Ми - із села. Ми плоть від плоті своєї рідної землі

Ми - із села. Ми плоть від плоті своєї рідної земліДорогий читачу! Сьогодні ми продовжуємо вже традиційну рубрику «Лебединщина: сторінки історії» І розповість цього разу про своє рідне село Грунь Лебединського району колишня вчителька історії та правознавства (вищої категорії) Штепівського НВК, а нині пенсіонерка Лідія Іванівна Сич. Вона відома районній педагогічній громадськості як старанний, досвідчений, відповідальний та авторитетний педагог, залюблений у свій предмет. Своє захоплення майстриня передавала і своїм учням, які досягали значних успіхів на обласних олімпіадах з історії. Дуже похвальні відгуки про неї ми отримали від директора Штепівського НВК Валентини Кайдаш, методиста методкабінету відділу освіти Лебединської РДА Ігоря Білоножка, від багатьох її недавніх молодших колег. А вчитель історії Михайлівської ЗОШ І-ІІІст. Олександр Приходько зазначає, що Лідія Іванівна є справжнім краєзнавцем і популяризатором краєзнавства.

О Грунь моя, мій дивосвіт, моя ти колисанка!

Село Грунь Лебединського району має красу мальовничу і знаходиться побіля однойменної річки. Для всіх його уродженців воно стало гніздом лелечим, живодайною колискою дитинства та тихою пристанню юності. До нього вони сьогодні, хоч і не часто, линуть із різних куточків України та з різних країн світу на зустріч зі своїми земляками та зі своєю молодістю. У ньому я й народилася в родині Суботів. Це давньослов’янське ім’я, яке пов’язане з обставинами народження дитини (в суботу) і яке від ХІV ст. стає прізвищем. Можливо, мої предки походять із Суботова. До речі, село Суботів є на Івано-Франківщині (з ХV ст.) та на Черкащині (з ХVІІ ст.). А ось наймення села і річки виникло, очевидно, через те, що перші поселенці поставили свої житла в долині та на схилах глибокого яру, тобто на пригірках, по обидва боки річки. А хребет (верх) гори (пагорба) тоді й нарікали – ґрунню. Це зазначено в «Словнику української мови» (1907–1909, Київ) нашого видатного лексикографа Бориса Грінченка. Тобто в назві села відображений рельєф поселення, а в назві річки те, що вона «витікає з-під гори» (біля села Коломійці, нині Голубівської сільради). Згодом у статистичних документах Російської імперії росіяни село Грунь частенько називатимуть зрозумілим і рідним їм словом «Груня». Тому дехто і вважає, що назва Грунь походить від російського жіночого імені Груня. Лівобережжя села, як більш населене, здавна називали Великою Грунню, а його правобережжя – Малою Грунню. Велику Грунь умовно ділили на дві частини. Першу, до якої входила церква, прозивали Селом, а та частка, що починалася від хат Івана Матвійовича Тернюка та Сівоконя Олексія Павловича і далі в бік Василівки, іменувалася Ярчанами, мабуть, через те, що там багато ярків. До 1923-го Грунь входила до складу Лебединського повіту Харківської губернії. Від 1923-го року до 1957-го Грунь адміністративно належала Штепівському району Сумської області, і в селі діяла сільська рада. Після ліквідації Штепівського району в 1957-му село ввійшло до Лебединського району і трохи згодом, після ліквідації Грунської сільради – до сільради Катеринівської. У 1964 році при укрупненні колгоспів грунське колективне господарство приєднали до катеринівського. Відстань між Грунню і Катеринівкою – 4 км, а вище за течією річки Грунь від села Грунь на відстані 2,5 км розташовані села Сіренки і Галушки, нижче за течією – на відстані 6 км село Василівка.

