повітові стряпчі здійснювали нагляд за дотриманням встановленого порядку. Вони охороняли засади влади, боролися з хабарництвом, а також контролювали дотримання законності по оподаткуванню населення. Слід зазначити, що повітовий стряпчий підпорядковувався безпосередньо Губернському прокуророві, минуючи губернського стряпчого, інформував його про свою діяльність доповідними записками.

В разі виявлення фактів порушення законів, незалежно від осіб, що зробили ці порушення, стряпчий повинен був повідомляти про це Губернському прокуророві та за його згодою подавати позови до суду.

Виявивши порушення законів в судах, або в інших закладах і установах, стряпчий реєстрував їх та вживав відповідні заходи по усуненню цих порушень.

При невиконанні вимог він притягував до відповідальності винного: виносив вимову, накладав штраф, або подавав позов до суду.

Крім того, повітовий стряпчий спостерігав за дотриманням порядку в судових засіданнях та за дотриманням учасниками пошани в суді. У разі виявлення порушень він подавав скаргу у відповідні інстанції.

На посаді повітового стряпчого М. Петренко титулувався не інакше як «високоблагородіє», про що свідчать різні документи, подані свого часу на його ім’я, а зараз зберігаються в архівах.

Ось такими питаннями та багатьма іншими доводилося займатися за службовим обов’язком повітовому стряпчому Михайлу Петренку. Робота була серйозною і жодного відношення до романтики не мала. Може ці обставини і деякі інші події послужили підставою завершити поетичну діяльність?

Можливій зустрічі Михайла Петренка та Тараса Шевченка в Лебедині в червні 1859 року було присвячено багато публікацій.

Цією темою цікавилися і відомий журналіст Володимир Дудченко, і петербурзький дослідник творчості Т. Шевченка Петро Жур.

В мене є деякі міркування відносно можливості цієї зустрічі, але це тема спеціальної публікації. Хочу лише додати, що за станом документального підтвердження на сьогоднішній день, згадана зустріч не є факт, а поки що красива, хоча і логічно обгрунтована гіпотеза.

Олександр ПЕТРЕНКО, праправнук Михайла Петренка, м. Київ (спеціально для «Будьмо разом»).

 

Михайло Петренко: 150-річча від початку безсмертя.

«Дивлюсь я на небо –

та й думку гадаю:

Чому я не сокіл,

чому не літаю?

Чому мені, Боже,

ти крила не дав?

Я б землю покинув

і в небо злітав…»

Для багатьох поколінь українців оця народна пісня – не просто улюблена. Вона ввійшла у золотий пісенний фонд і стала схожою на образ святого великомученика. Проте, як відомо, у неї є автор, який має безпосередню причетність до Лебедина. Це поет Михайло Петренко. І хоч його портрета ми, на жаль, не маємо, проте мальоване зображення цього чоловіка замінила створена ним безсмертна пісня.

Народився він, за твердженням його першого біографа А. Метлинського, 1817 року, очевидно, в Слов’янську. День і місяць народження – невідомі. Проте інших документів про місце і дату народження поета іще не виявлено. Не збереглися достовірні відомості і про матір поета та її соціальне походження.

Навчався у Харківській гімназії. За твердженням Павла Грабовського юний Петренко належав до літгуртка Кореницького і славився там улаштуванням українських концертів. У 1837 році був зарахований студентом на юридичний факультет Імператорського Харківського університету, який закінчив у 1841 році. У цьому ж році він заявив про себе, як поет, у поетичному альманасі «Сніп», що видавався Олександром Корсуном, у тому числі й віршем «Недоля»(«Дивлюсь я на небо…»). Про його опубліковані твори дуже схвально відгукнувся у 1842 році в журналі «Маяк» критик Микола Тихорський. Він писав, що його твори – «…не самозванець поезія, а поезія справжня…», що це рівень Пушкіна і Лермонтова. І дійсно, своєрідне космічне світосприйняття, яке характерне для романтизму, найяскравіше виявилося саме в поезіях Петренка. Це була втеча від жорстокості земного буття та бездуховності суспільства, формою протесту, хоча й пасивного, проти самодержавства, кріпосництва, безправ’я народу. Вдруге його вірші були надруковані у літературній збірці «Молодик», яку підготував у 1843 році Іван Бецький. Де перебував і чим займався Михайло Петренко після закінчення навчання аж до 1844 року, поки що невідомо. Деякі дослідники стверджують, що в цей час він учителював, хоча ніяких документальних підтверджень цієї версії не існує. У 1844 році поступає на службу до Харківської Палати кримінального суду і Урядовим Сенатом затверджується на посаді губернського секретаря.

