сб.05262018

Ходіння в народ

Ходіння в народІноді дивишся на гру, що називається «ходінням у народ», сучасних народних депутатів і диву даєшся: як їм хочеться, аби про них говорили, як про сучасних «народників». Але ж для отих, справжніх минулих народників, були характерними самопожертва, а не зажерливість, аскетизм, а не шикарне життя, істинна віра у свою справу, а не витончений цинізм. Хто ж вони такі, справжні народники, серед яких фігурують і наші земляки брат і сестра Калюжні?

Украй схематично, але вельми стисло, про «ходіння в народ» як програму і рух російського народництва 1860-70-х років, метою якого була освітницька робота серед селян (згодом і робітників) та поширення революційної антисамодержавної свідомості, мабуть, можна розповісти так. Ця діяльність охопила інтелігенцію, багатьох студентів, які йшли в народ із вірою в його спроможність повалити самодержавство, віддати селянам поміщицьку землю. Народництво зазнало поширення й в Україні, але набрало трохи інших форм. Одночасно цей український рух ставив собі за мету культурний розвиток українського народу та пробудження його національної свідомості. Царська влада жорстоко переслідувала народників. Цілком логічно, що розпорошені, неорганізовані та затуркані селянські маси не підтримали ні їх, ні їхні соціалістичні ідеї. І «жакерія», так називалося антифеодальне повстання гречкосіїв, що спалахнуло у Франції в 1358 році, в Російській імперії не сталася. У 1879 році відбувся розкол партії народників «Земля і воля» на дві організації «Чорний переділ» та «Народна воля». «Народовольці» вдалися до практики індивідуального терору, як головного засобу боротьби з царатом. Але й це не стало каталізатором народного повстання. «Чорнопередільці» продовжували тактику революційної пропаганди. У земствах (певно, і Лебединському) працювали ліберальні представники народників, які щиро вболівали за вдосконалення освіти, охорони здоров’я та культури. Відсутність всебічно обґрунтованої, реалістичної програми дій, утопічні ілюзії, організаційна неконсолідованість, слабкість соціальної бази, недооцінка важливості розв’язання національного питання, жорстокі репресії царату – усе це зумовило невдачу народників 1860–1880-х рр. Наприкінці 1880-х рр. у суспільному русі розпочався перехід від народництва до марксизму. Тепер – стисло про наших земляків-народників.

Іван Васильович Калюжний народився 1858 року в Лебедині Харківської губернії в родині купця ІІ-ї гільдії (тобто розмір капіталу подібних комерсантів становив від 1 тис. до 10 тис. рублів). Згодом його родина перебралася до Охтирки. Іван після закінчення Сумської класичної гімназії поступив до Харківського університету. За участь у студентських заворушеннях у 1878 році був заарештований і висланий до Сольвичегодська Вологодської губернії. Звідси у березні 1880 року втік. Після цього примкнув до партії «Народна Воля». Від 27 вересня 1881 року і до дня арешту 23 березня 1882 року разом зі своєю дружиною революціонеркою-народницею, терористкою Надією Смирницькою проживав у Москві в будинку, що знаходився в Прогонному провулку. Там вони фальшували паспорти для членів своєї партії. Засуджений Сенатом 25 квітня 1883 року. Отримав 16 років каторги, яку відбував в Усть-Карі, що в Забайкаллі (Карійська каторга).