Дещо з автобіографії моєї Груні

У першій половині XІІІ ст., після нашестя Золотої Орди на Русь, наш край запустів. Він перетворився у майже безлюдне прикордоння із Диким полем. Проте вже в другій половині ХІV ст. після розгрому «татарщини» Великим Литовським князівством, на наших землях почалося повільне відродження поселень. Проте масово вони засновувалися переселенцями черкасами (українцями) із Правобережної України в 1630-40-х роках та «другою хвилею», більш потужною, що почалася після поразки козацького війська у битві з поляками під Берестечком (1651) і тривала десь до 1680 року. У цих роках і з’явилося поселення Грунь. Зауважимо, що слово «грунь», як невласна назва, часто вживане в Карпатах. У нас же воно вживається лише у назвах власних. Зрозуміло, що наймення села і річки може мати походження саме звідти. Відомо, що назву лебединського Межиріча у 1630-х принесли переселенці із волинського Межиріча (нині село Острозького району Рівненської області). Так само тоді ж і назву Грунь могли принести у наш край переселенці із якогось карпатського передгір’я, або й їхні потомки, що спочатку оселилися у Наддніпрянщині, а потім (за Багалієм) у середині ХVІІ ст. перебралися в нашу місцевість.

Ці сельбища, зокрема й Грунь, увійшли до, так званої, Слобожанщини. Вона належала Московії (спадкоємиці та наслідниці Золотої Орди) згідно межування між нею і Реччю Посполитою. Але освоювали ці терени переважно черкаси, і згодом вони стали територією козацьких полків. Утім, деякі історики, посилаючись на польські історичні джерела, доводять, що частина населених пунктів Лебединщини, у тім числі й Грунь, залюднилася значно раніше українцями та частково поляками при сприянні Речі Посполитої. І вже після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького вони відійшли до Московії.

Як повідомляє «Список населенныхъ м? стъ по св? д? ніямъ 1864 года» (Санктпетербург, 1869) у власницькій слободі Грунь (Груня) Лебединського повіту Харківської губернії, що знаходилося біля річки Грунь уздовж степової дороги із села Штепівки в слободу Василівку, налічувалося 88 дворових господарств, у яких мешкала 1151 особа (563 чоловічої статі та 588 – жіночої), існувала православна церква (св. Миколи). Біля річки Груньки, колишньої притоки річки Грунь, недалечко від Груні існували також два власницьких хутори: Грунський (10 дворів, 74 чол. ст. і 99 жін. ст.) та Грунька (4 двори, 4 чол. ст. і 11 жін. ст.). Як зазначає «Харьковскій календарь на 1914 год. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914», станом на 1914 рік село належало до Михайлівської волості, а кількість його мешканців зросла до 1561 особи.

Як свідчать перекази, на початку XX століття Грунь була досить багатолюдною. Тому під час аграрної реформи Петра Столипіна у 1906-14 роках значна кількість грунських селян переселилася на «відруби», заснувавши хутори Олексіївське, Довгу, Корінне та Жовтневе. Засновували й хутір Майський, але там справи чомусь не склалися, і проіснував він недовго. Згодом за радянської влади усі вони входили до Грунської сільради. Після революції 1917-го, під грунською горою, що на шляху до Катеринівки, де жив Михайло Петрович Шолох, стояв стовп із дошкою, на якій виднівся напис: «С?лоГрунь 473 дворовъ».

Церква св. Миколи у с. Грунь Лебединського району. Фото С. Таранушенка (1927 рік)

Шановний читачу, зауважу, що історичні вітри та буревії, різні здвиги епох та війни, які котилися Україною, починаючи з часу заснування Груні, ніколи не обминали й моє рідне село та долі його жителів. Щоб розповісти про це з подробицями, потрібно струсити надто багато пилу з чималої кількості архівних документів та написати книгу, що матиме аж ніяк не модельну талію. Я ж хочу, використавши народні оповідки про найбільш незабутні віхи грунської історії, спинитися на окремих подіях століття минулого. У ньому народилася і я. Мій рік народження 1959-й був для селян уже цілком стерпним та досить благополучним. А моя комсомольська юність припала, на «брежнєвський комунізм» - найкращий для села просвіт на всьому часовому відтинку радянської влади.

 

«Гарно буде, та не вам, буде погано, та не нам!»

На початку попереднього століття всі навколишні землі біля Груні належали відомому графу Василю Олексійовичу Капністу, який мав великий маєток у Михайлівці. Останнім же власником михайлівської садиби був його син Олексій Капніст. Він народився 1879 року. Після смерті батька Олексій Васильович став предводителем дворянства Лебединського повіту, камергером Двору його Величності, статським радником, одним із найбагатших поміщиків повіту, мав великі земельні володіння. Вирощене зерно Капніст О.В. продавав власникам Лебединського парового млина Кононенку М.О. та Пивоварову І.І. У Груні він побудував цегляний та спиртовий заводи, вівчарню, добротні комори, конюшню та ферму. Лише в гуральні, що була найбільшим винокурним заводом у повіті, працювали 64 чоловіки, а на цегельні – шістдесят.

