пн.12102018

У моєму козацькому краї: а було колись, а було...

У моєму козацькому краї: а було колись, а було...Мабуть, у житті кожної людини настає той час, коли кожною клітинкою свого єства по-особливому відчуваєш свою малу батьківщину - край, звідки твоє коріння. Межиріч – одне з наймальовничіших сіл ра­йону. Козацький край, край гончарної справи, що в свій час була поставлена на промисловий конвеєр. А яке прекрасне і загадкове озеро Шелихівське! А хто не смакував межиріцькою полуницею?! Та найголовніше надбання села – люди, які тут проживають і своєю невтомною працею прикрашали і прикрашають його.

З дитинства пам’ятаю смак межиріцького хліба, аромат від випічки якого поширювався на весь центр села. А центр – дійсно був центром. У магазинах можна було придбати все: від шпильки до меблів, книг та техніки, а в кафе «Берізка» - поласувати свіжовипеченими тістечками або випити келих пива.

А ще межирічани «випікали» не тільки хліб, а й цеглу, яка через свою відмінну якість славилася і в районі, і за його межами. Плоди та ягоди місцевих садів перероблялися виноробами. Уявіть собі: ціла вервечка підвод із корзинами на них, наповненими яблуками, грушами, сливами, шикувалася до виноробного заводу. Ото були врожаї садовини! Працював ситроцех. Цілющий напій радував і межирічан, і жителів району, особливо у спекотну пору року.

Сільські діти навчались у трьох школах. Початкова знаходилася в центрі села. Зранку на подвір’ї вони робили зарядку, в їдальні для них готувалися смачні сніданки.

Гучномовець біля продовольчого магазину сповіщав новини, які завжди були позитивними, бо розповідали про здобутки і в країні, і в районі, і в селі, зокрема. Влітку ми, школярі, заготовляли торф на зиму для опалення, родовища якого також були в нашому селі, а ще працювали на шкільних ділянках та полях колгоспу, який був одним із найбільших і найбагатших у районі.

І від усього цього на серці було добре: чи то від молодості, чи від того, що з кожним днем життя моїх земляків ставало кращим. Здавалося, що всі вони були веселі, хоча й надто заклопотані своїми повсякденними справами.

Весь мій рід по батьківській лінії - межирічани. В центрі села і досі стоїть чепурний будиночок з усіма господарськими будівлями, де проживали мій дідусь Григорій Васильович Марченко з дружиною Клавдією Леонтіївною та трьома синами: Миколою, Михайлом та Василем.

Дідусь Григорій – кремезний чолов’яга, був учасником двох воєн, потім сорок років пропрацював трактористом у рідному господарстві, за що отримав почесне в ті часи звання «Заслужений колгоспник». Бабуся Клавдія була справжньою господинею. Вона дуже вміло управляла «своїми чоловіками», хоча й була невеличкого зросту. Смачно готувала страви, вміло вела господарство. В неї завжди було все до ладу. В цьому році минає сорок літ, як вона відійшла у Вічність. Але, незважаючи на час, її настанови живуть і досі: ми, уже онуки і правнуки, продовжуємо родинні традиції.

Згадуючи і дідуся й бабусю, пронизує біль від того, що не повернути минулого, рідних людей, а водночас гордість за своє коріння. Гордість за те, що вони виховали трьох синів, дали освіту, як говорять, вивели в люди, а найголовніше - створили родинний затишок.

Але, на жаль, і їхніх синів уже немає з нами.

Батьки, нам здавалося, будуть з нами завжди, бо як же ми без них. Однак…

Мама, Антоніна Іванівна Марченко, яка все життя оберігала здоров’я межирічан, працюючи медсестрою, відійшла у засвіти 11 років тому. Їй було лише 70.

А в ці травневі дні наша родина поминає батька Миколу Григоровича Марченка, якому доля подарувала найдовше життя із всіх братів - майже 82 роки. Але тяжка невиліковна хвороба перемогла наші зусилля продовжити йому життя.

Він був самодостатнім, симпатичним чоловіком. Все своє життя віддав ідеї – ідеї становлення особистості кожного межирічанина.

У народі говорять так: «Він зробив себе сам». Дійсно, так і було. Побудував будинок, разом з мамою народили і виростили двох доньок і сина. На відпочинок пішов з 35-річним стажем у званні підполковника міліції. Він мав свої методи підходу до людей. Точно можна сказати, що вони, ті підходи, відзначалися людяністю. Йому було притаманне почуття гумору, яке особливо допомагало в тяжкі хвилини життя. Кінофільм «Аніскін» був знятий, здається, про нього або він, переглянувши його, став схожим на головного героя.

Дорогі наші рідні, хай відпочивають Ваші натруджені руки. Пам’ять про Вас живе в наших серцях, вона продовжується у Ваших онуках і правнуках. Ваше життя дійсно відбулося. Тому нам треба шанувати і гідно продовжувати все, що започатковане Вами. І ми прагнемо це робити. Без малої батьківщини і роду свого - немає майбутнього.

Людмила ЛИСЕНКО (МАРЧЕНКО),

м. Суми.

Від редакції. Конкурс «Моя мала батьківщина» продовжується. Чекаємо ваших листів, шановні читачі.


Коментарі  

 
Дякую! Знала цих людей! Царство небесне .
0 #1 Дякую! Знала цих людей! Царство небесне . 23.05.2018, 11:44
Дякую! Знала цих людей! Царство небесне !
Автору дуже вдячна!
Надежда.
Цитата | Скарга
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Лебединская информационная сеть Лебедин-інфо Сайт города Середина-Буда Неофициальный сайт города Глухова  Шосткинский портал Липовая ДолинаВеликая Писаревка
© 2006-2016 Лебедин press - Передрук матеріалів за наявності гіперпосилання на www.lebedinpress.com.ua
Лебедин press не несе відповідальності за зміст коментарів.
Редакційна колегія. Головний редактор Василь Дацько.
Телефон: 2-28-91 Факс: 2-28-91