Марія Василівна Калюжна, сестра Івана Калюжного, теж народилася в Лебедині 1864(65) року. Спочатку навчалася в 1-й Харківській гімназії, потім у Роменській гімназії, з 6-го класу якої її відрахували за неуспішність. Потрапила під вплив свого брата та його однопартійців. Від 1880 року відвідувала таємний народницький гурток у Ромнах. У грудні 1882 року переїхала до Одеси, де працювала в підпільній друкарні «Народної Волі». Невдовзі була заарештована поліцією та вислана спочатку в Санкт-Петербург до Петропавлівської в’язниці, а затим – до матері в Охтирку під нагляд місцевої поліції. Проте незабаром зникла, перейшовши на нелегальне становище. У лютому 1884-го прибула до Одеси і влаштувалася ученицею приватної школи, де намагалася організувати нелегальний «народовольський» гурток серед її вихованок. 8 серпня 1884 року здійснила замах на жандармського полковника Катанського. 29 серпня 1884 року військовий суд засудив терористку до 20 років каторги на золотих копальнях у Нерчинських таборах (Карійська каторга). Коли її товаришку каторжанку Наталію Сигиду, грекиню, уродженку Таганрога, принизливо покарали побиттям різками (кримінальні закони Російської імперії дозволяли застосовувати таку покару лише щодо кримінальних злочинців, а не політичних), і вона 7 листопада 1889-го року після цього прийняла смертельну дозу морфію. А побиття Сигиди сталося через те, що та дала ляпаса жандармському офіцерові Масюкову, який начебто постійно ображав жінок. До речі, як стверджує вчителька історії Бобрицької ЗОШ І-ІІ ст. Гадяцького району Наталія Сазонова, це міг бути якийсь представник дерева роду панів Масюкових (Масюків) із Бобрика Гадяцького повіту, які не цуралися й служби жандармської. Марія та її дві товаришки теж цього дня отруїлися на знак протесту проти свавілля царських чиновників. 15 листопада 1889 року, дізнавшись про самогубство чотирьох жінок-каторжанок, 16 політв’язнів із чоловічого табору Карійської каторги теж намагалися отруїтися. Проте тюремна влада після самогубства жінок-каторжанок посилила пильність, і тюремні лікарі встигли врятувати життя більшості отруєних. Загинули лише двоє, серед яких – і Іван Калюжний, брат Марії Калюжної.

З народником Іваном Калюжним мав дружні стосунки його земляк Леонід Павлович Кагадєєв (1861, с. Михайлівка Лебединського повіту Харківської губернії – 1944, м. Суми), який згодом став відомим музикантом-піаністом, талановитим педагогом та музично-громадським діячем. Його мати Анна Іонівна Савич походила із збіднілого, але відомого дворянського роду Савичів, представник якого значиться серед засновників Сум. У подружжі із Павлом Кагадєєвим вона народила чотирьох дітей, серед яких син Леонід був найменшою дитиною. Рано залишившись без батька, він сам заробляв собі на прожиття. Закінчив сумську Олександрівську чоловічу гімназію. Із 1880 року навчався на медичному факультеті Харківського університету. Проте його з навчального закладу на третьому році науки відрахували з тої причини, що він за підписним листом збирав кошти серед студентів для свого друга народника Івана Калюжного, який у той час уже знаходився на каторзі. Іще до виключення Леонід поєднував навчання в університеті з відвідуванням фортепіанних класів відомого в Європі музиканта Іллі Слатіна, на базі котрих у 1883 році відкрилося Харківське музичне училище. Його він у 1887 році успішно й закінчив. Від 1890-го мешкав у Сумах, де викладав у гімназії, приватній музичній школі, кадетському корпусі. Був секретарем Сумського товариства попечительства про бідних (1894–1909). Після Жовтневої революції радянська влада експропріювала у Леоніда Каґадєєва землю, будинок, а за належність до дворянського стану, як представника буржуазного класу, позбавила права голосу, пенсії та можливості концертування.

Юність іще одного нашого земляка Михайла Калиновича Васильєва (Васильїва) (1863, м. Лебедин – 1912, м. Київ) прийшлася на часи народництва. Як зазначається в електронній біблотеці (т.1: А-В) енциклопедії історії України, що він був видатним українським інженером-дослідником цукроваріння, ученим-етнографом та фольклористом. Закінчив Єлисаветградське земське реальне училище. Згодом навчався у Петербургському технологічному інституті за фахом інженера цукрової промисловості. Під час навчання за членство в нелегальному українському студентському гуртку, організованому земляцтвом у Санкт-Петербурзі, зазнав піврічного ув’язнення. Здобувши освіту, повернувся в Україну та працював інженером і директором на цукроварнях Миколи Терещенка. Згодом оприлюднив наукові розробки в галузі цукроваріння та природознавства. Одним із перших в Україні почав вивчати побут і народну творчість робітничих верств, до яких ставився з гідною пошаною. Став також відомим як збирач українського робітничого фольклору та переказів про Тараса Шевченка. І досі викликають захоплення його праці «К вопросу о новых мотивах в малорусской народной поэзии» (1879), «Две сахарозаводческие песни» (1886), «Рекрутчина в малорусской песне» (1889) та інші. Написав низку етнографічних праць про народні вірування, обряди, похоронні звичаї, які були надруковані в 1880–1890-х роках у журналах «Этнографическое Обозрение» і «Киевская Старина». Його старший син Валерій Васильєв (1893–1954, м. Київ) був відомим українським театральним діячем. Його молодший син Микола Васильєв (1901, с. Ходорків (нині Житомирської області) – 1961, м. Обераммерґау, ФРН) – відомим українським професором, ученим-економістом, який із 1943 року знаходився в еміґрації.