Службові сходинки повели його стрімко вгору. У 1846-му його призначають на посаду столоначальника Харківської Палати-кримінального суду та за «усєрдіє» він отримує чин Колезького секретаря. Проте вже в серпні 1847-го його переводять до Вовчанського повітового суду на посаду секретаря. Кар’єрне падіння Петренка співпало з розгромом Кирило-Мефодіївського братства. І таке різке пониження Петренка в посаді деякі краєзнавці, спираючись на записку київського генерал-губернатора Бібікова царю Миколі І, у якій згадуються імена Шевченка і Петренка, що вони писали твори українською мовою, трактують, як його покару реакціонерами за «українськість». Можливо, це просто збіг обставин, проте в такі збіги, які стосуються саме українських поетів, враховуючи реалії тих часів, особисто я не вірю. У 1848 році в «Южном русском зборнике» видавець А. Метлинський помістив вірші Михайла Петренка, додавши автобіографічну довідку про автора. У липні 1849 року М.М.Петренко взагалі отримує призначення на периферію губернії - до Лебедина, на посаду Повітового стряпчого(прокурора). Правда, в січні 1853-го йому надають звання Титулярного радника, яке давало право на особисте дворянство і отримання почесного громадянства його нащадкам.

У нашому місті він, за свідченнями краєзнавців початку 20-го ст., купив дерев’яний будинок поблизу Миколаївської церкви. Як стверджують ті ж краєзнавці, що в 1911 році онук поета Борис Миколайович продав цей будинок купцю Воскобойникову. 12 листопада 1992 року на ознаменування 175-ї річниці від дня народження поета місцеве літоб’єднання, душею якого протягом багатьох років є Володимир Дудченко, встановило меморіальну дошку на цьому будинку по вулиці Щербакова, 4. Проте той факт, що народження його дітей зареєстроване в різних церквах міста, може побічно стверджувати, що Петренко міг і змінювати місце свого проживання. Якщо це й так, якщо на даному будинку меморіальна дошка є в деякій мірі і символічною, це аж ніяк не применшує її значення. Михайло Миколайович Петренко був одружений на дворянці Анні Євграфівні Миргородовій, мав п’ятьох дітей. Це підтверджують записи у відповідних метричних книгах: син Микола (1849) – реєстрація в метричній книзі Вознесенської церкви м. Лебедина, дочка Людмила (1851) – реєстрація в Георгіївській церкві м.Лебедина, дочка Варвара (1853) – реєстрація в Трьохсвятительській церкві м. Лебедина, дочка Марія (1855) – реєстрація в Трьохсвятительській церкві м.Лебедина, син Євграф (1857), згадка про це – в формулярному списку Михайла Петренка за 1858 рік.

В цьому ж списку він подає наявність лише трьох дітей: Миколи, Марії, Євграфа. Отже, Людмила та Варвара до цього часу вже померли. До речі, праправнук Євграфа Михайловича – Олександр Євграфович Петренко у 2012 році видав дуже цікаве і солідне генеалого-біографічне дослідження про свого знаменитого предка – «Ідентифікація Петренка».

Зауважу, що ця праця гідна праправнука Михайла Петренка! У ньому він спирається тільки на відомі і досліджені ним документи та піддає глибокому аналізу всі літературно-краєзнавчі матеріали про Михайла Петренка, які йому вдалося виявити. Помер колезький асесор повітовий стряпчий М.М. Петренко 25 грудня 1862 року сорокап’ятилітнім від гарячки. У сумському архіві знаходяться записи з метричної книги Миколаївської церкви м.Лебедина, де зазначена саме ця дата смерті і похорон нашого земляка та формулярний список про його службу. Після відспівування в Миколаївській церкві померлого поховали на приходському цвинтарі. Проте місцеві краєзнавці різних поколінь за свідченнями старожилів стверджували, що похований він все-таки на кладовищі біля Покровської церкви, бо на кладовищі біля Миколаївської церкви, у якій його хоч і відспівували, у той час уже не хоронили. І хоча старожили у свій час навіть вказували могили, в одній з яких може бути похований Петренко, що ніби дехто бачив на одному з надгробків навіть його фотографію, точне місце поховання поета, на жаль, невідоме, адже на початку лихих 1930-х багато надгробків і самих поховань з відомих усім причин було знищено. Стверджувати напевне ми можемо лише те, що прах великого поета належить нашій лебединській землі і став нашою землею лебединською.

