пн.12102018

Жінка-весна

Жінка-веснаТак, так, саме весна. Коли заходить до школи, осяває привітною посмішкою своїх колег, а коли до класу – блиск темно-карих, наче прерії під сонцем, очей налаштовує дітвору на відкритість, творчий лад. Як весна всіх пробуджує від зими, так і ця чарівна вчителька спонукає школярів до навчання, до справ. І тягнуться вони до неї, як весняні росточки до сонечка, високого неба. А Ірина Олександрівна обігріває їх своїм теплом, огортає душевністю, і навчає, і виховує. Вже чотири випуски дев’ятикласників благословила на життєві стежки-дороги як класний керівник, вже не один із них продовжив її справу.

Швидкоплинність років, якими прямує людина, намотується на клубочок часу невловимо і непідвладно. Отож, Ірина Олександрівна не зчулася, як на її життєвий клубочок нанизалося вже двадцять сім педагогічних років. У миті відносного спокою (а такі трапляються нечасто) вчителька завжди повертається до того джерела, яке напоїло її живильною водою і дало початок вчителюванню. Їй було з кого брати приклад. Маленька Ірочка вбирала в себе те, що відбувалося вдома: мама, Лідія Григорівна, заклопотана «своїми» школярами із ЗОШ №4 нашого міста, все розповідала про них, їхні інтереси, а тато, Олександр Дмитрович, – про теж «своїх», але вже дорослих студентів профтех­училища, котрі здобували в ньому кожен свій фах. А Іра все роздумувала: як це – вчити інших. Тому, коли сама опинилася перед вибором професії, питання не стояло, куди йти далі. Відразу подала документи до Лебединського педагогічного училища імені А.С. Макаренка, аби навчитися, як ото вміти вчити інших.

Студентські роки промайнули швидко, тож черговий Першовересень молода вчителька Ірина Олійник зустрічала в Павленківській школі разом із маленькими школяриками. Роблячи перші кроки в педагогіці, мріяла про фах біолога. У цьому в свій час зіграв роль її тато. Він часто брав доньку із собою на природу – порибалити, назбирати грибів, помилуватися квітами. Довколишня краса лебединських лісів, луків, річок полонила серце дівчинки. Їй так хотілося глибше дізнатися про таємниці природи і процеси, які в ній відбуваються.

Тож Олійники на сімейній раді вирішили, що донька вступатиме в Харківський університет імені Каразіна, на біофак. Та ні Лідія Григорівна, ні Олександр Дмитрович тоді ще не знали, що їхню доньку полонило велике кохання – павленківський юнак Віктор Федірко. Тож вступні екзамени відклалися, а гучне весілля відбулося.

Ірина продовжувала вчителювати і мріяти. Згодом все це відійшло на другий план, а першість стала за маленьким синочком Сашею.

Та одного разу, коли хлопчик підріс, тато повіз «своїх» до обласного центру, аби прогулялися, побачили щось новеньке, цікавеньке. Перша зупинка – педагогічний інститут на околиці Сум. Молода жінка милувалася його будівлями, довкіллям навколо нього. І тут же кілька разів перечитала оголошення про набір абітурієнтів на заочне відділення. Та спеціальності «Біологія» не значилося. Проте бажання стати студенткою вузу у Ірининому єстві розбурхалося з новою силою. І вона вибрала... історію. Отак його величність випадок визначив долю.

Наполегливості, завзятості, цілеспрямованості Ірині Олександрівні не позичати, тому вчителювала, навчалася, господарювала, ростила з чоловіком сина.

Згодом повернулася із сім’єю до міста своїх дитинства і юності. На ту ж вулицю, де зростала, де проживали її батьки, але в інший будинок, що його придбали гуртом. І пішла вчителювати в ту ж свою рідну четверту, яку в свій час закінчила. Цьогоріч – двадцятиріччя вчителювання в ній Ірини Олександрівни Федірко. Скільки добрих справ зроблено її розумом, завзяттям, наполегливістю! Скільки досягнуто у нелегкому педагогічному процесі! Тож недаремно вже її колишні діти першого і другого випусків привели до школи своїх малят. Чимало учнів порадували власними досягненнями. Вже в цьому році двоє школярів привезли три призових місця з ІІІ (обласного) етапу Всеукраїнських учнівських олімпіад з історії і правознавства, не говорячи вже про досягнення на міському рівні! Та головне, що деякі її випускники теж обрали фах історика.