Про молодого Олексія Капніста збереглися різні перекази. Як-от, що був він неабияким ловеласом. Одначе, старі жителі нашого села ще в 1960-70-х згадували його щедрість та доброзичливість. Приміром, під час жнив він не лише гарно платив найманим працівникам, а й харчував їх безкоштовно. До того ж, щовечора після роботи його управляючий привозив у поле декілька бочок оселедців і роздавав людям на гостинець, аби вони могли вдома поласувати ними з молодою картопелькою. Також він дозволяв кожному жниварю щодня брати з поля одного снопа. Якось селянин вертався з наймів додому на порожньому возі. Пан, зустрівши його, запитав: «Чому це ти, байбаче, їдеш із пустими руками? Чи полінувався взяти пшеничного куля? Міг би обім’яти його курям!» А ще якось, під час жнив, розмовляючи з управляючим, граф став між голоблями підводи і не звертав увагу на селянина, який хотів запрягти у неї коня. Через деякий час селянин не стерпів і сказав графові: «Пане, будьте ласкаві, випряжіться з голобель!» Вибухнув регіт. А граф Капніст, і собі засміявшись, вибачився та відійшов набік, навіть не розгнівавшись на жарт мужика.

1956-й. Працівники МТФ колгоспу ім. Леніна (с. Грунь). Більшість із них у дитинстві іще встигли побачити графа Олексія Капніста

У кінці серпня 1917 року, вже добре розуміючи, який фінал очікує Російську імперію, він разом із дружиною Софією на трійці білих коней назавжди залишив родинний маєток. Проїжджаючи через село Грунь, Олексій Васильович звернувся до селян із проханням: «Не руйнуйте збудоване, хоча вас до цього скоро й закликатимуть різні баламути. Воно вам знадобиться!» Окремі місцеві селяни та колишні фронтовики, що зазнали більшовицької агітації, у відповідь на це звернення почали Капністам погрожувати. Тоді він сумно-весело сказав на прощання: «Гарно буде, та не вам, буде погано, та не нам!» Та й поїхав. Після Жовтневої революції усі підприємства, які в нашому поселенні діяли при Капністові, поламали і потрощили «до основанья». Від спиртового та цегельного заводів залишилися ріжки та ніжки. А оті графські пророчі слова дійшли до наших днів. Їх селяни особливо часто згадували у 1930-х. Згадують і нині, дивлячись на різні оказії та витребеньки сучасного панства, правда, добавляючи при цьому: «Тоді був пан із пана, а тепер пан із хама».

 

Народна пам’ять: сталінські 1930-ті

Під час колективізації більшість бідняків, яких у селі проживало не так уже й багато, вступали до СОЗів добровільно, адже їм втрачати було нічого. Проте, так звані, середняки і селяни заможні, які досягли цієї заможності завдяки тяжкій праці, до колгоспу йти не хотіли. Приміром, Гійко Лопа, що проживав навпроти магазину, мав молотарку. Добрими господарями були й Сильченки. Під час розкуркулення у них забрали все до нитки. Гарний будинок діда Петрушки, що мав велику родину, облюбувала сільська рада. Тож його з великою сім’єю колективізатори з хати виселили і з села вигнали.

«Чорні жнива» Голодомору 1932-33-х рр. у Груні, як і скрізь на Лебединщині, із точки зору тодішньої влади, були дуже успішними. Проте багатьох односельців під час них рятувала річка такими «делікатесами», як молюски.

