сб.10202018

Пам’ятаймо величний подвиг!

Пам’ятаймо величний подвиг!Скільки б не минуло часу (десятиріч, епох) від пам’ятного для нашого народу дня – 9 травня 1945 року – незабутнім має залишатися подвиг синів і дочок нашої рідної землі, які боронили її від ненависного ворога – фашизму, віддали за неї найдорожче – життя і здоров’я, відвойовуючи мирне голубе небо і яскраве світло сонця. На жаль, сьогодні знайшлися радикально налаштовані угруповання, які глумляться над нашою історією, перекручуючи її, зокрема й сторінки війни 1941-1945 років. Неодноразово через засоби масової інформації останнім часом повідомляється про факти вандалізму над Вічним вогнем на Поклонній горі у м. Києві (залили цементним розчином), над пам’ятником генералу Ватутіну (облили червоною фарбою), Меморіалом скорботній Матері в Полтаві (обписали фашистськими гаслами) і т.д. А чи знають ті молодики, що коїли все те, якою ціною дісталася Велика Перемога? Чи знають вони, що саме завдяки подвигу радянського солдата відвойовано мир для нашого народу і народів ряду країн Європи.

Та й не секрет, що й окремі державні керівники «переписують» нашу історію. Так, де в чому вони праві, але ж іноді перекручуються історичні факти, пов’язані з Великою Вітчизняною війною. Навіть термін цей прибрали з нашого вжитку, замінивши його на «Друга світова війна». Дійсно, вона була з 1939 по 1945 рік. Та все ж таки основну сторінку в ній склала Велика Вітчизняна. Наша на тоді велика країна піднялася на священну війну, аби вибороти рідну землю, рідну Вітчизну у фашистської Німеччини, котра, не дивлячись на укладений перед цим договір про мир, порушила його і віроломно напала на Радянський Союз.

Часто подумки вертаюся у те лихоліття. Народилася я в селі Межиріч Лебединського району, в козацькій родині. Та коли мені виповнилося вісім років, через сімейні обставини мама зі мною переїхала до міста Викса, що в Горьковській області. Там нас прихистили земляки з нашого села, допомогли облаштуватися. Це було одне з великих міст із розвиненою металургійною промисловістю (працювали три заводи такого профілю). На один із них моя мама й влаштувалася на роботу.

Пригадую перший день війни – 22 червня 1941 року. Рано-вранці одночасово загуділи сирени всіх заводів. Тривога передалася жителям міста: щось трапилося. Коли дізналися, що війна, люди розгубилися, плакали. Чоловіки добровільно відразу заспішили до військкомату, аби швидше вирушити на захист Вітчизни. Моя мама пішла працювати в евакогоспіталь 2914, що формувався в м. Викса, взявши й мене, шістнадцятирічну, з собою. Цей залізничний ешелон-госпіталь прямував на фронт і забирав поранених, яких підвозили, і тут же його медпрацівники надавали їм допомогу. Він доїхав аж у глибокий тил Росії – до Орла. Курсько-Орловська битва була запеклою, тож надто важко було й нам, працівникам евакогоспіталю.

Моя мама працювала санітаркою, а я реєстратором приймального відділення. Не дай, Боже, нікому бачити і чути те, що довелося мені: скривавлені війною солдати, їхній стогін, розпач, а часто - і смерть. Довкола стояв такий сморід, що паморочилася голова. Пересилюючи все те, що мене спіткало, я добросовісно виконувала свої обов’язки. А ще, як і всі працівники госпіталю, чергувала у визначений час: доглядала за пораненими, годувала їх, підносила водичку, бесідувала з ними, заспокоюючи, читала книги.

Зростом я була невеличкою, статурою – худенькою, тож навантаження на мене іноді були не під силу. Це помітила начальник приймального відділення, дуже добра і чуйна жінка, за національністю вірменка, і тут же дала завдання постачальнику: «Виділіть цій маленькій дівчинці хоч пляшечку молочка, бо вона скоро з ніг звалиться».

Більше трьох років ми з мамою трудилися в тому евакогоспіталі. Коли дізналися, що наша рідна Лебединщина 19 серпня 1943 року була звільнена від фашистів, вирішили добиратися в рідні місця. Та начальник госпіталю підполковник медичної служби Тетяна Моїсеївна Іванова зауважила: «Розумію, що хочеться додому, але прошу: не поспішайте». І ми залишилися до кінця 1944-го.

Добиралися до Лебедина пішки, міста не впізнали: зруйноване, сіре, похмуре. Але таке рідне. А скільки дітей-сиріт залишилося! Підвозили їх з інших регіонів скривавленої війною країни. В місті діяло два дитячих будинки. Одержавши педагогічну освіту в Лебединському педучилищі, пішла працювати піонервожатою в один із них – №2 (зараз на тому місці дитсадок «Ромашка»). Цим дітям потрібні були увага, турбота, тож організовувала різні заходи, прагнучи відволікти їх хоча б частково від проблем сирітства. А ще дарувала їм теплоту свого серця, своєї душі.

Згодом райком комсомолу (була членом бюро) направив мене на роботу в будинок піонерів, якому віддала десять років. Потому вже за направленням райкому партії стала працювати старшим інспектором інспекції у справах неповнолітніх райвідділу міліції. Звісно, у той важкий час не бракувало малих порушників дисципліни, не бажаючих навчатися. Не шкодую, що майже двадцять років віддала цій службі. Я любила свою роботу, тих дітей, всіляко намагалася наставити їх на правильний шлях, захищала їх, щоб не потрапили в спецзаклади. Словом, докладала всіх зусиль, щоб зростали справжніми людьми. І приємно моїй душі, що й досі вже сивочолі мої вихованці дякують мені за життєві уроки: телефонують, пишуть листи й листівки, запрошують на весілля своїх дітей, онуків.

Роки поспішають удаль. Мій життєвий календар відриває листочки дев’яносто третього року. Я відношуся до категорії учасників Великої Вітчизняної. За свій вклад у Перемогу не маю ніяких нагород. Але з того не сумую. Головне, що приносила користь тим, хто наближав Велику Перемогу. А ось сьогоднішній нашій владі рекомендую приділяти більше уваги учасникам минулої війни, допомагати їм. Бо нас залишилося так мало. Шануйте пам’ять!

Користуючись нагодою, звертаюся до молоді: бережіть у своїй пам’яті нашу історію, зокрема й подвиг нашого народу у роки Великої Вітчизняної війни. Це величний подвиг! Запам’ятайте: хто не знає минулого, той не має майбутнього.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91