Післяпис.

Непроста й ризикована це справа – боротьба за соціальну справедливість. А ще невдячна й небезпечна тим, що нащадки можуть просто скептично осміяти і борців за неї, мовляв, бачили очі, що купували, і їхні утопічні теорії. Ось, приміром, грек Платон змальовував ідеальне легендарне суспільство острова Атлантида, англієць Томас Мор – острівну державу, де не існувало приватної власності, праця була обов’язком для всіх і кожного, а розподіл усіх продуктів і добробутів виробництва відбувався за принципом цілковитої рівності. Соціалісти-утопісти розповідали про ідеальні соціалістичні держави. Карл Маркс-засновник «наукового комунізму» пропагував знищення капіталізму і створення суспільства, в якому розподіл усіх благ мав здійснюватися за принципом «від кожного – за здібностями, кожному – за потребами». На жаль, ідеальні суспільства залишаються тільки в уяві, хоч би якими бажаними і привабливим вони не здавалися. По-перше, між утопічними теоріями і конкретними практиками є глибока прірва. Приміром, у Біблії жодним словом не згадуються вогнища інквізиції, продаж індульгенцій, попи як агенти спецслужб, у творах соціалістів-утопістів – гільйотина та пол-потівське по коліно в крові будівництво соціалізму в Кампучії, у того ж Маркса – ВЧК, «особливі трійки», концтабори та психушки для «інакомислячих» і т. д. Правда, «каменяр слова» Іван Франко, якого записували до комуністів, у статті «Що таке поступ» попереджав, що комуністична справедлива держава може стати «великою народною тюрмою». По-друге, природа людини, описана іще в священній книзі християн, з тих часів змінилася дуже мало. Соціальний та науково-технічний поступ лише легенько пройшовся по її поверхні, майже не зашкодивши ницим площинам. Та й до влади споконвіків завжди пнуться люди певного психотипу. Утім, боротися із будь-якою злочинною і зажерливою, у тім числі й олігархічною, владою та намагатися зробити її поступливою й правдивою, люди, звісно, ніколи не перестануть. Усі ми є самовидцями, страусами, але, можливо, й активними учасниками цього тяжкого і, на жаль, не зовсім плодотворного процесу. При цьому ми добре усвідомлюємо помилки, допущені нашими земляками народниками Калюжними, але, як слід, не усвідомлюємо погрішностей власних, теперішніх. І попри все любимо за безсрібництво у служінні високій ідеї революціонера-романтика марксиста Ернесто Че Гевару, який намагався зробити так, аби не існувало прірви між багатими й бідними, яка, на жаль, нині зіяє чорною бездною і в Україні; аби США, як велика держава, не втручалася у справи країн Латинської Америки. Шкода, що його син Ернесто Гевара Марч недавно потрапив до бази українського сайту «Миротворець» через візит до окупованого РФ Криму. Він відкрив у бібліотеці ім. І. Франка Сімферополя виставку архівних документів, присвячену батькові. Одначе, виникає запитання: «А чому ж Гевару Марча наші політики ще раніше не запросили зі своєю виставкою до Києва? І поговорили б з ним, цитуючи твори Леніна й Сталіна, які боролися з великоросійським державним шовінізмом, згідно якого українська мова і культура є недорозвинутими і примітивними. Що вони внаслідок цього не тільки підлягають витісненню за рахунок «більш розвинутої нації», але й знищенню. Що ми теж нині є країною Гондурас, тобто третьою країною світу, яку постійно намагається роздушити північний сусіда. Світ знову стає біполярним, й народ України через таку «нашу-ненашу» владу знову опинився між молотом і ковадлом. А владці, в разі чого, дременуть у свої теплі гнізда за кордон з награбованим багатством.