Велика кількість односельців була репресована у 1937–1938 роках, і найбільша вина в цьому кількох лихих землячків – «штатних» донощиків. За доносом одного з них пропали в чорториях НКВД Білик Василь Семенович, Білик Іван Іванович, Білик Йосип Семенович, Бороденко Іван Юхимович, Бороденко Михайло Євдокимович, Косенко Микита Петрович. А за доносом іншого – таку ж долю розділили Лопа Іван Юрійович, Лопа Іван Олексійович, Лопа Павло Михайлович, Муха Андрій Аврамович, Муха Андрій Андрійович, Муха Йосип Митрофанович, Муха Кузьма Аврамович, Муха Михайло Митрофанович, Рудик Іван Зотович, Сивоконь Микола Прокопович, Терновський Семен Якович, Терновський Яків Йосипович, Тернюк Матвій Петрович, Тернюк Павло Матвійович, Халепа Микита Антипович, Шолох Варвара Григорівна, Шолох Семен Гордійович. Плюваку Якова Лук’яновича розстріляли 9 червня 1938 року за те, що той з приводу тяжкого та безправного життя колгоспників якось зауважив: «Я б оце Сталіна виматюкав!» Іще в тогочасному селі трапився такий випадок. Комірник Тернівський купив портрет Сталіна та й почепив його в хаті на стіні. Його малолітні сини Микола і Василь другодня прийшли з батьком на тік та й стали розповідати колгоспникам: «Батько Сталіна купив, на стіні повісив!» Через кілька днів Тернівського забрав «чорний ворон». Його звинуватили в тому, що він начебто брав участь в українській націоналістичній повстанській організації та готував замах на товариша Сталіна. Розстріляний у 1938 році. Згодом при нагоді селяни одного з донощиків убили, проте «енкаведисти» винних у вбивстві так і не знайшли. Доля «ворога народу» могла б спіткати й Михайла Даниловича Яковенка у 1953-му. 4 березня того року влада оголосила про тяжку хворобу Сталіна. По радіо оприлюднювали бюлетені про стан його здоров’я. Біля контори колгоспу одразу ж провели зібрання, аби виразити глибокий сум із приводу недуги вождя. Михайлові Яковенкові доручили тримати портрет «батька народів» на тих зборах. Опісля них, повертаючись додому, чоловік посковзнувся та ще й при свідках ненавмисно впустив той портрет у багнюку. Усю ніч він очікував арешту, але наступного дня оголосили про смерть вождя, і НКВД вже той випадок не цікавив.

А ще народні перекази повідомляють, що перший вантажний автомобіль ГАЗ-АА («полуторка», бо його вантажопідйомність складала 1,5 т) в артілі ім. Леніна з’явився в 1937 році. Першим шофером у селі був Дерев’янко Іван Мусійович, першим трактористом – Подольський Захар Єгорович та трохи згодом – Петро Прохорович Ващенко. І залишилися вони в пам’яті неспроста: до них тоді селяни ставилися, як на початку 1960-х, до перших космонавтів Юрія Гагаріна, Германа Титова та інших.

 

Дещо про війну, яку одразу назвали Великою Вітчизняною

У перші дні війни майже всіх чоловіків призивного віку із села забрали на фронт. До настання німецької окупації частину колгоспного майна вдалося вивезти на схід СРСР, а колгоспну череду до Саратовської області погнали колгоспники Тимофій Курносенко, його дочка Уляна, Наталка Микитівна Фесенко, Векла Пилипівна Плювака, Марія Яківна Стадніченко (по-вуличному Кириленчиха). І вони таки доправили худобу до кінцевого пункту евакуації. Хворий скот та збіжжя, що не встигли евакуювати, жителі села розібрали по домівках. (У 1943-му після вигнання німців усе те взяте радянська влада зобов’язала повернути до колгоспу).