Сама вчителька має вищу категорію, а два роки тому здобула значну перемогу для нашого міста – друге місце в обласному конкурсі «Вчитель року» у номінації «Історія».

Ірина Олександрівна досконало знає свій предмет, в її душі відбулася переоцінка історичних цінностей нашої держави. Вона постійно моніторить новинки в історичному процесі (минулому і сьогоднішньому), в педагогічному – як в Україні, так і закордонному. Впроваджує їх у навчання і виховання школярів. Цінуючи в людях наполегливість і творчість, дружбу і відкритість, прагне виховати ці риси і у своїх учнів. «Діти сьогодення йдуть у ногу з часом. Разом з ними і я відчуваю себе сучасною. Ми, вчителі, навчаємо їх науці, а вони нас – життю. Його особливості відбиваються на дітях. Тож треба вчасно спрямувати їх у правильне русло», – ділиться думками Ірина Олександрівна.

Але ж що не школяр – то особистість. Потрібно знайти підхід, влучне слово, позитивний приклад для кожного. І вона знаходить. Вчиться сама, навчаючи інших. Не просто, а майстерно.

А ще веде школярів просторами рідної України. Як завзятий мандрівник, Ірина Олександрівна об’їздила майже всю Україну, особливо західні її регіони. «Які там замки! Які там гори! Там дихає історія! Я ніколи не думала, що наша країна така різнобарвна, багата красою, таємничістю, незвіданістю, – із захопленням розповідає Ірина Олександрівна. – Хто із східних регіонів не був у Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Рівненській, Одеській областях, той багато втратив, бо не пізнав вповні свою Україну». У своєму щільному вчительському графіку вона виділяє час хоча б на короткочасну подорож, а по її закінченню всі враження переносить до класу, привозячи фото і відеоматеріали. Від таких уроків-подорожей школярі завжди в захопленні. Не забуває вчителька і про красу довкілля тих місцевостей розповісти (ті ж, та не такі, як у нас, квіти, дерева, кургани, замки), поєднуючи все це з історичними подіями.

Ми про роботу та про роботу. Але ж Ірина Олександрівна – чудова дружина, любляча мама, гарна господиня і неперевершена майстриня. Ви чули про такий різновид флористики, як ошибана? Так ось, вона одна із небагатьох володіє ним. Ота любов до нашої природи в душі вчительки переростає у неперевершені картини-пейзажі, виготовлені із листя, квітів, пуху, моху, тобто з природного матеріалу у засушеному вигляді. Маючи неабиякий естетичний смак, Ірина Олександрівна, вибираючись на рідні простори, ретельно підбирає його і вже уявляє, якою буде майбутній виріб. Майстерність її рук особливих нещодавно була представлена на персональній виставці в художньому музеї.

А ще ті руки створюють неперевершені в’язані речі для рідних, печуть оригінальні торти і вирощують найрізноманітнішу розсаду і чарівні квіти.

Разом з Віктором Івановичем, вмілим господарем, майстром на всі руки, прекрасним чоловіком і батьком, Ірина Олександрівна поруч більше чверті століття, ділячи навпіл радощі і прикрощі, досягнення і все, що зустрічається на їхньому життєвому шляху. А син Олександр вже ступив на самостійну доріжку. По закінченню університету, де здобув фах енергетика, трудиться за спеціальністю у сусідній Охтирці.

...Кожного дня поспішає до улюбленої школи, своїх колег і учнів привітна вчителька. І, наче весна, дарує їм усім тепло свого серця, щиру посмішку й багатство людської душі. Бо ж вона – жінка-весна.

Надія НЕСТЕРЕНКО.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91