сб.05262018

Про що розповіли солдатські листи-трикутники

Про що розповіли солдатські листи-трикутникиЛисти-трикутники. Вони асоціюються із далекими воєнними 1941-1945 роками. Чи тримали ви коли-небудь їх у своїх руках? Хтось із старшого покоління може дати ствердну відповідь. А наша молодь? Ні. Та й якщо вони хоча б і побачили, хоча б і взяли до рук ту реліквію (можливо, в когось у родині й перейшли вони у спадок дітям, онукам, правнукам), але можна з впевненістю сказати, не відчули б через ті пожовклі папірці, якою ціною дісталася радянському народу, народам ряду країн Європи Велика Перемога. Сьогодні, на жаль, залишилися поодинокі учасники тієї кривавої бійні, свідки тих буремних подій. Тому у молодого покоління не відкладається у свідомості той час, із всенародної пам’яті стирається подвиг солдата (у широкому розумінні цього слова), який відвоював мирне небо у фашизму, що закрив його над половиною Європи чорним покривалом війни, що плюндрував нашу землю вибухами бомб і снарядів.

Впродовж життя доводилося бачити такі листи-трикутники в музеях, фільмах, але жодного разу не тримала їх у руках. Вони приходили з фронту обом моїм бабусям. Після Перемоги вони тримали їх у скринях, ретельно оберігаючи. На прохання дати почитати, ні бабуся Женя (вона дочекалася свого чоловіка, а мого дідуся Якова з фронту), ні бабуся Катя (її Дмитро, а мій дідусь загинув, визволяючи столицю України – м. Київ), не стримуючи сліз, не давали можливості доторкнутися їхнього потаємного, сокровенного. Але я завжди пам’ятаю своїх дідусів і пам’ятатиму допоки житиму, розповідаю про них дітям, онукам.

Нещодавно у розмові зі своєю сусідкою Іриною Павлівною Тюріною згадали роки минулої війни, рідних, які пережили те лихоліття. Вона зі сльозами на очах розповіла про свого батька Павла Давидовича, який пройшов дорогами війни від самого початку до кінця липня 1944 року. 30 липня ввечері його життя обірвала снайперська ворожа куля під час визволення Одеської області.

Павло Давидович Бережний народився 25 жовтня 1913 року у селі Городище Недригайлівського району. Закінчив Харківський педагогічний інститут, здобувши фах вчителя української мови та літератури. Направлення взяв на рідну Сумщину, у село Ополонівка Штепівського району (тепер Гринцеве Лебединського району). Через певний час його призначили директором школи, а перед війною доручили очолити школу у селі Верхосулка Білопільського району. Другого дня від оголошення війни фашистською Німеччиною проти нашої держави молодший лейтенант Бережний пішов на фронт. Вдома залишилися дружина Олександра Овксентіївна, теж вчителька, і дві маленькі донечки – Іринка та Світланка.

Ірина Павлівна тремтячими руками вийняла з шухляди пакетик із листами воєнного часу. Невеличкі трикутники, вдвоє складені листочки із учнівського зошита, просто листівочки, де значилося «куди», «кому». На всіх них адреса відправника: польова пошта № (і ряд цифр), на кожному – офіційна військова печатка. Не дивлячись на бойові дії, вони доходили до адресата. Щоправда, у перші два роки війни (1941, 1942) надходили дуже рідко. Та це й зрозуміло, адже ворог швидкими темпами окуповував радянську територію. А коли з 1943 року почався наступ радянських військ, пошта, звісно, працювала справніше.

У фронтових листах ще можна дещо прочитати, а дещо, звісно, стерлося з десятиріччями. В них – жодного слова про труднощі лихоліття, навпаки – заспокійливі для рідних слова. А скільки в них любові і ніжності до дружини, доньок Ірини і Світлани.

Прочитаймо ті величні рядки із листів разом.

21 липня 1941р.

«Дорогі мої і рідні! Шлю Вам найкращі побажання. В мене все добре. 3 липня був уже в Новгород-Сіверському Чернігівської обл. Направили на курси політпрацівників...»

2 серпня 1941 року.