У кінці вересня – на початку жовтня 1941-го село Грунь опинилося в смузі оборони, на якій стримувався наступ моторизованого угрупування Гудеріана, що націлилося на Суми. Силами мотопіхотного батальйону німцям вдалося захопити наше село, потіснивши одну із рот 4-го гвардійського стрілецького полку, що був сформований у серпні 1941-го як Воронезький Добровольчий Комуністичний полк. Аби убезпечитися від удару в тил, комдив 1-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майор Руссіянов І. М., наказав командиру цього полку полковнику М. Є. Вайцеховському, вибити загарбників із Груні. Під час бою за населений пункт здійснила геройський вчинок його жителька Ганна Микитівна Сідаш, мати двох діток (синочка Гриші та доньки Каті). Про це на початку 1970-х розповіла не лише обласна газета «Ленінська правда», а й книга «Воронежский добровольческий» (Центрально-Черноземное книжное изд-во, г. Воронеж, 1972). Прямо з маршу батальйон капітана Хаустова Г. А. контратакував німецьку мотопіхоту, що зайняла позиції на окраїні Груні. Але здолати ворожого спротиву не зміг. Тоді вночі в населений пункт пробралися двоє радянських розвідників, аби виявити місця найслабшої оборони противника. Проте на світанку прослизнути назад до своїх із важливими розвідданими бійці не змогли, бо кожний клаптик нейтральної смуги прострілювався з кулеметів. Воїни повернулися в село і сховалися у дворі Ганни Сідаш. Жінка вирішила допомогти радянським солдатам – власноруч передати на командний пункт їхнє нагальне донесення. Взявши дійницю, вона пішла через нейтральну смугу в бік позицій червоноармійців, начебто направляючись за село на пасовисько подоїти свою корівчину. По жінці німці не стріляли, адже, справді, з причини вчорашнього бою за населений пункт селяни залишили корів на пастьбі в глибокому яру, де вони, налякані, й бродили. Коли 2 жовтня німців із села вибили, про героїчний вчинок селянки комбат Хаустов доповів комполку. Той наказав розшукати сміливу жінку та підготувати документи на її нагородження. Але наступного дня німці значно переважаючими силами атакували Грунь, і батальйону Хаустова з боями довелося відступити. Червоноармійці при відступі, аби створити димову завісу, підпалили кілька хат, приміром, житла Надії Сівоконь , Марії Загребельної (на прізвисько Потапиха), баби Ганни, яку дражнили Баринею, та й оселю самої Ганни Сідаш. Тож погорільцям довелося жити у землянках, у сусідів, і лише з часом вони побудували хати-топтанки. Уже на початку 1970-х колишні бійці 4-го гв. СП розповіли про мужній вчинок на початку жовтня 41-го невідомої жінки із села Грунь Лебединського району колишньому комдиву 1-ї гв. СД Герою Радянського Союзу генерал-лейтенанту Івану Микитовичу Руссіянову. Той посприяв ветеранам у розшуках героїні. У 1973 році її нарешті віднайшли, адже про свої звитяжні дії вона нікому не розповідала та й проживала після війни в іншому кутку села. Наступного року Ганна Микитівна отримала медаль «За бойові заслуги». А в 1976 році генерал-лейтенант Руссіянов зустрівся із нею, запросивши її на відкриття пам’ятного знака «БМ-13» («Катюша») на місці лінії оборони радянських військ у вересні 1941 року. Звідси він, як пише Олександр Білик у споминах «Вітчизняна війна на Лебединщині (1941-1943 рр.)», «дав наказ відкрити вогонь з реактивних мінометів, які любовно звали «катюшами». Міномети стріляли з краю над лугом праворуч від шляху Лебедин-Михайлівка».

Під час окупації до поліції йшли переважно ті чоловіки, родини яких дуже постраждали від радянської влади у 1930-х. Більшість поліцаїв були людьми зі здоровим глуздом, проте серед них траплялися й справжні негідники. Довгий час на односельців наводив жах староста Білик. Одного разу селяни, запросивши того мерзотника на застілля, почастували його самогонкою із смертельною трутизною.

У 1942-му, якраз на Масницю, з хутора Довга до Груні, в якій знаходилося багато німецьких солдатів, під прикриттям туману підійшла якась група червоноармійців-оточенців. Бій зав’язався на окраїні села. Червоноармійці, втративши 25 бійців, відступили. Німці, вважаючи, що на них здійснили напад місцеві партизани, помщаючись, спалили всі хати на околиці, де відбувалася сутичка. Згодом жителі села звезли загиблих до силосної ями і поховали. Після війни їхні останки перенесли до братської могили.

Якось у 1942-му жителям села Йосипу Суботу та Григорію Лопі від поліції стало відомо, що на днях німці забиратимуть худобу. Вони попередили про це своїх односельців і навіть навчили їх, як забивати животину, аби окупанти не почули її реву. Для цього в мішок насипали попелу і одягали його на голову худобини. Чимало молодих дівчат та хлопців вивезли під час німецької окупації на роботу до Німеччини.