Як пише відомий журналіст Володимир П’янков, який у свій час занотував багато свідчень старожилів, що в Лебедині постійно проживав Микола Михайлович Петренко, який мав двох синів і доньку Менший син Борис успадкував від свого відомого діда любов до поезії та музики, став непоганим музикантом і вчителем. Учителював він у Гудимівці. Під час денікінської окупації на вимогу місцевих властей очолити духовий оркестр Борис Миколайович відмовився виконати дане розпорядження. Про це навіть писали «Земские известия» від 6 серпня 1918 року. Був мобілізований до денікінської армії, але начебто в знак протесту проти цього – покінчив з собою. Його дружина (мати відомої Наталії Борисівни Шептій-Петренко) після громадянської війни вчителювала в Тростянці. Але перед тим, як виїхати з Лебедина, відвезла до міської бібліотеки цілого воза рідкісних книг із сімейної книгозбірні. Частина з них, мабуть, належали ще Михайлові Петренкові. Наталія Борисівна, як правнучка поета, зробила великий вклад у встановлення біографічної істини свого прадіда, досліджувала архіви та стала автором численних публікацій про нього.

Факт нагородження Михайла Петренка бронзовою медаллю «В пам’ять війни 1853-1856 рр.» багато краєзнавців трактували як свідчення його участі в Кримській війні. Але в дійсності це не так. Цією пам’ятною медаллю із темної бронзи нагороджували також і цивільні чини, які не брали участі у війні.

Звісно, що, оспівану багатьма письменниками і «запротокольовану» деякими краєзнавцями, які іноді «дають лишку», зустріч Петренка і Шевченка у 1859 році в Лебедині так же багато-хто вважає поетичним домислом. Дійсно, цьому фактові немає документальних підтверджень. Проте давайте погодимось, що ймовірність такої зустрічі була досить високою. Дуже сумніваюся, щоб Петренко, займаючи таку посаду в повіті, не дізнався про приїзд Кобзаря до Лебедина і не хотів з ним зустрітися. Так само – й Шевченко. Тим паче, що творчість Михайла Миколайовича він знав. Навіть занотував до свого записника у 1848 році одну з редакцій вірша «Дивлюсь я на небо…» Вважаю, що й можливість зустрітися у них обох була.

Ця думка обстоюється в нарисах краєзнавців П. Сапухіна, Г. Діброви, В. Дудченка, В. П’янкова та письменників Б. Ткаченка та В. Скакуна. Про це розповідає й роман П. Жура «Третя зустріч». Але згодьтеся, що задокументована реклама дружніх стосунків «государевого» чиновника Петренка і опального Шевченка, хоч одним, хоч іншим, могла б принести повітовому стряпчому лише неприємності. А за ним стояли не тільки служба, а ще й його сім’я, діти та їхнє майбутнє. Це теж кінець кінців можна зрозуміти. Знаю, що це звучить аж ніяк не по-науковому, але я теж схильний до думки: Шевченко і Петренко в Лебедині не могли не зустрітися! Приміром, дехто з молодих початкуючих поетів у 1980-ті теж таємно зустрічався з опальним сумським поетом Миколою Даньком, за яким постійно стежило КДБ, дехто – з його побратимом, якому приписували «націоналізм», Йосипом Дудкою, проте ці зустрічі нітрохи не рекламував. Адже за них могли б легко й виключити з інституту. Таке життя!..

Можливі помилки в окремих біографічних деталях, у земних та небесних координатах, що траплялися в краєзнавчих дослідженнях про Михайла Петренка, річ, звісно, дуже неприємна. Вони, як вибої на дорозі до істини. Проте без сумніву маємо напевне: на небозводі біографії міста Лебедина зірка цього поета-романтика є незгасною.

Насамкінець: уклонимося низенько й різним поколінням краєзнавців, стараннями яких ім’я Михайла Петренка на Лебединщині ніколи не було забутим.

Василь ПАЗИНИЧ, кор. тижневика «Будьмо разом»

Loading...


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91