«Доброго здоров’ячка, Шура, Іруся, Цвєтік! Пишу, але не знаю, чи доходять листи до вас, адже відповіді від вас немає. Розумію, що пошта в цей важкий час для нашої країни ходить погано. Я зараз на спеціальних курсах. Як там справи з підготовкою школи до нового навчального року? Як з паливом? Як, Шурочко, з твоєю роботою? Бувайте здоровенькі. Чекаю відповіді».

Майже рік листи не надходили. Звісно, час був надто важкий. Ворог наступав на всіх напрямках у глиб країни. І ось нарешті вісточка.

13 червня 1942 року.

«... Я знову на двомісячних курсах. Заняття майже цілодобово, бо ж війна...».

І знову мовчання більше ніж на рік. Рідні турбувалися, чи ж живий. Аж до жовтня 1943 року.

7 жовтня 1943 року.

«... Першого жовтня 1941 року я вступив у перший бій з фашистами і до цього року був на фронті комісаром батареї. Зізнаюся, що на моїх скронях з’явилася сивина. За час перебування на фронті мені пощастило зустріти земляків: Низового з Голубівки, Павленка – вчителя Павленківської школи. Павленко був командиром, йому довелося звільняти наші землі. Він розповів новини зі Штепівки. Як склалася його доля далі – не знаю. Низовий був у нашому полку, але він загинув в бою під Лозовою в 1941 році.

У березні 1942 року із поповненням у наш полк прибув Кіптенко із Ключинівки. Ми були з ним разом до травня 1942 року. В листопаді 1942 року зустрічався із Кривошеєм із Валіївки, який працював у мирний час інспектором в РІНГО. Він мені розповів, що в серпні був разом із А.Я. Кириленком, але після серпневих боїв його не стало, можливо, загинув.

У жовтні 1942 року по сусідству з нами знаходився Романенко, який був секретарем РПК. Я хотів з ним зустрітися, однак не вдалося.

Шурочко, напиши, що тобі відомо про колег із Верхосулки...».

1 листопада 1943 року.

«... Шурочко, мене найбільше всього хвилює ваша доля. Чи живі ви? Якщо збереглася наша сімейна спільна фотографія: ти, я і наші дівчатка – надішли її мені. Дуже скучаю...».

10 листопада 1943 року.

«... Ірусю, я радий твоєму листу. Ти – розумниця. Навчайся на відмінно. Знищимо ворога, закінчимо війну, я приїду і привезу тобі і Цвіточку подарунки. Житимемо разом дружно і весело...».

14 листопада 1943 року.

«... Все, що мені довелося пережити, не опишеш. Коли зустрінемося, про все розповім. А цей час прийде скоро...».

20 грудня 1943 року.

«... Дорогі мої Шурочко, Ірусю, Цвєтік!Як я хочу всіх вас побачити! Знищимо ворога, будемо разом, а життя наше піде по-новому...».

31 грудня 1943 року.

«Доброго здоров’ячка Шурочко, Ірусе, Цвіточку, тато, мама! Вітаю вас з Новим 1944 роком! Бажаю щастя.

Шурочко, кожного дня я думаю про вас, дуже скучив за всіма. Згадую, як ми разом зустрічали це свято. І ось уже третій рік ми не маємо такої можливості. Ну, нічого, знищимо ненависного ворога і знову заживемо щасливим життям. Думаю, що 1944-ий буде щасливим. Ми обов’язково зустрінемося і завжди будемо разом...».

6, 15 січня, 2, 21 лютого 1944 року – в листах велика любов і безмірна ніжність до дружини і доньок, але жодного слова про війну, про її жорстокість. А ще спогади про довоєнний мирний час і мрія знову ж таки про мирний час.

16 квітня 1944 року.

«... Шурочко, вибач, що довго не писав, не було можливості. Рухаємося весь час вперед, на захід, успішно гонимо ненависного ворога. Робота моя тобі відома: мстити ненависному ворогу, бити його і гнати за межі нашої ВІтчизни.

Шурочко, цілуй за мене наших любимих донечок. Вітання батькам і всім знайомим землякам...».