Німців остаточно вигнали із Груні після запеклих боїв за неї в перших числах вересня 1943-го. Після цього в селі базувався особовий склад жіночого гвардійського штурмового авіаполку, що входив до 4-ї гвардійської штурмової авіадивізії, якою командував генерал-майор авіації Георгій Байдуков. (Екіпаж льотчиків у складі Чкалова В. П., Байдукова Г. Ф., Белякова О. В. у 1936 році здійснив наддалекий безпосадковий переліт по маршруту Москва – Петропавловськ-Камчатський – острів Удд та в 1937 році – Москва – Північний полюс – Ванкувер. У 1936 році всім членам екіпажу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу). Польовий аеродром знаходився між селами Грунь і Степне. Комдив Байдуков квартирував у хаті Фесенка Василя Юхимовича, якому при від’їзді подарував книгу «Через полюс в Америку» за своїм авторством. Льотчиці, червонозоряні богині неба, і водночас – «нічні відьми» та «злі чаклунки» для німців, жили тоді в будівлі школи.

Братська могила загиблих воїнів у Груні

Сідаш Г.М. та Руссіянов І.М. під час відкриття пам’ятного знака «БМ-13» («Катюша»)

У Груні народився (12.08.1909р.) і виріс Герой Радянського Союзу гвардії підполковник авіації Семен Леонтієвич Індик. Під час війни він командував 107-м гвардійським винищувальним авіаційним полком. За час війни здійснив 93 бойових вильоти, у 21-му повітряному бою збив 8 літаків противника. Звання Героя Радянського Союзу йому присвоєно 27.06.1945 року. Нагороджений орденами Леніна, чотирма - Червоного Прапора та Червоної Зірки, багатьма медалями. Помер 31.01.1980 року.

1950-ті – 1960-ті в історії Груні,

у яких вона почала оживати

Як відомо, з ініціативи Микити Хрущова, який після смерті Сталіна почав прибирати владу до своїх рук, вересневий 1953-го року пленум ЦК КПРС уперше звернув увагу на катастрофічний стан сільського господарства. Хрущов визнав, що радянські колгоспи виробляли на душу населення хліба, молока, м’яса та іншої продукції менше, аніж селяни зі своїми дерев’яними плугами за часів царизму. Однією з причин такого стану, на думку тодішньої влади, була слаба освіченість і технічна відсталість більшості очільників колгоспів. Партійних та господарських працівників, відряджених на допомогу українському селу згідно з постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 25 березня 1955 року «Про заходи по дальшому зміцненню колгоспів керівними кадрами» стали називати «тридцятитисячниками». У 1955-58 роках обов’язки голови правління місцевого колгоспу ім. Леніна виконував «тридцятитисячник» - інженер Харківського авіазаводу Володимир Павлович Кокоша. За час його головування у Груні проклали шосейку та здійснили електрифікацію села, механізували токи, побудували кілька ферм для ВРХ, свинарник, гараж, ввели в дію кінну пересувну бетономішалку, придбали шиферний верстат та приступили до випуску шиферу, почали виготовляти колодязні кільця, встановили водонапірну башту. Також господарство купило трактора ДТ-14. Це був перший «залізний» кінь, що належав колгоспу ім. Леніна, адже в ті роки абсолютна більшість тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки належала державі і зосереджувалася в машинно-тракторних станціях (МТС). Тоді ж збудували і новий клуб. 7 листопада 1958 року у ньому засяяли електричні лампочки. Вечорами сюди поспішала молодь на репетиції концертів та вистав. На ті часи прийшовся розквіт сільської художньої самодіяльності. Кіномеханіком у СБК працював Григорій Федорович Мамай, бібліотекарями (в різні роки) – Валентина Ващенко, Валентина Шушура та Валентина Сіробаба. З часом у селі відкрили швейну майстерню, у якій трудилися Марія Соловей, Марія Бороденко, Тамара Глушко, та майстерню по пошиттю взуття, яку очолив Григорій Кузьмич Князєв.

28 жовтня 1956-го вдарили сильні морози і випав сніг. Частину цукрових буряків у колгоспі ім. Леніна не встигли викопати. Їх довелося виорювати плугами, вирубувати лопатами та вибивати ломами, працюючи на вітрі й морозі. Однак сім гектарів цукристих так і залишилися в землі. Голову правління за це з посади не звільнили, навіть особливо й не покарали, адже тоді в інших колгоспах на десятках, а в деяких – навіть на добрій сотні гектарів із-під снігу стирчала замерзла гичка.