З народником Іваном Калюжним мав дружні стосунки його земляк Леонід Павлович Кагадєєв (1861 р. народження, с. Михайлівка Лебединського повіту Харківської губернії – 1944, м. Суми), який згодом став відомим музикантом-піаністом, талановитим педагогом та музично-громадським діячем. Його мати Анна Іонівна Савич походила із збіднілого, але відомого дворянського роду Савичів, представник якого значиться серед засновників Сум. У подружжі із Павлом Кагадєєвим вона народила чотирьох дітей, серед яких син Леонід був найменшою дитиною. Рано залишившись без батька, він сам заробляв собі на прожиття. Закінчив сумську Олександрівську чоловічу гімназію. Із 1880 року навчався на медичному факультеті Харківського університету. Проте його з навчального закладу на третьому році науки відрахували з тої причини, що він за підписним листом збирав кошти серед студентів для свого друга народника Івана Калюжного, який у той час уже знаходився на каторзі. Іще до виключення Леонід поєднував навчання в університеті з відвідуванням фортепіанних класів відомого в Європі музиканта Іллі Слатіна, на базі котрих у 1883 році відкрилося Харківське музичне училище. Його він у 1887 році успішно й закінчив. Від 1890-го мешкав у Сумах, де викладав у гімназії, приватній музичній школі, кадетському корпусі. Був секретарем Сумського товариства попечительства про бідних (1894–1909). Після Жовтневої революції радянська влада експропріювала у Леоніда Каґадєєва землю, будинок, а за належність до дворянського стану, як представника буржуазного класу, позбавила права голосу, пенсії та можливості концертування.

Юність іще одного нашого земляка Михайла Калиновича Васильєва (Васильїва) (1863 р. народження, м. Лебедин – 1912, м. Київ) прийшлася на часи народництва. Як зазначається в електронній біблотеці (т.1: А-В) енциклопедії історії України, що він був видатним українським інженером-дослідником цукроваріння, ученим-етнографом та фольклористом. Закінчив Єлисаветградське земське реальне училище. Згодом навчався у Петербургському технологічному інституті за фахом інженера цукрової промисловості. Під час навчання за членство в нелегальному українському студентському гуртку, організованому земляцтвом у Санкт-Петербурзі, зазнав піврічного ув’язнення. Здобувши освіту, повернувся в Україну та працював інженером і директором на цукроварнях Миколи Терещенка. Згодом оприлюднив наукові розробки в галузі цукроваріння та природознавства. Одним із перших в Україні почав вивчати побут і народну творчість робітничих верств, до яких ставився з гідною пошаною. Став також відомим як збирач українського робітничого фольклору та переказів про Тараса Шевченка. І досі викликають захоплення його праці «К вопросу о новых мотивах в малорусской народной поэзии» (1879), «Две сахарозаводческие песни» (1886), «Рекрутчина в малорусской песне» (1889) та інші. Написав низку етнографічних праць про народні вірування, обряди, похоронні звичаї, які були надруковані в 1880–1890-х роках у журналах «Этнографическое Обозрение» і «Киевская Старина». Його старший син Валерій Васильєв (1893–1954, м. Київ) був відомим українським театральним діячем. Його молодший син Микола Васильєв (1901 р. народження, с. Ходорків (нині Житомирської області) – 1961, м. Обераммерґау, ФРН) – відомим українським професором, ученим-економістом, який із 1943 року знаходився в еміґрації.

Післяпис.