27 квітня 1944 року.

«... Довкола гаряче: рвуться міни й снаряди. Шум такий, що власного голосу не чути. Шурочко, зрозумій правильно, не можу описувати фронтове життя. Приїду і тоді розповім. Мої фронтові друзі з усіх кінців нашої неозорої Вітчизни – українці, росіяни, узбеки, казахи, білоруси... Чекай мене, і я повернуся...

Твій Павлуша».

1 травня 1944 року.

«... Мої любі, вітаю вас з Першотравнем. Тривожуся, що не одержав від вас вісточки...».

6 травня 1944 року.

«... Нарешті, дорога моя Шурочко, я одержав від вас листа. Дякую. Цілуй наших дівчаток.

Твій Павлуша».

12 травня 1944 року.

«... Відносне затишшя. Милуюся квітучим садом і згадую наші спільні весни, котрими ми милувалися до війни. А пройшло вже три роки...».

10, 16, 18, 22, 25 червня, 5 липня 1944 року.

Листи сповнені любов’ю, ніжністю до дружини, дітей, повагою до батьків дружини і впевненістю в перемозі.

14 липня 1944 року.

«... Шурочко, ти запитуєш, як здоров’я. Зізнаюся, мої переживання на фронті відбилися на моєму зовнішньому вигляді: з кожним днем додається сивини на скронях. Але це не біда, головне – руки й ноги цілі. Все добре, незважаючи на те, що довелося пережити за ці три роки...».

30 липня 1944 року.

«... Моя дорога Шурочко! З днем народження тебе! В листах ти пишеш, щоб я не забував тебе. В моїх думках це ніколи не виникало. Наше життя повинне бути завжди спільним, незалежно від того, що зараз нас роз’єднує велика віддаль. Закінчимо війну – завжди будемо разом, виховуватимемо й роститимемо наших дівчаток...».

Олександра Овксентіївна ніби серцем відчувала, що щось трапиться. У слова «не забувай мене» вона вкладала інший зміст: аби війна не роз’єднала їх назавжди. І те жіноче відчуття справдилося: її любий чоловік загинув якраз у її день народження.

Два останні листи, що надійшли на адресу О.О. Бережної у с. Валіївку Білопільського району, де вона проживала із донечками у своїх батьків усю війну, були надто пекучими і болісними. Після їх одержання її життя почало інший відлік – вдовиний.

Один із них – від бойового товариша і друга Павла Давидовича Бережного – Григорія Борисовича Богданова. Датований він 31 липня 1944 року:

«Шановна Олександро Овксентіївно! Від імені бійців, якими командував і яких неодноразово водив у бій бойовий комісар, Ваш любий чоловік Павло Давидович Бережний, висловлюємо Вам щирі співчуття з приводу його загибелі. Це трапилося ввечері 30 липня 1944 року. Із наших рядів вирвала бойового офіцера, нашого командира ворожа куля. Ми відплатимо ворогу за смерть нашого командира.

Я прийняв командування його підрозділом. Висилаю Вам його останній лист, котрий він Вам писав, і фотокартки».

І другого сумного листа отримала Олександра Овксентіївна:

«Добрый день, Александра Авксентьевна! Сообщаю Вам, что Ваш муж, служивший в нашей части, старший лейтенант Бережной Павел Давыдович погиб смертью храбрых в бою с немецкими захватчиками в центре села Незавертайловка Одесской области 30 июля 1944 года. Это очень большая утрата для нас, как боевого командира, для Вас, как друга жизни, для детей, как отца. Соболезнуем, разделяем боль утраты. Извещение и все документы высланы на райвоенкомат.

Командир части старший лейтенант Шрайфер».

Це лише одна із сумних сторінок у долі наших співвітчизників, які пережили чотири роки Другої світової війни. Їх варто пам’ятати, а не викидати на смітник історії, як це роблять сьогоднішні окремі радикально налаштовані формування. Ті, хто боровся з нацизмом, повинні жити в нашій історії, нашій пам’яті. А засуджувати треба тих, хто розв’язав ту кляту війну.

Підготувала

Надія СОЛОДОВНИК.


Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91