У тому ж 1956-му в колгоспі почалося будівництво цегельного заводу. Улітку 1957-го виготовили 487 тис. штук цегли-сирцю, з яких випалили 307 тисяч. Також зробили 1500 штук шлакоблоків та 1400 штук шиферу. Спочатку продукцію продавали лише своїм колгоспникам, а перегодя – різним покупцям. Той завод проіснував до 1993 року.

Узимку 1957-го силами колгоспу збудували дерев’яний міст через річку, в який у 1941-му поцілила бомба. У червні 1957-го після великих дощів Грунь вийшла із берегів, затопила луки та понесла все скошене сіно.

Іван Субот біля свого цегляного будинку

Початок 1960-тих. Грунська молодь

У 1962-му першим у Груні цегляний будинок і, звісно, не під соломою, а під «залізом» побудував добрий господар та майстер на всі руки, колишній фронтовик Іван Данилович Субот, разом із дружиною Марією Гнатівною та сином Миколою (1942 р. н.), майбутнім педагогом. «Залізо» для хати вони «добували» із, накуплених по «всіх-усюдах», оцинкованих ночов. Парканом тоді двори іще не обгороджували, а лише – хворостяною лісою. Марія Гнатівна в 1945-му отримала на чоловіка «похоронку». На щастя, як це зрідка траплялося в ті часи, ротний писар помилився, і її чоловік повернувся додому.

Радував селян і колгоспний сад, що розкинувся на площі 42 га. Ним завідував Данило Хомович Лененко. Коли в саду доспівали яблука, молодь села любила відвідувати садок уночі. Саме там не один парубок продекламував своїй коханій відомого вірша Володимира Сосюри:

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду,

Ти мене, кохана, проведеш до поля,

Я піду – і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста,–

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Про ті далекі дні своєї юності тепер уже діди та баби люблять згадувати при зустрічах.

На колгоспній Дошці пошани постійно знаходилися фотографії доярок: Бороденко Н. Я., Підопригори М. В., Субот Н. М., Ващенко В. Є., Мухи В. Г., Нечухраної Г. В.; трактористів: Сича Г. Є., Хомишенка М. Д., Сідаша М. В., Ващенка М. Г.; шоферів: Субота І. П., Балабана І. М., Ващенка Я. Л., Колдовського П.Г. , колгоспників Сівоконя І. Ф., Ващенко О. С. та інших.

Як я вже зазначала, у 1964 році наше колективне господарство ім. Леніна, хоч воно й було міцним та прибутковим, згідно вказівки «зверху» про укрупнення колгоспів, приєднали до катеринівської «Червоної зірки». Головою правління об’єднаного господарства за рекомендацією райкому КПУ обрали Галушку Івана Сафоновича. Керівником він був порядним, розважливим і авторитетним. До речі, коли у 1980-х «горбачовська» антиалкогольна кампанія досягла свого безглуздого апогею, і почали викорчовувати колгоспні сади, Іван Сафонович, який пережив іще й не таке на своєму віку, оте «антиалкогольне» розпорядження проігнорував. Так той сад і вцілів. Нині він, хоч і постарілий та занедбаний, але продовжує плодоносити. Проте саме після об’єднання колгоспів і почалося поступове обезлюднення Груні, як села не центрального і не зовсім перспективного, а згодом – зовсім неперспективного. У 1987 році у ньому ще проживало 250 душ, та вже в кінці 2017 року – залишилося лише 24 (з тими, що лише прописані), а фактично – 10.

про медицину та освіту в Груні

До і після війни в селі діяли пологовий будинок та амбулаторія, які обслуговували жителів Груні та навколишніх сіл. Десь на початку 1960-х їх закрили, натомість залишивши фельдшерський пункт, у якому довгий час працювала Паша Миколаївна Муха, справжній професіонал, чуйна та добропорядна людина. Згодом її замінила Галина Степанівна Мельник, з Олексіївського, – теж гарна медичка.