Непроста й ризикована це справа – боротьба за соціальну справедливість. А ще невдячна й небезпечна тим, що нащадки можуть просто скептично осміяти і борців за неї, мовляв, бачили очі, що купували, і їхні утопічні теорії. Ось, приміром, грек Платон змальовував ідеальне легендарне суспільство острова Атлантида, англієць Томас Мор – острівну державу, де не існувало приватної власності, праця була обов’язком для всіх і кожного, а розподіл усіх продуктів і добробутів виробництва відбувався за принципом цілковитої рівності. Соціалісти-утопісти розповідали про ідеальні соціалістичні держави. Карл Маркс-засновник «наукового комунізму» пропагував знищення капіталізму і створення суспільства, в якому розподіл усіх благ мав здійснюватися за принципом «від кожного – за здібностями, кожному – за потребами». На жаль, ідеальні суспільства залишаються тільки в уяві, хоч би якими бажаними і привабливим вони не здавалися. По-перше, між утопічними теоріями і конкретними практиками є глибока прірва. Приміром, у Біблії жодним словом не згадуються вогнища інквізиції, продаж індульгенцій, попи як агенти спецслужб, у творах соціалістів-утопістів – гільйотина та пол-потівське по коліно в крові будівництво соціалізму в Кампучії, у того ж Маркса – ВЧК, «особливі трійки», концтабори та психушки для «інакомислячих» і т. д. Правда, «каменяр слова» Іван Франко, якого записували до комуністів, у статті «Що таке поступ» попереджав, що комуністична справедлива держава може стати «великою народною тюрмою». По-друге, природа людини, описана іще в священній книзі християн, з тих часів змінилася дуже мало. Соціальний та науково-технічний поступ лише легенько пройшовся по її поверхні, майже не зашкодивши ницим площинам. Та й до влади споконвіків завжди пнуться люди певного психотипу. Утім, боротися із будь-якою злочинною і зажерливою, у тім числі й олігархічною, владою та намагатися зробити її поступливою й правдивою, люди, звісно, ніколи не перестануть. Усі ми є самовидцями, страусами, але, можливо, й активними учасниками цього тяжкого і, на жаль, не зовсім плодотворного процесу. При цьому ми добре усвідомлюємо помилки, допущені нашими земляками народниками Калюжними, але, як слід, не усвідомлюємо погрішностей власних, теперішніх. І попри все любимо за безсрібництво у служінні високій ідеї революціонера-романтика марксиста Ернесто Че Гевару, який намагався зробити так, аби не існувало прірви між багатими й бідними, яка, на жаль, нині зіяє чорною бездною і в Україні; аби США, як велика держава, не втручалася у справи країн Латинської Америки. Шкода, що його син Ернесто Гевара Марч недавно потрапив до бази українського сайту «Миротворець» через візит до окупованого РФ Криму. Він відкрив у бібліотеці ім. І. Франка Сімферополя виставку архівних документів, присвячену батькові. Одначе, виникає запитання: «А чому ж Гевару Марча наші політики ще раніше не запросили зі своєю виставкою до Києва? І поговорили б з ним, цитуючи твори Леніна й Сталіна, які боролися з великоросійським державним шовінізмом, згідно якого українська мова і культура є недорозвинутими і примітивними. Що вони внаслідок цього не тільки підлягають витісненню за рахунок «більш розвинутої нації», але й знищенню. Що ми теж нині є країною Гондурас, тобто третьою країною світу, яку до того ж ніяк не хоче випускати із своїх “гарячих” обіймів північна сусідка. Світ знову стає біполярним, й народ України через таку «нашу-ненашу» владу знову опинився між молотом і ковадлом. А владці, в разі чого, дременуть у свої теплі гнізда за кордон з награбованим багатством.

Василь Пазинич, краєзнавець


Коментарі  

 
???
0 #2 ??? 07.05.2018, 19:17
"До речі, як стверджує вчителька історії Бобрицької ЗОШ І-ІІ ст. Гадяцького району Наталія Сазонова, це міг бути якийсь представник дерева роду панів Масюкових (Масюків) із Бобрика Гадяцького повіту, які не цуралися й служби жандармської"

Ну от, а ви все на росiян "бочку котите"! А воно виходить, що Росiйською Iмперiєю не лише москалi керували? От вам i "ваша - не ваша" влада! Земляк довiв землячку до самогубства. А винуватим, звiсно, виходить пiвнiчний сусiд... I ви нiяк не можете допетрати, хто саме штовхає Україну у прiрву. Не в останню чергу - язики полум'яних патрiотiв...
Цитата | Скарга
 
 
???
+1 #1 ??? 07.05.2018, 18:34
Цитую Парфюмер:
"
Надеюсь, в чём-то я убедил Вас, пан Василий.


Отличный ответ, Сергей! Однако, ни в чем ты его не убедил, не надейся. Я тоже общаюсь в Интернете на подобные темы и вижу, до какой степени безнадежно загажены людские мозги. Они уже настроены на войну с Россией, надеются на то, что Европа с Америкой Россию раздолбают, но почему-то не понимают, что от Лебедина при этом (не дай Бог!) тоже одни головешки останутся. Видимо, эти ребята твердо усвоили принцип: "А нас же, куме, за що?". Причем эти паны по своей упоротости и сервильности сильно напоминают пропагандистов советских времен - сменили советские термины на антироссийские и дуют в ту же дуду. Пока гром не грянет. Но и тогда они перекрасятся по новой, переобуются на лету и опять будут впереди всех на вороном коне. Что за дурная судьба у несчастной Украины?
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91