Тепер – про дитячий садочок, який існував у селі іще до війни (його називали яслами). Знаходився він у половині будинку, що був на два ходи, одного з розкуркулених односельців та в кількох сільських хатах одиноких бабів. Другу половину будинку займав дитячий будинок. У ньому проживали діти репресованих батьків із Груні та з навколишніх сіл і діти-сироти: Дуня Муха, Михайло Косенко, Ганна Косенко, Варка Косенко, Михайло та Ганна Юн (по вуличному) та багато інших. Доглядали за дітьми Кулина Андріївна Субот, Варвара Андріївна Фесенко та Люба Тимофіївна Курносенко. Лише в 1957–1958 роках колгосп збудував просторе приміщення для дитячого садка на Малій Груні. Згодом його перенесли до Великої Груні в приміщення колишньої контори колгоспу, звісно, після того, як збудували нову контору.

Й нарешті – про школу. У 17-19 ст. навчання дітей у Груні відбувалося при церкві. У 1750 році її, уже ветху, відновили та звели дерев’яну дзвіницю (храм був повністю зруйнований у 1929 році войовничими атеїстами). У 1913 році граф Капніст побудував у селі за власні кошти простору школу. Під час її будівництва використовували цеглу власного виробництва з маркуванням «Г. К.» (граф Капніст). Аби цегляна кладка простояла віки, до розчину вапна добавляли багато пташиних яєць. До Голодомору в селі числилося 560 дворів, і майже всі сім’ї були багатодітними. Тому під шкільні приміщення почали використовувати ще й колишній попівський будинок та будинок розкуркуленого Сильченка. Голодомор переполовинив кількість жителів нашого села, у тім числі й дітей. Під час німецької окупації «нові господарі» облаштували у «капністовській» школі стайню для коней. Незважаючи на це, кам’яний паркет у ній уцілів. Він лише трішечки просів у тих місцях, де стояли німецькі битюги. Після війни у цьому приміщенні знову почала діяти школа, і лише в 1965-му до неї «доточили» прибудову. Майже до кінця 1960-х у нашій восьмирічній школі щороку навчалося більше 200 дітей із Груні, Олексіївського, Жовтневого, Корінного та Довгої (останні два хутори закінчили свій земний шлях у кінці 1970-х). Затим з кожним роком кількість учнів у школі почала неухильно зменшуватися.

На фото, яке я пропоную до вашої уваги, – педколектив Грунської восьмирічної школи 1966-го року. Зліва-направо у верхньому ряду: (?) Марія Василівна, Ващенко Катерина Іванівна, Лопа Петро Якович, Тімченко Марія Юхимівна, Ващенко Петро Прохорович, Ленда Катерина Іванівна, Гончаренко Віра Василівна, Саєнко Лідія Устимівна; у середньому ряду: Павленко Мотрона Іванівна, Субот Микола Іванович, Стегній Ліда Василівна, Павленко Григорій Кирилович (директор школи), Єфросиніна Олександра Федорівна, Кошуба Марія Сергіївна, Бахмач Олексій Григорович; в нижньому ряду: (?)Надія Петрівна, Тімченко Григорій Олександрович, Субот Надія Макарівна, піонервожата Люба. Рівень навчання у школі був досить високим,тож багато її випускників згодом здобули вищу освіту і все життя дякували та й досі дякують своїм колишнім педагогам. У 1976 році восьмирічку реорганізували в початкову, але й вона діяла недовго. Усіх учнів школи, зрозуміло, окрім «початківців», перевели на навчання до новозбудованої восьмирічної школи в Катеринівку, де знаходилися сільрада й контора колгоспу. Тож, поза всяким сумнівом, з метою економії бюджетних коштів держава об’єднала дві восьмирічки в одну. І головною причиною реорганізації, а згодом і ліквідації, Грунської восьмирічки стала низька наповнюваність класів. Вона становила лише по 15-18 учнів у кожному класі. Утім, про таку наповнюваність сучасні вчителі сільських шкіл можуть лише мріяти.

Насамкінець, за давньою вчительською звичкою мені так і хочеться сказати: «А тепер – домашнє завдання: вивчайте історію свого рідного краю! Запам’ятовуйте й події, які розгортаються у столітті теперішньому, та імена, які пов’язані з тими подіями. Історичний процес не завжди зрозумілий зблизька, а більш дохідливий на відстані часу і з його ґруні, тобто з його гори. Ось тоді й знадобиться оте все, закарбоване вами! До побачення!»

 

Лідія Сич, уродженка села Грунь.

Літературне опрацювання тексту виконав

Василь Пазинич,

член Національної спілки

письменників України.